Понад десять років тому, перед самим дембелем, ваш покірний слуга виявився учасником дуже потішного й вельми повчального дійства. Одного чудового ранку бійці розвідроти знайшли біля боксу (інакше кажучи, гаража) нашого підрозділу бронетранспортер, який невідомо звідки взявся. БТР-60 не мав ні акумуляторних батарейок, ні розпізнавальних знаків. Виконуючи розпорядження ротного, ми дружно й весело відкотили бронемашину до боксу мотострілків. Піхотинці, які з’явилися через хвилин п’ять, не роздумуючи, взяли з нас приклад і відтягли нерозпізнаний броньований об’єкт у володіння роти хімічного захисту. Чи потрібно говорити, що «хіміки», які незабаром з’явилися, не стали винаходити велосипед... Протягом дня «шістдесятка» здійснила повномасштабну екскурсію полковим парком колісної та гусеничної техніки й у результаті опинилася біля воріт контрольно-технічного пункту. Спроби знайти власника БТР успіхом не увінчалися, і за наказом командира частини його заховали в ліску, який прилягав до території парку. Очікували підсумкову перевірку, і вирішено було прибрати «бомжика» подалі від очей перевіряючих зі штабу округа. Через тиждень після закінчення перевірки командування згадало про таємничу машину. Тягач, що відправився за бетеером, повернувся без нічого. Машина зникла так само таємниче, як і з’явилася. Історія з БТР стала для нашого командира приводом поговорити про бардак в полку, але, попри все, так і не стала поштовхом для усунення цього самого бардака. Господаря неприкаяного бетеера так і не знайшли...
Тисяча вибачень за цинізм, але якби «тейпгейту» не було, його необхідно було б вигадати. Щоб уся країна переконалася, в якому політичному бардаці вона перебуває. Щоб ми наочно переконалися в політичній неспроможності влади й опозиції, у безпорадності правоохоронних органів і слабкості парламенту, в інертності прем’єра й уразливості олігархів. Касетний скандал став приводом поговорити про те, що не все гаразд у нашому домі. Однак не став поштовхом для початку процесу демократичної реконструкції влади. Не знайшлося нікого, хто виявився б спроможним узяти на себе тягар політичної відповідальності, яка, подібно до злощасного бетеера, виявилася нічийною - її спихають один одному. Що більше часу проходить із моменту зникнення Георгія, тим сильнішає впевненість у тому, що ми ніколи не дізнаємося, хто стоїть за зникненням нашого колеги й за «касетним скандалом». Здається, країна не витримала підсумкової перевірки на політичну спроможність. Дедалі більше підстав вважати, що таємниця «справи Гонгадзе» зникне в лісі численних версій. Дедалі менше підстав сподіватися, що в цій неприкаяній країні знайдеться господар. Справжній господар становища.
І влада, і опозиція не знайшли в собі внутрішніх сил, навіть щоб сісти за «круглий стіл». Про необхідність переговорів між владою й опозицією говорили так часто й так багато, що люди, близько знайомі з нюансами вітчизняної політики, мимоволі засумнівалися в реальності їхнього проведення. Уважний аналіз останніх висловлювань і недавніх вчинків усіх дійових осіб сумніви посилював. З’ясувалося, що кількаразові заяви про необхідність діалогу зовсім не свідчать про щире прагнення сторін сісти за «круглий стіл».
Сьогодні можна з досить високим ступенем упевненості стверджувати, що обидві сторони поки що не бачать гострої необхідності в переговорах. Президент усе ще впевнений у власних силах. Недавні виступи Леоніда Кучми на радіо «Свобода», а також на зустрічах із представниками регіональних мас-медіа і політичних партій, наочно продемонстрували: гарант повністю взяв себе в руки. Фактична бездіяльність опозиції дозволила главі держави трохи перевести дух. Слід думати, що численні й тривалі розмови з олігархами, силовиками, губернаторами й лідерами пропрезидентських партій остаточно переконали Леоніда Даниловича, що ситуація під контролем.
Опозиція в особі Форуму національного порятунку, «України без Кучми» і комітету «За правду» так само, як і Президент, не зацікавлена у форсуванні переговорного процесу. Проте через зовсім інші резони. Головна причина гранично проста: у супротивників режиму не вистачає аргументів, щоб нав’язувати свою волю в ході можливого політичного діалогу з владою. Якби під стінами президентської адміністрації стояли кілька десятків тисяч людей з антикучмівськими гаслами, розмова між владою й опозицією безсумнівно була б захоплюючою і предметною.
«Батьківщина» захопилася боротьбою за визволення свого лідера. «Реформи» й обидва Рухи були стурбовані порятунком Ющенка від підступних олігархів. Юлія Тимошенко, здається, всерйоз повірила не лише в те, що такі президентські вибори будуть достроковими, а й у те, що переможницею позачергового забігу виявиться саме вона. Дещо подібне відчувається в останніх спічах Олександра Мороза. Поки лідери займалися зміцненням іміджу, «вулицею» не займався ніхто. Заручившись певною моральною підтримкою Заходу, опозиціонери не змогли домогтися взаємності від власного народу. Сказати, що ідеї УБК і ФНП оволоділи масами, було б відвертим перебільшенням. Створюється стійке враження, що європейські структури й американські видання цікавляться зведеннями з українських політичних фронтів активніше, ніж вітчизняні обивателі. Опозиція практично без бою відступила з завойованих позицій і, судячи з усього, не спромоглася зібрати необхідні сили для контратаки. У всякому разі чимало активістів Форуму серйозно побоюються, що масові акції, заплановані на 9-10 квітня, виявляться не такими вже масовими.
Є в опозиції й інші причини відтягати початок можливих переговорів із владою. Є підстави вважати, що в стані революціонерів (яких нині доцільніше називати підпільниками) загострилися внутрішні протиріччя. Відсутність єдиного центру координації дій було видно неозброєним оком. З деяким запізненням Форум зайнявся «роботою над помилками»: відповідним рішенням функції генштабу опозиції закріплені за радою ФНП. Проте...
Настільки ж очевидною виглядає нездатність опозиції виробити єдину платформу. Питання складення цілісної політичної програми, із якою не соромно було б піти в маси, кількаразово ставилося на порядок денний Форуму й стільки ж знімалося. Учасники антипрезидентської коаліції, як і раніше, сходяться лише в стратегічних питаннях. Необхідність усунення від влади Леоніда Кучми - аксіома. Більшість опозиціонерів формально підтримує ідею переходу до парламентсько-президентської форми правління, але в душі далеко не всі є палкими прибічниками зазначеної моделі. Хтось не бажає радикального зменшення президентських повноважень, оскільки сам має намір у недалекому майбутньому «прописатися» на Банковій. Хтось серйозно побоюється, що парламентський «фарватер» полегшить прихід до влади комуністів чи олігархів.
У тактичних же питаннях - розбрід і хитання. Фізичні та юридичні особи, які входять до опозиційних структур, як і раніше, розходяться в думках і з приводу способів досягнення остаточної мети, і з приводу спектра можливих союзників. Ющенко, комуністи, олігархи - ось лише неповний перелік суб’єктів політичного процесу, стосовно яких Форум не спромігся виробити консолідовану точку зору. Немає єдності й у питанні про необхідність діалогу з владою. Більшість лідерів опозиції вважає, що з організацією «круглого столу» не варто поспішати, проте є і ті, хто категорично відхиляє саму можливість переговорів. До непримиренних належить, зокрема, Юлія Тимошенко. Не брати до уваги думку лідера «Батьківщини» інші представники опозиції не можуть, ігнорувати можливості - теж. Однак усі члени Форуму усвідомлюють необхідність збереження ФНП. Опозиція не може не розуміти: якщо вона вступить у переговорний процес, не тільки не ліквідувавши, а навіть не згладивши протиріччя, центральний орган опору владі може розвалитися. Наслідки будуть сумними - зміцнення позицій Кучми й остаточна втрата довіри з боку населення.
За деякими даними, Форум готовий розглядати Віктора Мусіяку як найреальнішого кандидата на вкрай невдячну роль організатора переговорів між владою та опозицією. Є інформація, що Віктора Лаврентійовича можуть запросити на найближче засідання ФНП. Але виконувати посередницьку місію він, зважаючи на все, розпочне ще не скоро.
Тож немає нічого дивного в тому, що і Президент, і представники Форуму чіпляються за кожну можливість, аби не допустити початку переговорів. При цьому кожен зацікавлений у тому, щоб покласти вину за зрив діалогу на опонента. У такому разі навіщо ж і влада, і опозиція невпинно декларують свою готовність до переговорів. Відповідь проста - справжніх ініціаторів переговорного процесу треба шукати за межами України. І тих, й інших підштовхують до «круглого столу» з-за кордону. І той факт, що і Леонід Кучма, і його супротивники не можуть не поступитися наполегливим проханням Заходу, свідчить про невпевненість обох сторін у власних силах.
Є ще одна обставина, яка дозволяє припустити, що переговорний процес найближчим часом не стане реальним. Майбутній діалог абсолютно всіма анонсувався як переговори між владою та опозицією. Але влада - це не тільки Президент, а опозиція - не тільки ФНП. Уявити, що вдасться посадити за «круглий стіл» Президента, прем’єра, спікера, представників Форуму і комуністів, неможливо. А якщо переговори пройдуть у звуженому форматі, то кожен, кому не ліньки, вправі пред’явити свої претензії.
Тож найближчим часом Форуму, схоже, доведеться зосередитися на масових акціях. Про інші плани опозиції поки що нічого невідомо. Можна припустити існування трьох робочих варіантів усунення Президента України від влади. Перший - проведення референдуму про недовіру Президенту. Цю ідею днями озвучив Олександр Турчинов, але її не схвалила більшість його колег по Форуму. По-перше, ніхто не знає, як боротися з адмінресурсом. По-друге, нікому невідомо, як можна втілити рішення референдуму в життя. По-третє, дехто пам’ятає, що не так давно Конституційний суд пояснив: діючий Основний Закон не передбачує процедуру винесення на всенародне обговорення питань про недовіру владі, наслідком чого може стати дострокове припинення повноважень.
Другий план виглядає ще безнадійнішим: йдеться про процедуру імпічменту. Верховна Рада зробила півкроку вперед - у четвер парламент ухвалив закон про спеціального прокурора та спеціальних слідчих. Без цього нормативного акту почати процедуру відторгнення Президента від влади було неможливо за визначенням. Того ж дня вищий законодавчий орган «провів» через друге читання закон про Президента, де зокрема передбачено можливість імпічменту в тому разі, якщо глава держави відмовляється підписати закон, що пройшов через процедуру подолання вето.
Проте всі чудово розуміють, що домогтися імпічменту набагато складніше, ніж навчити Ющенка доступно висловлюватися. Не говорю вже про те, що на закон про спецпрокурора та спецслідчих майже напевно чекає вето, подолати яке парламент не спроможний.
Схема номер три, про яку поки що майже ніхто не говорить уголос, але яка, втім, також є предметом обговорення. 108-ма і 110-та статті Основного Закону передбачають дострокове припинення повноважень глави держави, якщо він не в змозі виконувати покладені на нього функції за станом здоров’я. Цей засіб не набагато простіший від другого - крім спеціального медичного висновку потрібно спеціальне подання Верховного суду й постанова парламенту, за яку повинні проголосувати 226 депутатів. Крім того, скажемо так, неделікатність такої схеми навряд чи сприятиме її популярності навіть у колах опозиціонерів.
Утім, є ще один варіант - «працювати» за всіма трьома схемами в надії, що хоч одна спрацює. Дехто з прихильників такого плану також вважає, що настільки масована атака змусить Президента піти у відставку добровільно. Політики, які сподіваються на це, досі є. Політиків, котрі вірять у такий розвиток подій, майже не залишилося.
Зате більшає впевнених, що нічого революційного найближчими місяцями не станеться - влада й опозиція і далі обмінюватимуться уколами. Потім прийде осінь і всі дружними рядами подадуться на вибори. Багато представників опозиції починає говорити про те, що «касетний скандал» уже зіграв свою позитивну роль. По-перше, вважають декотрі члени Форуму, якби не криза й не ФНП, Ющенка вже давно зняли б із посади прем’єра. По-друге, «справа Гонгадзе» і «тейпгейт» серйозно підірвали довіру до влади й дещо поліпшили ситуацію зі свободою слова. Отже є підстави вірити, що наступні парламентські вибори будуть прозорішими й у новій Раді збільшиться питома вага демократично налаштованих депутатів.
Певний резон у таких міркуваннях, безумовно, є. Водночас у них спостерігається і певна ущербність. Звідки впевненість, що Ющенко в змозі оцінити заслуги опозиції та розпорядитися наявним у нього кредитом політичної довіри? Хто сказав, що опозиція, яка не зуміла розворушити народ сьогодні, зможе заручитися його довірою завтра? А головне, хто поручиться, що демократичні послаблення не закінчаться, коли все заглохне?
Тим паче, що на виборах сьогоднішні колеги по Форуму перетворяться на конкурентів. Питання про спільний виборчий список ФНП обережно піднімали деякі опозиціонери, але розвитку воно не одержало. Практично не викликає сумніву, що і СПУ, і «Батьківщина» планують іти на вибори самостійно. Дуже схоже, що і Мороз, і Тимошенко вірять у те, що їм під силу зібрати по 10-15%. Свої, можливо, не менш амбіційні плани в ПРП, НРУ й УНР, що як ніколи близькі до об’єднання в передвиборну коаліцію. Тож мова, скоріш за все, може бути хіба що про координацію дій цих політичних об’єднань. А що буде з менш солідними учасниками опозиційного процесу? Я далекий від думки, що члени Форуму, котрі представляють не дуже великі політичні структури, записувалися в нього тільки щоб «зачепитися» за чийсь вигідний виборчий список. Але майже напевно кожен із них у глибині душі сподівався, що Форум стане локомотивом, спроможним «привезти» їх у наступний парламент.
Думи про вибори повільно й неминуче опановують головами борців із режимом. Опозиція має місяців зо три, не більше на спроби виграти у влади в, по суті, патовій партії. З кожним тижнем їм буде дедалі більше не до Форуму, не до єдиної політичної платформи, не до переговорів. ФНП може непомітно для себе перетворитися на ускладнений варіант «канівської четвірки». З усіма випливаючими наслідками.