Ще два дні. І вранці 9 Травня ми вийдемо на вулиці і площі наших сіл і міст, до пам’ятників і обелісків, до могил і Вічного вогню. Вийдемо поклонитися нашим ветеранам, згадати полеглих і подумати про живих. І будуть квіти і мимовільні сльози, чорний хліб на кам’яних плитах, військові оркестри і дуже довга хвилина абсолютної тиші. Буде День Перемоги. День Доблесті і Слави. День Пам’яті й Скорботи. Вулицями і площами, великими і малими, пройдуть ветерани, солдати тієї війни. Повільно.
Вони будуть шукати очима однополчан, які йшли з ними поруч у день минулого ювілею Перемоги, які йшли поруч ще рік тому. І багатьох не знайдуть.
І буде відчуття щемливої гіркоти і пронизлива думка — ми не встигли. Ми, зобов’язані їм життям і життям наших дітей, не встигли дослухати їх і сказати їм якісь дуже важливі слова... Ми не встигли зробити життя таким, про яке вони мріяли у вогні тієї війни, живі і полеглі. Зробити такою свою країну, свій дім. Ми не встигли їх зрозуміти, їх усіх — солдатів тієї жорстокої війни, у якій так страшно переплелися долі, цілі, перемоги і поразки. Так страшно, що й зараз, через 60 років, через два дні ми, громадяни однієї країни, будемо відзначати 9 Травня по-різному, з різними почуттями і різною пам’яттю.
За результатами соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова, 9 Травня відзначатимуть 86% громадян України. Не має наміру відзначати цей День — кожен десятий. 4% — не визначилися.
Для 60% опитаних 9 Травня — свято Перемоги над фашистською Німеччиною (51% вважають це перемогою Радянського Союзу, 9% — перемогою країн антигітлерівської коаліції). Для більш ніж кожного п’ятого (21%) 9 Травня — День пам’яті про героїв війни; для кожного десятого — День скорботи за її жертвами.
Різний День. Але про різні України сказано досить. Можливо, більш, ніж досить. Але Україна в нас одна. Це наш дім, і нам у ньому жити. Це не президентська резиденція, яку, через негативну енергетику, можна перенести куди завгодно, якщо немає інших проблем...
Одна з них — довгих 14 років не розв’язувана проблема взаємин ветеранів Радянської Армії і ветеранів Української Повстанської Армії (УПА). У переддень річниці Перемоги виникла ініціатива ветеранів примирити. Чи можливо це? Чи можливо це так, як було запропоновано? Якщо звернутися до суспільної думки, однозначної відповіді не буде.
Примирення: прихильники...
Подивившись в очі минулому, попросивши прощення й одержавши його, закриємо двері в минуле.
Але не для того, щоб забути про нього, а для того, щоб не дати йому поневолити нас.
Десмон Туту,
єпископ Кейптауна (Доповідь Комісії з правди і примирення
у Південній Африці,
передмова. Листопад 1998 р.)
Сьогодні громадяни країни скоріше підтримають примирення ветеранів Радянської і німецької армій, ніж ветеранів УПА і ветеранів Радянської Армії.
До ідеї примирення ветеранів Радянської і німецької армій позитивно ставляться 37%; негативно — 29%. Іншим 44% — або байдуже, або важко відповісти. Найбільше прихильників примирення (51%) — на Заході країни (проти — 18%), менш усього (21%) — на Півдні (проти — 53%). У Центрі — 45% (проти — 23%), на Сході — порівно, по 30% прихильників і противників. Прихильники примирення превалюють у всіх без винятку вікових групах. Найбільше виразно — в молодших (34—39% прихильників проти 24—30% противників), менше — в найстаршій (38% проти 35%).
З приводу ідеї примирення ветеранів УПА і ветеранів Радянської Армії — ситуація, яку можна назвати і протистоянням, і дуже нетривкою рівновагою: до цієї ідеї позитивно відносяться 33% громадян країни; негативно — 33%. Третині, що залишилася, — або байдуже (15%), або важко визначитися з відповіддю (19%). У такій ситуації будь-який необережний рух — і, якщо це рівновага, то вона порушиться непередбачено...
Найбільше прихильників примирення на Заході країни — 67% (противників — 9%; байдужих — всього 7%); менш усього — на Півдні (19%; противників — 51%; байдужих — 14%). У Центрі підтримка менша, але все-таки число прихильників (35%) перевищує число противників (30%). На Сході прихильників — 19%, противників — 42%, і найбільше байдужих до ідеї (18%).
Прихильники примирення превалюють фактично у всіх вікових групах, крім найстаршої. І найбільш виразно — у молодшій (18—29 років), де прихильників 31%, противників — 25%. Правда, серед наймолодших найвища і частка тих, кому ця ідея або байдужа (23%), або поки не визначилися (21%).
Тільки в групі людей старших 60 років прихильники примирення в меншості — 33% проти 40%. Байдужих тут — всього 7%. Але ж примирення стосується саме і насамперед старших…
…І сторони
Хіба можна звести до спільного «знаменника» і «узгодити» те, що опубліковано, скажімо, в «Літописі УПА»..., і те, що утримується в оперативних зведеннях каральних загонів НКВДистів? Даремна і безглузда ця справа.
Як і розмови про жертви, що загинули «від рук українських буржуазних націоналістів». Природно, що були жертви по обидва боки.
Адже йшла збройна боротьба.
З газет, квітень 2005р.
Але якщо йшла збройна боротьба, якщо «природно, були жертви по обидва боки», то тим більше необхідно все зважити й узгодити.
І драматизм ситуації саме і полягає в тому, що є, з одного боку, «Літопис УПА» у 50 томах, а з іншого боку – «Книга пам’яті України» у 250 томах. І читають ці томи, на жаль, але відповідно — люди або з тієї, або з іншої, але своєї сторони. І поки це не буде зведене і зрозуміле як єдина історія єдиного народу, іншого не буде. Правда з одного боку, з кожного — напівправда. І претензія однієї сторони, будь-якої, на володіння всією правдою, на право виступати від імені усіх, право судити, хто був героєм, хто ним не був — прямий шлях до тоталітаризму. Від перестановки ярликів «герой»—«злочинець» сутність не зміниться. Був радянський тоталітаризм – буде інший.
Поки є сторони — це політика. І теж нічого небезпечного, якщо це саме політика, а не політиканство. Політика припускає діалог і толерантність. Якщо хтось виходить на площу, щоб промовляти монологи, більш того — закликати не слухати іншу сторону, і ще більше — просто цю сторону на площу не пускати — це політиканство. Не страшно, коли лідер КПУ Петро Миколайович Симоненко добре поставленим голосом розповідає про неприпустимість примирення. У нього посада така, робота. Страшно, коли сивий ветеран у камеру вимовляє одне тільки слово «Виженемо». Це він має намір виганяти ветеранів УПА з того Майдану, де ми усього лише чотири місяці назад стояли всі разом і почували себе як ніколи єдиною силою єдиної країни... Страшно, коли такий самий сивий ветеран запитує: «З ким ми повинні примиритися?… Хіба з тими ситими НКВДистами?!»...
Коли сторони домовляються — договір, угода, домовленість — вони вже одна сторона, у всякому разі, у тім, про що домовилися. Коли ми домовимося і погодимося з тим, що це наш спільний, єдиний і неподільний біль, наша спільна історія, яка є — тоді ми станемо суспільством, народом, нацією. А історія — історією, а не розмінною монетою в руках політиканів з будь-яких сторін. Історія сама по собі безпристрасна. Пристрасть і пристрасті вносимо ми...
Ні, і не було в історії або чорного – або білого, або червоного – або білого, або синього — або жовтогарячого. Було і є — і те, й інше, і півтони, і зміна кольорів.
У висновку істориків, що працювали над документами про діяльність ОУН-УПА, сказано: «Війна УПА з радянськими силовими структурами... була війною громадянською; ...найбільша трагедія історичного моменту полягала в тім, що це була братовбивча війна». Виходити з громадянської війни складніше, ніж з будь-якої іншої. Тут біль болючіший, а образа пекучіша. Тут немає і не може бути переможців і переможених, тут треба перемогти себе самих…
Час збирати каміння…
Зробимо рішучий крок!…
Суспільна глупота повинна бути переборена вже зараз, негайно, до 60-річчя Перемоги над гітлерівським фашизмом у Другій світовій війні. Для цього спочатку має бути виданий Указ Президента про примирення між ветеранами Радянської Армії й Української Повстанської Армії.
З газет, квітень 2005р.
Це все одно що взяти Київ будь-якою ціною, але до 7 листопада. Або запустити космічний корабель до чергового з’їзду партії. Щось знайоме...
Для того, щоб збирати камені, потрібен саме час, а не кампанія до річниці. Кампанії нічого, крім шкоди, не приносили і не принесуть. Якщо ще чотири місяці тому ми відчули себе громадянами єдиної країни, так, навіть у вимогах федералізму — єдиної країни, то зараз нам знову з тих же однієї й іншої сторони розкажуть про непримиренні ніколи і назавжди дві України...
Це не можна робити за два дні до Перемоги. Це навряд чи можна зробити указами Президента, розпорядженнями Кабміну і постановами парламенту.
Банальна, але істина: є юридичні закони, і є закони моральні. Примирення, розуміння, прохання про прощення і прощення — це зі сфери моральності, даної Богом або совістю, що кому ближче.
Держава в особі всіх її представників, включаючи Президента, — не Бог, а кесар. Їй належить юридичним законом надати ветеранам визначений статус, належне забезпечення і відповідні пільги, якщо вже не можемо ми платити пенсію, що рятує людину від принизливої, по суті, милості государя. І надати це все усім ветеранам війни порівно. Тому що ветерани УПА — комбатанти, вони не злочинці. Нюрнберзький трибунал УПА злочинною організацією не визнав. Ветерани УПА законів Української держави 1991 року народження не порушували. А якщо комусь хочеться довести зворотне — нехай подасть на них у суд і спробує його виграти.
Моральний закон — це справа совісті нації. Людей, що мають знання, мудрість, досвід і мужність подивитися на обидві сторони і з обох сторін. Але якщо вони мовчать або настільки ж роз’єднані, як і ми – то це наша справа, справа суспільства.
Нам важко — тому що дійсно багато хто з тих, хто за визначенням має попереджати, що «поділені царства впадуть», закликає саме до поділу всередині себе. Не коментуючи і не називаючи автора, лише одна цитата з усе тих же квітневих газет: «На жаль, сьогодні є деякі діячі…, які хотіли б дорівняти бандерівців і бандитів до Воїнів, що поклали своє життя в жорстокій війні за Віру і Батьківщину… Не дай Боже, щоб наші Воїни йшли з ними в одній колоні… Ганьба тим, хто хотів би таке святотатство вчинити. Господь такого не простить ні в нинішньому, ні в майбутньому столітті». Ще раз: ні в нинішньому, ні в майбутньому столітті…
Держава повинна забезпечити хоча б те саме узгодження і зведення до єдиного спільного знаменника єдиної спільної історії країни — через школу і шкільний підручник. Саме школа є перший і найважливіший не тільки освітній, але утворюючий інститут: він створює суспільство, народ, націю, саму державу, врешті-решт. І союзи держав, країн і народів, Європейський Союз, зокрема. Де, до речі, ведеться робота зі створення саме шкільного підручника і саме з єдиної і загальної історії Європи.
А ще — через інформаційний простір і підтримку внутрішнього інформаційного продукту. Щоб не сусіди, будь-які, навіть найкращі, розповідали громадянам країни, що живе в різних її регіонах, своє бачення нашої історії, а історики, журналісти і художники країни Україна. Можна тільки подякувати українцям Канади, які зняли фільм про Другу світову з української точки зору. Але він знятий «для Західного світу, що знає злочини нацизму, але не знає злочинів радянського режиму». Але ми жили в цьому світі та бачили його своїми очима, а не очима Нормана Дейвіса.
Мир нашому дому
Але, незважаючи ні на що, «суспільну глупоту» перебільшувати не варто. Люди у більшості своїй розумніші, ніж це комусь здається. Уже працюють разом в одній ветеранській організації і ті, й інші ветерани. У маленькому селі на Волині вже зведений пам’ятник, де поруч — два списки загиблих за Україну в Другій світовій: воїни Червоної армії і воїни УПА. І якщо оголосити добровільний збір коштів на кілька пам’ятників, то громадяни країни оберуть, швидше за все, саме такий пам’ятник — усім полеглим у 1939—1945 роках (Монумент примирення).
У ході соціологічного опитування респондентам запропонували вибрати, на який з перерахованих пам’ятників вони внесли б кошти (у випадку їх наявності): Воїнові Радянської армії, Воїнові УПА, Солдатській Матері, Солдатській Удові, Усім полеглим або якийсь інший.
За результатами опитування, у трьох із чотирьох регіонів країни найбільші шанси бути зведеним — у Монумента примирення. На Заході країни на нього готові внести кошти 41% опитаних, у Центрі і на Півдні — 30 і 32%, відповідно. На Сході був би зведений пам’ятник Воїнові Радянської армії – 30%, а Монумент примирення — потім (25%). Що стосується двох наступних пам’ятників, то на Заході це були б пам’ятник Солдатській Матері (16%) і Воїнові УПА (15%). У Центрі і на Півдні — Воїнові Радянської армії (по 26%) і Солдатській Матері (21% і 24%, відповідно). На Сході пам’ятник Солдатській Матері став би третім (17%).
А якби на пам’ятники вносили кошти різні вікові групи, то всі — молодші і середні від 18 до 59 років — внесли б свої насамперед на Монумент примирення (від 35% у молодшій до 31% у групі 50—59 років). У найстаршої — теж або протистояння, або тендітна рівновага — і на Монумент примирення, і на пам’ятник Воїнові Радянської армії готові пожертвувати кошти по 25% опитаних.
Тобто, як і у випадку примирення ветеранів — молодь скоріше за примирення. Можна, звичайно, з цього приводу згадати деякі коментарі, згідно з якими час лікує, от відійде покоління старших…
Однак, час рідко лікує біль і образи цілого покоління. Що засвідчили події минулого квітня. Масові заворушення в Китаї з приводу, здавалося б, безневинного шкільного підручника, затвердженого в Японії, показали, що 68 років — не термін. Річниця геноциду вірменів — підтвердження того, що і через 90 років образа і біль не залишають народ.
У нас взаємні обвинувачення, образи, неприйняття і непрощення — всередині країни, всередині спільного дому (зовнішні – тема окремої розмови). Чи довго він вистоїть?
До ветеранів — ніяких претензій. Хто не пройшов ту війну, для кого вона — скоріше факт історії, перед ветеранами в неоплатному боргу. Тому, що живі, і тому, що живемо у своїй країні. Може, якось впораємося...
Але як би хотілося, щоб саме вони. Вони самі. Не до річниці, не в угоду кампанії, не напоказ. Щоб саме вони, навчені життєвим досвідом, разом з нами подивилися в очі минулому і зачинили ці так довго розчахнуті двері. Не потім, щоб забути про нього, а щоб не дати йому поневолити нас...
Хотілося б, щоб правим виявився Карл Стендберг, що сумно зауважив: «Коли-небудь оголосять війну, і ніхто не прийде». Коли-небудь глашатаї правди з одної сторони, будь-якої, оголосять війну. А ми не прийдемо. Ми будемо зайняті — будувати дім, саджати дерева і ростити дітей.
Війни починаються в головах людей.
Статут ЮНЕСКО,
преамбула
І якщо це правильно, те правильно і те, що закінчуються вони там само — у головах людей. Тому війни надовго переживають себе, своє формальне завершення і своїх учасників, що залишились у живих — і переможців, і переможених. Вони надовго залишають обом біль утрат, образи і гіркоту. І потрібні зусилля, щоб вони, нарешті, закінчилися.
Історія — жорстокий учитель. Тих, хто не засвоїли її уроки, вона змушує повторювати. Доти, доки ми не зрозуміємо: війна — останній аргумент, у сенсі негідний. І не навчимося розмовляти. Слухати і чути іншого. Навіть якщо цей інший — зовсім інший. І не великий, і слабкіший, і бачить не те і не так.
Багато хто засвоїв урок, нехай із другого разу. Сьогодні переможцем у Другій світовій війні найбільше виглядає Німеччина. Вона перемогла нацизм усередині себе самої. Тому поразка Німеччини в Другій світовій — стала поразкою нацизму, а не німецького народу. Відповідно до результатів соціологічного опитування, проведеного напередодні 60-річчя закінчення Другої світової війни, для 80% громадян Німеччини 8 Травня — День звільнення від фашизму. Тільки 9% німців вважають цей день днем поразки Німеччини в Другій світовій; ще 6% — вважають його одночасно і днем звільнення, і днем поразки їхньої країни у війні...
Відзначати 9 Травня будуть не всі і не скрізь однаково активно. Не треба бути провидцем, щоб констатувати: на Заході країни відзначати будуть менше (65%), на Сході — більше (91%). Не відзначати — навпаки, на Заході більше (27%), на Сході — менше (3%). Громадяни старших вікових груп — більше (до 90% у віці 40 до 60 і старші; і тільки 9% старших відзначати не будуть), молодших—– менше (18-29 років — 79% проти 15% тих, хто відзначати не буде).
Для молодших поколінь війна — скоріше факт історії, особливо для тих, кому сьогодні 18—29 років (43%) і менш усього для них — факт життя родини (11%). І тільки для тих, кому більше років, ніж річниці Перемоги, — менш усього історичний факт (20%) і найбільше — факт життя родини (35%). Регіональних відмінностей у сприйнятті війни в цьому аспекті практично немає: жителі всіх регіонів країни сприймають її скоріше як факт історії або факт життя народу (32—42%), як факт життя родини — 15—23% опитаних.
Якою була ця війна для України? Громадяни бачать її, насамперед, справедливою війною радянського народу, що захищався від зовнішньої агресії (59%). На Заході країни так вважають майже третина (31%) опитаних, в інших регіонах — приблизно дві третини (від 65% у Центрі та на Сході до 68% на Півдні).
Як війну між двома тоталітарними державами, що велася на території України, сприймають Другу світову тільки 14% опитаних. На Заході країни — 27%, в інших регіонах — 10—12%.
І справедливою, і такою, що велася двома тоталітарними державами на території України, рівною мірою — 22% опитаних. На Заході країни — 30%; в інших регіонах — 18—21% жителів.
Менш усього тільки справедливою, а скоріше як справедливою, так і такою, що велася двома чужинцями на території країни, війну вважають найбільш молоді (49 і 29%, відповідно). Серед цієї ж вікової групи — найбільш значима частина (16%) тих, хто вважає війну тільки зіткненням двох чужих тоталітарних держав на території України. У найстаршій віковій групі – навпаки: справедливою війною радянського народу її вважають 68% опитаних; однаковою мірою і справедливою, і війною сторонніх на території України — 17%, лише війною двох тоталітарних держав на нашій території — 10%.
Відповідальною за розв’язання Другої світової війни громадяни України усіх вікових груп вважають насамперед фашистську Німеччину (67% опитаних; на Заході країни — 50%, і від 66% на Півдні до 74% на Сході). Радянський Союз — всього 4%, незалежно від віку (на Заході — 7%; в інших регіонах — 3-4%). Країни Заходу — менш 1% (і лише на Півдні України — 3% опитаних). Усіх учасників війни вважає відповідальними однаково майже кожен п’ятий (19%) громадянин України. На Заході країни — 30%, в інших регіонах — від 14% на Сході і до 19% — на Півдні.
Опитування проведене з 23 по 28 квітня 2005р. у всіх регіонах України. Опитані 2010 респондентів у віці понад 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.