«Віктор Ющенко проти Центральної виборчої комісії». Саме так негласно іменували судовий розгляд, що завершився вчора в українській столиці. Вперше в історії країни відбувся такий масштабний, публічний, змагальний процес. Уперше судові засідання викликали інтерес у такої величезної кількості таких різних людей, ще якийсь місяць тому абсолютно байдужих до політики та юриспруденції. Уперше рішення судової інстанції мало таке важливе значення для майбутнього держави. Зрештою, вперше в судовій галузі було здійснено серйозну спробу утвердити примат права над законом.
На формальний погляд, Цивільна палата Верховного суду протягом п’яти днів розбирала претензії кандидата у президенти до Центральної виборчої комісії. Насправді ж у центрі судового спору опинився конфлікт між владою та народом. Владою, яка знехтувала вибором народу. І народом, який відмовився терпіти заподіяну кривду. Тож, із погляду справедливості, процес, що добіг кінця, слід було б назвати інакше — «Народ проти влади». На момент підписання номера до друку, вердикт Верховного Суду оголошений не був. Хочеться вірити, що народ цей процес виграв. Рішення ВС, яке скасувало досить сумнівну перемогу Віктора Януковича й зафіксувало масові порушення законності, стало б ще одним свідченням того, що в Україну неминуче приходять нові часи...
Відомості, що надходили зі штабу Ющенка перед другим туром голосування, начебто переконували, що там готові до всього, описаного нами. Але, як з’ясувалося днями, готовність виявилася не бойовою. Різні джерела в політичних і суддівських колах сходилися на думці: Микола Катеринчук (який відповідав у ющенківській команді за юридичний супровід кампанії) просто завалив доручену йому роботу. Тягар головного правознавця «Нашої України» (а потім і коаліції «Сила народу»), з усього видно, виявився явно непосильним для неадекватно амбіційного політика.
Президентську кампанію прима-юрист Віктора Андрійовича також відпрацював украй погано. Звісно, чогось ми можемо й не знати. Але те, що страшенно багато членів виборчкомів та офіційних спостерігачів (які представляли кандидата в президенти Ющенка) не мали ані найменшого уявлення про свої прямі обов’язки та безпосередні права, — очевидний факт. Відповідальність за їхню кричущу правову безграмотність, продемонстровану в найрізноманітніших куточках країни під час першого туру, цілком і повністю повинна лягти на плечі юридичного департаменту «Сили народу». Другий тур предметно довів, що минулі помилки Катеринчука нічого не навчили. Фіксація порушень закону про вибори (особливо на території східних земель) була не надто частою і не надто переконливою.
Безумовно, влада протидіяла просто-таки люто. Але тим сильніше треба було дорожити тими свідченнями зловживань, які мала «Наша Україна» після 21 листопада. Свідченнями, що добувалися завдяки самовідданості й мужності людей, котрі ризикували власним здоров’ям. Як з’ясувалося, багато хто ризикував марно. Значна кількість документів, які могли б довести правоту команди Ющенка у Верховному суді, виявилися неправильно оформленими, не туди відісланими, невчасно підготовленими et cetera. Наскільки ми можемо судити з численних неофіційних пояснень представників оточення Ющенка, люди просто не знали, яким вимогам повинні відповідати скарги та заяви. Розмножити на ксероксі кілька тисяч примірників правил оформлення необхідних документів виявилося непосильним завданням для передвиборної команди, яка витратила на кампанію мільйони. Якби не масова допомога людей (часто абсолютно не причетних до штабу Віктора Андрійовича, але вболіваючих за відновлення справедливості), не зібрати б ющенківським лойєрам необхідної доказової бази. Тож у цьому сенсі процес, винесений на розгляд Верховного суду, також мав усенародний характер.
Чому так багато місця і часу ми відвели критиці на адресу однієї конкретної служби одного конкретного кандидата? Все просто — ми вважаємо за свій обов’язок нагадати політикам: у мистецтві можливого немає дрібниць. А заодно роз’яснимо читачам, не втаємниченим (на щастя) у всі нюанси великої гри: нетямущість кількох осіб здатна поставити хрест на сподіваннях багатьох мільйонів людей. На щастя, цього не сталося.
Коротко нагадаємо хроніку подій. 21 листопада громадяни здійснили повторну спробу обрати президента України. Закон про вибори Президента надавав Центральній виборчій комісії 15 днів для визначення результатів голосування. Проте ЦВК занадто очевидно квапилася. Рішення про визначення переможця Центрвиборчком схвалив уже 24 листопада. Незважаючи на те, що ще не сплив визначений законом семиденний термін для подачі скарг на можливі порушення. Незважаючи на те, що (як пізніше встановив Верховний суд) членам ЦВК було відомо про значну кількість скарг громадян, заяв спостерігачів і особливих думок членів дільничних і територіальних виборчих комісій. Жоден із зафіксованих випадків ігнорування законодавства так і не став предметом розгляду на засіданні органу, покликаного захищати право громадян на волевиявлення. Деякі судді ВС не приховували свого подиву з приводу швидкоплинності засідання ЦВК, на якому приймалося надзвичайно відповідальне для долі всієї країни рішення. Згідно з наданими офіційними матеріалами, воно тривало лише 15 хвилин. Погодьтеся, замало, щоб установити результати голосування більш як 29 мільйонів громадян у 225 територіальних та одному закордонному окрузі, а також скласти відповідний протокол. Як з’ясувалося під час судового розгляду, власне протокол і не складався. Але про це трохи згодом.
Два члени ЦВК — Андрій Магера та Руслан Князевич — відмовилися візувати протокол, відповідно до якого, переможцем президентських виборів визнавався Віктор Янукович. Несподівано для багатьох відмовився підписувати цей документ і заступник глави Центрвиборчкому, його старійшина Ярослав Давидович, людина, яка давала підстави вважати її конформістом, але не давала підстав для закидів у політичній ангажованості. Підписала, але згодом відкликала свій автограф під текстом історичного протоколу секретар комісії Валентина Завалевська. Зрештою, ще один представник ЦВК, Олександр Чупахін, поставив свій підпис, але в особливій думці висловив свою категоричну незгоду з рішенням колег.
Усі зазначені особи (як стало відомо під час допиту їх як свідків у Верховному суді) з різних причин сумнівалися в законності рішення ЦВК. У команді Ющенка незаконність цього рішення не викликала сумнівів. Довірена особа кандидата Микола Катеринчук вчасно (і за те спасибі) подав відповідну скаргу до Верховного суду. Від імені Віктора Андрійовича Катеринчук вимагав визнати дії ЦВК, спрямовані на встановлення результатів голосування 21 листопада, незаконними, а ухвалений комісією протокол — недійсним. Водночас оскаржувалася можливість достовірно встановити результати народного волевиявлення у Донецькій та Луганській областях. Саме в цих регіонах (на думку представників коаліції «Сила народу») здійснювалися найбільш масові й грубі порушення Закону про вибори Президента і Конституції.
Цікаво, що 29 листопада, в перший день судового розгляду, заявник змінив вимоги скарги. Перелік територій, на яких (за словами скаржника) неодноразово й цинічно ігнорувалося передвиборне законодавство, розширився за рахунок Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської та Харківської областей, а також Автономної Республіки Крим і міста Севастополя.
Масові й системні порушення законності в різних регіонах країни, на думку подавача скарги, унеможливили точне встановлення волевиявлення громадян. У зв’язку з цим довірена особа кандидата у президенти Ющенка просила високий суд визнати недійсними результати голосування 21 листопада. А також визнати переможцем кампанії особу, котра набрала більшу кількість голосів за підсумками голосування 31 жовтня.
Найгучнішу справу в історії незалежної України розбирала протягом п’яти днів Судова палата з цивільних справ Верховного суду. Вів засідання заступник голови ВС з питань цивільного судочинства Анатолій Ярема, один із найавторитетніших представників вітчизняного судового корпусу. Згідно з деякою інформацією, 49-річний Анатолій Григорович не належав до людей, котрі підпадали під безпосередній вплив глави Верховного суду Василя Маляренка. Що не могло не підбадьорювати тих, хто сподівався на об’єктивний розгляд усіх обставин справи.
Відповідно до процедури проведення таких процесів, у ньому брали участь три сторони — представники заявника (тобто Віктора Ющенка), представники суб’єкта оскарження (тобто Центральної виборчої комісії) і представники зацікавленої особи (тобто Віктора Януковича).
Головним захисником інтересів ЦВК було призначено члена цього органу 31-річного Михайла Охендовського. Михайло Васильович пройшов школу «Проксена» — відомої юридичної фірми, тісно пов’язаної з Олександром Задорожним, який ось уже два з половиною роки сумлінно виконує обов’язки представника Президента в парламенті. Зазначимо, що пан Задорожний (до обрання депутатом Верховної Ради) був главою «Проксена» А пан Охендовський (до обрання членом ЦВК) — заступником директора тієї ж фірми. Згідно з наявною у нас інформацією, Охендовський потрапив до ЦВК з подачі свого колишнього шефа. У квітні нинішнього року його рекомендувала до Центрвиборчкому фракція «Народовладдя», членом якої і був на той час постпред Кучми в Раді. Влада припускала, що в опозиції після виборів може виникнути безліч запитань до ЦВК. За нашими даними, Охендовський і мав відповідати за юридичне прикриття можливих «неузгодженостей». Із чим він загалом непогано впорався на засіданнях Верховного суду, продемонструвавши чудове знання законів і надзвичайні ораторські здібності.
У тандемі з ним усі ці п’ять днів працювала Олена Лукаш, дуже тямущий юрист і більш ніж енергійний захисник. Пані Лукаш (яка представляла інтереси Віктора Януковича) надавав посильну допомогу депутат Степан Гавриш, довірена особа Віктора Федоровича, екс-координатор почилої в бозі пропрезидентської більшості в парламенті. Втім, допомогу цю важко назвати ефективною — Степан Богданович ледве приховував свою пригніченість. Яка особливо вирізнялася на тлі непохитної самовпевненості його молодої напарниці.
Команда Ющенка була досить чисельною, але не справляла враження колективу однодумців. Микола Катеринчук, на щастя, говорив мало. Відомі юристи Микола Полуденний, Олексій Рєзников і (особливо) Сергій Власенко далеко не завжди були так само переконливі й чіткі у формулюваннях, як їхні опоненти Лукаш та Охендовський. Втім, усі троє повною мірою реабілітувалися під час дебатів. Після їхніх виступів позиція команди заявника нарешті набула цілісного, стрункого й логічного вигляду.
І, нарешті, приємно здивував іще один член команди Віктора Ющенка — нардеп Юрій Ключковський. Дипломований фізик (він здобув юридичну освіту відносно недавно, вже діючим законодавцем) продемонстрував завидну наполегливість у дуелях із опонентами. А ще — тонке розуміння, а не лише знання законів.
Кілька необхідних коментарів до тексту описаної нами скарги. Прохання скасувати постанову ЦВК видавалося цілком обгрунтованим із юридичної точки зору. Верховний суд мав право це зробити при наявності достатньої кількості переконливих доказів. Але решта вимог викликали запитання.
По-перше, норми про визнання виборів недійсними у профільному нормативному акті, як відомо, немає. Закон про вибори Президента не дозволяє поставити під сумнів результати голосування навіть в окремому окрузі, не кажучи вже про всю країну.
По-друге, право встановлювати результати виборів президента (відповідно до статті 18 Закону про Центральну виборчу комісію) належить до повноважень ЦВК. Верховний суд із формального погляду робити цього не може.
По-третє, сама ідея визначити переможця президентських виборів на підставі результатів волевиявлення громадян 31 жовтня не кореспондувалася з нормами виборчого закону. Згідно зі статтею 84-ою цього документа переможець першого туру міг бути визнаний президентом лише в тому разі, якби він набрав понад половину голосів виборців. Як відомо (за офіційними даними), ні Вікторові Ющенку, ні Віктору Януковичу це не вдалося.
Приділяємо пильну увагу цим обставинам із цілком зрозумілих причин. Президента не проголошено. Виникла політико-правова колізія, підказати вихід із якої здатний був Верховний суд. Його рішення не підлягає оскарженню. Але ціна цього рішення неймовірно висока. Країна чекала на ясність. Країна чекала на оголошення переможця, легітимність якого не викликала б сумніву в жодного громадянина України, в жодного світового лідера.
Спробуємо відповісти на кілька запитань. Чому представники Ющенка переформулювали скаргу? Чому вони запропонували Верховному cуду, м’яко кажучи, неоднозначний спосіб визначення переможця? Що насправді може й чого не може Верховний суд?
Згідно з чинним законодавством, Верховний суд має право скасувати рішення ЦВК. Але це ще не все. Стаття 124 Конституції передбачає, що «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». У перекладі зрозумілою мовою це означає: судам є діло до всього, що перебуває у правовому полі. Ситуація навколо президентських виборів, звісно, не може бути винятком. Більше того, у практиці Верховного суду України траплялися випадки застосування саме Конституції при здійсненні правосуддя.
Далі. Приєднання України до Конвенції про захист прав людини автоматично зобов’язує дотримуватися її принципів. У тому числі й принципу поновлення порушених прав. Зазначимо ще одну деталь: у цьому разі логіка права передбачає примат норм конвенції над нормами нашого законодавства.
Крім того, як вважають юристи, розгляд, що відбувався днями у Верховному суді, не можна вважати власне цивільною справою. Мова йшла про політико-адміністративну сферу. І тут, на думку правознавців, суд, ухвалюючи рішення, не обмежений умовами, висловленими у скарзі. Більше того, в разі, якщо ВС установить факт грубого нехтування основними правами громадян, він має право запропонувати найефективніший законний спосіб поновлення цих прав. Навіть якщо цей спосіб чітко не виписаний у національному законодавстві.
Тепер пояснимо (у світлі викладеного), на чому вибудовувала свою правову позицію команда Ющенка. Право громадян на вибір — одне з основних прав. Сторона заявника скарги намагалася дати обгрунтування грубого знехтування цього права. Тобто їй треба було переконати суд, що порушення мали масовий і системний характер. Отже, законникам (які представляли інтереси Віктора Андрійовича) необхідно було довести, що ці самі порушення відбувалися в багатьох регіонах. Що вони мали найрізноманітніший характер. Що вони були заздалегідь сплановані й добре організовані. Що до них мала безпосереднє відношення влада. Що наслідки фальсифікації настільки спотворили волю виборців, що встановити її з високою точністю не видається можливим. У країні в цілому, а не лише в деяких областях.
Протистояння команд Ющенка та Януковича звелося до протистояння правових підходів. Що важливіше? Норми закону про вибори, які не передбачають визнання виборів недійсними? Чи норми Конституції, яка підтверджує право на вільне волевиявлення? Буква закону, що потребує жорсткої формалізації доказу? Чи дух права, що вимагає поновлення явно порушеної справедливості?
На адресу деяких доказів, наданих стороною Ющенка, протилежна сторона висловила абсолютно справедливі зауваження: порожні таблиці, не забезпечені необхідними поясненнями фотографії і непідписані заяви — погані свідчення. Але ЦВК і команда Януковича відмовлялися визнавати й очевидне. Перелік наведених порушень був настільки довгим, а масштабність їх була настільки вражаючою, що посилання на недостатню формалізацію доказів не могли вважатися виправданням.
У ЦВК скрізь і завжди «сходився дебет із кредитом», у них усе було належним чином підписано, зафіксовано та запротокольовано. Але це не давало відповідей на безліч запитань. Чому в деяких осіб було вилучено чимало відкріпних посвідчень? Як могло статися, що низка громадян примудрилися проголосувати по 10—20 разів? Звідки взялися протоколи дільничних і територіальних виборчих комісій із відсутніми результатами голосування, але забезпечені всіма необхідними підписами та печатками? Чи було досліджено причину незрозумілого й істотного зростання кількості виборців між першим і другим турами виборів? Чи аналізувала ЦВК, яким чином явка виборців на низці дільниць у східних областях могла перевищити 100%? Чи намагався Центрвиборчком з’ясувати, чому показники явки виборців різко зросли вже після формального закінчення процедури голосування? Чи вивчав ЦВК причини дивних переміщень по країні величезної кількості громадян із відкріпними талонами, чи реагував він на численні матеріали в пресі з цього приводу? Чи не здивували членів Центральної виборчої комісії дивні й досить тривалі затримки з одержанням електронних даних про голосування? Чи звіряли вони ці дані з оригіналами протоколів? Чому на засіданні ЦВК після другого туру не було прийнято жодного рішення щодо жодної скарги (заяви, особливої думки), в яких ішлося про порушення виборчого законодавства, здатні вплинути на результат виборів?
Це лише частина запитань, адресованих членам Центральної виборчої комісії. Перераховувати всі запитання немає сенсу — вони зайняли б занадто багато місця. Як і перераховувати численні порушення законодавства, про які говорили не лише в суді, й не лише впродовж цих п’яти днів. Багато хто з вас, напевно, спостерігав за перебігом судових засідань, а тому ми не перелічуватимемо всі факти й не наводитимемо всі свідчення. Ми лише нагадаємо найбільш промовисті:
— показання члена ЦВК Руслана Князевича, котрий заявив про «вкидання» приблизно одного мільйона голосів після восьмої години вечора 21 листопада;
— показання члена ЦВК Андрія Магери, який повідомив, що члени ЦВК не мали можливості ознайомитися ні зі скаргами, ні з оригіналами протоколів голосування;
— показання члена ЦВК Ярослава Давидовича про те, що підрахунок голосів як такий на засіданні Центральної виборчої комісії не проводився, а підсумковий протокол (як того потребує закон) на тому ж засіданні не складався. Представникам комісії просто пред’явили документ із заздалегідь внесеними даними й запропонували його підписати. При цьому зауважимо, відомості були узагальнені на підставі електронних повідомлень, а безліч оригіналів протоколів територіальних комісій іще продовжували надходити до ЦВК;
— показання Галини Мандрусової: у своїй заяві керівник підприємства «Проком» (яке розробило й обслуговує електронну систему «Вибори», за допомогою якої ЦВК одержала дані з округів) заявила про зовнішнє втручання в систему, що могло істотно вплинути на підсумкові дані;
— показання безлічі свідків про те, що облік відкріпних талонів і контроль за їх використанням фактично не вівся.
Останній факт, до речі, побічно підтвердили й затяті захисники репутації ЦВК Михайло Охендовський і Валерій Бондик (куратор Донецької області). Обидва не змогли відповісти на запитання судів: яка подальша доля відкріпних посвідчень? І не змогли спростувати інформацію протилежної сторони про їх знищення.
Відповіді уповноважених представників ЦВК не вирізнялися оригінальністю. Не перевіряли. Не реагували. Не розглядали. Не обговорювали.
Типовий діалог судді та члена ЦВК:
— Чому не боролися з порушеннями?
— Не було правових підстав.
— Що є правовою підставою?
— Належним чином оформлена скарга, а їх не було.
— Узагалі не було?
— Окремі були.
— Чому не реагували?
— Тому що зазначені порушення не впливали на результати.
— Це визначала ЦВК?
— Ні, я як куратор області після переговорів із представниками тервиборчкому.
— Тобто, ви підміняли своїм рішенням рішення ЦВК?
— Ні, я діяв згідно з законом і постановою ЦВК про розподіл обов’язків.
— А ЦВК як колегіальний орган інформували?
— Ні.
— Чому?
— Не було об’єктивних причин і правових підстав...
Непробивна логіка. Логіка людей, які вважають себе бухгалтерами. Саме так, до речі, визначали функції Центрвиборчкому Леонід Кучма та глава ЦВК Сергій Ківалов. І судді ВС цілком логічно нагадали «рахівникам», що вони — насамперед контролери дотримання прав громадян. Вони не лише можуть, а й зобов’язані перевіряти, розглядати, обговорювати, реагувати, захищати, використовуючи будь-яку можливість. ЦВК — не бухгалтерія, а державна інституція зі спеціальним статусом. Як кажуть юристи, квазісудовий орган, наділений повноваженнями та покликаний насамперед забезпечити законність і демократичність виборчого процесу. А власне підрахунок — справа вторинна.
Однак і з цією справою ЦВК не впоралася. Електронні відомості, за словами самих членів Центрвиборчкому, документами не є. Проте саме на їх підставі складався підсумковий протокол. Ким складався — невідомо. Зате відомо, що дані цього протоколу ніхто не звіряв з оригіналами протоколів тервиборчкомів.
Сумнівна схема запровадження курирування окремих регіонів окремими членами позбавляла всіх членів ЦВК права доступу до всіх документів. Що було порушенням закону та принципів колегіальності.
Все вищенаведене з усією очевидністю відкрилося в суді. І бездіяльність ЦВК багато в чому обумовило те, що, власне, й називається неможливістю установлення волевиявлення.
Що далі? На момент здавання номера до друку рішення Верховного суду ще не було обнародувано. Те, що постанову ЦВК буде скасовано, сумнівів не викликало. Набагато більше цікавило, який шлях виходу з правового глухого кута запропонує ВС? Пропозиція визначити переможця за підсумками голосування у першому турі виглядає майже неймовірною. Чим керувався пан Катеринчук, саме таким чином сформулювавши один із пунктів скарги, залишається загадкою.
Власне, варіантів може бути три. Перший: перерахунок голосів. Однак якщо порушення буде визнано справді системними та масовими, це — шлях у нікуди з правової точки зору. Другий: повторні вибори. Це рішення відповідатиме 15 статті Закону про вибори Президента. Однак є і третій шлях: повторне голосування. Але ж воно відбулося, а третього туру (як пожартували днями добродії Путін і Кучма) не буває? Резонно. Але, з правової точки зору, ще один тур виборів можна вважати не новим повторним голосуванням, а юридичним продовженням старого. Тобто дією, спрямованою на захист знехтуваних прав виборців і на остаточне встановлення волевиявлення.
Волевиявлення, над яким більше ніхто й ніколи не ризикне так нахабно й цинічно познущатися. Не вірите? Сходіть на Майдан...