Два роки тому всі попередники Бориса Тарасюка на посаді глави МЗС напевно йому заздрили: після помаранчевої революції перед Україною на міжнародній арені відкривалися небачені раніше можливості. Очолити зовнішньополітичне відомство у такий цікавий і перспективний період хотілося б кожному справжньому дипломатові.
Планів було — не злічити: і до СОТ того ж, 2005-го, року вступити, і ПДЧ у НАТО незабаром отримати, і переговори про вступ із ЄС до кінця 2007-го розпочати, і всіма шанованим регіональним лідером стати...
Сьогодні Борисові Тарасюку позаздрити складно. Оскільки мало що в житті може бути гіршим від незбутніх надій та нереалізованих амбіцій. Тому що глибоко уражене самолюбство — не найбільш приємне відчуття. Тому що двічі прикро, коли здають свої...
Відомий далеко за межами України шанований дипломат, амбітний політик і самолюбна людина, Борис Тарасюк був поставлений у принизливу ситуацію, за якою майже два місяці спостерігала вся країна — хто з простою цікавістю, хто з неприхованою зловтіхою, хто зі щирим співчуттям. Він боровся за право залишатися міністром закордонних справ практично самотужки — під глузування ідеологічних противників і найчастіше викликаючи роздратування в тих, хто вважається його соратниками. Боровся, доки ситуацію не було доведено до абсурду: коли МЗС перестало отримувати фінансування, коли один за одним стали скасовувати як візити самого міністра за кордон, так і візити іноземних представників в Україну, а подив наших закордонних партнерів став просто зашкалювати. (До речі, багато хто з них казав, що якби така ситуація склалася у їхній країні, Конституційний суд негайно б її розглянув і прийняв би рішення у такій важливій для іміджу держави справі протягом одного дня.)
Борис Тарасюк подав президентові прохання про відставку з гідним поваги аргументом — подальша невизначеність зі статусом міністра закордонних справ шкодить інтересам країни і вітчизняній дипломатії. Чому він зробив це саме минулого вівторка, Борис Іванович пояснив тим, що 30 січня Шевченківський суд столиці, відповідно до його сподівань, мав ухвалити якесь рішення по суті і прояснити ситуацію. Але суд знову зробив перерву в засіданні — до 13 лютого.
Ми можемо, звісно, помилятися, та нам здається, що Тарасюк наважився на добровільну відставку ще з однієї причини — він нарешті зрозумів, що один у полі не воїн.
Ще минулого тижня поінформовані і впливові особи на Банковій з упевненістю стверджували: все вирішиться наступного тижня, причому незалежно від рішення суду — навіть якщо воно буде на користь Тарасюка, той усе одно напише заяву про відставку і красиво піде. У принципі, в секретаріаті президента планували позбутися Тарасюка ще перед візитом Путіна, але тоді, мабуть, президент вважав справою честі зустріти російського президента в супроводі саме Бориса Івановича.
Після цього Тарасюк протримався ще місяць, доки на Банковій розмірковували, що ж робити з ним далі. У тому сенсі, як переконати його перестати боротися і зберегти при цьому обличчя президента в очах дедалі більше зневіреного в ньому народу. Недвозначний сигнал із Брюсселя про перенесення термінів проведення важливої для нашої країни зустрічі Україна — «трійка» ЄС, якщо до 30 січня збережеться невизначеність навколо міністра закордонних справ, мабуть, прискорив розв’язку цієї історії. І якщо Тарасюк при цьому виглядав достойно (про що свідчать більшість коментарів преси й експертів), і можна з упевненістю стверджувати, викликав сплеск співчуття і симпатій помаранчевого електорату, то президент, безперечно, знову програв. І в битві за повноваження, і в очах електорату. Представляючи в лютому 2005 р. Бориса Тарасюка колективу МЗС, Віктор Ющенко назвав нового міністра «чесним», «професійним» і «просто своїм другом». Через два роки президент виявився нездатним ні відстояти свого міністра, ні захистити свого друга.
За ці два роки ми жодного разу не чули від президента публічної критики міністра Тарасюка, навпаки — він неодноразово підкреслював, що цілком підтримує дії міністра закордонних справ. «ДТ» ніколи не було настільки однозначним у своїх оцінках діяльності самого Бориса Івановича й очолюваного ним відомства. Ми не завжди були згодні як із висунутими МЗС ідеями, так і з методами їх реалізації. Протягом двох післяреволюційних років ми досить докладно висвітлювали і успіхи, і промахи нашого зовнішньополітичного відомства. Ми можемо багато в чому погодитися з численними критиками діяльності Б.Тарасюка, якщо їхня критика справедлива. Але не варто називати Тарасюка головною причиною холодних відносин із Росією і звинувачувати його в тому, що Україна сьогодні все ще не член СОТ, не подала заявку в ЄС і так і не підписала ПДЧ з НАТО. Це не його вина. Не треба казати, що зовнішня політика двох останніх років була повним провалом. Це неправда. Зроблено було багато. І досягнень було б значно більше, якби зовнішня політика уже вкотре не виявилася заручницею політики внутрішньої.
Нам не хотілося б уподібнитися тим, хто сьогодні, раптом осмілівши, поспішає кинути якомога більший камінь услід відставленому міністру. Про ті чи інші недоліки Бориса Івановича ми знали завжди. Але і більшість преси, і в основному прозахідно налаштована експертна спільнота на багато які з них були готові заплющувати очі. Тому що поважали Тарасюка за тверду зовнішньополітичну позицію й постійну готовність її відстоювати і вбачали в ньому одного з небагатьох у вищих ешелонах влади щирих і послідовних прибічників європейської і євроатлантичної ідей. Крім того, Тарасюк, на відміну від багатьох своїх колег із трьох останніх урядів, не був замішаний у жодному корупційному скандалі і не був помічений у лобіюванні чиїхось бізнес-інтересів. У рейтингах, які проводили різні ЗМІ, Тарасюк постійно посідав високі позиції, незмінно заробляючи бали за такими критеріями, як професіоналізм, патріотизм і порядність. Він був дуже відкритий і дружелюбний стосовно преси, у часи його керівництва МЗС став не лише уважніше дослухатися думок незалежних експертів, а й використовувати пропозиції експертної спільноти у своїй роботі. Тарасюк, як ніхто з його попередників, колесив по країні, невтомно несучи європейську і євроатлантичну ідеї в широкі маси.
Та все ж сьогодні ми не можемо не згадати про одну рису Бориса Івановича, яка не робила йому честі. Гадаємо, ми маємо на це моральне право, оскільки і писали про це раніше, і розмовляли з Борисом Івановичем на цю тему особисто. Оскільки вислухали чимало сповідей скривджених ним його підлеглих. Тарасюк був дуже жорстким керівником, дуже часто не щадив почуттів і принижував гідність людей, котрі оточували його на службі. Тому, почувши новину про відставку міністра, дуже багато працівників МЗС і українських закордонних дипустанов зітхнули з полегшенням, і їх, на жаль, значно більше, ніж тих, хто засмутився...
МЗС знову, затамувавши подих, чекає нового міністра.
Можливо, коли цей номер вийде друком, його прізвище вже буде відоме. Але на середину п’ятниці інтрига зберігалася. У пресі вже обговорювали можливі кандидатури, тому ми коротенько зупинимося тільки на найімовірніших претендентах.
Наскільки ми можемо судити, сам Тарасюк, подаючи заяву про відставку, запропонував президентові кандидатуру свого першого заступника Володимира Огризка, і, за нашою інформацією, Володимир Станіславович незабаром відвідав президентський кабінет для співбесіди. Мабуть, із усіх кандидатів лише Огризко відстоюватиме президентський курс так, як його відстоював колись Тарасюк, особливо в частині євроатлантичної інтеграції. Тому що, на наш погляд, він єдиний із претендентів, хто щиро переконаний у необхідності членства України в НАТО і здатний послідовно боротися за досягнення цієї мети. Втім, багато людей припускають, що дипломатичний стиль Огризка мало чим відрізнятиметься від Тарасюкового, а його ідейна близькість із колишнім міністром значно знижує його шанси домогтися симпатії більшості Верховної Ради.
Cтовідсоткові шанси пройти через парламент — у радника прем’єра із зовнішньополітичних питань Костянтина Грищенка. Проте дуже й дуже сумнівно, що президент внесе до ВР саме його кандидатуру. За іронією долі або ж за свідомим вибором самого Костянтина Івановича, екс-міністр закордонних справ, у якого були дуже прохолодні взаємини з В.Януковичем у перше перебування того прем’єром і який не перешкоджав своїм підлеглим виступити в революційні дні з відомим листом дипломатів і всерйоз роздумував над тим, чи не вийти і йому самому на сцену Майдану, тепер непохитно асоціюється з командою Януковича. Коментуючи кандидатури на посаду міністра, народний депутат із фракції «Регіонів» Ганна Герман зауважила: «Звичайно, хотілося б, щоб на цій посаді був хтось із наших, наприклад, Грищенко».
Проте фаворитом нинішнього кастингу більшість коментаторів називають заступника глави президентського секретаріату Олександра Чалого. Знову ж таки за іронією долі або завдяки дуже мудрому розрахунку Олександр Олександрович, якого восени 2004-го називали основним кандидатом на пост міністра закордонних справ у разі перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, сьогодні курирує зовнішню політику в секретаріаті президента Ющенка. Красиво пішовши у відставку з посади першого заступника міністра закордонних справ із питань європейської інтеграції навесні 2004 р., пояснивши свій крок громадськості «інтеграцією України в ЄЕП і відсутністю в неї європейської перспективи», Чалий намагався не світитися в жодному з політичних таборів, завбачливо, утім, розкладаючи яйця в обидва передвиборні кошики, і незабаром пішов у бізнес, обійнявши посаду віце-президента в консорціумі «Індустріальна група». Що не заважало йому активно брати участь у дискусії про нейтральний статус України, прибічником якого він раптом став, і розвивати ідею європейської інтеграції без членства в ЄС. Досвідчений дипломат і юрист, який не з чуток знайомий із потребами українського бізнесу, справді міг би стати хорошим міністром. Крім того, наскільки нам відомо, саме з ним хотілося б працювати більшості дипломатів на Михайлівській, котрі вважають його комфортним керівником, який піклується про своїх підлеглих. Проте гучна підтримка Чалого з боку антикризової коаліції стає вже просто непристойною і може зробити йому ведмежу послугу...
А от до кандидатури улюбленця глави держави екс-міністра економіки Арсенія Яценюка на Михайлівській ставляться дуже скептично і насторожено. І річ не лише в тому, що він «чужак» у цій системі. Ляпи, які траплялись як у публічних коментарях, так і за зачиненими дверима на переговорах із закордонними партнерами, не дозволяють кадровим дипломатам сприймати Яценюка всерйоз. Самому ж Арсенію Петровичу, з одного боку, можливо, хочеться спробувати себе у новій справі на дипломатичному шляху, з другого — дуже колеться, оскільки він добре усвідомлює, що домогтися реальних успіхів людині Ющенка в команді Януковича буде дуже проблематично. А яппі Яценюк орієнтований лише на успіх.
Останній же з реальних кандидатів — глава місії України при ЄС Роман Шпек так переконує всіх у тому, що він зовсім не хоче бути міністром, що зрештою йому можуть і повірити... Хоча Роман Васильович, на наш погляд, був би хорошим міністром. У нього є досвід роботи в уряді, а його пізнання в економічній сфері і багаторічна робота при ЄС дуже знадобилися б на етапі переговорів із Євросоюзом щодо нової базової угоди. І дарма що він ніколи не працював у системі МЗС, там його прийняли б досить прихильно, по-перше, знову ж таки завдяки семирічному досвіду роботи в Брюсселі, а по-друге, знаючи про його нормальне ставлення до підлеглих. З проходженням через парламент у Шпека теж жодних проблем не передбачається.
На кому зупинить свій вибір президент, вгадати важко. Усе залежить від того, якими критеріями він керуватиметься. Чи то комфортністю спілкування з майбутнім міністром, чи то його потенційними можливостями спрацюватися з антикризовою коаліцією, чи то спроможністю відстоювати колишній зовнішньополітичний курс, чи то пакетною угодою, частинами якої можуть стати постаті голів МЗС, СБУ і Генпрокуратури, чи то ще якимись не відомими нам міркуваннями.
Що ж до збереження зовнішньополітичного курсу, то ми переконані: він має залишитися колишнім. От тільки методи його реалізації, напевно, мають бути іншими. Більш гнучкими, більш дипломатичними й менш гучними. У зовнішній політиці повинно стати менше власне політики й з’явитися більше економіки. Ідея економізації зовнішньої політики зовсім не нова, проте на нинішньому етапі її знову варто було б узяти на озброєння. Україна підійшла впритул до переговорів про створення зони вільної торгівлі з ЄС, і це дуже важливий і відповідальний момент, який потребує концентрації не тільки зусиль, а й «мізків». Звичайно, було б наївно думати, що уряд Януковича піде на такий крок, але в теорії на цьому етапі було б розумно передати всю зовнішньоекономічну сферу МЗС, створивши там мозковий центр з просування економічних інтересів країни і вітчизняного бізнесу.
Кажучи про збереження курсу, більшість експертів вважає, що він не буде змінений. У нас же такої твердої переконаності немає. Зрозуміло, ніхто завтра не заявить про відмову від європейської або євроатлантичної інтеграції. Проте ж і за Кучми нашими стратегічними цілями називалися повноправне членство в ЄС і НАТО. Ці цілі знову можуть стати лише деклараціями. Експерти вказують на те, що зовнішньою політикою згідно з Конституцією, як і раніше, керує президент, і що він відстоюватиме свій курс. Проте за останні півроку ми вже не раз спостерігали й те, яким чином і якими методами коаліція та уряд Януковича фактично коригували цей курс і позбувалися його захисників, і те, наскільки безпорадний вигляд при цьому мав президент.
Експерти слідом за Януковичем твердять, що у стратегічному баченні майбутнього країни президент і прем’єр єдині, розбіжності є лише в тактиці. Проте, спостерігаючи за подіями в країні, дуже важко повірити, що Віктор Янукович щиро бажає приєднання України до співтовариства держав, у яких верховенство права — не порожній звук, поділ і баланс гілок влади — реальність, а міністр може добровільно залишити свою посаду тільки тому, що якийсь час безплатно користувався супутниковим телебаченням...