Проблеми України знову виносять на обговорення Парламентської асамблеї Ради Європи. У терміновому порядку, разом із питанням боротьби з тероризмом. Точнісінько так само, як і три роки тому, предметом розгляду буде конфлікт між владою та опозицією. Взимку 2001-го країну лихоманило від «касетного скандалу», що вибухнув після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Тепер влада, в особі парламентської більшості, та її супротивники, в особі трьох складових парламентської опозиції, опинилися в правовому клінчі через спроби влади й комуністів будь-що змінити Конституцію та спроби опозиційної «трійки» будь-що цьому перешкодити.
Розбір польотів, які мали місце під куполом на Грушевського, відбудеться вже наступного тижня в Страсбурзі, куди чотири рази на рік на сесію ПАРЄ їздять делегації парламентаріїв європейських країн - членів цієї організації. Протягом тижня вони займаються проблемами захисту прав людини, оцінюють дотримання країнами-членами РЄ законів й основних норм демократії, зафіксованих у документах організації. Ось уже майже дев’ять років невеличке, але дуже миле містечко французької провінції Ельзас відвідують 12 депутатів Верховної Ради, представляючи там не тільки законодавчий орган своєї країни, а й усю країну в цілому. Природно, що в Європі ніхто й ніколи не змушував Україну щороку розкошелюватися на додаткові зарубіжні відрядження до Франції. Українська влада сама, свідомо, послідовно й від імені українського народу в особі Леоніда Кравчука подала 1992 року заявку на вступ у Раду Європи. Через три роки, вже в особі Леоніда Кучми, Україна підписувала документи про вступ у Раду Європи, а новообраний і впевнений в європерспективах Президент не приховував задоволення, піднімаючи прапор своєї держави на флагштоку перед модерновим будинком на околиці Страсбурга. Рада Європи - єдина європейська інституція, членом якої є Україна. Це означає, що вона повинна виконати всі умови, що висуваються до всіх без винятку, - і до неофітів, і до батьків-засновників. Зобов’язання підписує глава держави на урочистій церемонії. У даному випадку - Леонід Кучма. Умов небагато. Україна за фактом вступу одержала 33. Неможливого ніхто не вимагає. Доводити ВВП за три роки до 15 тисяч доларів на душу населення не обов’язково. Але ухвалити низку законів, без яких неможливе існування демократичної держави - необхідно. За тим, як новачки виконують узяті зобов’язання, стежить Моніторинговий комітет ПАРЄ. Він призначає уповноважених спостерігачів, котрі називаються доповідачами. Останні їздять у досліджувану країну, а потім готують звіти, на основі яких сесія Парламентської асамблеї приймає рішення. Моніторинг триває доти, поки країна не виконає всі умови. Тоді, за правилами РЄ, починається період постмоніторингу. Україна переходу в нову іпостась поки що не заслужила.
Можливо, читачеві «ДТ» не слід нагадувати азбучні правила діяльності шановної європейської інституції. Але те, що відбувалося навколо останнього візиту в Київ двох доповідачів по Україні - датчанки Ханне Северінсен і депутата парламенту мініатюрного Ліхтенштейну Ренати Вольвенд - змусило замислитися. Певне, голова адміністрації Президента, та й сам глава держави, забули прописні істини тієї організації, у яку самі ж і вступили. Певне, комусь смішно бачити те, як потужний державний апарат боїться двох жінок. А якого ще висновку можна дійти після масованої і часто відверто хамської атаки на співдоповідачів, розпочатої в підконтрольних АП мас-медіа ще до появи гостей у бориспільському аеропорту? Пасажі, які зводилися до того, що «до нас їде ревізор, але незрозуміло навіщо і за яким правом», рефреном пройшли через усі центральні телеканали й газети, що дотримуються курсу СДПУ(о).
Представників ПАРЄ цікавило не так і багато. Навіщо змінювати Основний Закон менш як за рік до президентських виборів? Що сталося в парламенті між більшістю й опозицією в процесі внесення змін у Конституцію і як це загалом узгоджується з українським законодавством? Ну і, природно, старі теми, пов’язані з розслідуванням справи Гонгадзе й забезпеченням свободи слова в країні. Результатом зустрічей співдоповідачів із вищим керівництвом країни й лідерами парламентської більшості й опозиції стала заява Северінсен про те, що проводити таку реформу напередодні доленосних виборів не цілком справедливо, а зміна Конституції все-таки по суті відрізняється від щоденної зміни білизни. Крім того, її вкрай здивувала зустріч із генеральним прокурором Геннадієм Васильєвим, котрий повідомив, що головна новина в справі Гонгадзе - це відсутність новин, а всі дані, зібрані слідчими під керівництвом його попередника, анульовано.
Очевидно, перелік тем, що цікавлять співдоповідачів, а також той факт, що вони прибули в Київ у терміновому порядку після відповідного звернення опозиційної «трійки», яка вважає делегацію зі Страсбурга швидкою допомогою для виходу з конституційної безвиході, мало потішив пропрезидентські сили. Перша відповідь ПАРЄ пролунала з вуст депутата-«трудовика» Анатолія Раханського, котрий їздить на сесії в Страсбург усі дев’ять років: відрядження Северінсен і Вольвенд було оформлено з порушенням процедури, прийнятої в ПАРЄ. Далі пішли поради представникам Ради Європи не сунути носа у внутрішні справи України. Почав координатор більшості Степан Гавриш. Його слова було сприйнято як належне й очікуване, оскільки Степан Богданович останнім часом не вельми обтяжує себе пошуком засобів висловитися толерантно: «Я кваліфікував це як грубе втручання у внутрішні справи України». Проте потім настільки ж жорстко висловився й Леонід Кучма, закликавши європейців не вчити українців демократії: «Ми з вдячністю сприймаємо поради представників більш досвідчених демократій, ніж наша. Але ми також відчуваємо, де закінчуються поради й починається втручання в наші внутрішні справи... У мене немає впевненості, що цю межу так само добре відчувають усі, хто відвідує нас із мандатами тієї ж таки Ради Європи». Але вінцем усього стала офіційна заява МЗС України №28 від 22 січня. У ній, зокрема, говориться: «Єдиним легітимним органом, уповноваженим Конституцією та законодавством України на вчинення конституційних перетворень, є Верховна Рада України. Її наділено виборцями нашої держави всіма повноваженнями, необхідними для прийняття рішень щодо здійснення конституційної реформи. Порушення таких прав українського парламенту суперечить стандартам Ради Європи і є неприпустимим. Конституцією України чітко визначено процедуру внесення конституційних змін. Будь-який тиск або перешкоди обговоренню й узгодженню Верховною Радою змін в Основний Закон суперечать як букві й духу самої Конституції України, так і принципам і нормам міжнародного права. У зв’язку з цим МЗС України розцінює ряд заяв доповідачів ПАРЄ Г.Северінсен і Р.Вольвенд із приводу перебігу конституційної реформи як втручання у внутрішні справи України, що не сприяє затвердженню стандартів Ради Європи в нашій державі». Відчувається рука не дипломата, але юриста. Сам міністр Костянтин Грищенко, котрий досі не був заввідділом АП із зовнішніх зв’язків, навряд чи випустив би цей витвір за межі очолюваного відомства без жорсткої вказівки згори. Тим паче що Костянтин Іванович чудово розбирається не тільки в зовнішній, а й у внутрішній політиці й так само, здається, чудово розуміє, що смішно навіть порівнювати «втручання» в роботу незалежного законодавчого органу Ради Європи з тим тиском, який чинить на ВР Президент і глава його адміністрації, що, до речі, теж законом заборонено. Тільки про це МЗС, ясна річ, не заявлятиме.
А ми можемо констатувати: міністр Грищенко вперше публічно пішов врозріз із своїми принципами в угоду адміністрації Президента, де добре навчилися, як, де й на кого потрібно натиснути.
Заради справедливості зазначимо, що з філіппіками на адресу Ради Європи МЗС уже виступав. Прецедент, коли юристи змінили дипломатів, був три роки тому, й це надовго ускладнило роботу професійних міжнародників на європейському напрямку. Тоді в самісінькому розпалі «касетного скандалу» МЗС теж гнівно відреагував на спроби ПАРЄ розібратися в подіях, але зробив це в дуеті з Мін’юстом. Та й сам документ, за нашою інформацією, було підготовлено тоді у відомстві Сюзанни Станік, а тодішнього міністра Бориса Тарасюка змусили приєднатися до спільної з міністерством юстиції заяви. Втім, Борис Іванович, як і Костянтин Іванович, у відставку після цього не подав...
Можливо, настільки масова нинішня «відповідь Чемберлену» ще до винесення вердикту в ПАРЄ і після цілком невинних заяв Северінсен (вона не раз наголошувала: висновки після візиту співдоповідачів в Україну робити рано) зумовлена тим, що влада вийшла за рамки свідомо. Інакше навіщо так хвилюватися ще до ухвалення рішення великим колегіальним органом, що складається з кількох сотень депутатів європейських країн? Навіщо різко вводити на теленовинах центральних каналів темники для висвітлення міжнародних подій, які за своїм інтелектуальним рівнем відповідають указівкам про висвітлення внутрішньополітичної ситуації і зводяться до того, що в Європі та США все вкрай погано на тлі позитивних зрушень в Україні й Росії? Отже, в АП не виключають негативного результату і, судячи з заяви МЗС і пасажів окремих телеелементів, перебувають у неймовірному нервовому напруженні. Балансувати на межі авторитарних методів і демократичної риторики стає дедалі важче, отже зрештою доведеться, майже як у тому анекдоті, вибирати між вродливими й розумними. Але на Банковій бояться, що негативна реакція ПАРЄ, а також наступна після неї цеглина в стіну між Європою і Україною призведуть до посилення суперечностей усередині й так хисткої парламентської більшості, у якій далеко не всі готові до серйозного відкоту від європейських перспектив - бізнес-контакти з Євросоюзом не дозволяють. От тому, мабуть, адміністрація Президента й буксує з можливим силовим сценарієм, оскільки це призведе не лише до політичної, а й до економічної ізоляції. ЄС не РЄ, довго «панькатися» не буде, а чверть українського експорту рухається в західному напрямку. Точнісінько так само відсутність якоїсь реакції Брюсселя й Вашингтона розв’язує Банковій руки. Остання розуміє тільки позицію сили.
Ну а найжорсткіша реакція ПАРЄ буде для України не набагато болючішою, ніж вкидання персонажа відомої казки, братика Кролика, у терновий кущ. Як і скрізь у Європі, Рада Європи - бюрократична організація, що відступає від своїх правил у виняткових випадках, але не настільки, щоб це їй могло серйозно зашкодити. Тільки за те, щоб поставити українське питання до порядку денного на 29 січня,
26-го числа повинні проголосувати понад 2/3 делегатів ПАРЄ. З урахуванням намірів Анатолія Раханського довести Асамблеї незаконність моніторингу й бажання депутатів-комуністів переконати фракцію європейських лівих не обговорювати політреформу в Україні, сюрпризи можуть виникнути вже на першому етапі. До того ж делегація Росії явно обстоюватиме позицію української влади й намагатиметься впливати на парламентаріїв країн СНД, представлених у ПАРЄ. На думку заступника голови комітету ВР з закордонних справ Ігоря Осташа, кінцева цифра буде десь на межі двох третин, але з якого боку - сказати складно. У будь-якому разі, за його словами, максимум, на що може піти Рада Європи - підсилити моніторинг (саме цього й хоче від ПАРЄ Віктор Ющенко), активізувати Венеціанську комісію, що спеціалізується на експертизі конституцій, і в черговий раз попередити Київ про вкрай серйозні наслідки. Приміром, про ймовірне позбавлення української делегації права голосу. Не більше того - призупинення членства вкрай громіздка й непроста процедура, яку до осені-2004 завершити навряд чи вдасться. Опозиція, правда, має намір спробувати сили, звернувшись ще й до президента Парламентської асамблеї ОБСЄ Брюса Джорджа з проханням надіслати спостерігачів в Україну. У світлі останніх подій не виключено, що влада загалом не сприйматиме ініціативи з підтримки демократії з того боку західного кордону. Під загрозою зриву опиниться низка передвиборних програм співробітництва європейських інституцій із державою. Приміром, план допомоги в удосконаленні виборчого процесу в Україні, запропонований ОБСЄ. Але це вже цілком інша історія.
Северінсен і Вольвенд приїжджали в Київ не вперше. Проте з кожним їхнім візитом влада дедалі менше хоче знову бачити їх у країні. На Банковій украй недоброзичливо ставляться до всіх, хто не вірить їй на слово. Україна виконала 30 із 33 вимог Ради Європи? Виконала. Демократичні закони ухвалено, залишилося зовсім трішки до фінального звіту - чого ще бажати? Очевидно, в АП уже перестали розуміти, що така аргументація згодиться хіба що для парламентської більшості, а європейці свою роботу звикли робити якісно. У Європі пам’ятають, що СРСР мав найдемократичнішу Конституцію в світі, але не горів бажанням її виконувати, а Україна колись була частиною Радянського Союзу. Там знають і те, що нині в незалежній державі перед законом, ясна річ, усі рівні, але розуміють, що дехто рівний більше, ніж інші. Звідси й бажання в представників ПАРЄ моніторити Україну якнайпильніше. «Більш рівних» це, природно, сердить. Звідси й звинувачення у втручанні європейських доповідачів у внутрішні справи України на тлі дивовижної забудькуватості стосовно того, що українська влада сама брала на себе зобов’язання сприяти моніторингу, добровільно вступаючи в Раду Європи. Адже напевно не думали серйозні люди, якими є керівники держави, що моніторинговий комітет обмежиться читанням звітів з адміністрації Президента.
«Я хотів би, щоб усі розуміли: не можна спекулювати на тому, що проголосив Президент. Президент проголосив європейський вибір України, Президент Леонід Кучма, ніхто інший. І всі ці роки ми хоч і повільно, але робимо крочки в цьому напрямку, у міру своїх сил і можливостей, зокрема й спроможності політичної еліти бути єдиною в стратегічному напрямку». Ці слова Леонід Кучма сказав у лютому 2001 року в інтерв’ю одному з українських видань, коли в ПАРЄ дискутували про те, як реагувати на політичну кризу в Україні. Через три роки історія повторюється. Скільки крочків було зроблено за цей час і в який бік, автор цих рядків сказати не береться через складність підрахунку й багатократну зміну напрямку руху. Спроможність нинішньої еліти рухатися в європейському напрямку викликає великі сумніви, причому не тільки в політологів, котрі проводили не одне дослідження на цю тему. А можливо, Україна все-таки рухається до Європи крочками в міру сил і можливостей? І те, що ніхто, крім української еліти, ніхто в нашій країні й у Європі цього не бачить, свідчить: ми досі чогось не зрозуміли...