UA / RU
Підтримати ZN.ua

…І ЩОБ БЕЗ ДУРНИЦЬ!

Смілива людина, але всього боїться Гадаю, на нас не дуже образяться члени РНБОУ, якщо ми скажемо пр...

Автор: Юлія Мостова

Смілива людина, але всього боїться

Гадаю, на нас не дуже образяться члени РНБОУ, якщо ми скажемо правду: претензії, пред’явлені екс-міністрові оборони Володимиру Шкідченку щодо боєздатності армії, економічного безладдя і соціальних неадекватностей, були по суті ширмою, яка прикриває справжні причини відставки генерала армії. Звісно ж, усі ці складнощі в Українських Збройних силах присутні повною мірою, але ж не перший рік. З 1996 року Президентові на стіл лягали глибинні й компетентні дослідження стану вітчизняної армії з чіткими практичними рекомендаціями про те, що необхідно робити. Однак, по суті, ніяких комплексних заходів Верховний головнокомандувач не вживав. Понад те, аж до сьогодні немає доказів його серйозної політичної волі щодо проведення реформи в армії, нездатної у теперішньому обсязі вписатися в бюджет України. Ініціативу виявляє в цьому напрямі начальник управління адміністрації Президента Микола Білоконь, активно проводячи ідею скорочення чисельності української армії вдвічі.

Про те, що розпорядження про вивчення такої можливості адміністрація Президента подала в МО України, ми писали кілька місяців тому. У міністерстві хворобливо поставилися до цих пропозицій, поки що не підкріплених інформацією про джерела фінансування процесу скорочення та соціальних програм, які супроводжують його. Характерно, до речі, що з листом, на якому стояв секретний гриф, ознайомилося не вузьке коло, як зазвичай, а майже всі вищі чини, аж до командирів з’єднань. Досі численні комісії та комітети не видали «на-гора» виразну програму неминучого, але дуже хворобливого процесу скорочення і реформування армії. Публічна відповідальність за проведення реформи, мов кулька в пінг-понгу, перекидається з Банкової на Грушевського, оскільки напередодні виборів, з одного боку, і при худій скарбниці — з другого ні в кого не виникає бажання ставати глашатаєм непопулярного заходу. Водночас бюджет України не в змозі утримувати чотирьохсоттисячні (з урахуванням цивільних) Збройні сили, які, за даними РНБОУ, лише на прохарчування витрачають щодня по мільйону гривень.

З різних причинах розраховувати на те, що Шкідченко здійснить прорив у напрямі реформи, не доводилося з самого початку. Не міг міністр навести лад і в економічній частині міністерства. По-перше, тому що не мав відповідної підготовки, по-друге, — реального впливу на підлеглих, які поважали як закладені Кузьмуком традиції розпоряджатися власністю міністерства, так і самого Кузьмука. Володимир Шкідченко так і не став повноцінним міністром оборони. У цьому переконані практично всі ті, хто під керівництвом Президента висунув Володимиру Петровичу колективне обвинувачення. Реальні віжки правління і далі залишалися в руках Олександра Кузьмука та вірного йому, а точніше — його стилю керівництва й розподілу благ генералітету.

Володимир Шкідченко — інтелігентна, розумна, але занадто м’яка як для обійманої ним посади людина. Ця вада не давала можливості екс-міністру перекроїти усталені порядки, які старанно оберігав бойовий загін «генерал-прапорщиків» від військової комерції та самодурства. По суті, жаль можна висловити не з приводу відставки генерала Шкідченка, а з приводу його призначення на посаду міністра. Екс-міністр оборони перебував на своєму місці, коли командував Генеральним штабом. І, на визнання багатьох, був за всю історію України найкращим на цій посаді. Проте «кольчуга» міністра виявилася йому завеликою. І, мабуть, єдиним напрямом, на якому він домігся певного успіху, виявився зовнішньополітичний. Передусім на Заході високо оцінили партнера з переговорів, який чітко визначився з позицією, був відповідальний (у міру своєї компетенції), обов’язковий і, що немало важить, міг розмовляти з Брюсселем однією мовою.

За великим рахунком, Володимир Шкідченко став черговою жертвою згубної практики призначення військових на посаду міністра оборони. У результаті така практика призвела до невиправданої «утилізації» багатьох достойних офіцерів, використання яких на адекватній їхнім знанням посаді могло б принести країні набагато більшу користь. Президент у топку консервативних традицій кинув істотний кадровий резерв, представлений найбільш грамотними і підготовленими спеціалістами. Де зараз перший міністр оборони Костянтин Морозов? Невже його вважають здатним лише читати лекції? Де колишній начальник Генштабу Анатолій Лопата, який дозволяв собі, навіть перебуваючи при посаді, обстоювати розумні принципи реформи? Чи на своєму посту Віталій Радецький, що борознить віддалені гарнізони? Чи варто було гробити міністерським портфелем здатного очолити одне з трьох оперативних командувань Кузьмука? Хибна, з погляду невідповідності можливостей і завдань, кадрова політика Президента є прямим підтвердженням того, що Верховний головнокомандувач повинен нести солідарну відповідальність із главами МО за ситуацію в українській армії. Той факт, що Президент наприкінці дванадцятого року незалежності вирішив уперше поцікавитися справами Збройних cил не з парадного входу, не робить честі Леонідові Кучмі. Воно й зрозуміло. Відому гостинність військовиків смакувати приємніше, ніж спілкуватися із заскоченими зненацька напівп’яними офіцерами. Кататися на крейсерах веселіше, ніж вислуховувати слізні скарги безквартирних офіцерських дружин. А приймати паради почесніше, аніж вибачатися за збиті літаки...

Втім, якби Президент, палаючи державним гнівом, увійшов із чорного входу чи, як він висловився, «із тилу» в районні лікарні, сільські школи чи ліцеї (!) спальних районів або стотисячних містечок, спробував би в Бердичеві чи у Ватутіному знайти кран із гарячою водою, то з посад злетіли б практично всі міністри вірного коаліційного уряду. Але в цій ситуації свого місця позбувся Володимир Шкідченко, чия вина полягала в тому, що Президент неправильно оцінив його можливості з погляду розв’язання завдань, які стоять перед міністром, що прийшов на зміну Олександру Кузьмуку. Однак основною метою його усунення було звільнення кадрової клітинки в схемі елітних міністерств. Президентові ця порожня клітинка потрібна була для того, щоб почати гру «у п’ятнашки». І першою пересунутою «кісточкою» в цій грі став Євген Марчук.

Кара конкретною роботою

Звісно, Євгену Кириловичу значно приємніше було б очолити МЗС. Суб’єктивно зазначимо, що на цій посаді він міг би проявити себе масштабніше, з більшим ККД, а також задоволенням. Але міністром закордонних справ у життєво важливий для Президента України період має бути або дуже віддана, або легко керована людина. У зв’язці «Кучма—Марчук» Євген Кирилович таким не є. Президент просто не зміг би спокійно спати, не маючи можливості дізнатися: про що англійською чи німецькою мовою у форматі «один на один» обговорювали його міністр з Пауелом чи Фішером. Кар’єрні дипломати типу Анатолія Зленка чи Володимира Єльченка навряд чи дозволять собі під час переговорів зробити гримасу, яка перекреслює все, що сказано вголос, оскільки чітко знають: їм не дозволено мати власну думку про політичні процеси, точка зору на які визначена інтересами Президента та його адміністрації. А ось Марчук собі таке дозволити може, подібні штучки – його коник.

Міністерство оборони не було мрією Євгена Марчука. Просто цей вихід виявився найкращим із тих, які йому пропонувалися по закінченні дії певного пакту, укладеного на чотири роки між Марчуком та Кучмою перед виборами 1999-го. Зараз уже якось забулося, що Євген Марчук під час цих виборів зіграв роль російського генерала Лебєдя. Олександр Іванович у федеральній владі не втримався, оскільки був генералом бойовим. Євген Марчук — генерал армії в цивільному. Набуті за роки служби навички і, головним чином, інформація допомогли йому не випасти з обойми, знайти й утримати своє скромне місце по сусідству з першою особою, що не відчуває до Марчука глибинної симпатії.

Євген Кирилович, безперечно, буде хорошим міністром оборони. Але чи зможе бути комплексно ефективним — запитання. Можна припустити, що, перш ніж дати згоду, Євген Кирилович мав розмову з Верховним головнокомандувачем. За деякими даними, під час цієї розмови Марчук міг вести мову про три карт-бланші.

По-перше — про право на кадрову чистку. Її міністерство, безперечно, давно потребує. Про такі наміри Марчука, про його логічне бажання розібратися з економікою МО, а також із низкою паразитуючих на ній структур, можливо, невиразно здогадався Олександр Кузьмук, феєрично хвалебно відгукуючись про нове призначення. До речі, в оточенні нового міністра існує точка зору, відповідно до якої, Марчук, як і Шкідченко, не зможе примусити генералітет рахуватися із собою, якщо Олександр Кузьмук і далі почуватиметься досить упевнено і ніхто з державних мужів не попросить його докладно розповісти, за яким принципом армія розпоряджалася наявним металобрухтом, реалізовувала в столиці та регіонах належні їй площі під забудову і що в нас коїться, наприклад, у сфері прозорості зарубіжних комерційних перевезень військово-транспортної авіації. Певні органи вже намагаються знайти відповідь на ці та багато інших запитань, зокрема пред’явлені як закид Володимиру Шкідченку, який не обіймав у роки розквіту військової комерції посади міністра.

Сьогодні важко припустити, хто з ключових генералів збереже свою посаду — чи залишиться на посаді вічний Біжан, чи утримається Олійник, якого свого часу пролобіювала харківська група і нині патронує Дагаєв. Чи з’явиться в міністерстві економічне управління — чи збережеться «фасадна» бухгалтерія? Можна припустити, що Євгенові Марчуку вдасться розчистити міністерський ліс від того, «чим міцна наша оборона», що, ясна річ, дасться не так просто. Але ще складніше Євгену Кириловичу буде засадити територію власними саджанцями. І проблема не лише в тому, що їм буде нелегко прижитися на розбещених бездіяльністю грунтах. Головна проблема в тому, що Марчук відчуває гострий брак саджанців. Команда екс-голови СБУ обміліла за час, коли він торував шлях по низхідній від прем’єра з усіма видами на президентство до міністра оборони. І далеко не всі її члени зможуть виявитися адекватними масштабам майбутньої роботи. Не доводиться сумніватися, що цивільний генерал армії, займаючись кадровими перестановками, звернеться до цивільного резерву. Марчук не стане повторювати помилку Шмарова, який вважав, що одноосібно зможе керувати людьми в погонах. Та й потім, цілком розумна, навіть при умовно цивільному міністрі, наявність цивільних на низці ключових постів. Не виключено, що міністр здійснить інвентаризацію особового складу з метою залучення вищих офіцерів, які проходили стажування або здобули освіту в Європі або США. Бо якщо наша мета — НАТО, то міністерством повинні керувати люди, котрі мають уявлення про альянс, сформоване не передовицями «Правды» часів застою. З тих, хто працював із Марчуком у РНБОУ, треба гадати, Євген Кирилович може зробити пропозицію про перехід у свою команду колишньому першому заступникові, генерал-полковнику Ігорю Смєшку, вірному економісту-теоретику Трохиму Ковальчуку і нещодавно прийнятому в ряди РНБОУ генералу Юрію Прокоф’єву.

Друге, про що Марчук розмовляв із Президентом, — про виведення військової контррозвідки з підпорядкування Служби безпеки і переведення її під прапор Міністерства оборони. У Службі до таких ініціатив поставляться, безперечно, вкрай негативно. Основна теза: «Звісно, зручно, коли військові самі себе перевіряють і контролюють, але це — не в державних інтересах». У країні, де закон мало що означає, з одного боку, справді логічно, щоб за одним відомством наглядало інше. Втім, з іншого боку, заперечують військові, в усіх цивілізованих країнах військова контррозвідка перебуває у складі міністерств оборони і займається не пошуком ззовні, а внутрішньою безпекою. Та й потім, резонно відзначають люди «у чоботях», «хто стежитиме за тими, хто «в черевиках»? За армією має бути цивільний контроль, а не контроль спецслужби». Втім, Євгену Кириловичу доведеться розбиратися не лише з військовою контррозвідкою, а й із військовою розвідкою, що прийшла за останні роки до інтелектуального занепаду і комерційного розквіту.

Третій момент, що є пріоритетним для нового міністра, — це право змінювати структуру міністерства. Швидше за все, в Євгена Марчука є своє власне її бачення. Безперечно, ці перетворення можуть стати частиною військової реформи, але лише незначною. А ось чи існує в Євгена Марчука комплексне бачення того, що необхідно, в які терміни і за які гроші робити з українською армією, — питання. Більше того, чи одержить він карт-бланш у цьому напрямі, хоча б у тій частині, яка залежить від Міністерства оборони?

Одне слово, у міністерстві в Марчука — непочатий край цікавої роботи, виконати яку, за ідеєю, Євген Кирилович міг би, якби... Якби зміг створити власну компетентну команду. Якби полюбив працювати не зі словами, а з документами. Якби виявився готовим щодня приймати десятки рішень щодо бойової підготовки, екологічних проблем, фінансового забезпечення, соціальних складнощів, кадрових невідповідностей, комерційних схем і т.д. і т.ін. І якби відчув політичну волю Президента, готового разом із прем’єром комплексно підійти до вирішення питання військової реформи. Міністерство оборони — це ділянка конкретної роботи. Конкретно ж працювати Євген Кирилович уже давно втомився. І, швидше за все, з любов’ю займатиметься лише зовнішньополітичним напрямом діяльності міністерства, а тут, ясна річ, досягне успіху, бо має останнім часом навіть більший, ніж у Шкідченка, авторитет у військових і зовнішньополітичних колах країн — членів НАТО. З Росією міністр може повестися по-різному. У ньому можуть прокинутися як колишня любов, так можуть і не згаснути нові образи.

Безперечно, дуже велику увагу Євген Марчук приділятиме нашому іракському контингентові. З певною натяжкою цей зовнішньополітичний крок можна назвати дитям Євгена Марчука. Нинішній міністр оборони належить до небагатьох у країні, хто розуміє, навіщо цей контингент туди направляють, які завдання він має виконати і якими можуть бути негативні наслідки цього кроку. І сьогодні Марчук левову частку свого часу присвячує формуванню української бригади, що входить до складу сил стабілізації в Іраку. Саме Марчук усвідомлює, що керівництво нашого контингенту повинно забезпечувати відразу кілька речей. По-перше, реалізацію економічних інтересів України на території Іраку. По-друге, взаємодію з іншими аналогічними частинами. По-третє, зменшення чинника ризику конфлікту з місцевим населенням. По-четверте, ефективне здійснення операцій. Пошук людини, здатної комплексно вирішувати всі ці завдання, непростий, як і пошук особового складу, здатного на належному рівні представити Україну. Люди, які мають досвід миротворчих операцій, розкидані по всій країні, і знайти їх навіть для першого складу не так просто. А попереду ще мінімум дві ротації. Уявлення про якість контингенту в Генерального штабу слабке, якщо вже командувати бригадою призначили людину, яка навіть не знає англійської мови, чим викликали тиху істерику у поляків. Міністр намагається превентивно вирішувати потенційні проблеми: Марчук чудово розуміє, що Президенту, який, посилаючи український контингент до Іраку, вирішував власні проблеми, потрібно буде знайти крайнього, якщо, не дай Боже, восени з Іраку до України почне приходити «вантаж-200».

З усіма цими проблемами генералу Марчуку буде не до внутрішньої політики, не до великих інтриг. На певній відстані від Банкової він спостерігатиме за тим, які плоди приносять раніше закручені інтриги. Куди приведе Піскуна розслідування справи Гонгадзе і які записи розморозить Мельниченко? Це Євген Кирилович встигне відстежити і у вільний від читання рапортів час. Президент же, у свою чергу, може задовольнятися лише тим, що Марчук тепер спостерігатиме за цим віддалік від головних перехресть влади. Втім, сам генерал може думати й інакше. Немає впевненості в тому, що він остаточно перехотів боротися за президентство.

На золотому ганку сиділи...

А тепер про постових на перехрестях влади. Вакансія, що відкрилася в РНБОУ, може спричинити за собою відкриття вакансій на інших, не виключено, важливіших постах. Спрогнозувати сьогодні чим закінчиться багатоходова комбінація Президента, старт якій дала відставка Шкідченка, складно: ніхто не знає, на які кадрові перестановки він може піти. Розмови з багатьма учасниками процесу не внесли ясності: Україна — це країна, де казка може стати бувальщиною, отже, найнесподіваніша кадрова забаганка Президента — дійсністю. Тому ми можемо говорити лише про версії.

Безсумнівно, Рада національної безпеки та оборони після того, як пішов Горбулін, втратила свою значимість, вагу та вплив на прийняття стратегічних державних рішень. Це сталося, по суті, ще за рік до відставки Володимира Павловича, оскільки в українській політиці не місце прикрашає людину, а стосунки людини з Президентом прикрашають місце. (До речі, Володимир Павлович, здається, так і не змирився з відставкою й не втратив надії знову обійняти колишню посаду. З поваги до нього, мабуть, утримаюся від коментарів.) При Євгенові Марчуку РНБОУ неабияк здрібнів і останнім часом перетворився на колективний політико-комерційний трибунал. Результатами трьох останніх засідань РНБОУ стали відставка Олександри Кужель, Василя Шевчука й Володимира Шкідченка, де сама по собі рада була бутафорією, яка прикриває рішення Президента. За даних повноважень виконувати обов’язки секретаря РНБОУ зможе будь-який керований політик. Важливі лише відтінки. У даному випадку — ким більшою мірою керований.

Тривалий час основним кандидатом на пост Марчука, який залишає посаду, але не прощається, був екс-прем’єр Анатолій Кінах. Щоправда, він і нині займає один з верхніх рядків у хіт-параді кандидатів. Підготовленості Анатолія Кириловича більш ніж досить для того, щоб виконувати відведені нині РНБОУ функції. Державним стратегом Кінах не стане. І це, власне, у смутні часи передвиборної підготовки від нього й не потрібно: національна безпека як така почекає, є справи важливіші. А ось енергійність, економічна підготовленість і педантичність екс-прем’єра цілком можуть бути затребувані. Єдиний його недолік в нинішньому контексті — це його залежність від Медведчука. А Президент, схоже, як і раніше, відстежує чистоту свого оточення з погляду неприпустимості кількісного домінування одноколірних персоналій. Утім, підкоригувати вплив глави адміністрації на потенційного секретаря РНБОУ Президент завжди зможе, якщо встигне щось помітити. Тому призначення Кінаха цілком ймовірне.

Як, утім, не виключається і переміщення самого глави адміністрації Президента з вулиці Банкової на вулицю Каменєва. Можливість призначення Медведчука на посаду секретаря РНБОУ різними впливовими політиками оцінюється в проміжку від 20 до 60 відсотків. Чого тут більше — реальної інформованості чи власного бажання, сказати складно. Медведчук справді в багатьох (я не кажу про опозицію, а про сильних світу цього) викликає роздратування і невдоволення, яке дедалі більше посилюється. Не соромлячись, проти нього в розмовах із Президентом виступають Піскун і Омельченко. А, подивившись на всі боки, пошепки — всі інші, хто не носить партквиток СДПУ(о).

Усе прохолоднішими та прохолоднішими стають стосунки Пінчука та Медведчука. Попри всі спроби домовитися, ефективний консенсус не складається в глави адміністрації з главою уряду.

Медведчук справді взяв на себе частину президентського негативу. І його критична маса близька до тієї концентрації, за якою йде відставка у вигляді переміщення. Та, з іншого боку, розчинившись як політик, Віктор Медведчук став машиною з ефективного, з погляду Президента, вирішення проблем глави держави. Ситуація Президента схожа нині з ситуацією Віктора Ющенка, який намагається прорахувати, чого більше він може отримати від Юлії Тимошенко: шкоди чи користі. Що гірше для Президента — залишити Медведчука на ключовій посаді й продовжувати тим самим нарощувати негатив стосовно Банкової, чи усунути його й втратити послужливого менеджера, залишитися відкритим для донеччан і поставити в себе за спиною людину, чия поведінка за подібної ситуації може бути непередбаченою?

У випадку призначення на РНБОУ Медведчук, мабуть, зміг би вдихнути життя в тільце знівеченої заказухами організації, впорядкувати її діяльність і поставити собі на службу. Проте є запитання: а ким же він там керуватиме? Володимиром Радченком, із яких примудрився зіпсувати стосунки? Юрієм Смирновим, якого контролює, і котрий після Дня незалежності може попрощатися зі своїм кріслом (до речі, за власним бажанням)? Євгеном Марчуком, якого по суті, разом із Президентом виживав із поста секретаря? Прем’єром, нарешті?

Без рішення, підписаного Президентом, секретар РНБОУ — не постать. Телефонне право, на відміну від глави адміністрації, у секретаря урізане. Доступ до тіла він тим паче не регулюватиме. Словом, для Медведчука це буде пониженням, на яке він може піти чи не піти. Останніми днями Віктор Володимирович, кажуть, погано виглядає — неуважний і розгублений, — пояснюючи це невдачею зі спробою проведення на місце Шкідченка Бориса Андресюка. Та відомо й інше: місяць тому указ про призначення на пост глави адміністрації Сергія Льовочкіна був фактично підписаний Президентом, проте хід йому не дали. Нині ж Президент узяв десятиденний тайм-аут, пояснивши це своїм очікуванням на різноманітні пропозиції. Насправді Леонід Кучма, можливо, погоджує заповнення вакансій і подальше переміщення кадрових п’ятнашок із вирішенням у парламенті питання про старт конституційної реформи. «Набридло мені бути вашим президентом», — сказав Леонід Кучма, приміряючи корону... Від того, як відповідні сили, які борються за ключові пости в розподільчій владі поведуться в один із двох найближчих четвергів, залежатиме, як далеко піде Президент у своїх кадрових комбінаціях.

У цьому зв’язку варто розглянути один із можливих варіантів, що випливає з прагнення Президента збалансувати у своєму оточенні різноманітні сили. На посаду секретаря РНБОУ (а за певних обставин — і на посаду глави адміністрації) може бути призначений нині чинний перший віце-прем’єр Микола Азаров. Чудова людина: президентом бути не хоче, інформацією володіє, однаково не любить Медведчука і Януковича, неймовірно відданий Президенту. От вам і щука в річці, щоб акули не дрімали.

А на посаду Миколи Яновича чого б не призначити Кірпу? Також начебто віддану Президенту людину? Адже всіх інших він уже зрадив. У комерційному сенсі, звісно. Георгій Миколайович міцно змусить замислитися Януковича над кожним своїм кроком. І по виборах спрацює, як треба, коли що. І в євроатлантичній інтеграції Азарова замінить: днів за три вузькоколійку до Брюсселя прокладе. А потім, дивишся, після програної битви за невирослий врожай, після масового обурення вирослими цінами, після природного провалу в дохідній частині бюджету, зумовленого впровадженням 13-відсоткового податку, після збитку, завданого підвищенням мінімальних зарплат, можливо, з прем’єром і попрощатися треба буде. А Кірпа на той час уже й обкатку пройшов на, так би мовити, макроекономічному державному рівні.

Одне слово, дії Президента поліваріантні. Однозначно можна сказати лише про те, що посаду, яку звільняє Марчук, не займе Володимир Радченко. Відповідно до інформації «ДТ», Президент днями зробив таку пропозицію главі Служби безпеки. І, до речі, не вперше. Проте Радченко, по-перше, не впевнений у тому, що йому вдасться залишити свою людину на Службі, а, по-друге, очевидно визнає, що нинішнє становище при сущій владі його цілком влаштовує. Втім, це має влаштовувати і всіх інших, бо на що здатний Радченко — відомо давно, а на що буде здатний його можливий змінник на посаді глави СБУ, який одержить на час президентської битви широкий арсенал засобів спецслужб, — велике питання з небезпечною відповіддю.

Розмірковувати ж сьогодні про те, хто зможе за певного збігу обставин зайняти місце голови адміністрації, — і зовсім тикати пальцем у небо. У кулуарах називаються різноманітні прізвища. Серед них — усе той же Сергій Льовочкін, який вважається людиною Януковича, але по суті — істотно здрейфував в бік лужниковської групи; той самий Микола Азаров, чия маленька, але горда фракція все ще чинить опір тиску донецьких, котрі різноманітними способами намагаються позбавити фракцію права на життя, а Азарова — права на нехай і обмежену, але значущість. Впливати на Азарова намагаються як через Маляренка, так і через Піскуна. Проте Микола Янович не здається, і цілком можливо, що нове кадрове призначення для нього — єдиний порятунок.

Серед кандидатів миготить і прізвище одеського губернатора, якого цілком можна віднести до потерпілих: прокурорська перевірка, котра обрушилася цього року на область, пояснюється обізнаними людьми насамперед тим, що комусь у Москві спало на думку розіграти Гриневецького як третього, альтернативного владі й опозиції, кандидата на виборах. З цього приводу в кремлівсько-спецслужбівських надрах був навіть написаний цілий аналітичний трактат, сторінок на шість. Їм ігрища, а людині на рівному місці неприємності. Цілком можливо, що згадування його прізвища — це відгуки якихось знань, котрі втратили актуальність.

Серед «обраних» і Валерій Хорошковський. Деякі джерела стверджують, що Віктор Пінчук уже розмовляв з Олександром Шлапаком на предмет повернення його на місце міністра економіки. Втім, сам Валерій Хорошковський готовий посісти посаду глави адміністрації, але не президентської, а київської міської. І вже точно — дві поєднати не зможе.

Зрозуміло одне: нових і свіжих кадрових рішень від Президента чекати не доводиться. Заміна тих, які переситилися, на скривджених, — у чисельнику, у знаменнику — відданість, і щоб без дурниць. За цим принципом Леонід Кучма робитиме пересівання кадрового поля, що, до речі, лише починається. Але з кожним днем стає дедалі очевиднішим: плани входять у клінч із реальністю. Скільки ні пересівай, а природу не обдуриш, не обминеш, і не зміниш. Особливо природу настроїв суспільства.