З наближенням чергових виборів до Верховної Ради стає дедалі зрозуміліше: відразу кілька політичних сил, які борються за парламентські мандати, мають намір побудувати свої кампанії на боротьбі проти великого бізнесу, на класичній «антиолігархічній» риториці. Попри те, що до передвиборних списків цих сил входитимуть дуже видні мужі великого бізнесу, а його найпомітніша дама (яка, щоправда, офіційно кілька років тому залишила цю сферу разом із, як кажуть, сумою в сотні мільйонів доларів) очолюватиме один із таких блоків, саме звідти йде хвиля «народного» гніву на адресу так званих олігархів.
Олігархи нібито, користуючись сильною підтримкою підкупленої ними влади, заволоділи власністю ціною в сотні мільярдів. Потрібно терміново відновити справедливість, тобто відібрати в нинішніх власників усі великі промислові підприємства й передати їх — кому? Народу України? Ні — іншим власникам, зовсім не олігархічним, а хорошим.
Я не письменник, не публіцист, не журналіст. І навіть публічним політиком, за великим рахунком, себе не вважаю. Та мовчання, на жаль, — знак згоди. А в житті країни іноді виникають такі моменти, коли мовчати й погоджуватися з маренням, яке ти чуєш, просто неможливо — тому що за це марення, вірніше, за втілення його в політичній реальності, Україна та її народ заплатять дуже дорогу ціну. Тому я, чиє ім’я опоненти найчастіше згадують у зв’язці зі словом «олігарх», хочу скористатися своїм правом на публічну відповідь.
Єдине застереження: як самоназва мені прийнятніше поняття не «олігарх», а «представник великого національного капіталу». Виходить трохи довше й багатослівніше, зате змістовніше, зрозуміліше й ближче до істини. Власне, саме про це я і збираюся поговорити.
Чому в більшості країн світу національний капітал шанують, і навіть марксистська ідеологія розглядала його як базу національної незалежності, а в нас національним капіталістом лякають неслухняних дітей? Чому я стверджую, що поняття «національний бізнесмен» і «патріот» синонімічні? Чи могла взагалі відбутися без сильного національного капіталіста українська державність як така? І що ми, українські національні капіталісти, можемо й маємо зробити для зміцнення своєї країни як усередині її, так і на міжнародному рівні?
У сфері антиолігархічних технологій та ідеологічної війни з багатими співгромадянами українські політики зовсім не першопрохідники. Згадаємо хоча б Шарикова та Швондера. Однак і зовсім свіжі події року, що минає, змушують запідозрити: якщо хтось розпочинає боротися з олігархією, отже, це комусь захотілося додати два-три відсотки до свого рейтингу, а заодно, коли вийде, забрати два-три підприємства, що добре працюють. Тих самих, на яких справа була налагоджена нинішнім власником-капіталістом. А національний український капітал устиг налагодити чимало того, що добре працює. Власне, сама сучасна українська державність дуже великою мірою зобов’язана своїм формуванням національному бізнесу.
З розпадом СРСР утворилося не 15 нових держав, а набагато менше, оскільки багато колишніх союзних республік, отримавши атрибути державності, по суті, так і не доросли до неї. З нами в цьому сенсі все гаразд. За 14 років Україна зміцніла як повноформатна держава — без війн і кривавого сепаратизму.
Країна відбулася. Такі різні в культурному, ментальному та історичному плані регіони-полюси нашої країни стали все-таки, слава Всевишньому, незамінними деталями дедалі більш потужного й сучасного механізму «Україна». Держава, якій при розвалі Союзу не дісталося за правом спадкування ні накопичених спільно резервів старої імперії, ні підземних океанів енергоносіїв, досягла таких темпів розвитку, що для захисту від нашої експортної зухвалості наймогутніші країни планети змушені ховатися за дискримінаційні ввізні бар’єри. Кому сказати спасибі? Хто створив сильну та єдину Україну?
Відповідь гранично проста: Українську державу створив український народ. Однак його найефективнішим і сучасним інструментом у процесі будівництва держави стала та сила, якій була потрібна саме така Україна — стабільна, безпечна, спокійна. Шанована та респектабельна. Єдина, а отже, така, що володіє максимальною місткістю ринку та потенціалом виробництва. Раціонально збалансована в тому, що стосується тенденцій глобалізації та замкнених циклів. Відкрита для співробітництва зі всіма азимутами, що можуть виявитися їй корисними, та яка не відмовляється на догоду геополітичним догмам від жодних перспектив. Виконавцем такого мегапроекту став національний капітал.
Якби невдовзі після здобуття Україною незалежності в ній не з’явилася потужна, молода та амбіційна економічна сила, яка зв’язала себе з її інтересами, — альтернативна історія нашої країни могла піти за центральноазіатським чи африканським неоколоніальним зразком. Ми — підприємці (пізніше когось із них назвуть олігархами) — відразу зрозуміли тоді, яку величезну цінність має незалежність.
Великий український бізнес виник на сході країни, у переважно російськомовних індустріальних центрах — у Дніпропетровську, Донецьку, Харкові. Та він від самого початку був національним по суті. Ми, українські капіталісти, навіть якщо розмовляємо російською мовою, думаємо все одно по-українському: ми хочемо, щоб Україна була максимально незалежним і європейським простором, оскільки лише за цих умов можна сподіватися на перемогу найефективніших і безпечних принципів бізнесу. Протягом 14 років української незалежності ми проводили таку політику не на рівні мітингової риторики, а на ділі — нашими мізками, грошима, політичними та лобістськими можливостями.
Як це було? У кожному разі, не так, як пишуть у листівках про олігархів. Пора перестати вірити казкам, що український бізнес народився нібито в ході келейної приватизації «для своїх». Велика приватизація розпочалася в середині 1990-х років. А важливу роль в українській економіці національні капіталісти почали грати, щонайменше, кількома роками раніше.
Як я вже розповідав в одному недавньому інтерв’ю, свої перші великі гроші я, молодий учений, заробив, придумуючи та впроваджуючи нові технології в галузі трубного виробництва. Та дуже показовою є історія про те, як я став доларовим мільйонером. Це було восени 1991 року. Трубна промисловість України опинилася на межі повної зупинки, втративши опікуна-поводира в особі Держплану СРСР, який був зруйнований, і ще навіть не почала розуміти, що за вікном уже настав той самий ринок, який потребує зовсім нових підходів, умінь і талантів. Для виробництва труб був потрібний чавун. На металургійних комбінатах, де його виробляли, катастрофічно не вистачало коксу. Виробники коксу, у свою чергу, залишилися без гостро необхідного їм коксівного вугілля. А вуглярам потрібні були... труби. У результаті моя компанія «Інтерпайп» виступила в ролі недержавного Держплану. Ми зімкнули розірвані ланцюжки дезорієнтованих виробників, і виробництво, що було зупинилося в паніці перед безоднею хаосу, з нашою допомогою відновилося і закрутилося. І я теж отримав свою частку прибутку — трубами.
І я переконаний, що точно так само, як і ми, в інших кутках України інші молоді бізнесмени першого національного призову збирали по осколках індустрію країни. Ми створювали нову економіку нової України з хаосу, з пилу перших пострадянських років, коли здавалося, що в молодій, пошматованій протиріччями країні немає і не може бути ніяких законів і навіть неформальних правил гри. У той час бізнесмени з респектабельних держав і чути не хотіли про інвестиції в Україну, яка здавалася багатьом країною-авантюрою без виразного минулого та гарантованого майбутнього. Хто, врешті-решт, переконав Захід? Може, корумповані бюрократи? Ні, вони лише розполохували всіх і змушували порівнювати Україну з типовою центральноафриканською країною. Нормальну репутацію країни, нормальний бізнес-клімат створювали ми — підприємці.
Ми постійно навчалися й навчали інших. Ми знали про банківську справу більше, ніж молоді вітчизняні банки, які нас обслуговували, а про податкове законодавство — більше, ніж чиновники, які приходили нас перевіряти. Ми краще за політиків знали, які закони потрібні для блага економіки, і саме тому із середини 90-х пішли у Верховну Раду. І саме завдяки нам парламент прийняв первинно необхідне економічне законодавство.
Ми не дали змерзнути країні холодними зимами середини
90-х, знаходячи способи приводити в неї російський і середньоазіатський газ. Нині, коли подібна проблема раптом постала знову, набувши рис геополітичного протистояння, згадую, як розв’язували її ми, примудряючись платити за газ хто калошами, хто трубами, а хто й взаємозаліками з російським міністерством оборони…
Ми, національні капіталісти, створили найефективніший сектор української економіки, перетворивши її з несамоцінного та однобокого шматка радянського народного господарства на економіку, що динамічно розвивається, перспективна та інвестиційно приваблива. Поки що в цьому тексті я не зловживав статистикою, але кілька простих цифр усе-таки наведу. З моменту придбання моїх заводів у них інвестовані сотні мільйонів доларів. Обсяги виробництва зросли вдвічі, зарплати — більш ніж утричі. І така динаміка — не виняток, а скоріше правило управлінської та виробничої ефективності національного капіталу.
Я щиро пишаюся честю належати до «старої гвардії» — найпершого ешелону українського бізнесу. Однак не вірте тим із нас, хто стверджуватиме, ніби вони пройшли весь цей шлях по-піонерськи безгрішно. Якби були перші капітали бездоганні — не потрібна була б їм амністія.
А вона потрібна. Ми багато чого робили неправильно. Той, хто першим прокладає шлях через неходжені хащі, не надто замислюється про правила дорожнього руху. Особливо, якщо вони ще не придумані та не введені.
Наші перші податки ми мали сплатити тоді, коли було відсутнє хоч якесь пристосоване до нової реальності податкове законодавство. Наші перші закордонні рахунки з’явилися не лише тоді, коли це ніхто й не думав забороняти, а й тоді, коли жодний із вітчизняних банків не міг хоч якось адекватно прийняти такі вклади та обслужити їх. Ми багато чого недодали державі (вона, втім, тоді як слід і запитати не вміла) не через жадобу поділитися частиною, а з остраху втратити все. Ми, наївні хитруни, довіряли офшорам найсокровенніше так, ніби острів Кіпр знаходиться десь на Марсі.
На зорі своєї діяльності не всі крупні бізнесмени вкладали в соціальну інфраструктуру, не всі приділяли увагу добродійності. І таке легкодумство початку минулого десятиріччя, звісно ж, негативно позначилося на сприйнятті бізнес-співтовариства українським народом. Ми не завжди правильно розуміли суспільно-політичний контекст, у якому сприймаються наші дії. Хоча марно весь цей час я кажу про «нас» як про типологічне, корпоративне ціле — тут деякі помилки зробив я і лише я.
Наприклад, я, Віктор Пінчук, як зять президента країни, не повинний був брати участь у приватизації «Криворіжсталі». Юридично це було абсолютно законно, але політично абсолютно невірно. Азарт бізнесмена не повинен був перемогти політичну інтуїцію. А те, що в нашій країні президентський зять — функція політична, я зрозумів надто пізно. Напевно, з погляду політкоректности взагалі краще, якщо зять глави держави — учитель, лікар, журналіст, хто завгодно, але не бізнесмен. Однак, по-перше, я вибирав зовсім не тестя, а жінку, яку покохав. А, по-друге, президентським зятем мені довелося бути всього кілька років, а залишитися її чоловіком я сподіваюся назавжди.
Хоч якими різними були б наші здобутки та помилки, їх об’єднує одне: вони вже зроблені. Вони — вже історія того, як створювалася країна. Новий час ставить перед нею нові обрії, отже, нові завдання для нас, національного бізнесу. Я переконаний, що всі їх можна об’єднати двома словами: європейська перспектива. І точно так само, як на початку епохи незалежності, тут інтереси бізнесу цілком і повністю збігаються з інтересами країни.
Ми, українські бізнесмени, можемо й повинні будувати міст «Україна—Європа». Саме нам потрібно й вигідно робити все для інтегрування України в європейські структури, але водночас імпортувати та імплантувати у нашу дійсність європейські цивілізаційні цінності, норми й стандарти.
Ми повинні зміцнювати гармонію та співробітництво різних груп українського суспільства. Європа — планета надзвичайно соціальна. Та в нас є й свій чималий досвід. Коли у вересні 2005 року кілька тисяч робітників різноманітних підприємств Дніпропетровщини, акціонером яких я є, вийшли захищати Нікопольський завод феросплавів від спроби його захоплення (організованої Юлією Тимошенко та моїми конкурентами під виглядом нібито «націоналізації»), ці люди боролися зовсім не за Пінчука, а за самих себе. Просто вони пам’ятали, що було на їхніх підприємствах до мене. І не хотіли повертатися в той час.
У дні «нікопольского Майдану», коли тисячі робітників підвелися на захист нашої з ними спільної справи, я дістав пряме підтвердження слушності моєї концепції союзу праці та капіталу. Вперше я сформулював її років вісім тому, коли балотувався до парламенту у робітничому окрузі Дніпропетровська. Для людини мого непролетарського походження це було досить ексцентричним вибором, але я був переконаний у тому, що робітники заводу імені Лібкнехта, мого першого заводу, зрозуміють мене й підтримають. Так і вийшло. На всіх зустрічах я пояснював робітникам просто-таки генетичну спільність інтересів найманих робітників і відповідальних капіталістів: підприємство має ефективно працювати — от і все. У цьому разі в робітників є стабільна зарплата і впевненість у завтрашньому дні, а у власника — прибуток і та сама впевненість, яка дозволяє йому далі інвестувати, розширювати виробництво, створювати робочі місця, вдосконалювати соціальну інфраструктуру — та, зрештою, просто платити людям більше. Крім спільності цілей, у праці та капіталу наявні й спільні вороги в особі корумпованих політиків і бюрократів.
Гармонія взаємовідносин трудящих і власників — справді європейська цінність. І ще більш природним є перетворення трудящого на одного з власників свого підприємства. Ми повинні закладати основи реального народного капіталізму, за якого працівники—міноритарні акціонери матимуть частку власності на своїх заводах такою мірою, щоб справді відчувати їх своїми, щоб отримувати постійний доход у розмірі, який прямо залежить від успішності підприємства.
Ми маємо максимально підтримувати малий і середній бізнес, який є основою для середнього класу, а отже — гарантом соціальної стабільності в країні. Великий бізнес повинний рости вгору, не заглушаючи «підлісок» малого бізнесу, надавати йому простір, сприяти його розвитку.
Ми повинні розширювати соціальну та добродійну діяльність бізнесу, надаючи їй системності та загальнонаціонального масштабу. Пріоритети — освіта, охорона здоров’я, культура.
Повторюся — чимало вже робиться. Свідомо не перелічую, наприклад, обсяги і напрями моєї добродійної та соціальної діяльності: по-перше, список вийде надто довгим, а по-друге, несправедливо буде говорити лише про себе — адже таку діяльність з підтримки літніх людей, лікарень, шкіл, культурних установ ведуть дуже багато великих корпорацій і окремих бізнесменів. Проте розрізнені дії за визначенням менш ефективні, ніж робота в команді. І я цілком переконаний: те, що представники національного капіталу роблять сьогодні «за покликом совісті» або для створення сприятливої соціальної інфраструктури в себе на місцях, має всі можливості для того, щоб стати основою нової соціальної політики держави, у якої, не секрет, соціальних зобов’язань більше, ніж сил їх виконувати.
Те, що для держави конституційний обов’язок, для нас — людський і громадянський обов’язок. Смішно чекати, що музеї нашого мистецтва чи школи для наших дітей почнуть відкривати індійці. Кажу це в переносному значенні, зовсім не маючи на увазі пана Лакшмі Міттала, з яким нас зв’язують цілком дружні стосунки, — але при цьому, правда, підозрюю, що до наших шкіл і музеїв йому справді немає діла (та й бути не повинно). Умови та форми угоди, за якою національний бізнес узяв би на себе зобов’язання системно та у масштабах усієї країни допомагати державі навчати дітей, годувати старих і давати заробляти молодим, — це окрема розмова, яку напевно готові будуть розпочати всі чи майже всі мої колеги за «цехом». Просто для цієї розмови вже наспів час.
Прагнучи до Європи, ми не маємо права викликати глузування чи подив. Саме тому ми повинні максимально швидко й глибоко реформувати нашу судову систему. Думаю, сьогодні, коли завдяки нашим судам у всієї країни в очах двоїться від генпрокурорів, а майже в кожного акціонерного товариства, яке шанує себе, є як мінімум по дві абсолютно «легітимні» наглядові ради, два правління і реєстратори, які є суперниками, — подальші пояснення непотрібні. Хоча ні, наведу ще один аргумент на користь якнайшвидшої судової реформи. Пам’ятаєте старий анекдот про двох суддів? Перший не може вирішити, як бути: в одного клієнта взяв тисячу баксів, у другого — півтори. Начебто взяв в обох — то на чию користь судити? А колега йому й радить: віддай другому п’ятсот і суди по-чесному. Так от, дружина мого знайомого недавно перебирала старі журнали й відразу в двох знайшла цей анекдот. І що цікаво: виявляється, два роки тому в ньому йшлося про «штуку баксів», а цього літа — вже про «лимон». Виходить, якщо ми ще зволікатимемо з реформою, країні знову може загрожувати гіперінфляція.
Ми маємо зробити все для здійснення амністії капіталів. І це потрібно не тільки великому бізнесу — це потрібно всій країні. Незадекларовані «кубушки» є в усіх верствах суспільства. Просто вони різні за вагою. Немає в природі більшої інвестиційної маси, генетично готової прийти в українську економіку, ніж українські гроші з не найпрозорішим родоводом, які сьогодні вкриваються пилом в офшорах і в панчохах. Завдання — у ході діалогу за участю всіх зацікавлених сторін створити законодавчі гарантії, спроможні подолати недовірливість українця, сповна обгрунтовану історією і сьогоднішньою дійсністю.
Ми повинні максимально сприяти легітимації результатів приватизації. Не зробивши цього, ми не можемо розраховувати на зникнення вічного подразника суспільної свідомості.
Кожний із власників підприємств, придбаних під час приватизації останнього десятиліття, готовий доводити, що зробив це абсолютно законно й за справедливою ціною. Майже всі підприємства, які приватизувалися в депресивний період економіки, були збиткові. У перші кілька років у них доводилося лише вкладати, перед тим як вони починали приносити прибуток. І, за великим рахунком, саме той момент, коли вони почали приносити прибуток, означав — економіка країни запрацювала. І саме в міру того, як економічний клімат ставав сприятливішим, масштаб цін на власність кардинально змінювався.
Сьогоднішня висока вартість власності (зокрема і тієї, яку купили багато років тому в «лежачому» стані за незмірно менші гроші) — результат ретельної роботи національного бізнесу з оздоровлення економіки та підвищення її інвестиційної привабливості, отже щонайменше неправильно оцінювати справедливість чи несправедливість проведеної приватизації, виходячи із сьогоднішніх стандартів цін на власність. Уявімо людину, яка купила десять років тому халупу на болоті. За ці роки вона побудувала на її місці дорогий будинок, та ще й осушила болото, завдяки чому на цих непридатних місцях з’явилося, ну, скажімо, престижне котеджне селище. Чи справедливо сьогодні обвинувачувати її в тому, що колись вона за копійки придбала власність у такому «козирному» місці? Зрештою, навіть якщо абстрагуватися від бізнес-активності й розглянути ситуацію з побутової, близької кожному точки зору, виходить те саме: купили ви рік тому квартиру за ціною, скажімо, п’ятсот за квадратний метр. Нехай навіть ніякого ремонту не робили, але все одно — за рік ціни зросли вдвічі. Що ж тепер — йти до колишнього власника й доплачувати?
Однак патовість ситуації полягає в тому, що жодний із простих українців, які опинилися після розділу власності ні з чим, не погодиться з усіма цими доказами й, як і раніше, проклинатиме ту «грабіжницьку» приХватизацію.
Усім нам дуже важливо, щоб суспільство прийняло приватизацію. Європейський спосіб розв’язання цієї проблеми — пошук мирових угод. Завдяки ним у європейській практиці не було жодного прецеденту позбавлення права на власність.
Я можу припустити, що в ім’я суспільної злагоди український бізнес буде готовий виявити добру волю і піде на мирові угоди. За фактом це може означати доплату. Та в умовах нашої дійсності доплата має бути гранично адресною і повністю спрямовуватися в соціальну сферу. Чи буде вона переведена в один із соціальних фондів або ж власник візьме на себе зобов’язання підтримувати якусь із великих соціальних програм — не надто важливо. Важливо, щоб суспільство нарешті відчуло, що приватизована власність не тільки не вкрадена в нього, а й приносить користь кожному. Це й буде справжня мирова угода між бізнесом і суспільством. До речі, до досягнення такої угоди можуть вести й зусилля великого бізнесу в уже згадуваному процесі побудови «народного капіталізму».
Ми маємо докладати всіх зусиль для якісного підвищення статусу України в міжнародних відносинах. Національний бізнес дав країні ту економічну вагу, яка на міжнародній арені конвертується в політичну силу. Сьогодні Україна — реально значущий міжнародний гравець, який має всі задатки й майбутнє субрегіонального лідера. Та з допомогою національного бізнесу Україна спроможна одержувати інструменти не тільки політичного, а й економічного транснаціонального впливу. Поки, щоправда, вона їх утрачає.
Повертаюся до болючої теми — до «Криворіжсталі». Однак не до її реквізиції в законних власників, а до подальшої передачі під контроль іноземного капіталу. Проблема тут ширша, ніж просто виведення з-під національного суверенного контролю одного, нехай і мегапідприємства. Річ у тім, що в тих галузях, де Україна не має особливих шансів стати законодавцем правил світової гри, де вона не може претендувати на те, щоб робити погоду в планетарному масштабі, прихід іноземного власника — цілком виправдана річ. Та у сферах, де в нас є щось унікальне за масштабами або за якістю (металургія, машинобудування, виробництво озброєнь, авіаційна та космічна індустрія), нам, напевно, пора почати поводитися по-дорослому. Час зрозуміти, що ми можемо всерйоз претендувати на світовий рівень гри на глобальній арені не просто з тим, щоб радіти щоразу, успішно виступивши там, — ні, нам час самим диктувати умови там, де ми справді сильні. Настав час, коли ми маємо перейти до створення власних транснаціональних корпорацій — глобальних гравців світового господарства.
Тому я абсолютно переконаний, що повторну приватизацію «Криворіжсталі» цілком можна розглядати як крок назад, до економіки колоніального типу, якої, здавалося, нам вдалося уникнути. Україна втратила шанс стати глобальним гравцем на світовому металургійному ринку, створивши власну сталеливарну імперію з «Криворіжсталлю» (причому не так уже важливо — державною чи приватною) у центрі.
Кажучи про міжнародну структуру економіки, не можу не згадати й ще один обов’язок честі національного капіталіста. Ми маємо зробити так, щоб до України почали повертатися «заробітчани». Вони почнуть це робити, тільки коли ми створимо досить нових робочих місць у тих регіонах, звідки їх погнала нужда. І ми обов’язково зробимо це. Отже, економічно об’єктивним фактом є те, що лише ми, українські національні бізнесмени, спроможні зібрати народ воєдино.
Останнє за списком, але зовсім не за значущістю: якщо хочемо в Європу, ми повинні нормалізувати відносини з Росією. За рік, що минає, ми виявилися відкинутими в цій сфері як мінімум на кілька років. «Холодна війна», конфлікти не заради національних інтересів, а заради конфліктів, перспектива холодної зими без газу та ще й загроза газопоставкам до Європи — точно не найкраща наша рекомендація в очах цивілізованих країн. Поганих переговірників завжди є спокуса ошукати. Склочників не люблять ніде. Та й узагалі — якщо ти не спроможний ужитися з найближчим сусідом, який із тебе вийде житель у великому європейському домі?
Я багато думаю про те, що саме національний бізнес може зробити для нормалізації українсько-російських відносин — зрозуміло, так, щоб це не стало капітуляцією, а спрацювало на національні інтереси. Я не прибічник розпаювання української газової труби. Та, по-моєму, найперспективніше — це створення глобальних гравців, про яких я вже писав вище, в інших сферах — у тих галузях, де Росія й Україна спроможні підсилити потенціал один одного. Не конфронтація і навіть не конкуренція, а об’єднання зусиль — ось що дозволило, наприклад, європейським країнам створити знаменитий «Аеробус», який порушив, здавалося б, вічну монополію «Боїнга». Слов’янський суперлайнер? Слов’янський важкий космічний носій? Слов’янське атомне машинобудування, металургія, хімічна промисловість? У принципі, все це можливо.
Усе, що я написав, вимагає одного уточнення: ми повинні, хочемо й будемо будувати країну, просуваючи її в Європу. Та вийде це в нас лише в тому разі, якщо проблеми й труднощі України не погіршуватимуться через популізм і демагогію. Якщо нам, національним бізнесменам, не заважатимуть. Мисливці є, причому на різних політичних флангах. І з наближенням виборів бажання завадити нам стає дедалі очевиднішим.
Український бізнес любить помовчати, оскільки йому нема чого перебивати майданних ораторів. Ми зазвичай даємо їм можливість лаяти себе, вважаючи, що все одно за конструктивними ідеями та способами їхньої реалізації вони прийдуть до нас. Адже все одно приходити більше немає до кого.
Однак нині склалася інша ситуація. Після виборів цілком реальною є загроза відновлення економічної безумності, від якої країну трясло півроку. Торішні темпи зростання, гідні книги світових рекордів, знизилися за ці півроку вшестеро. Напевно, це теж достойно книги рекордів, тільки чорних. На тлі найрайдужніших очікувань і фантастичного рівня післяреволюційного інтересу до Україні — катастрофа інвестиційної довіри. Тиск на політичних супротивників і масовані наїзди на великий бізнес та його лідерів. Усе це було зовсім недавно.
І може знову бути невдовзі. Автори «економічного дива навпаки» серйозно мають намір повернутися. І тоді довгострокова соціально-економічна стабільність держави, у створенні якої великий бізнес зіграв ледь не основну роль, опиниться під дуже великим питанням. Кажучи прямо, під загрозою опиниться сама держава.
Ми, представники національного капіталу, маємо різні тактичні цілі, різні політичні симпатії. Ми — конкуренти. І не завжди готові домовитися по наших бізнес-ділах, але в тому, що стосується будівництва цивілізованої країни, ми можемо й повинні бути партнерами.
Погані ми, національні капіталісти, чи хороші, але ми вже зробили багато чого для того, щоб Україна стала сучасною конкурентоспроможною державою, гідною свого місця в центрі Європи. Ми — діти країни Україна, але держава Україна — багато в чому наше дітище. І ми маємо й будемо його захищати, хоч як називали б нас демагоги, чия «соціальна справедливість» зводиться до того, щоб відняти в чужих і віддати своїм, і популісти, чия «стратегія творення» полягає в тому, щоб за рік проїсти те, що десятиліттями може годувати всю країну.
Важливі не слова, а суть. Отже, нехай нас сьогодні називають нібито образливим словом «олігархи». Важливо, як нас назвуть у підручниках української історії. Років через двадцять.