Читач без своєї газети — обділений. Газета без свого читача — приречена. З цієї точки зору не можу не погодитися з твердженням лідера далеко не опозиційної парламентської фракції Богдана Губського із привітання редакції: «Свято газети — це свято насамперед її читача. Ви одразу знайшли його, бо він довго чекав на вас. Розкрилений в думці хрущовською відлигою, і «шістдесятництвом», в застійні сімдесяті загнаний у закутки своїх кухонь, зігрітий надією перших перебудовчих процесів, перенасичений ейфорією народження незалежної України, а затим немало скуштувавши гіркого причастя неминучих, а почасти й свідомо творених соціально-економічних труднощів і прорахунків, читач припав до дзеркала вашої юної криниці, як до животворного джерела правди. І ви не зрадили його сподівань, глибоко, об’єктивно і всебічно відображуючи всі суспільно-економічні, політичні віхи та перипетії українського державотворення, не замовчуючи полярних думок, не минаючи гострих кутів та адресної критики — як кажуть, не зважаючи на авторитети». Нескромно таке друкувати? Мабуть. Але зауважте: це не ми про себе, це — цитата.
Добре слово — воно і кішці приємно, а в день народження — і поготів. Але, будучи людьми самокритичними, ми усвідомимо: багато що зі сказаного у величезному потоці ваших поздоровлень — просто аванс, чи, радше вексель, який нам доведеться оплачувати. Тим більше ми вдячні всім друзям за теплі побажання.
З чим ми прийшли сьогодні до вас? З накладом майже всемеро вищим від стартового, але ще дуже далеким від бажаного. З інтернетівським сайтом, на котрому кожен номер читають більш як 80 тисяч унікальних відвідувачів. Завдяки йому «ДТ» можуть читати буквально на всіх (включаючи Антарктиду) континентах. І читають, притому досить активно. Скажімо, у вересні наші читачі з майже 150 країн світу прочитали 1 мільйон 386 тисяч сторінок загальним обсягом 65,27 Гбайт (причому враховуючи, що місяць видався не найврожайніший — ще не всі повернулися з відпусток).
Ми прийшли до вас подорослішавши (не хочеться казати — постарівши) на десять років. Багато батьків і матерів сімейств стали дідусями й бабусями, а необтяжені раніше узами Гіменея (за рідкісним винятком) — поважними батьками й матерями. Чи змінилися за цей час наші погляди? У чомусь, можливо, й так. Але не в головному — не в тому, що привело кожного з нас у цю газету. Ми не творили собі кумирів, уважно вдивляючись у події та персоналії вітчизняного політикуму. І, сміємо вас запевнити, нам не посміхається перспектива грітися в променях благовоління будь-кого із численних претендентів на президентське крісло, виграй-но він прийдешні вибори. Бо ми усвідомлюємо себе ні «привідними пасами» влади, ні її трубадурами чи заповзятими огудниками. На відміну від органів внутрішніх справ, ми радше працівники органів зовнішніх: ми ваші очі й вуха. В міру своїх скромних сил ми боротимемось, щоб ви ясно бачили і чітко чули все, що відбувається в країні та світі. А вже вирішувати — вірити чи ні цим очам і вухам — ваш привілей.
За десять років перед нами кілька разів поставала дилема: вигідно продати газету і слухняно виконувати волю нового хазяїна — чи «на бриючому» тягти з місяця в місяць, але — в автономному режимі. Спочатку далекі від усіляких «маркетингів», «менеджментів», «позиціонувань» та іншого, ми болісно опановували науку самостійного заробляння грошей. І в цьому нагадували дзеркало радше не тижня, а країни. Як і вона, ми вистояли не «завдяки», а «всупереч».
Для журналістів «дзеркальчанського» класу знайшлися б тепліші місця в інших виданнях — із вищими заробітками і «соціальними гарантіями». Але за десять років із літературної братії центральної редакції та власкорів в областях звільнився за власним бажанням один і двоє пішли на пенсію. Ще троє розпрощалися з «Дзеркалом» із волі Господа...
У день ювілею газети ми поминаємо тих, хто назавжди залишиться в нашій вдячній пам’яті — блискучого економічного оглядача Олександра Абрамовича Гуревича, визнаного метра столичної журналістики Павла Івановича Позняка, тонкого поціновувача і захисника слова Олександра Вадимовича Дубенка. «Незамінних немає» — банальний самообман. Вони для нас назавжди незамінні...
Під «шапкою» сьогоднішнього номера газети з’явилася нова віха відліку: «Рік видання — одинадцятий». А це означає, що час починати роботу над новим, уже неювілейним випуском. І вона, власне, вже ведеться. Так само, як і ви, ми з тривогою і нетерпінням намагаємося вгадати, в якій країні прокинемося уранці після виборів. Ясно, що в Україні — але в якій?
Якщо вам це не байдуже — отже, ви наш читач. І якщо в цій небайдужості є хоч мала дещиця нашої праці, отже, ми — ваша газета.