Неприємності у соціал-демократів почалися не в четвер. До позиційних, економічних та організаційних втрат, що їх спіткали, вони йшли давно і як ніхто впевнено. Один інтелектуал, нещодавно перераховуючи позитиви команди СДПУ(о), назвав Суркіса й Медведчука «мачо української політики». У влучності визначенню не відмовиш. І якщо рівень сексуальності відданими бюлетенями оцінить жіноча половина електорату на виборах, то рівень егоїзму, грубості і рішучості дій цих політиків було оцінено 13 грудня у сесійному залі. Лише п’ятдесят депутатів активно виступили проти відставки першого віце-спікера Віктора Медведчука. Голоси комуністів, «Єдності», «Батьківщини», соціалістів і «Нашої України», що вилилися разом із незалежними депутатами у цифру 234, далеко не вичерпують потенціалу негативного ставлення до Віктора Володимировича у ВР. Якби всі в залі не були цілком упевнені, що таких, які проголосують, виявиться достатньо, — кількість тих, хто натиснув би кнопку «за», поповнили б до потрібної депутати з «Регіонів», НДП та й «Трудової України». У залі знайшлося п’ять десятків людей, котрі на цей момент претензій до Віктора Медведчука не мають. Решта ж призбирували їх роками, і не так у сесійному залі, як на полях бізнес-боїв, адміністративних воєн, чиновницьких баталій, футбольних спарингів, судових і судово-арбітражних протистоянь, а також під час маневрів у першій приймальні Президента.
Практично кожному в залі було що згадати і пред’явити. Багато хто став жертвою політичних, економічних та інформаційних зачисток, проведених ресурсами СДПУ(о) як на свою, так і на президентську користь. Ліві не змогли забути оксамитової революції та Земельного кодексу, праві — відставки Ющенка та його систематичного шантажу, «Батьківщина» — убивства рейтингу Юлії Тимошенко та її останнього економічного форпосту — Південного ГЗК. Пропрезидентські ж фракції не без задоволення спостерігали за ослабленням конкурента.
Одне слово, питання, чому сталася відставка, виникати не повинно. Значно цікавіше, чому вся ця критична маса давно визрілих претензій, яка не сьогодні сформувалася і дозріла, обрушилася на керівництво партії,— вочевидь, не фаворита виборчих перегонів? Що дало можливість парламентаріям проявити сміливість, а Президентові — продемонструвати показову байдужість?
Найорганізованіша партійна структура із найстабільнішим фінансуванням, найметодичніший підхід до виборів, найбільш самостійний адмінресурс, найбільші арсенали ЗМІ, найсильніші позиції у виконавчій владі, у тому числі вплив на прем’єра, найтісніші стосунки з Президентом — ось неповний перелік привілеїв, які ще влітку, на думку спостерігачів, мали есдеки. Їм віщували по 15, на крайній випадок — по 10 відсотків на майбутніх виборах лише за партійними списками. Про Медведчука говорили не лише як про потенційного наступника Президента, а й як про реального кандидата на посаду нового прем’єра чи спікера. Траплялися, звісно, і скептики, однак більшість, у тому числі і ваша покірна слуга, були більш або менш впевнені: у Медведчука є серйозні перспективи. При цьому, щоправда, хоч багниста, а все ж текучість повсякденного політичного життя не давала можливості озирнутися назад і запитати себе: а де сьогодні ті, хто був найбільш наближеним до Президента? Де Табачник? Де Горбулін? Де Волков? Можливо, з пуття збивала здатність Віктора Медведчука самостійно вибудовувати схеми, викреслювати конструкції в бізнесі і в політиці, а потім успішно оживляти їх. Так-то воно так, але Президент був не лише засобом, завдяки якому есдекам вдавалося вирішувати масу питань із конкурентами, він був ще й тією греблею, яка захищала лідера партії від накопичених у депутатському корпусі претензій та гніву. Від тієї критичної маси ворогів, яких Медведчук і Суркіс навчилися плодити не гірше, ніж свого часу Юлія Тимошенко.
Схоже, греблю прорвало. Перші краплі почали просочуватися на початку осені, коли стало зрозуміло, що Президент не трактує СДПУ(о) як претендента на адмінресурсну квоту. Але цим справа не закінчилася. У регіонах з-під соціал-демократів стали одного за одним витягувати кадри. Десь віце-губернаторів знімали з роботи, десь змушували вийти з партії, десь урізали повноваження. Не слід гадати, що такі прикрощі відбувалися тільки за вказівкою Президента. У багатьох керівників областей були свої причини не любити керівництво СДПУ(о), але те, що стало коїтися згодом, пояснило, чому в губернаторів стачило сміливості цю нелюбов показати. Соціал-демократи почали зазнавати досить серйозних втрат. Їм не вдалося відстояти Вадима Долганова і Сюзанну Станік (утім, якщо на її місце буде призначено Олександра Чалого або Олександра Лавриновича, то перехід Сюзанни Романівни на дипслужбу втратою для них не буде).
Безповоротно втратили есдеки посаду міністра енергетики, зайняту Віталієм Гайдуком — представником донецької групи, з якою лідери СДПУ(о) перебувають в антагоністичних стосунках.
Втрачає своє крісло херсонський губернатор, його пост обійняв Юрій Кравченко, який, звичайно ж, не збирається виконувати перед соціал-демократами зобов’язань, узятих його попередником.
На тлі танучого, як шагренева шкіра, адмінресурсного поля в есдеків загострюються взаємини з Геннадієм Москалем — губернатором Закарпаття. Кілька місяців тому міліцейський генерал кладе на стіл Президентові заяву про відставку, мотивуючи це неспроможністю соціал-демократів зрозуміти, хто в області господар. Президент конфлікт урезонює, але на великі збори в маленькому Закарпатті розраховувати вже не доводиться. Вони були б ще меншими, якби Віктор Ющенко не зробив дурниці і не поставив замість Геннадія Москаля на Віктора Балогу як на центральну постать «Нашої України» у регіоні.
До речі, про Балогу. Цілком разючим чином його конфлікт із колишніми однопартійцями відгукнувся Вікторові Медведчуку в найбільш непідходящий момент — у момент формування Центрвиборчкомом виборчих комісій різних рівнів. Річ у тому, що досить тривалий час Віктор Медведчук перебував у тісних партнерських стосунках із Михайлом Рябцем. Але цим стосункам настав край після того, як Медведчук усе ж таки домігся у Президента відставки Балоги — не чужої для Михайла Михайловича людини...
Список втрат СДПУ(о) можна було б продовжити, але не це — мета статті, тому перейдемо безпосередньо до Президента. Самостійність Віктора Медведчука завжди насторожувала Президента. Хоч би як розумно, ефективно і дисципліновано Віктор Володимирович втілював у життя парламентські плани Банкової, Леонід Кучма завжди, кладучи руку йому на плече, відчував готовність віце-спікера спружинити. Маса есдеківських «фанів», які, заходячи у президентський кабінет, скаржилися на методи соціал-демократичної боротьби з конкурентами, не забували нагадати про те, що Медведчук бачить себе майбутнім главою держави. Та й Віктор Володимирович, треба сказати, давав приводи для таких заяв, а якщо й не давав сам, то це за нього робили однопартійці. Паралельно в азарті виборчих перегонів поки що за парламентські відсотки підконтрольні соціал-демократам ЗМІ, помітно для всіх, і насамперед для головного глядача країни, захопилися, відсунувши сюжети про Президента на другий план. Лідирувати почали інформації, пов’язані або прокоментовані Віктором Медведчуком. Багато хто саме цим схильний пояснювати холодок у президентсько-медведчуківських взаєминах. У здатності до психоаналізу таким спостерігачам не відмовиш. Кожен, хто дозволить собі мірятися з Президентом рейтингами чи затінить його своєю присутністю на екрані, викличе у глави держави хворобливу реакцію, найчастіше з необоротними наслідками. Приклад того — і відставка Ющенка, і нинішній прем’єр, збереження поста за яким день у день стає дедалі проблематичнішим. Експерти переконані: якщо Володимир Литвин як лідер «Тундри» почне блимати на екранах досить часто, то його безхмарні стосунки з Президентом заволочуться свинцевими хмарами.
Водночас банальних президентських ревнощів і загальних скарг на соціал-демократів, що їх Президент вислуховує вже не один рік, навряд чи достатньо було б для того, аби президентські фракції самоусунулися від голосування, а Іван Плющ, який побоюється Президента, прикинувся сліпо-глухонімим на весь період підготовки зняття з посади першого віце-спікера. Окремі депутати з комісії з розслідування справи Гонгадзе в кулуарах висловили версію: Президент отримав докази причетності олігархів від СДПУ(о) до «касетного скандалу». Сьогодні до таких заяв можна ставитися скептично, бо все тут, як у тому анекдоті, — «якби знав за що — убив би». Потурання Леоніда Даниловича у вирішенні долі соціал-демократів не видається настільки категоричним. Інша річ, що ряд людей, цілком можливо, змогли надати Президентові доказ того, що персонажі, прямо пов’язані з Суркісом та Медведчуком, не менш щільно контактують у США з Миколою Мельниченком. Йдеться передусім про представників піар-компанії «АПКО» та «Юкрейніан Бізнес Кансел». Обидві ці організації мають не лише одну й ту ж саму юридичну адресу, а й один факс на двох. Саме ці організації займалися піаром Віктора Медведчука, Григорія Суркіса та Леоніда Кучми у Сполучених Штатах, створюючи, зокрема, сайт, на якому вивішувалися статті про демократа й реформатора Леоніда Кучму, про рятівника дисидентів і захисника Василя Стуса Віктора Медведчука та про лідера українського футболу Григорія Суркіса. Саме ці люди сиділи за одним столом із Мельниченком у фонді Карнегі під час виступу Віктора Ющенка, саме ці люди, за словами представників діаспори, пропонували вихідцям з України від Мельниченка дізнатися правду про Ющенка, саме ці люди, за словами самого Мельниченка, знайшли йому адвоката, відомого своєю участю у справах «кубинського хлопчика», Білла Клінтона й Моніки Левінськи. Вся ця інформація почала гуляти коридорами влади відразу ж після повернення Ющенка зі США. Багато даних підтвердилося. За наявною в «ДТ» інформацією, першим, хто поділився з Президентом цими відомостями, був глава «Нашої України». Треба ж було йому якось виправдатися за потискання майорової руки. Подейкують, що після цього Леонід Кучма твердою рукою зняв трубку прямого зв’язку й наказав перевірити факти. Призначення Гайдука, Кравченка, а головне — Литвина на блок «За єдину Україну», прив’язка до блоку влади прем’єра відбулися вже після цього...
І тут на сцену, де вже вирували пристрасті передвиборних баталій, нагромаджених образ та болісних підозр, весь у білому вийшов мер Києва Олександр Олександрович Омельченко. Я прийшов дати вам волю, сказав він і створив фракцію, що й стала ініціатором збирання підписів за відставку першого віце-спікера Віктора Медведчука. Президент щодо мерських парламентських та передвиборних ініціатив нібито рвав і метав, але жодних реальних дій, які могли б перешкодити входженню Олександра Омельченка в змучене тільце законодавчого органу, не робив. А Сан Саничу тільки цього й треба. Зібрані під патронатом мера 242 підписи не могли залишитися непоміченими для глави держави та спікера. Ну хай Віктор Володимирович, він ще в середу був упевнений, що комуністи не проголосують за його відставку, та й соціалісти потенційно могли б не підтримати внесення питання до порядку денного. Якби глава держави, і вже тим паче голова Верховної Ради захотіли загальмувати процес — усі регламентні важелі були б на їхньому боці, оскільки, відповідно до цього документа, перший віце-спікер мав би п’ять днів на підготовку свого звіту. Якби керівництво парламенту пішло цим шляхом — питання можна було б заволинити. По-перше, тому що це в нас уміють робити блискуче, а по-друге — бо сам режим роботи ВР у час, що залишився, можна назвати досить щадним з погляду сесійних днів. Але цього не сталося. У четвер, 13 грудня, Віктор Медведчук уже знав, що голосів вистачить (при цьому, чиї аргументи — Омельченка чи Ахметова — допомогли лівим зайняти жорстку позицію, — неясно). Чому він не став боротися? Відповідь на це запитання знає тільки Медведчук. А ми можемо тільки припускати. Приміром, правдою може виявитися версія про розмову з Президентом, під час якої Леонід Данилович як вихід із ситуації запропонував першому віце-спікеру піти з посади самостійно. Якщо це так, то Віктору Медведчуку справді нічого не залишалося, як зберегти достойність і, переклавши відповідальність на парламент, поставити питання на голосування. У кожному разі, перший віце-спікер тримався хоча й трохи нервово, але дуже гідно, що робить йому честь. Цього не можна не відзначити, з огляду на результати, які висвітилися на табло. Результати, що продемонстрували: свою посаду Віктор Медведчук залишає в умовах політичного остракізму загальної, легко пояснюваної нелюбові і задоволеного азарту типу «катюзі по заслузі» .
І що тепер? Наважуся припустити, що, всупереч розгублено-істеричним телевізійним коментарям, на Україну не обрушаться мор, катастрофи та війни. Напевно, ми якось виживемо. Але запитань багато. Ось лише попередній їх перелік. Чи підуть у відставку Іван Степанович Плющ та Степан Богданович Гавриш, кожен із яких свого часу, а саме в період першої спроби збирання підписів проти Медведчука, припиненої Президентом, чітко заявив: «Нас пакетом обирали, і якщо хтось один змушений буде піти, то підуть усі»? Чи остаточним є рішення Президента про вилучення з числа фаворитів лідерів СДПУ(о)? Що це було — демонстрація їхньої реальної ваги, аби поставити на місце, чи це остаточне відлучення з усім набором наслідків: завадами в бізнесі, порушенням кримінальних справ, активним шкідництвом під час передвиборної кампанії та підрахунку голосів? Що буде з СДПУ(о)? Як сприймуть подію регіональні розпорядники адмінресурсу? Чи збережуть за собою посади в регіонах провідники ідей та ресурсів СДПУ(о) в маси, приміром черкаський губернатор? Залишить Президент за Віктором Медведчуком та Григорієм Суркісом право, як і раніше, розраховувати на «1+1» — чи обмежить їх лише «Інтером»? Не зовсім ясно, яку позицію займе сама партія. Спробує Віктор Володимирович спружинити, чи йому вистачить витримки і партія збереже лояльність до Президента? Чи зможе СДПУ(о) звести баланс втрат і резервів, переломити ситуацію з рейтингом? Наскільки цьому сприятиме вивільнений час лідера партії? Людини, котра протягом кількох місяців не сходила з екранів і при цьому спромоглася зрушити рейтинг політичного загону на якихось піввідсотка у бік зростання.
Не зовсім зрозуміло, на що в майбутньому парламенті зможе розраховувати лідер партії, та й чому тільки в парламенті? Просто в майбутньому. На кого тепер поставить загачена буклетами СДПУ(о) й Віктора Медведчука Москва з усіма її планами про статус російської мови, зборами вихідців, інтернет-технологіями та пропозиціями про єдину валюту? Дотепники з роздвоєним язиком висловили припущення: «Чом би тепер Глібу Павловському не створити ще один сайт www. medvedchyka.net?»
А що тепер буде з Євгеном Кириловичем? Адже, крім СДПУ(о), він начебто нікому й не потрібен. Незрозуміло, яка політична доля чекає київського мера. Дасть йому Президент реалізувати парламентсько-мерські амбіції — чи з ним станеться те саме, що в переважній більшості буває з кілерами?
Невідомо, якою буде відповідь есдеків і наскільки вона буде ефективною. Нарешті, ще два запитання, на які сьогодні складно відповісти. Перше: хто наступний наблизиться до Президента настільки, аби повторити долю попередників? Друге: чи усвідомлює Президент після того, що сталося в парламенті з Медведчуком, — що буває з ослабленими левами? Особливо у лісі, де жоден звір не забуває образ.
Давати однозначні відповіді на всі ці запитання — невдячна справа. По-перше, частина з них — риторичні, а на решту — відповіді одержимо якщо не до, то невдовзі після виборів. Попереду в країни ще багато вихідних. Зморене трудом праведним керівництво цілком може забажати скоротати їх, як і колись, у лазне-спортивному комплексі. У таких місцях пара кісток не ламає, зате ламає долі одним і зціляє іншим... Але навіть якщо все розвиватиметься за інакшим сценарієм, то СДПУ(о) все одно житиме. Ось тільки як?