Після сенсаційної відставки українського держсекретаря Олександра Зінченка, який кілька разів відвідував російську столицю, та звинувачень у корупції, висунутих звільненим чиновником проти фаворитів президента Віктора Ющенка, президент Росії Володимир Путін заявив про те, що Москва ще раніше звертала увагу на такі факти — тільки до попереджень російського керівництва ніхто не прислухався. Після рішення Віктора Ющенка відправити у відставку соратників і уряд Юлії Тимошенко Путін, який перебував у Німеччині, сказав, що український президент контролює ситуацію. Із двох цих висловлювань російського лідера спостерігачі поспішили зробити висновок: Путін, котрий усе ще дратувався через Ющенка в момент відставки Зінченка, пом’якшав після рішення українського президента позбутися Тимошенко та її команди. Не пояснюється лише, навіщо це Путіну.
З логічного погляду можна було б припустити, що Кремль використовує українську політичну ситуацію для відновлення свого впливу в Україні. Слабкий президент, позбавлений підтримки соратниці-популістки, звертається по допомогу до недавніх противників — непоганий об’єкт для прийняття почесної капітуляції. Такий Ющенко міг би — в ідеалі — вирішити питання про перебування України в Єдиному економічному просторі, повернутися до питання про газотранспортний консорціум, забезпечити інтереси російського бізнесу — себто стати гауляйтером України з чистими руками. Проте такий варіант розвитку подій неможливий не лише для самого Ющенка. Він неможливий насамперед для Кремля.
Ющенко став президентом України не шляхом «звичайної» перемоги на виборах. Аби здобути владу в країні, він зібрав Майдан, ініціював круглий стіл, на якому російському представнику відводилася роль статиста, домігся переголосування. Події, які в Україні й у світі називають помаранчевою революцією, у Кремлі схильні вважати державним переворотом, під час якого було закаляно брудом імідж Росії як головної держави пострадянського простору і принижено Володимира Путіна, який спеціально приїздив до Києва підтримати Віктора Януковича. Хоч би що говорили в Москві після перемоги Ющенка, хоч би які зустрічі з ним проводили, для Кремля ця людина — не зовсім справжній президент України, такий собі Дмитрій-самозванець, який прийшов до влади за підтримки тих самих поляків (і американців, звісно, їх просто тоді ще не відкрили) і якого рано чи пізно зженуть із престолу. І всі зовнішньополітичні невдачі візитерів Ющенка та його самого в Москві пояснюються саме цією «несправжністю» нової української влади в російській політичній свідомості. Позбувшись Тимошенко, ця влада не стала кращою в очах росіян. Вона просто продемонструвала те, про що «давно попереджали» — свою оперетковість.
Ще один важливий мотив: проблема 2008 року. Насправді, підтримуючи Ющенка — нехай і у вигляді проросійського правителя України, — Кремль сильно програє. Адже в цьому випадку він пояснює власному виборцю, що в помаранчевих революціях нічого поганого немає. Ну справді, що такого прикрого сталося в Україні? Люди вийшли на Майдан, бо були незадоволені фальсифікацією виборів. Відбулися чесні вибори. Потім влада позбулася радикалів і корупціонерів і запанувала стабільність. А це означає, що ніякого особливого ризику в революціях немає.
Але ж Кремлю саме необхідно переконати електорат у іншому: що революційний шлях розвитку ситуації з виходом мас на вулиці веде в нікуди. Проблема 2008 року ще невідомо як вирішиться, але одне очевидно — вона має бути вирішена без революційних експериментів. Громадяни мають залишитися вдома і дізнатися про свій чудовий вибір по телевізору. Отож — установлення добрих стосунків із Ющенком цього варіанта не гарантує. Адже добрі — це не лише контроль, це ще й компроміси — наприклад, у цінах на енергоносії. Отже, Москва власними руками має ховати жаданий український апокаліпсис? Не бути цьому! Україна має стати полігоном, на якому буде продемонстровано ціну революційного кошмару. І крапка.
Саме тому ніяких серйозних домовленостей із Росією у президентської команди і нового уряду не вийде. Можливо, риторика стане менш агресивною, можливо, телеканали одержать вказівку розповідати про сусідню країну без звичної роздратованої інтонації. Чого не буде — то це економічних поступок. Зате буде планомірна робота з надання допомоги тим політичним силам, які вважатимуться у Москві своїми і зможуть після перемоги на парламентських виборах говорити не про повернення до ідеалів Майдану, як Ющенко і Тимошенко, а про агресивний антиросійський натовп на Майдані, щедро профінансований Борисом Березовським. Ось що потрібно російському політичному бомонду насправді.
Що ж до Юлії Тимошенко, то хоча кримінальну справу проти неї закрито не буде, проте навряд чи активізуються якісь серйозні слідчі дії проти колишнього глави уряду і навряд чи Москва вимагатиме від Києва видати позбавлену депутатської і прем’єрської недоторканності претендентку на перемогу на парламентських виборах. Тобто тема кримінальної справи проти Тимошенко охоче обговорюватиметься з представниками команди Ющенка — якщо в цьому виникне потреба, — але Тимошенко поки що потрібна Кремлю не у слідчому ізоляторі Лефортово, а в Україні. В гості до Михайла Ходорковського вона ще встигне, а поки що нехай виконує важливішу місію, щодня ослаблюючи, компрометуючи та деміфологізуючи нещодавнього кумира Майдану. Бій між табором Тимошенко і табором Ющенка — це також те, що потрібно російській політичній еліті, оскільки демонструє смуту післяреволюційних часів і гарантує слабкість української влади.
При цьому Путін та інші російські керівники цілком можуть відігравати в розмовах із західними партнерами роль людей, глибоко стурбованих ситуацією в Україні, які прагнуть сприяти її стабілізації. Через різноманітні причини — і соціокультурні, й інформаційні, і ментальні — російські лідери розуміють ситуацію в українській еліті набагато точніше, ніж Захід. Просто тому, що в них самих ситуація дуже схожа, просто вони воліють її не обговорювати. На Заході ситуацію в Україні схильні розглядати в категоріях «відхід від ідеалів Майдану чи ні», «природний розкол серед революціонерів чи ні», «як зміниться реформаторська політика Ющенка» тощо. Проте, як ми пам’ятаємо, на думку росіян немає ніяких революціонерів — а є заколотники, немає ніяких ідеалів — а є цинічна неправда, спрямована на захоплення влади і контролю над фінансовими потоками, і немає ніяких реформ, а є захоплення влади двома угрупованнями, які, власне, і посварилися між собою лише тому, що не можуть поділити награбоване. Тому російській владі цікаво не те, наскільки серйозним є «відхід від ідеалів», а те, коли остаточно повалиться майданна влада і як можна посприяти її краху.
Крах цей — справжні іменини серця для Росії. І не лише тому, що він майже автоматично вирішує проблему наступності влади в самій цій країні. Він іще й гарантує неповторення революційного сценарію в лукашенківській Білорусі, президент якої щодня чекає на вторгнення західних емісарів. Він обіцяє, що не буде силового вирішення проблем у країнах Центральної Азії. Тим більше що киргизький приклад засвідчив: захоплення влади опозицією у цьому регіоні мало що змінює. Насправді головні киргизькі події ще попереду, адже відносини між президентом Курманбеком Бакієвим і прем’єром Феліксом Куловим цілком можна порівняти з порозумінням між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко). Український крах допоможе Москві зайняти жорсткішу позицію у придністровському врегулюванні, домігшись нового порозуміння з президентом Молдови Володимиром Вороніним — ось кому вже пробачать так пробачать! І нарешті, Росія зможе зосередитися на вирішенні закавказьких проблем і позбутися, нарешті, занози у вигляді режиму Михайла Саакашвілі у Грузії — тим більше, що Тбілісі впритул наблизився до строку позбавлення енергетичної залежності від Москви, і якщо Москва хоче задіяти сценарій «холодна зима», це може бути тільки зима 2005/06 або, у крайньому випадку,
2006/07 років. А там — Баку—Джейхан і «Суліко» у квартирах із опаленням. Тож треба поспішати, дуже поспішати. Якби в Україні все було гаразд, Саакашвілі з його тотальним контролем над Грузією просто нічого було б боятися, можна було б спокійно чекати на енергетичний порятунок. А так — він наступний у черзі. Ще кілька місяців тому провідні російські політики пояснювали на закритих нарадах, що на Україну та Грузію чекають важкі зими, пов’язані з некомпетентною і недобросовісною політикою їхніх нових правителів. Якби цим політикам тоді розповіли, що на Україну крім важкої зими чекає ще й важка осінь, вони б, напевно, на радощах почали танцювати просто перед своїми високопоставленими слухачами...