Це жорстке слівце у світі спорту означає поєдинки між командами, які представляють одне місто чи регіон. Дербі, особливо у футболі, — надзвичайна подія, гарантовано яскраве шоу, коняча доза адреналіну для вболівальницьких сердець, безкомпромісна боротьба на межі, а нерідко й за межею фолу. Одне слово, заруба, якщо переходити на гравецьку термінологію. Для фанів дербі — захоплююче одноденне чтиво, для фахівців — своєрідна медична карта, за якою багато в чому можна судити про силу футболу, про його дух, його здоров’я, а отже про його перспективи. Особливо тоді, коли учасники дербі — законодавці футбольної моди у своїх країнах.
У вітчизняній футбольній журналістиці поняття «дербі» нещодавно було творчо переосмислене. Українська першість не може похвалитися битвами, схожими на римське дербі «Рома»—«Лаціо», глазвегіанське — «Рейнджерс» — «Селтик» або ліссабонське— «Бенфіка» — «Спортинг» — матчі, справедливо зараховані до класики жанру. Команди-земляки в нашому внутрішньому чемпіонаті разюче різняться за класом. То ж «поміжсобойчики», скажімо, київських «Динамо» й ЦСКА або (тим паче) запорізьких «Металурга» й «Торпедо», як правило, були не тільки малопривабливим видовищем для футбольних естетів, а й досить убогою поживою для футбольних аналітиків. То ж представники української преси ввели в ужиток нове поняття, взявши за основу не первісну характеристику дербі, а його основні властивості — непоступливість і непрогнозованість. Коли в Україні неподільно панував один клуб — «Динамо», наші ЗМІ (із формальної точки зору, некоректно, зі значеннєвої — певне, справедливо) охрестили бої київського суперклубу з московським «Спартаком» «есендівським дербі». З появою в Україні ще однієї солідної футбольної дружини — донецького «Шахтаря» у пресі почали дедалі частіше писати про «українське дербі».
Кілька днів тому футбольне протистояння Києва й Донецька перетворилося на протистояння політичне. Точніше було б сказати інакше: приховане політичне протистояння Донецька й Києва стало явним. Давня (переважно підкилимова) боротьба Рината Ахметова та Григорія Суркіса з-під килима в політичному партері перейшла на освітлені софітами підмостки футбольної сцени. Поєдинок двох вітчизняних велетнів у світі політики, в царині бізнесу й у сфері футболу можна цілком обгрунтовано назвати хрестоматійним дербі. Сторони вже продемонстрували жорсткість та безкомпромісність, які будь-якої хвилини можуть перерости в жорстокість і нещадність. Обидві команди занадто непоступливі, щоб демонструвати інтелігентську перебірливість у виборі прийомів боротьби. І занадто амбіційні, щоб погоджуватися на тривіальну «договірку». Фінальний свисток львівського арбітра Андрія Шандора (який судив горезвісний матч «Металург» (Донецьк) — «Динамо» (Київ) одночасно дав старт іншому поєдинку. У якому не жаліють ні себе, ні суперників. І від якого значною мірою залежить подальша доля не лише вітчизняного футболу, а й доля вітчизняної політики. В Україну прийшов Час Дербі.
Але хто міг знати, що він дріт,
поки не пустили струм?
Про протистояння Суркіса з Ахметовим (або, як пишуть деякі ЗМІ, «київського» й «донецького» кланів) говорять уже не один рік. Григорій Михайлович і Ринат Леонідович схожі один на одного набагато більше, ніж це може здатися на перший погляд. Обидва без усяких натяжок мають підстави називатися олігархами. За обома — системний бізнес, великі капітали й колосальний вплив. Обидва мають свої засоби масової інформації, політичні партії та парламентські фракції, «своїх» людей у центральному органі виконавчої влади і свої ходи на Банкову. Обидва мають у своєму розпорядженні значний адміністративний ресурс, який уособлює ціла армія підгодованих, а то й просто ручних чиновників різного калібру — від губернаторів і міністрів до дрібних кабмінівських клерків та депутатів райрад. Обидва честолюбні, амбіційні, жорсткі у спілкуванні з підлеглими і болісно сприймають критику. Обидва спроможні на вчинок і не спроможні вибачати образи. Обидва охоче роздають футбольні інтерв’ю і принципово не «ведуться» на розмови про «чисту» політику, хоча останнє посідає у їхньому житті принаймні не менше місця, ніж перше. Обидва почерпнули зі своєї безпосередньої причетності до футболу неабияку користь. І Суркіс, і Ахметов бізнесом займалися давно й досить успішно (хоча до походження стартових капіталів як першого, так і другого в преси було й залишається багато запитань), але популярність здобули саме як перші особи ФК «Динамо» і ФК «Шахтар» відповідно. Обом стачило сил і здібностей трансформувати популярність у впливовість, а впливовість використовувати для нарощування капіталів і розширення політичних можливостей.
Що, втім, не заважає і Григорію Михайловичу, і Ринату Леонідовичу абсолютно щиро, більше того — фанатично любити футбол. Можна скільки завгодно говорити про те, наскільки «Динамо» й «Шахтар» цього року розчарували своїх шанувальників. Але не можна замовчувати й того, скільки сил поклали і перший, і другий на те, щоб у фанів і біло-блакитних, і помаранчево-чорних у принципі з’явилася надія на відродження колишньої динамівської та шахтарської футбольної слави. Тим, хто сумнівається, пропонуємо просто порівняти матеріальне становище команди, рівень гри та спортивні успіхи київського «Динамо» при Вікторі Безверхому і при Григорії Суркісі. Або покласти на шальки терезів «доахметовський» і нинішній «Шахтарі». Коли Григорій Суркіс називає щиро нелюбимого (м’яко кажучи) ним Рината Ахметова сильним футбольним президентом, він говорить правду. І коли Ринат Леонідович (який має до Григорія Михайловича такі самі сильні почуття) віддає своєму візаві належне, він також не лукавить.
Можна говорити про те, що футбольні «монстри» не сплачують податків ні з продажу гравців за кордон, ні з внутрішніх трансферів. Але не можна забувати й того, що реальна видаткова частина річного бюджету наших провідних команд становить кілька десятків мільйонів доларів, і того, що олігархи від футболу, зважаючи на все, витрачають на свої команди більше, ніж на них заробляють.
Їх лише двоє — людей, готових і спроможних утримувати такі дорогі «іграшки», як футбольні команди. Але їм уже тісно на одному полі. І тісно давно. І не лише у футболі.
Хоч скільки опитував обізнаних людей, а ніхто так і не підтвердив, що в Ахметова й Суркіса — підприємців, які з повним правом претендують на місце у списку найзаможніших людей країни (більше того, які пишаються своїм багатством) — були серйозні бізнес-конфлікти. Примітивно кажучи, Ахметов «поклав під себе» все, що є цінного у величезному й багатющому краю, іменованому Донбасом. А Суркіс (із більшим чи меншим успіхом) спробував інтегруватись у решту сфер та регіонів. Складалося враження, що вони до пори до часу свідомо обминали потенційно конфліктні місця, а якщо, не дай Боже, і зіштовхувалися, то, згнітивши серце та скрегочучи зубами, розходилися полюбовно, відкладаючи неминуче на потім.
Суркіс і Ахметов схожі — обидва хочуть абсолютного контролю над усім, що бачать, і хочуть абсолютної вигоди від усього, що може приносити доход. Не в їхніх традиціях ділитися з кимось прибутками чи розділити з кимось владу. Але все, що можна було поділити, здається, вже поділено, і весь ресурс компромісу, схоже, вичерпано. Ахметову тісно в Донбасі — йому потрібен Київ, саме там містяться політичний, економічний і адміністративні резерви, необхідні для розвитку багатої, але вже стагнуючої донбаської імперії. Але Суркіс зробить усе, щоб не пустити Ахметова в столицю, оскільки бачить у ньому своє дзеркальне відображення. З тієї самої причини Ахметов докладе всіх зусиль, аби не пустити Суркіса в Донбас, бо впізнає у ньому себе.
Біда в тому, що Григорій Михайлович і Ринат Леонідович давно й добре знають одне одного. Ігор Суркіс, рідний брат одного з лідерів СДПУ(о) і першого віце-президента київського «Динамо», на позавчорашній прес-конференції говорив про існування між ним та президентом «Шахтаря» товариських взаємин. Ігор Михайлович не прикрашав дійсності, швидше, був надто скромним: багато хто готовий стверджувати, що ще зо два роки тому ці стосунки видавалися як найсправжнісінька дружба. Ті самі джерела свідчать, що товариські, точніше рівні, чоловічі, партнерські відносини існували, швидше, між Ахметовим і Суркісом. Але посилення позицій господаря Донбасу, зростання його впливу, його амбіцій зробили їх ворогами. Болівар не може витримати двох, особливо, коли обидва — важкоатлети.
Політичні та бізнесові суперечності двох наймогутніших політико-фінансових угруповань досі не ставали надбанням гласності. Представники фракцій СДПУ(о) і «Регіони» не поспішали ділитися враженнями про перманентні кулуарні сутички, підконтрольні Суркісу й Ахметову мас-медіа повідомляли про політичні та футбольні тертя мимохіть, езоповою мовою. Ринат Леонідович старанно і методично виживав об’єднаних есдеків із усіх стратегічно важливих позицій, зайнятих ними раніше. Григорій Михайлович щодня і сумлінно перешкоджав розширенню впливу свого опонента на футбольне господарство. Та при цьому друзі-вороги публічно розшаркувалися один перед одним. Що змінилося? Чому скандал стався саме нині? Чому приводом для сутички став саме футбол? Точних відповідей на ці запитання, зрозуміло, немає. Але є припущення. Причин скандалу, на наш погляд, дві — об’єктивна і суб’єктивна. Перша лежить у площині політичній. Обидва олігархи зав’язані на владу, обидва передчувають зміну декорацій і обом є чим ризикувати. І Суркіс, і Ахметов розраховують привести максимальну кількість людей у парламент, розраховують на отримання ключових постів у Раді, розраховують уплинути на формування майбутнього уряду, обидва будують певні розрахунки на президентські вибори, обидва розраховують прирости капіталами і впливом за рахунок іншого. Ні один, ні другий не вірять, що вони уживуться на одному полі. Ахметов вбачає в есдеках смертельно небезпечних конкурентів і бачить у Ющенку реальну альтернативу Медведчуку — саме тому президент ФК «Шахтар» і фактичний хазяїн Індустріального союзу Донбасу (як стверджують деякі джерела) висловив готовність брати участь у політичному проекті «Наша Україна». Суркіс сприймає Ахметова як реальну бізнес-загрозу собі, а Ющенка — як реальну політичну загрозу своєму найближчому соратнику. І тому президент Федерації футболу й один із лідерів СДПУ(о) вжив усіх зусиль, щоб Президент (мабуть, єдина людина, здатна вплинути на позицію Ахметова) перешкодив цілком можливому альянсу відомого своїм русофільством Рината Леонідовича і панукраїнця Віктора Андрійовича.
Занадто висока ціна виборів, аби два реальні мужики і далі вдавали із себе курсисток. Заяви Ахметова (котрий натякнув на опосередковану причетність Суркіса до суддівських «сплавів» і поклав на нього відповідальність за провал збірної, запропонувавши Григорію Михайловичу добровільно піти з поста президента Федерації футболу) можна сприймати як початок саме передвиборної боротьби, як РR-хід.
Якщо пригадати, що уболівальник — теж виборець, і коли підрахувати, скільки народу в країні усе ще ходить на матчі, усе ще запасається пивом і валідолом перед іграми збірної, стане зрозумілим, наскільки виграшною може виявитися футбольна карта, коли нею зіграти у політичний преферанс.
І Сурксіс, і Ахметов сьогодні намагаються постати в ролі безстрашних борців за чистоту футболу. Ризикуючи нарватися на праведний гнів обох футбольних босів, дозволю собі засумніватися в щирості обох. Не маючи достатніх підстав для твердження, втім як уболівальник і як журналіст маю право на підозру: обидва поборники «фейр-плей» однаковою мірою винні в тому, що український футбол максимально віддалився від принципів чесної гри, настільки активно пропагованої обома футбольними олігархами.
Можу припустити, що Суркіс вирішив поексплуатувати імідж борця з футбольною корупцією. Публічно визнавши факт не зовсім стерильної чистоти вітчизняного футболу і пообіцявши нещадно викорінювати зло, він перехопив ініціативу у конкурента. Ахметов відповів ударом на удар: по закінченні першості, у якій доля золотих медалей вирішилася лише в останньому турі, наставник без п’яти хвилин чемпіона (котрий пізніше перекочував із тренерської лави у крісло віце-президента «Шахтаря») уголос натякнув, що перемогу у гірняків украли. Суркіс завдав удару у відповідь: за Григорія Михайловича відповів брат Ігор, чий виступ у пресі можна розтлумачити так: на чиїй совісті — більше «дивних матчів» — ще питання. За босів відповідали другі особи. Але не залишало відчуття, що незабаром заговорять особи перші. Провал збірної, ініціатива Суркіса про підписання керівниками клубів меморандуму про чесну гру і особливості суддівства останнього матчу першого кола поточної футбольної першості «Металург» (Донецьк) — «Динамо» (Київ) у сумі дали Ахметову привід бити Суркіса на його ж футбольному полі. Тепер можна майже не сумніватися, що донецький виборець не простить кандидатам від есдеків нібито украденого золота минулого чемпіонату, а також не забуде Ахметову і його ставленикам доблесті, із якою президент ФК «Шахтар» захищав потоптану гірняцьку футбольну честь. Водночас Суркісу після фактичних обвинувачень у футбольній непорядності набагато складніше буде експлуатувати вже підігнаний по фігурі мундир охоронця футбольної чистоти. Ринат Леонідович «перепіарив» Григорія Михайловича. Принаймні, поки.
А кому дано багато, з тих і питають суворо...
На наш погляд, крім об’єктивної, політичної, причини, була ще й суб’єктивна, чисто футбольна, причина виникнення скандалу, що спалахнув під час матчу «Металург» — «Динамо». І Ахметов, і Суркіс, будучи політиками й бізнесменами, залишаються болільниками. І якщо перші дві сфери діяльності навчають прагматизму та зваженості, то футбол вимагає емоцій. Я допускаю, що той-таки Ахметов бізнес-програш Суркіса сприйняв би куди спокійніше, ніж програш футбольний. Навряд чи він подарував би й економічне фіаско, просто до помсти він готувався б довше і мстився б куди знеособленіше. Тверезомислячі політики й раціональні бізнесмени Суркіс і Ахметов (за словами людей, котрі знають обох наших героїв краще, ніж автор цих рядків) перетворюються на скривджених дітей, коли йдеться про саму спробу обмеження їхніх футбольних прав. Ввірені їхній опіці команди вони сприймають не просто як власність, а як власні улюблені іграшки. Уявіть собі двох здорових, цинічних, жорстоких мужиків, що копаються в пісочнику й готові за зруйновані пасочки закатати один одного в цемент...
Коли Ахметов набрав нинішньої сили, у нього вже не було реальних можливостей ввести своїх людей на ключові посади футбольної імперії. Максимум, чого йому вдалося домогтися при остаточному поділі футбольного пирога, то це висловити своє «фе» призначенню Григорія Суркіса на посаду президента Федерації футболу й відвоювати для свого сподвижника Равіля Сафіулліна практично непотрібну посаду керівника Професійної футбольної ліги. ПФЛ створена Суркісом для того, щоб мати змогу обрости м’язами й максимально близько підібратися до заповітної мети — крісла глави Федерації футболу. Поки його попередник Валерій Пустовойтенко був прем’єром, Суркіс був його союзником — і політичним, і «футбольним», Григорій Михайлович присипляв пильність не вельми досвідченого в спортивних інтригах Валерія Павловича, заразом зміцнюючи власні позиції. Після того як Пустовойтенко втратив посаду глави Кабміну, його долю як президента ФФУ було вирішено. ПФЛ при Суркісі й ПФЛ при Сафіулліні (читай, при Ахметові) можна порівняти такою ж мірою як РНБОУ при Горбуліні й той самий орган при Марчукові. Григорій Михайлович одержав те, що хотів — крісло першої особи в структурі, що представляє український футбол на міжнародній арені. Він одержав посаду, обіймаючи яку можна впливати на ВСІ футбольні рішення, він одержав додаткові організаційні, адміністративні, фінансові важелі й, на відміну від Пустовойтенка, зумів ними скористатися. Ставши президентом ФФУ він посилив свій не лише політичний, а й футбольний вплив, ослабивши вплив футбольного (й не тільки) короля Донбасу.
Політик і футбол цілком порівнянні. Як у політиці, так і в футболі, навіть найзаможніший і дуже авторитетний персонаж не в змозі вплинути на прийняття рішення, не маючи адмінресурсу. Ахметов, маючи набагато більші кошти, був і залишається куди менш впливовим у світі футболу, ніж Суркіс, котрий усюди розставив своїх людей і регулярно «зачищає» все, де, за даними його розвідки, з’являються «люди Рината».
В одному Ахметов безумовно має рацію: суміщення посад президента (нехай і почесного) одного з клубів і глави вітчизняної федерації – це якщо не причина, то принаймні привід сумніватися в прозорості футбольного товариства. І справа навіть не в тому, бере чи не бере суддя гроші за те, щоб «Динамо» виграло в команди, яку вона повинна «прибивати» за визначенням. Справа в тому, що будь-який арбітр, якщо він не збирається змінювати ремесло й тим паче коли хоче дослужитися до звання арбітра ФІФА (з усіма випливаючими приємними наслідками), десять разів подумає, у які ворота призначати пенальті та якого гравця й за що видаляти з поля. Бо він знає, де він одержує зарплату, хто приймає рішення про адекватність його дій і якими можуть бути наслідки. У суддів (як пошепки признаються причетні до футболу люди) розвинувся внутрішній контролер — рідний брат самоцензора, котрий сидить у журналістських душах. Система понівечила психологію людей, остаточно перетворивши сіре на чорне, зробивши споконвічно непрозорий футбольний світ цілком закритим.
І творці цієї системи, однаковою, на мій погляд, мірою — і Суркіс, і Ахметов. Скандал навколо сумнівного суддівства матчу «Металург»—«Динамо» те саме, що «касетний скандал». Та якщо в тій історії принаймні зберігалася надія на чистоту помислів організаторів, то тут аніяких ілюзій — обидва головні персонажі борються не стільки за чистоту футболу, скільки один з одним. Специфічні методи ведення бізнесу й реалізації політичних помислів було привнесено в футбол, зробивши виняток правилом і перетворивши чесність на виняток. Як і в політичній, у спортивній пресі видання й журналісти розділилися на два взаємно опозиційні табори. Практично повна (хочеться вірити, тимчасова) втрата об’єктивності в спортивній журналістиці — мабуть, один із найстрашніших наслідків олігархізації футболу...
Пропоную, тимчасово абстрагувавшись від реальної країни й реальних персонажів, уявити собі вигадану державу. У якої є свій футбольний чемпіонат і є тільки дві сильні команди. Хазяїн кожної з цих команд хоче, щоб саме його плеканці стали чемпіонами. В одного є адміністративні важелі впливу на результат практично всіх матчів, в іншого — кошти, достатні для того, щоб забезпечити результат практично в кожному матчі. Один давить, інший платить — чий метод, із вашої точки зору, кращий? І чи варто дивуватися дивним голам, одинадцятиметровим, видаленням? І чи варто засуджувати суддів, футболістів і тренерів, для багатьох із котрих «сірі гроші» — єдина можливість реально поліпшити не завжди хороше матеріальне становище? Які звикли до споконвічної порочності системи?
Про те, що в футболі не все гаразд, дозволено говорити тим, хто найбільше винен у «негараздах». Кожний «несанкціонований» натяк сприймається як прямий «наїзд» і миттєво стає приводом для «адекватної» відповіді. Автор цих рядків усвідомлює, що йому також предметно вкажуть на те, що він, людина нескінченно від футболу далека та глибоко непрофесійна, своїми дилетантськими вигадками тільки підриває авторитет глибоко здорового футбольного організму.
Футбол (на превеликий жаль) частенько притягує непорядне і непорядних. Але в демократичних державах (скажімо, Італії та Франції) темні сторони футболу ставали предметом прозорого громадського розслідування. Сподіватися на це в наглухо забитому українському суспільстві безглуздо. А отже політико-футбольне дербі «донецьких» і «київських» приречене на продовження.
ХРОНІКА КОНФЛІКТУ
30 листопада в матчі футбольної першості «Металург» (Донецьк) — «Динамо» (Київ) арбітр Андрій Шандор кваліфікував ряд епізодів на користь біло-блакитних. Видалення захисника донеччан Яксманицького та призначення пенальті у ворота «Металурга» дало підстави президенту іншого донецького клуба Ринату Ахметову поставити під сумнів неупередженість суддівства та зробити ряд сенсаційних заяв. Ринат Леонідович запропонував Григорію Михайловичу залишити посаду глави Федерації футболу, оскільки сам факт суміщення посад президента ФФУ й почесного президента київського «Динамо» ставить українські клуби в нерівні умови. Крім того, Ахметов фактично поклав на Суркіса відповідальність за провал української збірної у відбірному циклі чемпіонату світу. Президент ФК «Шахтар» заявив, що доти, поки Суркіс очолює національну федерацію, у вітчизняного футболу немає майбутнього. Згодом спеціальна експертна комісія, розглянувши відеозапис спірних моментів гри «Металург» — «Динамо», визнала дії судді Шандора правильними.
«Дзеркало тижня» звернулося за коментарями до президента ФФУ, почесного президента ФК «Динамо» (Київ) Григорія Суркіса.
— Заяви президента ФК «Шахтар» (зокрема, адресований вам заклик піти у відставку з посади керівника Федерації футболу, а також натяк на вашу непряму причетність до фактів необ’єктивного суддівства) деякі засоби масової інформації розцінили як «черговий прояв донецько-київського протистояння». Чи згодні ви з такою оцінкою? Чи можна говорити про існування «донецько-київського протистояння» і про протистояння Григорія Суркіса й Рината Ахметова зокрема?
— Ми ж говоримо про футбол, про спорт. Тож не може бути й мови про протистояння, а тільки про суперництво команд. Суперництво, змагання. Про те, що робить футбол таким цікавим і привабливим для мільйонів шанувальників.
— Якими, із вашої точки зору, можуть бути наслідки цього скандалу? Як це може позначитися на відносинах між донецькими й київськими болільниками, на взаєминах між Федерацією футболу та Професійною футбольною лігою, а також на мікрокліматі в національній збірній (основу якої складають гравці київського «Динамо» й донецького «Шахтаря»)? Чи можна говорити про наявність недружелюбності між київськими й донецькими шанувальниками футболу, а також про існування так званих «динамівського» й «донецького» угруповань усередині збірної?
— Таке враження, що йдеться про армію, про якісь формування. Що за угруповання? Може, вибрати слово м’якше?
А стосовно болільників, тієї їхньої частини, що називає себе «фанами», то вони завжди обожнюють свою команду, а її суперників вважають «виплодком пекла».
Інша річ, щоб це співпереживання суперництва мало цивілізовані форми. І це стосується і команд, і фанів. Нехай кричать, розучують клубні пісні та слогани. Головне, щоб не переходили в рукопашний бій і не перетворювалися на, як ви кажете, угруповання.
— Чи вважаєте ви суддівство горезвісного матчу «Динамо» (Київ) — «Металург» (Донецьк) об’єктивним?
— Для таких оцінок є вповноважений компетентний орган — Експертна комісія ФФУ, очолювана авторитетним фахівцем, суддею всесоюзної категорії з багаторічним досвідом Олександром Тютюном. На засіданні комісії, у яку, крім того, входять такі відомі футбольні експерти, як голова науково-методичного комітету, суддя всесоюзної категорії, кандидат наук Костянтин Вихров, один із найкращих українських рефері, суддя національної категорії Валерій Авдиш, судді національної категорії Ярослав Грисьо, Ігор Качар, Петро Кобичик, Сергій Щербак — усі компетентні експерти, 5 грудня, переглянувши відеозапис суперечливих моментів матчу чемпіонату України «Металург» (Донецьк) — «Динамо» (Київ), 30.11.2001 р. (які вказано в переліку), дії арбітра зустрічі А.Шандора (Львів) визнали правильними. Думаю, що якби президент донецького «Шахтаря» дотримувався футбольної і, передусім, людської етики й регламентних норм, він дочекався б цього висновку.
— Чи не здається вам, що в словах президента ФК «Шахтар» (котрий вважає нерозумним те, що одна особа обіймає водночас і посаду президента національної федерації, і посаду почесного президента провідного клубу країни) є частка здорового глузду? Чи були подібні прецеденти у світовій футбольній практиці?
— Президента національної федерації футболу не призначають, як вам відомо, а обирають на конгресі Федерації футболу України. Нагадую, що делегатами конгресу є люди, котрі живуть футболом, вкладають у нього кошти й душу, а головне — розуміють футбол.
Так от, 106 зі 110 делегатів конгресу півтора року тому висловили мені довіру. Що цікаво, і тоді донецька делегація була проти мого обрання на посаду президента ФФУ. Що ж, я поважаю їхню точку зору.
Тож нічого нового вони сьогодні не сказали. За півтора року їхня позиція не змінилася.
От якби Ринат Ахметов сьогодні мене підтримав — це була б сенсація. Оце був би скандал!
— Чи існує в українському футболі така проблема, як упереджене суддівство, і таке явище, як «договірні матчі»? Коли так, то яким чином, із вашої точки зору, можна швидко й ефективно позбутися цих недуг?
— Так, проблема існує. І не тільки в Україні, а й у європейському, й у світовому футболі. Федерація футболу України з нею боролася, бореться і буде боротися.
— Які причини могли б змусити вас достроково піти у відставку з посади керівника національної федерації?
— Взагалі-то, питання провокаційне й поставлене в дещо некоректній формі. Але я відповім: здоров’я.
Я відповів на всі ваші запитання, а вас запрошую відвідати позачерговий конгрес ФФУ 15 грудня. Там будуть люди футболу, шановані й авторитетні фахівці — еліта українського футболу. Приходьте, послухайте, познайомтеся з точкою зору не лише моєю, а й інших футбольних людей.