П’ятирічка В.Кременя на посаді міністра освіти залишиться у пам’яті вдячних школярів і їхніх батьків запровадженням 12-річки і 12-балки. А педагогів — «антибукетним» наказом, що забороняє брати від учнів навіть квіти, не кажучи вже про інші подарунки. (Хто там обурюється, що в освіті процвітає корупція?..) У цілому ж на ниві вітчизняної освіти особливих досягнень не спостерігається, обіцяного якісного просування у напрямі європеїзації освіти теж не сталося.
Схоже, освіта й наука як найефективніший чинник економічного зростання і європейської інтеграції недооцінюються і новою владою.
Новим міністром освіти і науки призначений Станіслав Ніколаєнко, голова комітету з питань науки й освіти Верховної Ради. Президент Всеукраїнської асоціації працівників профосвіти.
Член Соціалістичної партії України, секретар Політради СПУ.
Народився 9 лютого 1956 року в с. Богданівка (Знаменський район, Кіровоградська область).
1978 року закінчив Українську сільськогосподарську академію за фахом інженер-механік. Другий фах — політолог-соціолог — опанував у Одеському інституті політології та соціології (1988—1991 рр.) Працював викладачем у сільськогосподарському технікумі, директором профтехучилища, секретарем Каховського міськкому комсомолу, інструктором Херсонського обкому комсомолу, секретарем райкому партії, в управлінні освіти Херсонської облдержадміністрації, доцентом Херсонського педуніверситету. 1994 року обраний депутатом Верховної Ради України.
Автор (співавт.) більш як 20 науково-методичних робіт і публікацій із педагогіки. Кандидат педагогічних наук (тема кандидатської дисертації: «Дидактичні основи підготовки фахівців для сільського господарства у вищих профтехучилищах за курсом «Основи ринкової економіки»).
До компетенції керівництва МОН належить не лише профтехосвіта, а й дошкільна, середня та вища освіти, а також сфера науки. В освітньо-академічному середовищі не приховують розчарування у зв’язку з призначенням на посаду міністра С.Ніколаєнка. Багато по-європейському орієнтованих учених очікували, що на цю посаду запропонують ректора Львівського національного університету ім. І.Франка Івана Вакарчука. Як справжнього вченого й організатора, котрий, на думку багатьох, здатний «реалізувати європейський вектор розвитку освітньо-наукового комплексу України». До того ж відомо, що освітню передвиборну програму для В.Ющенка розробляли вчені Львівського університету.
У програмі уряду, в розділі «Освіта і наука», що складається з кількох пунктів, цим найважливішим галузям суспільного прогресу відведено досить скромну функцію: підготовку висококваліфікованих кадрів. Водночас у сучасному світі існує поняття «суспільство знань». Саме завдяки пріоритетному розвитку освіти й науки багато країн, зокрема Фінляндія, змогли за порівняно короткий проміжок часу створити інноваційну економіку й дивують сусідів темпами економічного зростання. В Україні ж зберігається ставлення до системи освіти як до другорядної допоміжної структури, завданням якої є підготовка фахівців за певними державними стандартами. Дуже незначна частина державної науково-технологічної політики припадає на МОН.
На думку академічної спільноти, практика об’єднання управління освітою і наукою під «одним дахом» себе не виправдала. Попередній міністр опікувався переважно освітою, ну і частково наукою — педагогічною. Значна частина бюджетних коштів ішла на потреби освіти, і лише дещиця спрямовувалася на реалізацію наукових проектів і програм. «Має бути єдиний розпорядник коштів, що виділяються на науково-технологічну сферу, — переконаний академік Ярослав Яцків, котрий обіймав свого часу керівну посаду в МОН. — А не сорок, як нині. У кожного відомства є своя «наука», фінансовий потічок, який її підживлює. Навіть у податкової адміністрації є «наука». Це призводить до розпорошування коштів, неефективного їх використання».
Практика перетягування фінансової ковдри, очевидно, збережеться і надалі. І, напевно, неважко здогадатися, у який бік. У надрах АПН створено Інститут профтехосвіти. Можливо, незабаром і МОН перейменують?