Українська опозиція в справі боротьби з режимом дедалі помітніше випускає з рук ініціативу. Першою ознакою цього послужила очевидність такого факту: реальне об’єднання лав ідеологічно строкатих сил відбулося радше не в результаті усвідомлення плюсів консолідації, а через появу спільного ворога, котрим не зміг повною мірою стати Леонід Кучма, зате ним став глава його адміністрації. А ось інший приклад: недавно вітчизняним опозиціонерам перейшла дорогу людина з президентського оточення, законопроект якої красномовніше від будь-яких плівок Мельниченка розкриває суть президентських сподівань і прагнень. Цією незвичайною людиною став глава «Морської партії» Сергій Кивалов, а законопроектом, зареєстрованим у ВР, — закон України «Про соціальні та правові гарантії Президенту України, який припинив виконання повноважень».
З одного боку, пан Кивалов має репутацію людини, скажімо так, непередбачуваної. З іншого — всім відомо, що його непередбачуваність ніколи не вискакувала з колії генеральної лінії, а лінія, у свою чергу, у багатьох питаннях дуже часто збігалася з польотом соціал-демократичної думки. Об’єднана, загалом, лінія думки. Ректора Одеської юридичної академії, котрий надав Президенту кілька послуг на посаді голови Вищої ради юстиції (проблеми із суддями Замковенком і Василенком), навряд чи можна запідозрити у вчиненні зловмисної провокації проти лідера держави. Тим часом запропонований ним проект цілком може називатися «Про стриптиз Президента» і підтверджувати безсмертність прислів’я «Якщо такі друзі, то навіщо ті вороги». У більшості запропонованих у законопроекті статей, а їх там лише дев’ять, закон вельми прийнятний. І справді, чому б українським президентам, котрі йдуть у відставку, не надавати довічно дачу, не залишати автомобіль, не забезпечувати охорону? Чом би не залишити їм медичне обслуговування на відповідному рівні, 80 відсотків середньомісячної зарплати, право безкоштовного користування міським і приміським транспортом? Можна, ясна річ, екс-президентові надати й приміщення для власного представництва на території України, де він матиме змогу займатися міжнародною, громадською, науковою, творчою діяльністю. Правда, без залу для прийомів офіційних делегацій, у принципі, можна було б обійтися, хоча й на це можна заплющити очі, оскільки передбачається, що новий президентський офіс перебуватиме на балансі Фонду держмайна разом з усім фаршем: оргтехнікою, меблями, урядовим зв’язком.
На бюджетне забезпечення, правда, передбачається взяти не тільки президента, аж до дня його поховання, а й усіх членів його родини. Хоча! Сьома стаття запропонованого законопроекту дає певні туманні підстави для підозр, що у президента України можуть бути певні заощаджені кошти, які дозволяють йому самотужки забезпечувати членів своєї сім’ї та й офіс для ведення бурхливої міжнародної та внутрішньополітичної діяльності утримувати. Зокрема, дана стаття, що називається «Право на податкову амністію», говорить: «Президент України має право на податкову амністію, що полягає в звільненні від фінансової, адміністративної чи кримінальної відповідальності платника податків за ухиляння від сплати податкових зобов’язань, недекларування доходів і валютних цінностей, рухомого й нерухомого майна, розміщених в Україні, а також за її межами. (Перехопило подих? Продовжимо. — Ред.)
Президент України до закінчення крайнього терміну подачі декларації з річного сукупного оподатковуваного доходу подає Державній податковій адміністрації України декларацію, у якій указуються дані про доходи та об’єкти податкової амністії, що приймаються як податкова база для нарахування податкових зобов’язань майбутніх (! — Ред.) періодів. Інформація, що міститься в декларації амністованих доходів, є державною власністю і не підлягає розголошенню чи оприлюдненню.
Право на податкову амністію для президента України не поширюється на доходи та об’єкти власності, визначені Конвенцією про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (від 29 травня 1997 року, м. Страсбург, ратифіковано Верховною Радою України 17 грудня 1997 року). Право на податкову амністію надається президенту України в одноразовому порядку».
Побіжний погляд юристів на законопроект і на окрему статтю породжує безліч професійних запитань. Ось їхній неповний перелік: що це за «інформація, котра є державною власністю»? Чому гарантії недоторканності президента розглядаються в окремому законопроекті, тоді як пройшов уже друге читання закон «Про Президента України»? Чому заходить мова про недоторканність президента, котрий вийшов у відставку, тоді як Конституція визначає зміст цього терміна лише стосовно діючого глави держави? Чому ігнорується рішення Конституційного суду від 23.12.97, відповідно до якого весь перелік питань, пов’язаних із недоторканністю вищих державних осіб, є прерогативою Конституції України?
Дивна річ, чомусь Президентові в зазначеному законопроекті не запропонували в одноразовому порядку, приміром, перейти вулицю на червоне світло, видертися на стовп із написом «Не вилазь — уб’є», сидячи випити третій тост. Президентові запропонували раз і назавжди відмити доходи, за припущенням автора законопроекту, накопичені незаконними шляхом під час виконання обов’язків. Ну, по-перше, виникає класове запитання: а інші що, — руді? Їх, судячи з голосування за проект Терьохіна й Буряка, так і продовжуватимуть тримати на гачках компромату? Чому президент має право, декларуючи щороку, приміром, 20 тис. гривень, після відставки задекларувати сотні мільйонів і спокійно піти «на крило»? А як з оточенням бути? А з меншими чиновниками? Чи рівність прав, закріплених Конституцією, на них не поширюється? По-друге, хочеться все ж запитати: а чому взагалі ця стаття з’явилася в законопроекті? Невже все так погано й одному з президентів України необхідно бодай у себе на Батьківщині створити острів амністованої свободи? Ми, звісно, всі розуміємо, що питання забезпечення президентської недоторканності й недоторканності президентських капіталів — це наріжний камінь усього, що відбувається в країні. Заспокоїти Леоніда Даниловича, приміром, таким законом може й варто було б, принаймні, про це кілька разів заявляла Юлія Тимошенко й ряд інших опозиціонерів, переконаних у тому, що країні вигідний обмін: спокій президента, котрий вийшов у відставку, на дострокові й демократичні вибори. Однак так вважають далеко не всі як в опозиції, так і в латентно опозиційній частині пропрезидентської більшості.
Примітно, що із запропонованим паном Киваловим підходом категорично не згоден народ України, кристалізація громадянської позиції котрого дає певні приводи для соціального оптимізму. Цього тижня Центр Разумкова провів опитування і, серед іншого, від 2023 респондентів отримав відповіді на такі запитання: «Деякі українські політики пропонують прийняти закон, відповідно до якого після того, як Президент України залишить свій пост, йому до кінця життя дається право недоторканності, тобто проти нього не може бути порушена кримінальна справа, навіть якщо він підозрюється в карних злочинах. У разі ухвалення такого закону президент може бути впевнений, що його не стануть переслідувати з політичних переконань. Чи підтримуєте ви ідею ухвалення подібного закону?» Позитивних відповідей виявилося 9,1%, негативних — 81,3%. Решта не визначилися. Такий високий відсоток непідтримки засвідчує масове небажання населення дарувати Президенту проступки, про які громадяни країни інтуїтивно здогадуються. Більше того, ні цьому, ні наступним президентам народ не має наміру спускати з рук їхню корумпованість, незалежно від того, чи є приховані капітали кримінальними (заробленими внаслідок торгівлі зброєю, наркотиками й «танцівницями»), чи тіньовими (отриманими внаслідок несплати податків, хабарництва чи казнокрадства). Стосується це не лише соціал-демократичного й діючого президентів, а й їхніх змінників. Центр Разумкова запропонував своїм респондентам оцінити кілька тверджень стосовно майбутнього президента. Приміром, «Якщо новий президент зможе забезпечити значне зростання рівня життя населення, то йому необхідно гарантувати недоторканність до кінця життя, навіть якщо він сам підозрюватиметься в карних злочинах». Заковтнули приманку 17,2% населення. А от 73,2% із подібним підходом категорично не згодні, вважаючи, що в даному питанні мухи мусять бути окремо, а котлети — окремо. 9,6% не визначилися з власною думкою та зважують, чи можна власний добробут обміняти на безпеку злочинного глави держави.
А ось наступний запропонований соціологами варіант: «Якщо новий президент зможе забезпечити значне зниження рівня злочинності, то йому можна пробачити відсутність зростання рівня життя населення». Це до питання про сильну руку, у якій, щоправда, нічого не лежить — ані грошей, ані цукру. 13,8% українських громадян згодні жити хоч не пишно, та затишно. А ось 73,5% змінювати власну безпеку на гарантований нині рівень бідності не хочуть, справедливо вважаючи, що грамотний лідер здатний впоратися і зі злочинністю, і з бідністю. 12,7% вагаються. Можливо, вибирають між безпечним проходом темним парадним з порожнім гаманцем у сумці та боязким просочуванням до власної квартири, але вже з гаманцем повним?
Судження третє: «Якщо новий президент зможе зупинити корупцію та хабарництво в державі, то йому можна подарувати його власну корумпованість». З цим згоджується найменша кількість респондентів — 11,2%. А ось не згодні — 77,3%, що, безсумнівно, робить їм честь: якщо втрачати заробіток, то всім. І ніяких винятків! Не так категорично на дилему дивляться 11,5%, прикидаючи, можливо, як заборона на хабарництво й корупцію позначиться на їхньому сімейному бюджеті. І, нарешті, останнє твердження: «Якщо новий президент зможе забезпечити значне зростання рівня життя населення, то йому можна дозволити значно обмежити права та свободи громадян». Отут згодних найбільше — 29,9%. Це ті, хто готовий строєм, але за гроші. Між іншим, кожен третій із нас. 58,3% дозрілих для інтеграції в Європу громадян об’єктивну газету на червону ікру не поміняють. Ми впевнені, що коло цих громадян не обмежено читачами газети «Дзеркало тижня». Вони справді живуть у нашій країні. А не відчувається їх наявність лише тому, що вони зачаїлися до моменту, коли новий президент забезпечить країні рівність економічних прав і громадянських свобод. І правильно, на дідька завчасно давати про себе знати. 11,8% чекають, хто переможе: ті, хто за їжу, чи ті, хто за свободу. Потім визначаться, кого підтримати.
І все-таки підстави для оптимізму є, оскільки ці відповіді дають справжню картину того, що в населення досить чітко сформульовано претензії до нинішньої влади й вимоги до влади майбутньої. Більшість громадян мають чітку позицію стосовно того, що можна прощати, а що не можна. Доказом того служить відповідь на запитання «Як ви вважаєте, краще було б, щоб новий президент взагалі продовжував політику нинішнього президента чи необхідна кардинальна зміна нинішнього курсу». Так ось, за наступництво і спадковість (до речі, про кандидата від влади...) свої голоси віддали 10,5%. А 70% вважають, що країні необхідна кардинальна зміна нинішнього курсу. Майже 20% вагається, очевидно, не хочуть жити в епоху змін.
Але від виборів і всього, що їх супроводжує, нікуди не подінешся. Є частка раціоналізму в судженнях тих, хто вважає, що законодавче забезпечення недоторканності президента може створити в країні умови для проведення більш демократичних виборів, оскільки глава держави не лягатиме кістками, вирішуючи питання приведення до влади наступника, спроможного якщо не де-юре, то де-факто забезпечити йому ці гарантії. Є моральна й етична основа в позиції переконаних у невідворотності покарання за будь-який злочин. У цьому судженні — і повага до закону, і виховний ефект. Для когось це складний вибір, для когось — дуже простий. Ось тільки ті, хто обирав Президента, не в змозі вплинути на його долю після відставки.