Фальсифікація, адмінресурс, підтасування. Ці визначення незаконних дій суб’єктів виборчого процесу давно ввійшли в політичний лексикон. Мало хто сумнівається у тому, що ці методи значною мірою визначать результат народного волевиявлення на наступних парламентських виборах.
А вибори 2002 року справді дуже принципові. Їх результат може набагато серйозніше позначитися на виборі демократичного й економічного векторів розвитку країни, ніж результати президентських виборів 1999-го. Адже 1999-го ми вибирали між наборами особистісних характеристик, а не по суті твердими носіями ідеологій: принципової різниці між продуктами радянської епохи Кучмою, Морозом і Марчуком практично не було. А нинішня ситуація ставить народ перед принциповим вибором: віддати країну під контроль кланів чи ні? А якщо так, то під контроль кількох чи одного? Візьмуть у парламенті чітку більшість ті, для кого слова «демократія» та «права людини» порожній звук, чи все-таки склад ВР буде розведено прагматиками, що приймають європейські правила гри? Зрештою, саме на цих виборах населення країни вирішить — чи залишиться за народом право хоч якось впливати на ситуацію в Україні, чи поняттєво-договірні відносини остаточно вичавлять волю народу з переліку чинників, що впливають на принципові питання розвитку суспільства й держави. Іншими словами: якщо раніше ми мали право вибирати ідеологію, то тепер від результату виборів залежить, чи залишаться в нас права взагалі. Водночас від складу майбутньої Верховної Ради значною мірою залежатиме, чи з’явиться нарешті в Україні результативна взаємодія всіх гілок влади. Причому взаємодія не на рівні — депутат-олігарх нашептав Президенту, Президент дав «ц.в.» прем’єру, прем’єр видав бажане депутату-олігарху; а на іншому рівні, який дасть відчутні позитивні результати для народонаселення.
Проте наступні вибори надзвичайно принципові не тільки для народу. Вони безумовно стануть етапним моментом як для політико-економічної еліти, верхівкою якої є олігархи, так і для Президента.
Можливо, для Леоніда Даниловича навіть у першу чергу. Цілком імовірно, що якимось чином Леонід Кучма або його оточення, що не суть важливо, за нової Верховної Ради піднімуть питання про третій термін президентства. Виключати цього не можна. Але мені, щиро кажучи, у це віриться з трудом. Так, Президент любить владу. Більше того — сім років його керівництва дають підстави здогадуватися, що любить він її в абсолютно чистому вигляді. Він ніколи не знав, як її застосувати на благо держави. Це правда. Але в тому, що Леонід Данилович умів натягувати її на себе з будь-якого найвіддаленішого куточка країни, відомо всім і кожному.
Проте від абсолютної влади з часом абсолютно втомлюються. Президент уже сьогодні думає про те, як він піде. Саме тому він якнайуважніше вивчає партійні й мажоритарні списки, саме тому йому не байдуже, яким буде склад майбутньої Верховної Ради, під час роботи якої 2004 року він розпрощається з посадою (недарма, мабуть, Президент подбав про те, щоб вірні йому держсекретарі гарантовано знаходилися на своїх посадах рік після закінчення його терміну). Можливо, йому не однаково, які закони прийматиме цей парламент, оскільки починає серйозно замислюватися, як його зустрічатимуть на вулицях після відставки. З яким багажем позитиву він вийде до людей? Крім того, Президенту важлива його безпека, але не тільки вона. Леонід Данилович не хоче бути екс-президентом, який сидить на політичному похваті й на зарплаті в конкретної партії. Він воліє залишитись і після відставки якщо не вирішальним, то серйозним центром впливу, тільки вже без критики й відповідальності.
Підстави для таких бажань у Президента, ясна річ, є. По-перше, російський приклад. Мав би Єльцин здоров’я побільше, Путіну ще довго не вдавалося б відхопити хоч якийсь значний кусень реальної влади. Але навіть у цих умовах «сім’я» продовжує втримувати відчутні позиції в російському полі впливовості. По-друге, український Президент із приміщення адміністрації перенесе до приміщення, наприклад, фонду Кучми безліч папок із вельми цікавими досьє та матеріалами з даними, спроможними скомпрометувати будь-якого гравця на українському політичному полі. По-третє, фонд, який, можливо, планує створити Президент, буде далеко не найбіднішим у цій країні. І нарешті, по-четверте, Президент зробить усе, аби його місце посіла людина, з якою він зможе почуватися спокійно і зберегти серйозний вплив на процес.
Значною мірою на вибір Президента вплинуть результати нинішніх виборів і поведінка потенційних ставлеників або контрольованих ними сил у парламенті. Оскільки свій вибір Президент, найімовірніше, ще не зробив, то принципових завдань у глави держави на час передвиборної кампанії буде небагато. Перше. Йому необхідна в майбутньому складі більшість, контрольована й лояльна, з якою можна буде ефективно працювати. Саме з цією метою і створений блок поки що чотирьох центристських партій, який, власне кажучи, в основному й одержить у повному обсязі президентський ресурс.
Друге. Для президента також важливо, щоб майбутній склад у своїй переважній більшості (а найкраще конституційній) не був у опозиції до нього. І третій момент. Для Президента принципово, щоб у парламент не потрапив список Тимошенко. Бажано, звісно, і Мороза залишити за чотиривідсотковим бар’єром, але це не фетиш. Оскільки в Мороза немає масштабного політичного майбутнього, а Тимошенко про такі амбіції заявляє відкрито. У разі її повернення в офіційну велику політику, плани нинішнього Президента в майбутньому тихо керувати країною за допомогою наступника можуть зазнати корекції.
Саме три останні моменти визначають причини упередженого ставлення Президента до парламентських виборів 2002 року і дозволяють вважати: Президент кревно зацікавлений у результатах парламентських виборів, тож використовуватиме прийоми, несумісні з практикою демократичних кампаній. Його влади для цього цілком вистачить.
Не збираються в принциповій боротьбі витрачати час на демократичні дурниці й основні гравці, які претендують на серйозне представництво в майбутньому парламенті. Усі учасники виборів визначають майбутню процедуру як безпрецедентно жорстку, дорогу та принципову. Чи використовуватимуть вони можливості гри на своєму боці адмінресурсу й фальсифікацій? Безсумнівно, так. Причому це стосується як партій влади, так і опозиції, інша річ, що в останньої можливостей буде незрівнянно менше. Але ті, що випадуть, навряд чи будуть змарновані. Партії влади у свою чергу постараються цього разу стати такими не за належністю, а за суттю. Країну в недалекому майбутньому чекає зміна влади, не виключено — зміна Конституції. Що більше представників певної сили буде в парламенті, то більше в цієї сили шансів уплинути й одержати дивіденди від майбутніх змін. Депутатство, яке раніше було для великих бізнесменів лише гарантією недоторканності, перетворилося в наш час на гарантію збереження й розвитку бізнесу. Нині великі фракції у змозі відкрито й латентно впливати на позиції багатьох нефракційних депутатів, проводити необхідні для їхнього бізнесу закони, вести результативні торги з Кабінетом міністрів, у результаті яких на посадах опиняються вірні люди партії. Декотрим і цього замало. У сесійному залі рідко можна зустріти людину, яка не бачить себе міністром або віце-прем’єром. Половина вважають себе готовими обійняти прем’єрську посаду і добра чверть — президентську. Але насправді шанси є в одиниць. Саме ці одиниці спробують прорватися до абсолютної влади. І стартовий майданчик у парламенті для цього просто необхідний. У цій ситуації місця церемоніям і методологічному чистоплюйству немає.
Можна, звісно, припустити, що блок центристських партій, створений і ведений до перемоги під патронатом Президента, буде обережним, оскільки Президент безлічі зарубіжних лідерів пообіцяв, що в Україні будуть проведені демократичні вибори. Проте навряд чи контрольовані партіями, які входять до блоку, телевізійні канали надаватимуть усім суб’єктам виборів рівні умови для інформування й агітації населення. І губернатори не одержать ну просто жодної «ц.в.», і директори великих підприємств абсолютно не відчують своєї відповідальності за результати голосування їхнього колективу, й у виборчі комісії ніхто не спробує наштовхати своїх людей. Так либонь? Не так. Бо рейтинг «Трудової України» — 2%, а «Партії регіонів» — 1,5. Ще 4% винятково через бренд, який, до речі, потоне в назві блоку, мають народні демократи. З повагою приплюсуємо 3% Аграрної партії. І, якщо читачів задовольнить кондовий математичний підрахунок, одержимо 10,5%. Але ж елементарного додавання рейтингів на виборах не буває. Саме тому до намічених мінімальних 20% блоку ще дуже далеко. Можливо, і тому до блоку притулиться Партія промисловців і підприємців зі своїм лідером прем’єр-міністром Анатолієм Кінахом.
А тепер порівняймо можливості блоку, підтримуваного Президентом, до якого входить прем’єр-міністр, який володіє другим за потенціалом мас-медійним ресурсом і тотальною лояльністю губернаторів, із можливостями, приміром, блоку Віктора Ющенка, чи блоку Юлії Тимошенко й навіть можливостями СДПУ(о).
До речі про СДПУ(о). Становище цієї партії на майбутніх виборах вельми цікаве. Поки що немає ніяких підстав вважати, що стосовно цього блоку Президент дасть на місця якісь вказівки (а якщо навіть дасть, то чи будуть вони виконуватися?). Найімовірніше, саме тому, а не з піар-міркувань есдеки наприкінці сесії запропонували створити комітет за чисті вибори. Безумовно, всі до цієї пропозиції поставилися як до знущання, але соціал-демократам, які ставлять перед собою максимальні цілі, не до іронії. З реальним рейтингом у чотири з хвостиком відсотки й навіть певним мажоритарним потенціалом їм однаково чесним шляхом практично неможливо зайняти лідируючі позиції в майбутньому парламенті. Втім, есдеки не сидять на місці, а навіть навпаки, рухаються та будують власну систему дуже активно. На сьогодні вони жорстко контролюють усі три загальнонаціональні канали й «ТЕТ». Майже такою самою мірою залежить від них і судова система.
Недавно деякі представники Кабміну для особистого користування склали політичну карту країни. А саме карта політичного забарвлення чиновників, що обіймають вирішальні посади в Кабміні аж до заступників держсекретарів, місцевих властей і керівників великих об’єктів господарювання. І що б ви думали? З вражаючим відривом від усіх інших перше місце посідають ставленики СДПУ(о). На другому — трудовики, на третьому, хоч як дивно, «зелені». У соціал-демократів уже давно на місцях організовані дисципліновані й мобільні партосередки. У місцевих радах, що формують виборчі комісії, безліч своїх людей. Я вже не кажу про кошти, які члени партії в змозі витратити на життєво важливу для них виборчу кампанію. Проте навіть попри те, що президентського ресурсу, якщо його й буде на них поширено, їм дістанеться дещиця, навіть попри те, що їх активно не люблять губернатори й пасивно — сусіди за комунальною пропрезидентською партійною квартирою, у партії Медведчука є набагато більше шансів ефективно використовувати спеціальні методи, ніж у тих-таки «зелених», соціалістів або демсоюзівців.
Можна було б і далі ілюструвати те, які ресурси як законні, так і незаконні, використовуватимуть партії, що мають на сьогодні порівняно однакові рейтинги. Безумовно, на виході ми побачимо різницю: хто, як і за рахунок чого піднявся. Але «на виході» уже може бути запізно. Адже різницю цю визначать не стільки об’єктивні чинники — харизматичність лідера, організованість структур, сприйняття населенням передвиборної програми, оригінальність проведеної рекламної кампанії, симпатії електорату, а зовсім інші. Здебільшого ті, які в цивілізованому світі вважаються недемократичними.
Великі ставки зроблено, важливі завдання визначено, товариші й панове беруться за роботу. У зв’язку з чим постає запитання: чи означає це, що рішучість, із якою вони за оцю роботу беруться, не залишає ніяких шансів вплинути на процес передвиборної кампанії та підрахунок голосів. У бік осправедливлювання цих процесів, ясна річ. Хочеться сподіватися, що це не зовсім так. Справді хочеться, щоб у країні були проведені по-справжньому демократичні вибори. І якщо на них переможе Медведчук, то ми всі будемо знати, що це воля народу, якщо Тимошенко, то про її перемогу ми будемо знати те саме, якщо Кінах, то честь йому і хвала. Навіть якщо Симоненко здобуде перемогу, у цьому не буде нічого хорошого, але це буде чесно. У будь-якому випадку чесні вибори — це передусім вияв поваги до почуттів і волі населення. А народ повинен бути кревно зацікавлений у тому, щоб до влади прийшли політики, що шанують його думку та його інтереси.
Саме тому в нинішній ситуації було б варто, можливо, подумати про консолідацію сил, спроможних хоч якось відстежувати правила гри під час передвиборної кампанії. Світовій практиці відомі прецеденти консолідації зусиль у такі періоди. Створення Моніторингового комітету, який стежить за дотриманням Конституції, що гарантує рівні права під час виборів усім, можливо, змогло б якщо не цілком, то частково змусити суб’єкти політичного процесу дотримуватися букви закону. Можливо, заради цього варто було б найбільшим західним донорам замислитися про координацію видачі грантів на передвиборні моніторинги. Головний Моніторинговий комітет у Києві та 25 філій у всій країні, дозволили б відстежувати рівність присутності учасників кампанії в ЗМІ, бути третейським суддею у виниклих суперечках, надавати юридичну підтримку та правовий захист журналістам, стежити за тактовністю дій як представників мас-медіа, так і місцевої влади, не кажучи вже про самих учасників виборчої кампанії. У головний офіс могли б увійти представники посольств, ОБСЄ, Ради Європи, що не беруть участі у виборах, і незаплямовані українські політики, журналісти, представники українського уряду й Центральної виборчої комісії. Моніторинговий комітет у такій ситуації міг би інформувати населення України й міжнародну спільноту про хід передвиборної кампанії. У певних ситуаціях бути безстороннім третейським суддею під час конфліктів, а часом конкретно звертати увагу влади й тієї-таки світової громадськості на порушення українського законодавства під час передвиборної кампанії та відсутність забезпечення рівних можливостей.
На відміну від спостерігачів, які не мають права, відповідно до інструкції, спілкуватися з пресою, цей комітет міг би стати голосом усіх зацікавлених у проведенні воістину демократичних виборів в Україні. Представництво й координація дій з усіма неурядовими структурами в усіх областях дозволили б провести інвентаризацію всіх людей доброї волі — реліктів, що збереглися в нетрях цинізму й корупції. Якби українські політики й західні донори поставилися до цього серйозно, то, можливо, вдалося б результати виборів максимально наблизити до оригінальних настроїв населення.
Не зашкодив би й другий етап, а саме: проведення альтернативного підрахунку голосів. Тут свою роль могли б відіграти вже партії, оскільки вони як суб’єкти виборів мають право в особі своїх спостерігачів одержати протоколи відвідування й результатів голосування в кожному з 32 тисяч виборчих дільниць. Ніякі соціологічні опитування, проведені до чи на місці виборів, не матимуть юридичної сили й лише зможуть переконати громадськість у тому, що результати виборів не збіглися з настроями громадян. Копії протоколів у свою чергу є документом, який, у разі невідповідності офіційного результату ЦВК й результату, отриманого в центрі альтернативного підрахунку голосів, може бути переданий у суд як свідчення фальсифікації всенародного голосування. У разі серйозного підходу й реальної турботи про якість виборів і кінцевих цифр, світова й українська спільноти могли б серйозно вплинути на демократизацію виборів 2002 року, причому як на етапі передвиборної кампанії, так і під час самого волевиявлення й підрахунку голосів.
Ясна річ, у цій схемі можна знайти безліч недоліків. Хтось вважає, що в країні можна й не знайти потрібної кількості незаангажованих і порядних людей, хтось вважає моніторинг малоефективним з точки зору вчинення тиску на владу та суб’єктів виборів. Хтось вважає, що Захід, який так багато говорить про необхідність застосування демократичних стандартів 2002 року, не має важелів впливу на Леоніда Кучму й нічого не зможе змінити в країні, лідеру якої вибачили набагато більше, ніж упереджене ставлення до деяких партій.
І все-таки, можливо, варто спробувати? Фальсифікація, адмінресурс і підтасування, безумовно, є поняттями, які міцно вп’ялися в реалії нашого життя. Але ж це не означає, що такі поняття, як людська порядність, національна безпека й інтереси народу з нашого життя випали назавжди.