Швидше за все, це свято залишиться на своєму місці, навіть якщо конституційна реформа відбудеться. Хоча б з тієї формальної причини, що приймається не нова Конституція, а всього лише зміни до чинної. І народ продовжуватиме радіти зайвому вихідному, а державні мужі проголошуватимуть заздалегідь заготовлені виступи на урочистих заходах саме 28 червня. Але воно напевно втратить те радісно-світле відчуття, котре все ще зберігає з літньої ночі 1996 року. Це тоді на загальну радість народилося дитя тяжких переговорів, болючих компромісів і нелегких взаємних поступок. Це тоді процес прийняття Конституції, хоч би ким він ініціювався і хоч як би стимулювався, в остаточному підсумку вилився в справу честі тих, хто голосував за кожну з її статей і за Основний Закон у цілому.
Сьогодні ж, коли цей закон стоїть в будівельних риштуваннях, через які має далеко несвятковий вигляд, навіть його гарант не зволив видати указ про святкування дня Конституції. Тривала реконструкція об’єкта, втім, напередодні свята набула нового імпульсу. Минулої середи парламент затвердив у першому читанні новий проект про внесення змін до Конституції України. У сутичці двох законопроектів — №3207-1 і №4180 — без напруженої боротьби переміг другий. Говорити про перший тепер уже не має особливого сенсу. Слід лише зауважити, що перед спарингом цей документ мав значно вигідніші вихідні позиції, хоча б тому, що писався ще за тих часів, коли про присутність політичної кон’юнктури в конституційній реформі не було й мови. І до його створення доклало руку широке коло не найвіддаленіших від питань конституційного права політиків. Крім того, на останньому етапі доопрацювання проекту, до його створення підключилися представники «Нашої України». За словами Олександра Мороза, котрий також значиться в головних авторах документа, конституційна комісія врахувала майже всі пропозиції «нашоукраїнців». Але голосувати за нього у вирішальний момент ющенківці не стали. Їхня позиція, котра зводиться до того, що конституційну реформу проводити треба, але проводити після президентських виборів, на відміну від позиції фракції Юлії Тимошенко, котра стоїть на тому ж, не вирізняється принциповістю. Навіщо ж було вводити в оману таку кількість народу і підключатися до розробки проекту конституційних змін (щоправда, здебільшого ці зміни вихолощували суть документа, і виникало стійке відчуття, що їхня мета довести процес до абсурду), аби потім відхрещуватися від продукту своєї ж праці? Якщо це спосіб ведення власної гри, то на який результат він був розрахований? Все одно проект змін до Основного Закону в середу парламентом був затверджений і відправлений для експертизи в Конституційний суд. Тільки проект під номером 4180, більш неприйнятний для «Нашої України», аніж номер 3207-1. Тепер же Віктору Ющенку та його соратникам залишається заявляти, що Конституційний суд не має права розглядати документ, оскільки він сам у своєму ж поданні вказував на ідентичність проекту №4180 проекту № 4105. Тому, що був провалений парламентом, не набравши трьохсот голосів.
За словами одного з членів тимчасової спеціальної конституційної комісії Віктора Мусіяки, зміст законопроекту 4180, дійсно, мало відрізняється від змісту законопроекту 4105. Хоча казати про те, ніби вони ідентичні, не можна. Формально-юридично це різні законопроекти. Конституційний суд, визнаючи їхню схожість, тим не менше, розглянув і дав свій висновок по кожному з цих документів окремо. До того ж згодом цілий ряд положень проекту №4180 був змінений і уточнений.
Відповідно до них, строк повноважень Верховної Ради збільшується до п’яти років. Слід зауважити, це стосується вже наступного скликання парламенту. Народним обранцям дозволяється поєднувати роботу в законодавчому органі з роботою в уряді. У початковому проекті конституційних змін можливість сидіти в двох кріслах одночасно передбачалася для представників усіх центральних органів виконавчої влади. В остаточному варіанті було вирішено залишити цю пільгу тільки для членів кабінету міністрів. Для приведення цієї норми у відповідність з 78 статтею Основного Закону конституційній комісії довелося суттєво розширити лаконічне положення про те, що народні депутати не можуть мати іншого представницького мандата чи перебувати на державній службі. Тепер воно продовжено словами «крім посад членів Кабінету міністрів», а також уточнено забороною займатися парламентаріям іншою оплачуваною чи підприємницькою діяльністю і входити до складу керівного органу чи спостережної ради підприємства, метою діяльності якого є отримання прибутку.
Та якщо на явне протиріччя між положенням про те, що народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі, і дозволом одночасно володіти і депутатським мандатом, і міністерським портфелем, ще якось можна заплющити очі, то як «об’їхати» 6-ту статтю Конституції? У ній однозначно говориться про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Останній із них в особі Конституційного суду доведеться добряче напружитися, стверджуючи, що депутатоміністри не є персоніфікованим порушенням шостої статті Основного Закону. А підкорегувати саму статтю не представляється можливим: вона відноситься до тієї частини Конституції, зміни до якої можна вносити лише шляхом референдуму.
Міститься в проекті змін також засуджене Венеціанською комісією положення про імперативний мандат, котре викликає палкі суперечки в депутатському середовищі. І передбачає заборону виходу проведеного в парламент за списком певної партії депутата з фракції цієї партії. Порушення цього табу, як відомо, тягне за собою втрату депутатського мандата. За словами Віктора Мусіяки, принцип «кріпосного права», що явно проглядається в такому підході, можна було б пом’якшити, надавши право вирішувати подібні конфлікти суду. Однак ця пропозиція не ввійшла в затверджений варіант законопроекту, і список причин, через які народний обранець автоматично позбавляється депутатства, поповнився.
Розширено також перелік підстав для розпуску Президентом парламенту. До зазначеної в чинній Конституції усім відомої норми про 30 днів, протягом яких Верховна Рада не може розпочати роботу, додано ще дві. Приводом для президентського указу про анулювання повноважень законодавчого органа може послужити нездатність парламентаріїв протягом місяця створити коаліцію депутатських фракцій. А також марно витрачені два місяці, відведені їм на формування нового Кабінету міністрів після відставки старого. Пропозиція Віктора Мусіяки про те, щоб рішенню про розпуск парламенту передували консультації з його главою, заступниками спікера і керівниками депутатських фракцій, в остаточний текст законопроекту не потрапила.
Строго кажучи, подібна суворість стосовно законодавчого органу слабо в’яжеться із заявленим ініціаторами конституційної реформи принципом переходу до парламентсько-президентської республіки. Компенсацією цього, за бажання, можна вважати вилучення з одноосібного відання глави держави питань про призначення міністра закордонних справ, міністра оборони і глави Служби безпеки України. Тепер керівників цих відомств за поданням Президента призначає парламент. До речі, у проекті 4105, котрий не набрав 300 голосів, передбачалося, що главу СБУ Президент призначає самостійно. Розширено парламентський контроль і стосовно генерального прокурора. Якщо в чинній Конституції Президент, який пропонував на затвердження Верховній Раді кандидатуру глави цього органу, міг його звільняти без участі народних депутатів, то, відповідно до проекту 4180, дозвіл парламенту знадобиться як для затвердження генерального прокурора, так і для його відставки.
Та ледь не на кожен крок уперед у напрямі розширення повноважень парламенту, у законопроекті спостерігається, скажімо так, півкроку назад. Убік зміцнення президентських владних позицій. Так, законопроект передбачає, що глава держави не тільки призначає половину складу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення (як це відбувається нині), а й звільняє своїх членів Нацради. Але це дрібниця порівняно з тим, що йому дається право називати прізвища не третини, як передбачено чинним Основним Законом, а половини складу Конституційного суду. До речі, користуючись, як то кажуть, нагодою, парламентарії, котрі готували законопроект, збільшили з третини до половини число «своїх» конституційних суддів і для Верховної Ради. Третя, судова гілка влади, що бере участь у формуванні Конституційного суду (відповідно до нинішнього Основного Закону, третину складу КС призначає з’їзд судів України), на паритетних засадах із парламентом і главою держави, у проекті 4180 у зв’язку з цим навіть не згадується. Втім, що також досить важливо, цей же документ Президенту не дозволяє накладати вето на конституційні закони.
Дієвим механізмом для обмеження й упорядкування указотворчої діяльності глави держави мала стати контрасигнація. За цим загадковим терміном криється усього лише обов’язкове візування президентських указів главою уряду чи міністром, чиєї сфери діяльності документ стосується. Однак у процесі узгодження даного положення кількість пунктів, на які поширюється це правило, скоротилася з 13 до чотирьох. Президент повинен буде відправляти на схвалення в МЗС, главу якого парламент затверджує за його ж поданням, укази про призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України. Погоджувати з КМ свої рішення про введення в країні та її окремих частинах надзвичайного становища чи надзвичайної екологічної ситуації, прийняття котрих і без того не є його ексклюзивним правом, оскільки набирають сили тільки після затвердження їх Верховної Радою. А також не мати можливості самостійно створювати суди. Тож якщо майбутній глава держави захоче повторити фокус нинішнього, котрий трансформував, виходячи лише з політичної доцільності, Мукачівський міський суд у міськрайонний, без залучення в співавтори міністра юстиції, а то й прем’єр-міністра, йому це не вдасться. Але в більшості не менш, а то й більш, важливих випадках Президент, відповідно до проекту 4180, вільний, видаючи укази та постанови, обмежуватися лише одним своїм підписом під ними.
І вже зовсім не вписується в парламентсько-президентську систему влади положення законопроекту 4180, що говорить про відповідальність Кабінету міністрів перед Президентом і Верховною Радою України. Саме в такій послідовності. Тільки незрозуміло, до чого тут Президент узагалі. Якщо формування уряду покладено на парламент. Навряд чи той факт, що глава держави пропонує на затвердження депутатам глав МЗС, МО і СБУ, робить відповідальним перед ним весь уряд.
Ну, і головне — прикінцеві положення законопроекту. Відповідно до них, усі ці нововведення набирають сили не 2006 року, як це передбачалося проектом №4105, не 2005 року, як передбачалося проектом №3207-1, а відразу ж після президентських виборів. Таким чином, стає зрозуміло, що тепер головна мета Банкової, зуміти нашкребти 300 депутатських голосів для остаточного затвердження конституційних змін, устигнути до 31 жовтня поміняти прем’єр-міністра на того, кому вона може довірити збільшений обсяг повноважень і тим самим знизити інтерес до президентських виборів. Останніми днями посилилися розмови про те, що ім’я такого кандидата в прем’єри починається на К, закінчується на А, але не Кірпа. А для успішної операції зі збирання трьохсот голосів, нібито, вирішено пожертвувати Віктором Медведчуком, звільнивши його з поста глави АП. У спікера, якщо йому дати надію бути названим єдиним кандидатом у президенти, це вийде значно краще. Ось тільки незрозуміло, за рахунок яких резервів тоді заповнювати втрату депутатських голосів фракцій звільненого Медведчука і «кинутого» Януковича. Це, як мінімум, сто голосів. Втім, до конституційної реформи все це не має жодного стосунку. Як і до післязавтрашнього свята.