Те, що шлях до свободи слова не близький і звивистий, загалом, не новина. Але, виявляється, для наближення до мети на цьому шляху іноді корисно свідомо ухилитися від курсу. Принаймні в географічному сенсі. Поїздка групи українських журналістів, експертів та політиків у Страсбург, на зимову сесію Парламентської асамблеї Ради Європи, послужила незаперечним доказом цього. Результатом блискавично проведеної ними операції стало визнання факту політичної цензури в Україні на європейському рівні. Відтепер «адвокати» української влади скільки завгодно можуть бити себе в груди, стверджуючи, що викривлене зображення дійсності в засобах масової інформації — результат редакційної політики. Європа вперто не хоче бути обманутою. «Ми мусимо тримати наші очі широко розплющеними й не втрачати пильності», — висловила загальну позицію Європарламенту Тутті Ізогокана-Азунмаа, виголошуючи доповідь про свободу слова на континенті.
Задля справедливості слід зазначити, що Україна далеко не унікальна у своїй неабиякій відсталості від світових та європейських стандартів у цій сфері. В доповіді, під час її обговорення і в ухвалених ПАРЄ рекомендаціях прозвучало незадоволення з приводу того, що факти серйозних порушень свободи слова в Європі, як і загалом у світі, досі не рідкість. Насильство, як і раніше, залишається способом залякування журналістів, які проводять розслідування, а при зведенні рахунків між конкуруючими політичними та економічними групами деякі засоби масової інформації часто виступають «найманцями». Напади на журналістів і вбивства, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, зафіксовані експертами РЄ в Росії, Вірменії, Грузії, колишній Югославській республіці Македонія і в Україні. Крім того, далеко не поодинокі випадки кримінального переслідування представників преси, що відбувається в тій-таки Росії, Білорусі, Туреччині. Присутня Україна (поруч із Хорватією, Польщею, Азербайджаном, Білоруссю та Росією) і в сумному списку країн, де поширені судові позови про захист честі й гідності або непропорційно великі штрафи, які ставлять ЗМІ на межу виживання, а часом і зовсім нищівні для них. Додати до цього можна й економічний тиск на медіа, зокрема й у формі податкових перевірок. З проблемами в забезпеченні справді незалежного висвітлення подій і належного балансу між владою та опозицією зіштовхуються навіть країни нової демократії. Так, приміром (і цей факт відбито в рекомендаціях Парламентської асамблеї Ради Європи), в Італії простежується конфлікт між інтересами Берлусконі як прем’єр-міністра та його інтересами як медійного магната. А це, стурбовані депутати Європарламенту, поганий приклад для нових демократій.
Проте для тих, хто на власному досвіді відчув усі вибрики цензури та владного диктату, усвідомлення того, що вони не самотні у своїх бідах, служить слабкою втіхою. Слід також нагадати, що питання свободи слова розглядається в ПАРЄ уже не вперше, і формулювання, які відбивають стан інформпростору в Україні, за весь цей період майже не змінилися. Хоча саме протягом останніх кількох місяців країна демонструє приголомшливі результати щодо «формування єдиного інформаційного простору». Відверто кажучи, ідея модернізувати характеристику, дану свободі слова по-українськи главою європарламентського підкомітету з питань ЗМІ, спочатку здалася утопічною навіть самим її авторам. Зухвалість задуму відзначали всі члени неформальної української делегації на чолі з головою медійного комітету Верховної Ради Миколою Томенком. Що, втім, не змусило ініціаторів відмовитися від спроби. Проведені напередодні вирішального засідання ПАРЄ зустрічі українських журналістів із главою підкомітету з питань ЗМІ Європарламенту Тутті Ізогокана-Азунмаа та керівником моніторингового комітету по Україні Ханне Северінсен засвідчили: принаймні двоє депутатів Європарламенту цілком солідарні з нами. Залишалося сформулювати наші поправки й зібрати підписи п’яти депутатів під пропозицією внести зміни в текст рекомендацій. Довіра — головний принцип, на якому будуються взаємовідносини в Європі. Зайвий раз у цьому можна було переконатися, спостерігаючи, як Мирослава Гонгадзе в лічені хвилини — а часу справді залишалося обмаль — виконала план зі збирання автографів у європейських парламентаріїв. Після того, як один із представників української офіційної делегації, аж ніяк не провладний політик, відмовився підписатися під текстом наших поправок, щоб не марнувати час, вирішили звертатися тільки до іноземних депутатів. Прокол жодного разу не повторився. Своїми кількаразовими переконливими виступами в Європарламенті, а головне — пережитим горем і наступними діями Мирослава завоювала в Страсбурзі авторитет, достатній для того, щоб підпис парламентарія під документом з’явився лише на її прохання. Їй повірили.
А ось представникам нашої делегації, котрі переконували Раду Європи у тому, що в «майбутнє українських засобів масової інформації можна дивитися з оптимізмом», не повірили. Мабуть, тому, що так досі й не одержали відчутних результатів того, що «Україна створює нормативно-правову базу, яка захищала б плюралізм і свободу слова», як заявив під час дебатів Анатолій Раханський. «Нас набагато більше тривожать проблеми, пов’язані з вадами не в законодавстві, а в законозастосуванні», — не раз звучало у виступах європейських парламентаріїв.
А може, тому, що аргумент, наведений Володимиром Рибаком, який намагався переконати ПАРЄ, буцімто в Україні немає умов для прямого тиску державних органів на ЗМІ, виявився непереконливим для такої просунутої аудиторії. За словами нового представника українського уряду у Верховній Раді, це зумовлено тим, що лише в 3,8 % зареєстрованих телекомпаній власниками є держоргани. І на кого ця арифметика розрахована? На тих, у чий лексикон, схоже, вже надійно ввійшло слово «темник»? Ханне Северінсен назвала звіти глави управління інформаційною політикою адміністрації Президента «своєрідним темником», що надсилається їй для того, аби потім заявляти, ніби в Страсбурзі на ці моніторинги
жодним чином не реагують.
Навіть найвитонченіші способи довести протилежне не здатні переконати людей «із широко розплющеними очима» у відсутності політичної цензури в Україні. Більше того, їх не довелося довго переконувати в тому, що ця цензура має свою національну специфіку, яка полягає в конкретному авторському виконанні. Переважною більшістю Європарламент проголосував за внесення в рекомендації ПАРЄ поправки, запропонованої українськими журналістами: «В Україні, відповідно до численних свідчень журналістів та висновків парламентських слухань із питань свободи слова і цензури, адміністрація Президента дає інструкції засобам масової інформації щодо висвітлення основних політичних подій». Друга поправка ініціативної групи, також проголосована на засіданні ПАРЄ, стосується необхідності активнішої міжнародної координації для негайного реагування на факти насильства й тиску на журналістів.
Якихось юридичних наслідків, як стверджують експерти, для України це не матиме. Оскільки, на відміну від резолюцій ПАРЄ, рекомендації — більш «м’які» документи. Проте, завдяки підтриманій Європарламентом журналістській ініціативі, тепер можна говорити про легалізацію проблеми української цензури у ЗМІ та її конкретний вияв — «темники» — на загальноєвропейському рівні. Микола Томенко переконаний, що можливість прийняття Верховною Радою законопроектів, розроблених за підсумками парламентських слухань, що здавалася досі малоймовірною, має реальні перспективи. Принаймні тепер депутатів буде легше схилити до голосування за законопроект, у якому дається визначення цензури й передбачається кримінальна відповідальність за її застосування.
Виступаючи на прес-конференції у Страсбурзі, глава парламентського комітету з питань ЗМІ назвав показовим той факт, що прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі виявився єдиним європейським лідером, який останнім часом погодився на зустріч з українським Президентом. Леонід Кучма, на думку Миколи Томенка, після страсбурзьких подій має відправити у відставку главу своєї адміністрації або ж ініціювати порушення кримінальної справи проти нього за 171-ю статтею КПК, яка передбачає відповідальність за перешкоджання журналістській діяльності.
Проте ніхто з мешканців Банкової на рекомендації ПАРЄ поки що не відреагував. Крім керівника головного управління інформаційної політики. Його гнівні заяви, щоправда, чомусь адресовані Ханне Северінсен, яка, за словами Сергія Васильєва, «спеціально вводить в оману сесію Парламентської Асамблеї Ради Європи, використовуючи недостовірні дані про стан справ зі свободою слова в Україні». Особливо обурила Сергія Леонідовича зневага, з якою глава Моніторингового комітету сприйняла його намагання переконати Раду Європи, що «темників» немає: «Протягом двох місяців щотижня їй відсилали прес-релізи з адміністрації Президента, щоб вона могла переконатися... у принципах спілкування адміністрації Президента зі ЗМІ». Пан Васильєв обурений «однобоким підходом і вузько спрямованою заангажованою позицією щодо ситуації в українському медіа-просторі, яка спостерігається в результаті прийнятого ПАРЄ рішення». Йому незрозуміло, чому повірили не йому, не владі, яку він обслуговує, а журналістам. Але кому мають вірити європейці після того, як весь світ почув записи Мельниченка, достовірність яких заперечувала українська влада? А після того, як вона вперто відстоювала непричетність українських військових до загибелі пасажирського авіалайнера? А після сумно відомого скандалу з «Кольчугою»? Довіра — головний принцип, на якому будуються взаємовідносини в Європі.
У прес-центрі Ради Європи можна було зустріти чимало яскравих представників європейської журналістики. «ДТ» вдалося поставити кілька запитань Олексію Венедиктову, головному редактору радіо «Эхо Москвы», відомому своїм критичним ставленням до російської влади.
— Олексію, як би ви охарактеризували нинішній стан свободи слова в Росії?
— Ситуація з недержавними засобами масової інформації істотно погіршилася. До приходу Володимира Путіна до влади центральних телевізійних каналів було шість, із них чотири — державні чи напівдержавні. Зараз усі шість контролюються державою. Через «Газпром», через наближених до Путіна людей, але державою. Крім того, прийняли кілька законодавчих актів, у яких прямо