Захоплююча полеміка останніх місяців проходить у дуже оригінальному кримінально-процесуальному режимі. І ми цієї традиції не порушимо, тож спочатку все буде звично, щоб нас зрозуміли. Спочатку про кримінально-процесуальний deja vu. Те, про що інколи говорять люди сьогодні, дуже схоже на те, мій всепам’ятаючий читачу, що вже було десять років тому. Десять років тому, за так і невідомим досі обвинуваченням, заарештували Степана Хмару. Тоді влада асоціювалася з парламентською групою-239, і очолював цю групу Олександр Мороз, про що поговоримо далі. Ми, дорогий незабуваючий читачу, були свідками арешту й навіть пробралися у в’язницю, де утримувався пасіонарний Степан Ількович. Але не в його камеру. Тож не можемо розповісти, як там і яка вона - камера. Там зараз живе Юлія Тимошенко. Якщо хтось хоче дізнатися, як вона живе, нехай запитає у пана Хмари. Чим закінчиться справа Юлії Володимирівни, ніхто не знає. Чим закінчилася справа останнього політв’язня Радянської України, вже описано в історії.
Ми, дорогий, добре запам’ятовуючий усе читачу, пам’ятаємо, як 19 серпня 1991 року Радянський Союз запав у кому, щоб через чотири місяці померти, не приходячи до тями. А Степан Хмара вийшов на волю і розповів нам за вечерею, що піде з політики, якщо настане демократія. На політичну пенсію вогнедишний Степан Хмара не пішов, і це може означати, що проблеми з демократією, лібералізмом та свободою слова збереглися. Більше того, цими проблемами занепокоєний і колишній лідер колишньої групи-239 пан Мороз. І обох їх, як і декого ще, називають у владних коридорах націонал-соціалістами. Це по-німецьки. А по-італійськи - фашистами. Тож обвинувачення - deja vu, в’язниця - deja vu, камера - deja vu, критика опозиції - deja vu, є навіть ознаки deja vu-реакції на поведінку влади. Суцільне deja vu, але десять років тому дехто говорив про трагедію. Тепер багато що видається фарсом. Дивний альянс пана Мороза і пана Хмари через десять років після протистояння вражає тільки на перший погляд, мій завжди подивований читачу. Степана Хмару тепер, через десять років, уже точно можна назвати вічним революціонером. Олександр Мороз після перших років спокійного співіснування з Президентом Леонідом Кучмою (дивися підписи під конституційним договором) перейшов в опозицію, що може видаватися цілком природним. Опозиційність - похідна влади, вона породжена владою і від влади вмирає (коли стає владою). Ми, дорогий подорожуючий читачу, були одного разу у Грузії, саме (о збіг!!!) десять років тому, і розмовляли там, окрім іншого, з опозицією Звіаду Гамсахурдія. Наприклад, із Тенгізом Сігуа, який працював прем’єром у президента Гамсахурдія, і з міністром закордонних справ, і з командиром національної гвардії. Всі вони спочатку були разом із президентом, а потім були разом проти президента. Тож знову deja vu, тільки українсько-грузинське.
Ще одне deja vu - суспільне. Хтось каже, що суспільна напруга є, хтось - що її немає. Тобто така напруга, як десять років тому. Ми точно не знаємо і просимо тебе, прозорливий читачу, нам підказати. Тисячі людей на вулицях: це багато чи мало. Три десятки наметів на майдані: це мало чи багато. І скільки треба, щоб було достатньо, і достатньо для чого? Тут, до речі, проникливий читачу, є місце для deja vu. Але щоб його описати, треба використати інше іноземне слово (даруй, багатомовний читачу). Це слово модне серед втаємничених, точніше словосполучення. Public relations - PR, тобто стосунки з публікою, або публічність процесу. Ми, дорогий читачу, говорили якось із уже колишнім членом політбюро ЦК КПУ, і він відкрив нам, чому багатомільйонна партія померла в бою з десятком тисяч активних опозиціонерів. Вони, сказав той чоловік, були саме активні, вони говорили з людьми, вони чули, що говорять люди, вони спілкувалися, а ми сиділи в кабінетах. Висловлюючись сьогоднішньою мовою, в антикомуністичної опозиції десять років тому був PR, а в комуністичної влади не було. Тобто в опозиції був хоч якийсь relations із publiком.
І сьогодні relations із publiком в опозиції є. Але дуже плохенький, майже невидимий. У влади його взагалі немає, і дуже навіть зрозуміло, чому немає.
Та стара, десятирічної давності опозиція ніколи не була при владі і не вміла грати під килимом. Ця, сьогоднішня, при владі була і розучилася або не навчилася грати над килимом. А бій, якщо це бій, можна виграти тільки над килимом, бо публіка вже про все здогадується і треба відповідати на запитання допитливого читача. Причому запитань до опозиції дуже багато, а до влади всього одне чи від сили двоє: хто вбив Гію Гонгадзе і чи правда, що знамениті касети справжні? Відповідати можна на будь-яке запитання на вибір. Але й відповіді мають бути, як казав один відомий професор, «остаточні, фактичні, броня». Цікаво, що, не відповідаючи на ці запитання, суспільству можна закласти думку, і для цього можуть виникнути передумови, що сьогоднішня влада гірша за стару комуністичну. І тут теж є приховане deja vu. Раніше всі знали, що журналіста можна посадити у в’язницю або психлікарню. Але він не зникне, тобто не дематеріалізується. Простіше кажучи, якщо раніше протікав кран, то можна було написати Брежнєву, і його полагодили б. Зараз можна припустити, що перед скаржником виникнуть нездоланні проблеми, якщо у глави місцевої адміністрації знайомий або родич - глава місцевої міліції. Раніше за ідеї садили, тепер садять за гроші. Гроші заробляти дозволили, але забули розповісти, як це робити, не порушуючи законів. Ось ніхто й не знає. Ідеалізм поступився місцем матеріалізму, хоча мало б бути навпаки.
Але ми відхилилися від теми, вибач нам, усепрощаючий читачу. Чому влада не користується піаром. Бо користуватися не вміє. Ніхто не навчив. Чому користується адміністративним ресурсом (тобто корупцією), бо навчилася у старої влади. До речі, правило піару гласить: якщо ти довго при владі, то PR від тебе втікає і заміщується адміністративними органами, тобто міліцією і КДБ. Володимир Ульянов був чудовим піарником. А вже Сталін був геніальним адміністратором. Брежнєв - той узагалі піарив проти себе. До речі, Президент Леонід Кучма до свого президентства чудово піарив і дуже легко на піарі виграв у Леоніда Кравчука. Один, тобто нинішній Президент, був відкритий і доступний. Перший президент - уже був закритий і малодоступний. Тепер Леонід Кучма - це deja vu Леоніда Кравчука.
Що може в цих умовах замінити розмову з суспільством, тобто насправді PR. Напевно, суспільна угода або танки. Сторони конфлікту ненавидять одна одну і не дуже звертають увагу на суспільство, тож з угодою проблеми. Про танки говорять дедалі частіше, і, здається, це останній шанс, окрім піару, звісно. Хоча, з другого боку, танки - це силовий PR. Це стосунки із суспільством з допомогою демонстрування йому сили. Але про танки якось не хочеться думати напередодні весни, мій романтичний читачу. Які ж висновки ми можемо зробити? Певне, адмінресурс тепер не працює і слід очікувати появи нових публічних дій, мій вічно очікуючий читачу. Цього разу ти неодмінно дочекаєшся. Так, як було, вже не буде. А як буде - це залежить від наявності потужного і розумного піару й відсутності відчуття deja vu. Нас очікує багато нового й повчального. Вперед!