Взагалі-то кажучи, не кожна людина може бути виражена формулою. Набока — із тих, хто може. Точніше, із тих, хто — міг. Свобода + стиль + глибина + іронія = Набока. Він був вільний і нині. Для тих, хто бачив, чи чув його. І двадцять років тому. Коли сів у в’язницю за цю свободу. Він був особистістю. Тобто персоною, що завжди різнилася від інших. А насправді — від усіх. Він був глибокою людиною. Тобто, для нього завжди важило не що зроблено, а як і чому, і що заважало зробити інакше. Він був іронічною людиною. І, головне, самоіронічною. Що може дозволити собі лише мудра, стильна і вільна людина. Можна додати, що він був різнобічною людиною, тобто професійно еластичним. Радіо, телебачення, преса, правозаступництво, художня література, філософія — це те, чим він цікавився і те, над чим він працював. Тобто не споглядав, мудруючи, а саме працював. І я чомусь думаю, що він, попри все це, був не зовсім реалізованою людиною. Він міг і мусив зробити ще більше і глянути ще глибше. Бо сам був глибшим і більшим, аніж багато хто думав. Але він не міг поміняти обставини країни, де велике щастя і честь — реалізуватися хоча б наполовину Набоки. Він став останньою жертвою серед журналістів. Цих жертв так багато за останні роки, що хочеться сказати — черговою. Але не кажеш, бо всі, хто пішов від нас, не можуть бути названі черговими. Хоча Набока не може, вочевидь, більшою мірою. Можливо, через його вплив на історію країни в останні двадцять п’ять років.
Він, власне, частково і був цією історією. Багаторічне дисидентство і багаторічне відсидентство, потім воля і знову дисидентство. І створення антирадянських клубів, і підпільної газети, і першої незалежної інформагенції, і радіо «Свобода», і ТРК «Ера». І правозахисна діяльність усі ці двадцять п’ять років. Все це без пози і пафосу. І все з набоківською іронічною усмішкою. Хочеться сказати, що пішов великий Набока. Але розумієш, що якби він був поруч, то сказав би своє знамените: «Старий, ти гониш!»
Занадто багато йде від нас людей. Так багато, що коли навіть припустити, що вони не були вбиті або добровільно пішли з життя чи померли через хворобу, то все одно дуже багато. Занадто багато для нормальної країни. Виходить, щось не гаразд із країною. Вона незатишна для громадян. І, може, окремо незатишна для журналістів. Вона вичавлює із себе не раба, а тих, хто не хоче і не може бути рабом. Я точно знаю, що Набока хотів жити в нормальній, не рабській країні. І він дуже багато зробив, щоб країна стала саме не рабська. Але я так само достеменно знаю, що Набока не боявся жити в країні, де так мало здорового глузду і так багато жахливого бруду і розпачливої кривди. Тепер ми будемо жити за формулою «те ж саме, але мінус Набока». Але я, наприклад, щасливий і гордий, що багато років жив із думкою «те ж саме плюс Набока». У цьому був якийсь іронічний оптимізм чи здорова іронія. У цьому був якийсь інший обрій. І тепер обрій звузився рівно на одного Набоку. Тобто звузився занадто значно, і всі ми будемо бачити гірше. Спасибі тобі за все, друже. Спасибі тобі, Набоко.
P.S. Коли я все це закінчив писати, впіймав себе на думці, що жодного разу не назвав Набоку Сергієм чи Серьожою. І подумавши, зрозумів чому. Я також зрозумів, чому одні вкладаються у формулу, а інші, яких абсолютна більшість, не вкладаються. Бо Набока — це марка, бренд, те, що не можна за жодних обставин переплутати з кимось іншим. Може, в цьому і полягає формула Набоки.