Питання про єдиного кандидата в президенти від опозиції скидається на загадку з журналу для дошкільнят, де відгадка надрукована там-таки, але в перевернутому вигляді. Не розгадати її ну дуже складно. Ось тільки вимовити ім’я цього кандидата одному з лідерів опозиції заважає уроджена скромність, а іншим — набуті амбіції. Розуміючи, напевно, що боротьба з цими рисами у їх власників може забрати ще трохи часу і не бажаючи цей час змарнувати, «Наша Україна» почала приводити свої передвиборні штаби у стан бойової готовності. Про це явно свідчить активізація процесу перегрупування, переструктуризації й іншої усушки-утруски в штабах, а головне — черговий етап боротьби з просочуванням інформації з «нашоукраїнського» табору. Що, як відомо, відбувається тоді, коли інформація набуває особливої цінності.
Щоправда, виступаючи днями у прямому ефірі на 5-му каналі, Віктор Ющенко спростував розмови про початок своєї виборчої кампанії. Зате підтвердив факт, що триває переговорний процес у форматі «Наша Україна»—СПУ—БЮТ. Прояснивши тим самим своє небажання визнавати очевидність початку підготовки «Нашої України» до президентської кампанії її лідера: дуже не хотілося б Віктору Андрійовичу порушувати порозуміння, що намітилося у стосунках опозиційних вождів у ході їхньої останньої зустрічі, яка відбулася наприкінці минулого тижня. У подробиці розмови, що тривала години чотири і завершилася дружнім розпиванням коньяку, втаємничене досить вузьке коло осіб, які категорично відмовляються, до того ж, контактувати з цього приводу з журналістами. Проте, скориставшись деякими уривчастими даними й елементарною логікою, можна передбачити напрям чергового етапу переговорів і основні аргументи, наведені сторонами.
Першою повідала світу про п’ятничну зустріч опозиційних лідерів Юлія Тимошенко. Виступаючи на радіо «Свобода», вона піднесла цю новину як «досить серйозне повідомлення», сповістивши, що «нарешті вперше почалися серйозні переговори між опозиційними силами щодо висування єдиного кандидата». Через два дні глава Соціалістичної партії Олександр Мороз заявив, що лідери опозиційної «четвірки» не ведуть переговорів про висування єдиного кандидата на президентських виборах. Хоч би як парадоксально воно виглядало, це зовсім не означає, що перемовники не знайшли спільної мови, так і не зрозумівши одне одного. Можливо, й мають рацію ті, хто радить не переоцінювати важливості проведеної зустрічі в опозиційних верхах, пропонуючи вважати її ще однією невдалою спробою номер 555 визначитися з єдиним кандидатом. Але чи тільки це було головною і єдиною метою тих, хто збирався?
«Чим ми зараз займаємося? — розтлумачила свою тезу про «початок серйозних переговорів» Юлія Тимошенко. — Ми дивимося, як кожен із нас... бачить реформування України після перемоги. І ми сьогодні проходимо по кожному пункту, по кожній деталі. І якщо ми узгодимо ці позиції, то наступна тема — як ми виконаємо такі речі. Тобто якими силами ми будемо виконувати ті зобов’язання, що беремо перед країною і перед собою. І це означає узгоджена кадрова політика». Таким чином, якщо питання про єдиного кандидата і витало на переговорах, то лише в суто гіпотетичній формі. Не як конкретний предмет розмови, а як спонукальний чинник для її ведення. І підтвердження того — слова тієї ж таки Тимошенко, яка ще раз нагадала вже один раз висловлену нею точку зору: «Варіант follow me, йдіть за мною без будь-яких умов, — абсолютно неприпустимий у політичній ситуації України». А тому зі значно більшою ймовірністю мають рацію ті, хто вбачає у зустрічі реальний привід для оптимізму. Оскільки, залишивши за дужками тему єдиного кандидата, опозиційні лідери, судячи з усього, нарешті змогли предметно поговорити про свої таємні бажання і бачення своєї ролі як у виборчому процесі, так і в житті країни після виборів.
Слід зауважити, що, говорячи про переговори «четвірки», Олександр Мороз мав і не мав рації одночасно. Оскільки лідер українських комуністів Петро Симоненко на зустрічі не був. Його інтереси, якщо вірити поінформованим джерелам, зголосилася представляти Юлія Тимошенко. І якщо продовжувати вірити тим-таки джерелам, то в розділі «кадрові претензії» комуністами було заявлено 5—7 губернаторських посад і посаду одного із силових міністрів. Свої стосунки з Петром Миколайовичем трійка опозиційних вождів змушена будувати в розрахунку на те, що його кандидатство в президенти — питання практично вирішене. І хоча Іван Плющ, який брав участь у зустрічі, закликав своїх колег змиритися з думкою, що комуністи — відрізана скибка, і не радив довіряти «вірним ленінцям», не здатним, на його думку, дотримуватися обіцянок, — крапку в цій суперечці вирішили поки що не ставити. Та й справді, якщо намагатися вже сьогодні опрацьовувати виборчі технології, то очевидним стає той факт, що Петро Симоненко — дуже важливий потенційний союзник для іншої частини опозиції в боротьбі проти Леоніда Кучми або його ставленика на виборах. І якщо, як уже зазначено, прізвище єдиного кандидата зрозуміле, то значно менш ясна відповідь на запитання, з ким із кандидатів йому найвигідніше потрапити в другий тур. Ось чому так важливо ні з ким не втрачати контакту, намагатися домовлятися і, що дуже можливо, навіть ненав’язливо допомагати. Відрізати цю скибку — річ нехитра, та й часу для цього ще предосить. Чи варто тоді квапитися обмежувати поле для маневрів? Адже, при певних домовленостях, будь-хто може висунутися, але не особливо активно боротися, або боротися, але тільки проти провладного кандидата, або пройти в другий тур і зійти з пробігу. Інша річ, що, коли йдеться про Симоненка, відкриті заклики з його боку голосувати за лідера «Нашої України» — прямий шлях до втрати ним статусу партійного вождя. Крім того, якщо він усе ж таки наважиться ризикнути своїм лідерством у КПУ, це зовсім не означає, що комуністичний електорат голосуватиме за улюбленця західних областей країни. Можна припустити, що приблизно такими були аргументи тієї частини «нашоукраїнців», які не сприймають ідеї залучення в розробку загальностратегічної лінії виборчої кампанії опозиції лідера Компартії.
Докази, скажемо прямо, переконливі. Але які поки що не переважили. Багато в чому завдяки позиції Юлії Тимошенко. Яка, крім того, що також зацікавлена у кадрових гарантіях, розраховує зістригти купони на посередництві. Якщо конкретизувати її кадрові поривання, то вже не раз говорено, що екс-віце-прем’єр-міністр бачить себе при президенті Ющенку главою уряду. Так само, як не раз помічено, що Ющенко не може гарантувати їй цю посаду, оскільки кандидатура прем’єра затверджується парламентом, а застосовувати практиковані нинішнім главою держави методи впливу на законодавчий орган лідер «Нашої України» не стане за жодних обставин. Втім, говорено це й зауважено не самими Тимошенко і Ющенком, а ніби від їхнього імені. Але як одне, так і інше ними не спростоване.
Більшість джерел вважає: попри затяті спроби змусити його це зробити, досі Ющенко нікому нічого стосовно кадрових питань так і не пообіцяв. Одні представники його оточення пояснюють це тим, що Віктор Андрійович завжди виконує обіцяне, а тому утримується від явно нездійсненних обіцянок. Інші вважають, що Віктор Андрійович, будучи впевненим у своїй перемозі, не хоче витрачатися на те, що може отримати й так, пропонуючи посади своїм союзникам в обмін на вірність: «Самі прийдуть і самі віддадуться». І все ж якщо Юлія Тимошенко зустріччю опозиційних лідерів не розчарована, виходить, Віктор Андрійович, можливо, поступився принципами.
Що ж стосується Олександра Мороза, то переговорний процес йому потрібен зовсім не для задоволення кадрового голоду. «Я казав уже багато разів, що на посаді президента мене влаштовує і Ющенко, і Тимошенко, і Симоненко, і навіть Мороз. Але я робитиму все для того, щоб жоден із них не став президентом з тими повноваженнями, які має нинішній Президент. Це проблема, яку потрібно вирішувати. А коли ми її вирішимо, то виявиться, що «єдність», «одна чи дві кандидатури» — це другорядні речі», — заявив головний соціаліст в одному зі своїх останніх інтерв’ю. Якщо для Петра Симоненка участь у президентських перегонах — це насамперед широкомасштабна піар-кампанія його партії, то для його колеги з лівого табору кандидатство у президенти такого значення не має. Навпаки, малопереконливий електоральний врожай, зібраний Морозом у разі участі у виборах, може лише погіршити рейтингові показники його партії. А це, у свою чергу, зменшує шанси СПУ потрапити в наступний парламент. Зате підвищити ці шанси може новий закон про вибори на пропорційній основі. Саме в ньому гарантія політичного майбутнього СПУ та її лідера. Звісно, зараз Мороз говорить про конституційну реформу в цілому. І, до речі, це вкотре підтверджує точку зору його соратників, які запевняють, що Сан Санич готовий вважати свою політичну місію виконаною у разі успішного реформування політичної системи країни. Але якщо Віктору Ющенку вдасться переконати Олександра Мороза, що реформа буксує не з його вини, екс-спікер може і знизити планку своїх вимог.
Тільки ледачий не встиг порівняти утворений нині квартет лідерів опозиційних сил із «канівською четвіркою». Але вже зараз ясно: порівняння некоректне хоча б тому, що у нинішніх союзників є досвід їхніх попередників, і з цього досвіду, схоже, успішно беруться уроки. Здається, все ж таки мають більшу рацію ті, хто вважає останню зустріч головних опозиціонерів приводом для оптимізму. Оскільки її можна вважати роботою над помилками «канівської четвірки». Коли 1999 року її учасники так і не змогли визначити, хто з них єдиний кандидат, проект провалився. Бо в ньому не був передбачений пункт про форс-мажорні обставини. Тепер же ім’я єдиного кандидата відоме, і тому це питання не обговорюється. Проте робляться спроби вибудувати схему взаємодії на випадок, якщо висунуться двоє з «четвірки», троє або всі четверо. Коли товариші діють злагоджено, зіграти квартет можуть і чотири солісти.