До сокири?!? |
«Вот день настал. Крылами бьет беда, и каждый день обиды множит…» — зачитувалися ми безсонними студентськими ночами з подругою-однокурсницею з Харцизька улюбленим Олександром Блоком. Не відаючи, що цей день небесною канцелярією вже запланований на середину осені 2004-го. День, коли ми скажемо одна одній слова, після яких настає кінець навіть найдавнішої і найбезкорисливішої дружби. «Ми перемагаємо просто й чесно», — надіслала вона мені повідомлення вранці 22-го. Не вистачало тільки «чисто» й «конкретно». Втім, цього слова, я знаю напевно, в лексиконі моєї дуже інтелігентної подруги (яка прочитала книг більше, ніж її середньостатистичний земляк, разів у триста) немає. Однак чомусь наявність саме цього факту в її біографії загострила моє обурення до крайньої межі, коли ти вже не в змозі контролювати свої власні слова та вчинки: наша телефонна розмова завершилася шпурлянням слухавок.
Від мук совісті з цього приводу мене, як водиться, врятувала робота. Порпаючись в Інтернеті та спілкуючись із безпосередніми учасниками «простих і чесних» виборів у Донецькій області, я зрозуміла: це «зведення з фронтів» навряд чи вдалося б викласти в телефонній розмові. Але як чудово, що в мене є можливість, якої вже давно позбавлені практично всі донецькі журналісти, — розповісти правду своїм читачам.
Отож, за останні кілька днів нам удалося поспілкуватися з чималою кількістю представників донецького краю, котрі всі як один повторювали одне й те саме: ми самі, наші знайомі й батьки, ще безліч людей, які живуть у Донбасі, голосували не за нинішнього прем’єр-міністра. «Так, голоси, віддані за Ющенка в шахтарському краї, не могли становити ні п’ятнадцять відсотків, ні десять. Але й не два, як виявилося в результаті», — ділилася враженнями керуюча одного з донецьких банків. І, слід визнати, в її словах була дещиця логіки: адже навіть у Тернопільській або Івано-Франківській області, де Вікторові Ющенку вдалося зібрати найвищий електоральний врожай (понад 93 відсотки), за його конкурента проголосувало близько п’яти відсотків виборців. Загадка голосів ющенківських симпатиків, які розчинилися в небутті, цілком земного походження. Довірена особа кандидата в президенти Віктора Ющенка з 60-го виборчого округу (куди входять Шахтарськ, Харцизьк, Зугрес і кілька інших невеличких населених пунктів) Ігор Сабадаха в інтерв’ю «ДТ» описав основні методи виконання поставленого перед керівництвом цих містечок плану — зібрати 97—98 відсотків голосів на користь Віктора Януковича. До речі, для ефективного стимулювання процесу, за словами Олександра Міщенка, напередодні дня голосування всім главам міських і районних держадміністрацій, яких для цього викликали в Донецьк, було запропоновано написати заяви про звільнення, які б відразу пішли в хід, коли б результат народного волевиявлення в окремо взятому місті або районі не збігся зі спущеними згори цифрами.
Найпевнішим способом виконати поставлене завдання було позбутися небажаних свідків на дільницях. Звідти грубо виштовхували журналістів, які, згідно з законом, мали право спостерігати не лише за голосуванням, а й за підрахунком голосів, а також одержувати копії протоколів, підписані керівництвом виборчих комісій. Двох журналісток з Івано-Франківська (відеозапис із їхньою розповіддю про це автор цих рядків бачила на власні очі), котрі намагалися виконати свої професійні обов’язки, просто не пустили в помешкання комісії, заявивши, що в них «неправильні» посвідчення. Проголосувати за відкріпними талонами представницям ЗМІ також не дали. Спочатку керівництво комісії заявило, що на них не вистачає бюлетенів, а потім пообіцяло вишукати резерви за умови, якщо дівчата пообіцяють продемонструвати «галочки», поставлені навпроти прізвища на букву «Я». Чи треба говорити, що журналістки відмовилися опускатися до електорального ексгібіціонізму?
Щоб позбутися членів комісій, котрі представляють опозиційного кандидата, організаторам «стахановського руху» з видобутку голосів для Віктора Януковича доводилося вдаватися до більш витончених методів. Прийшовши в день голосування на дільниці, люди від опозиційного кандидата дізнавалися, що напередодні ввечері територіальна виборча комісія вивела їх зі складу дільничного виборчкому. Те ж саме відбувалося і з представниками Олександра Мороза, Анатолія Кінаха, Леоніда Черновецького, Михайла Бродського. Як таке могло статися, якщо в тервиборчкомах, що приймали рішення про «зачищення» дільничних комісій, також були представники цих кандидатів? Дуже просто: склад ТВК, у свою чергу, активно корегувала Центральна виборча комісія. Погляньте на її офіційний сайт — і ви виявите величезну кількість постанов про виключення членів тервиборчкомів від зазначених кандидатів.
За словами Ігоря Сабодахи, між дільницями на його виборчому окрузі курсували так звані мобільні групи. Керівник згуртованого колективу виборців, які прибували на місце голосування в автобусі, безпомилково знаходив відповідального за «груповуху» члена комісії. Той визначав «своїх» за вкладеним у паспорт календариком із зображенням Віктора Януковича. При цьому таких дрібниць, як розпис голосуючого в списку виборців і на відривному талоні бюлетеня, ніхто ні від кого не вимагав.
Таких пересувних бригад Ігор Сабодаха нарахував у своєму окрузі 20. Не дивно, що членам дільничної комісії 63-ї дільниці 60-го округу неодноразово довелося їздити до тервиборчкому по додаткові бюлетені. І саме ця комісія, до речі, останньою здала в ТВК протокол про результати виборів: після такого масштабного прийому на дільниці сторонніх виборців було потрібно чимало часу, щоб упорядкувати «бухгалтерію». Втім, дуже багато дільничних комісій, за спостереженнями пана Сабадахи, навіть не переймалися тим, щоб створити бодай видимість пристойності. По завершенні підбиття підсумків голосування вони переписували протокол, проставляючи в порожні графи потрібні їм цифри (підписи всіх членів комісії і печатка там були проставлені заздалегідь) і дорогою до тервиборчкому підміняли оригінал на липу. Ось чому, до речі, чимало «нашоукраїнців» вважають безперспективною ідею перевірити ще раз усі протоколи про результати голосування. Основний масив фальсифікацій відбувався безпосередньо на дільницях, і виявити їх шляхом звіряння протоколів просто неможливо.
Ще один популярний метод підтасування пов’язаний із виїзним голосуванням. Для нього, як правило, готували два списки: в одному справді значилися ті, хто не мав фізичної можливості волевиявитися на дільниці, в іншому, набагато більшого обсягу, — мертві, які виїхали за кордон, які відбувають термін покарання в неволі тощо. «Під час попереднього об’їзду дільничних комісій за тиждень до виборів, — розповідає Михайло Єремєєв, який працював до початку другого туру виборів членом територіальної виборчої комісії 51-го округу (у Костянтинівці Донецької області), — я був здивований величезною кількістю людей, котрі голосують удома. У списках для виїзного голосування на малих дільницях (до 500 виборців) значилося близько ста таких виборців, на середніх (до 1500 виборців) і великих (понад 1500 виборців) дільницях — 200—300 чоловік. Кожна дільниця повинна була мати по три малі скриньки. Таким чином, на кожну зі скриньок припадало, якщо брати за максимумом, сто «виїзників». Щоб усі ці люди встигли проголосувати, машина зі скринькою мала б роз’їжджати по виборцях, які голосували вдома, усі призначені для цього 11 годин. При цьому на кожного виборця потрібно було витрачати по 6,6 хвилини (11 годин помножити на 60 хвилин і поділити на 100). Чи реально за цей час проїхати від одного будинку до іншого, зайти туди всім трьом членам комісії, дістати витяг зі списку виборців, знайти в ньому саме цього виборця, дати йому розписатися, самим розписатися в контрольному листі, дати виборцю бюлетень, почекати, поки він зробить свій вибір, одягтися, взутися, сісти в машину й вирушити за іншою адресою?»
На думку Михайла, людей, можливо, і об’їжджали, але далеко не всіх. А потім уже чи заміняли скриньки на інші, з «правильним» вмістом, чи вкидали десь дорогою заповнені самими членами комісії бюлетені: «Виходило просто чудово — і себе показали, і людей побачили, і «план» виконали».
Обвинувачення спостерігачів і членів комісій від Ющенка в бездіяльності та потуранні порушенням необгрунтовані. Розмовляючи з багатьма з них, «ДТ» з’ясувало: скарги з приводу порушень на дільницях приймати відмовлялися, а в тервиборчкомах вони безвісти зникали. Та якби лише скарги! У день голосування в другому турі виборів невідомі витягли з приміщення 55-ї виборчої дільниці 41-го округу, що міститься у Пролетарському районі Донецька, двох спостерігачів із Закарпаття. Їх силоміць посадили в машину й відвезли в невідомому напрямку. Досі, за словами Ігоря Сабадахи, цих людей не знайдено, їхні мобільні не відповідають, удома вони не з’являлися. На іншу дільницю того самого 41-го округу, розміщену за адресою: вул. Нижньокурганська, 37/1, увірвалися шестеро в масках і змусили присутніх, більшість із яких були жінки, лягти на підлогу. «Чемні» відвідувачі вилучили в членів комісії і спостерігачів робочі документи, мобільні телефони, гроші, ключі й зникли. Лише після цього на дільниці розпочався підрахунок голосів. Хочете знати результати? Вгадайте з трьох разів.
А в православному храмі, що в Ленінському районі Донецька (п.Ларинка), впродовж усього дня голосування, за повідомленням інтернет-видання «Острів», отець Петро вів агітацію за кандидата в президенти Віктора Януковича. Спілкуванню парафіян із Богом, на думку священиків, має посприяти роздача віруючим листівок із зображенням архангела Михаїла і молитвою за Януковича.
Але, задля справедливості, слід зауважити, що були під час виборів по-донецькому й інші повідомлення. Так, на сайті Комітету виборців Донбасу, який майже не приховував увесь цей час своїх симпатій до єдиного кандидата від влади, з’явилася інформація про те, що в Макіївці невідомий намагався вкинути в скриньку пачку бюлетенів на користь Віктора Ющенка. Та при цьому його затримали співробітники міліції, на вимогу яких пред’явити документи зловмисник відповів відмовою. Після чого був «видворений» із дільниці. Залишається тільки дивуватися привітності макіївської міліції, від якої при такому розкладі можна було б очікувати значно радикальніших заходів. А може, нечувана гуманність представників правоохоронних органів пояснюється тим, що порушник-ющенківець — лише плід чиєїсь фантазії? Важко повірити, що, впіймавши «диверсанта», міліціонери відпустили його, не затримавши за кримінальне діяння, яким, безперечно, є спроба незаконно вкинути виборчі бюлетені, а його прізвище та фізіономія не були розтиражовані донецькими ЗМІ.
Взагалі, про всілякі засоби фальсифікації та підтасувань, які застосовували в краю шахтарської слави, можна складати багатотомні реєстри. До чого, власне кажучи, уже приступив згадуваний вище Михайло Єремєєв. Принаймні телеграму, складену на підставі своїх спостережень, більшість із яких, до речі, підтверджені ще й документально, він уже направив у центральний штаб Віктора Ющенка. Ось тільки дивна річ: через деякийсь час цей прецікавий документик потрапив до рук і Мишкових ворогів. Після чого 21-річний студент Донецького університету економіки і торгівлі став у рідному краї персоною нон грата. «Мені пообіцяли: щойно з’явишся, ми тебе закриємо», — повідав нам борець за правду, змушений тепер переїжджати з квартири на квартиру в Києві, де його вже намагалися знайти «вдячні» земляки. Чесно кажучи, я пишалася б своїм сином, якби через кілька років він виріс такою ж мужньою, чистою людиною, котра не терпить наруги над свободою та правдою. Але якби при цьому я жила в Донецьку, то відчувала б просто тваринний страх за нього. Розповіді про куплених членів комісій і спостерігачів від Ющенка, швидше за все, правда. Ось тільки ким куплених? Той же Михайло одержував за свою роботу в територіальній виборчій комісії 225 гривень на місяць. Зате від пропозицій перейти на бік опонентів не було відбою. Ігорю Сабадасі, щойно він став довіреною особою Ющенка по 60-му округу, запропонували 30 тисяч у.о. за формування дільничних комісій винятково з людей Януковича, явних або законспірованих. А згадуваний уже керівник прес-служби донецького обласного штабу опозиційного кандидата Олександр Міщенко відразу ж після призначення на цю посаду через посередників отримав пропозицію обійняти посаду головного редактора газети «Жизнь», органа Донецької облдержадміністрації, з окладом у тисячу доларів і перспективами серйозного приварку. Після відмови йому пропонували інші варіанти «вирішення проблеми» на вибір: «Скільки тобі потрібно, щоб ти пішов зі штабу Ющенка?»; «Скільки тобі потрібно, щоб ти там залишався, але працював на нас?»
Розповідаю все це, щоб було зрозуміло: «донецькі» — це не однорідна біомаса, котра заповнює цими днями вулиці Києва і передмістя столиці. Про неї складають анекдоти, розкидають у під’їздах столичних будинків листівки із закликами «Не мочіться в ліфтах, ви ж не приїхали з Донецька», про них із вуст у вуста передають розповіді, що тягнуть на сценарій трилерів і страшилок, від яких стигне кров. На вулиці Червоноармійській таксист, який віз маму з дитиною років шести, не відреагував на вимогу крутого джипа з донецькими номерами поступитися йому дорогою. На світлофорі водій дорогої іномарки вийшов із машини і, підійшовши до таксі, зацідив кулаком у відкрите вікно «кривдника». Скло розлетілося на друзки, а загальний зміст лайки звівся до фрази: «Будеш знати, як не пропускати нас, донецьких!», до істерики налякав маленького киянина. Проколоті шини в автомобілів із помаранчевими стрічками і порізані куртки і сумки у людей, які носять ющенківську символіку, уже просто не сприймаються як щось надзвичайне. «Ми прийшли в Київ, щоб показати вам усім, неробам, хто в країні справжній хазяїн», — чується в різних інтерпретаціях на столичних вулицях, у магазинах і барах. Від людей, які тисячами заселяють місто на Дніпрі, переміщаються колонами в супроводі міліції, на численних автобусах, що вервечками вишиковуються уздовж проспектів і бульварів, йдуть потоки агресії, котрі поки що виражаються в словах і перепалках із місцевими.
Дивна річ: кияни й інші мешканці столиці не донецько-луганського завозу, які, ніде правди діти, дозволяли собі в дооблогові часи виявляти грубість і недоброзичливість, сьогодні гранично чемні одне з одним, усмішливі й привітні. Втім, стосовно непроханих гостей також. Голодні й кинуті напризволяще в чужому місті «фанати» Януковича то в одному місці своєї дислокації, то в іншому знаходять теплий прийом: їм несуть їжу, питво і ліки мешканці наметового містечка на Майдані або жителі сусідніх будинків.
«Київ, тримайся! Не допустіть приходу до влади кримінальників! Я живу в Донецьку, і всі мої друзі голосували за Ющенка. Вибори були сфальсифіковані». «Я, моя сім’я, дуже багато моїх друзів не змогли проголосувати 21.11.2004 р., тому що на дільницях не виявилося бюлетенів. Після такого порушення прав громадян Донецької області мої друзі і моя сім’я виявляють недовіру діючій владі і готові виступити проти неї». Це висловлювання з форуму на сайті «Острову». Здається, саме такі донеччани сьогодні встановили свої намети на помаранчевому Майдані. Володимир Самошкін із Маріуполя й Олександр Лепський із села Благодатне Амвросіївського району не бажають більше брати участі у колективному божевіллі, котре можна висловити словами, які ми також виявили на форумі «Острова»: «Мораль і моральність стають актуальними, коли всі інші потреби людини задоволені. Мене влаштовує Янукович як президент — за його прем’єрства моя сім’я відчула підвищення життєвого рівня. А який він як людина — це проблеми його совісті і людей із його особистого оточення. Я не змінюватиму нормальне життя на ефемерну мораль».
Почуття згуртованості і єдності донецьким не бракує. Якщо Янукович наш земляк, то не підтримати його на виборах — просто недостойно справжнього патріота шахтарського краю. Такою логікою керується значна частина жителів регіону. І це не дивно. Багато з них звинувачують прибічників Ющенка в зомбованості. Але навіть не підозрюють, наскільки самі обмежені у своїх знаннях й інформованості про події в країні. Донецький край — досить закритий регіон. Свого часу його пострадянські господарі добре постаралися, вибудовуючи над областю інформаційну парасольку. Але не обмежилися тільки цим. Останні десять років не без сприяння місцевих ЗМІ, серед котрих практично не залишилося жодного незалежного від місцевої влади, у регіоні культивували почуття переваги стосовно інших областей і їхніх жителів, засноване на тому, що «Донбас годує всю країну», «тут живуть найсильніші люди, котрі не вибирають засобів, щоб відстояти свої інтереси», «донецькі завжди заодно, якщо кривдять когось із них». Школярам — тортики від Ахметова і щоденники з портретами обласного начальства, пенсіонерам — машина вугілля чи мішок картоплі з привітом від директора шахти, молоді — світлу мрію «Шахтар — чемпіон!».
Тільки, здається, все це вже колись було: коли священне загалом почуття патріотизму й відданості чи то «російським берізкам», чи то «червоному ленінському прапору», чи то «фюреру» доводили до повного абсурду й експлуатували для досягнення конкретних цілей конкретних людей. Можливо, до кінця не розуміючи того, помаранчеві люди вийшли сьогодні на майдани багатьох українських міст, щоб протипоставити людям, яких їхні вожді позбавили будь-яких барв, своє прагнення до свободи, незалежності і перспективи на багато років уперед. І, може, добре, що донецькі їдуть до Києва. Принаймні є надія, що вони, нарешті, зрозуміють, що за межами їхнього краю є інше життя, котре вони можуть порівняти зі своїм. І зрозуміти те, що вже зрозуміли багато їхніх земляків, які залишаються, на жаль, у меншості. Поки.