Після того, як восьмеро посткомуністичних країн стали у травні 2004 року членами Євросоюзу, а ще кілька отримали перспективу близького членства, їхні постсовєтські сусіди з України, Молдови та Білорусі опинилися знову з «неправильного» боку кордону, відгороджені від Європи новою завісою — тепер уже не «залізною», а радше «паперовою» — по-своєму теж гнітючою і для багатьох нездоланною. Вони втратили фактично один із найбільших здобутків посткомуністичної доби — відкритий кордон на заході і можливість подорожувати принаймні до найближчих західних сусідів без марудних, задорогих і нерідко принизливих віз.
Для людей із «поганого» боку кордону ця подія мала два принципові аспекти — символічний, пов’язаний із певним ідеологічним «месиджем», та практичний, пов’язаний із повсякденним життям, а подеколи й виживанням мільйонів людей, насамперед у прикордонних районах. У символічному плані нова завіса означала серйозний удар (політичний, культурний, психологічний) по українських, молдовських та білоруських «західниках» і, відповідно, по їхніх сподіваннях на європейську інтеграцію своїх країн, їхню вестернізацію та модернізацію за європейським, ліберально-демократичним зразком. Фактично «завіса» заперечила європейське майбутнє України, Молдови та Білорусі й підтвердила їхню цивілізаційну іншість — їхню «євразійськість», котра, як відомо, на західноєвропейському політичному жаргоні означає приналежність до начебто «легітимної» сфери російських впливів і, таким чином, прирікає всі ці країни на авторитаризм, неоколоніалізм та загальну цивілізаційну відсталість. У практичному ж плані нова завіса дала зрозуміти, що цивілізаційна прірва між демократичною економічно розвиненою «Європою» та злиденною авторитарною «Євразією» буде поглиблюватися і що життя для східноєвропейських невдах на схід від завіси дедалі контрастніше відрізнятиметься від життя східноєвропейських щасливчиків по її західний бік.
Ці аспекти, втім, не залишилися поза увагою євросоюзівських експертів. У березні 2003 року Єврокомісія опублікувала меморандум під назвою «Ширша Європа — сусідство: новий контекст взаємовідносин із нашими східними та південними сусідами», котрий став своєрідною спробою відповісти на виклики, спричинені неминучим уже на той час розширенням Євросоюзу та більш ніж вірогідною появою непрогнозованої «сірої зони» на сході. Попри численні недоліки та концептуальну обмеженість документа, він усе ж окреслював загальні рамки для сталої співпраці зі східними сусідами та закладав основи для подальшого вироблення відповідної стратегії. 12 травня 2004 року Європейська комісія опублікувала цю стратегію під назвою «Європейська політика сусідства» (ЄПС).
Її мета, за визначенням творців документа, полягала в тому, щоб «розділити з сусідніми країнами всі ті здобутки, що їх отримує завдяки розширенню Євросоюз у плані зміцнення стабільності, безпеки та добробуту», а також щоб «запобігти появі нових ліній поділу між розширеним Євросоюзом та його сусідами, запропонувавши їм можливість участі в різноманітних європейських проектах через тіснішу політичну, безпекову, економічну та культурну співпрацю». З цією метою пропонувалося визначити пріоритети з кожною країною-партнером та включити їх до погодженого з даною країною Плану дій. Сфери співпраці, відповідно до ЄПС, мають охоплювати «політичний діалог та реформування, торгівлю і заходи, що готували б партнера до вільного виходу на внутрішній ринок ЄС, питання юстиції та внутрішніх справ, енергії, транспорту, інформатики, довкілля, наукових досліджень та інновацій, соціальної політики та міжлюдських контактів».
Як продукт «освіченого егоїзму» документ, зрозуміло, приділяв значно більше уваги питанням безпеки, ніж гаданим «здобуткам», якими ЄС готовий поділитися з сусідами, чи стимулам, якими він наміряється заохотити сусідів до засвоєння європейських цінностей та європеїзації законодавства. Навіть розпливчаста обіцянка добиватися у віддаленому майбутньому вільного руху товарів, послуг, капіталів та людей («чотири свободи») та ділити з сусідами «все, крім інституцій», наявна в березні 2003 року, зникла у травні 2004.
Концептуальні недоліки ЄПС та, відповідно, обмеженість Плану дій, підготовленого Євросоюзом для України, зробилися особливо помітними після помаранчевої революції кінця 2004 року, котра дала шанс Україні на радикальний розрив із совєтським минулим та неосовєтськими політичними практиками. Новий український уряд, поза сумнівом, виявив значно вищу готовість до політичних, економічних, правових та адміністративних реформ, спрямованих на демократизацію та модернізацію країни і її поступову інтеграцію до ЄС та НАТО. Євросоюз, проте, на відміну від НАТО, виявився майже таким самим байдужим до євроінтеграційних устремлінь ющенківської України, як і України кучмівської. З одного боку, далися взнаки внутрішні проблеми ЄС, сумнозвісна забюрократизованість його структур та все ще панівні на Заході москвоцентричні (антиукраїнські) упередження. А з іншого боку, рішучому переглядові євросоюзівської позиції щодо України аж ніяк не сприяла доволі млява реформаторська активність та ефективність пореволюційного «помаранчевого» уряду.
Можна припустити, звичайно, що новий український уряд виявився б істотно успішнішим та консолідованішим, коли б отримав від Євросоюзу певний сигнал щодо перспективи членства — як це трапилося практично з усіма балканськими державами, засадничо нічим не «кращими» в політичному чи економічному сенсі від України. Схоже, однак, що традиційна українська невизначеність щодо Росії та власної ідентичності знову завадила Україні вискочити з євразійського «совка» та отримати виразну перспективу прилучення до «першого світу». Українці вже вкотре виявилися «небажаними пасинками» масштабних історичних подій, цього разу — Великої Східноєвропейської Революції, котра змела авторитарні режими на захід від України ще в 1989 році, проте докотилася до Києва з прикрим 15-літнім запізненням.
Нова українська влада, хоч і була глибоко розчарована стриманістю ЄС, зайняла все-таки щодо Євросоюзу значно прагматичнішу, у порівнянні з попередниками, позицію. Критикуючи європейських політиків за їхню короткозорість та подвійні стандарти, українці все ж намагаються максимально використати можливості співробітництва у рамках наявних програм та механізмів, попри всю їхню обмеженість та поверховість. Іншими словами, вони намагаються перекинути м’яч на поле Євросоюзу, послідовно виконуючи всі вимоги та приписи, передбачені Планом дій, і тим самим показати недостатність, неадекватність європейської політики щодо України — зокрема на тлі ненабагато ближчої до копенгагенських критеріїв Албанії чи Боснії і Герцеговини. На сьогодні це, схоже, найоптимальніший вихід — наполегливо поліпшувати імідж країни й лобіювати українські інтереси не лише у Брюсселі, а й у всіх інших європейських столицях із надією, що скоріше чи пізніше західні дипломати й політики змушені будуть змінити погляд на реформовану і динамічну країну — якщо вона такою коли-небудь стане.
«Ширша Європа» без «чотирьох свобод»
Наразі можна з цілковитою певністю стверджувати, що політика Євросоюзу щодо України не змінюватиметься принаймні до кінця 2007 року, тобто допоки не буде виконано трирічного Плану дій. Це, зокрема, означає, що українцям доведеться давати собі раду з негативними наслідками розширення ЄС та користатися деякими позитивними аспектами цього розширення в рамках наявної Європейської політики сусідства.
Як уже зазначалося, ця політика не містить жодних згадок про «чотири свободи», котрі первісно окреслювалися в Меморандумі «Ширша Європа» як довгострокова мета для країн-сусідів. Амбітна мета — поділяти з сусідами «все, крім інституцій», задекларована в березні 2003 року, зникла до травня 2004-го з остаточної версії документа і, зрозуміло, не проявилася жодним натяком у наступному Плані дій.
З-поміж усіх «чотирьох свобод» вільний рух людей є найменш досяжною метою для сусідів ЄС і найбільш небажаною поступкою для членів Євросоюзу. З одного боку, дедалі інтенсивніший рух товарів, послуг і капіталів у глобалізованій економіці вимагає такого самого руху людей — хоч би з огляду на вимоги економічної конкурентоспроможності. А з іншого боку, саме ця «четверта свобода» найбільше суперечить протекціоністським засадам держави загального добробуту (welfare state) і закономірно викликає спротив усіх суспільств Першого світу, занепокоєних імовірною втратою більшості соціальних привілеїв в умовах справжньої вільноринкової конкуренції зі значно дешевшою чужоземною робочою силою. Проблему ще дужче ускладнює проблема міжнародного тероризму, що ставить до певної міри країни Заходу в ситуацію неоголошеної війни та спонукає до надзвичайних заходів.
Тому будь-які пропозиції пом’якшити візовий режим із сусідами та послабити прикордонний контроль викликають у країнах ЄС зрозумілі побоювання стрімкого зростання нелегальної міграції, транскордонної злочинності та міжнародного тероризму. На цих настроях у країнах ЄС здобувають дедалі більшу підтримку праворадикальні та популістські партії, котрі виступають з антиіммігрантських, часто ксенофобських позицій. Таким чином питання юстиції та внутрішніх справ (ЮВС), зокрема ті, що стосуються прикордонного контролю, стають для європейців головною політичною проблемою: «Заходи зі зміцнення кордонів, — ремствують турецькі експерти, — виразно переважають над заходами, які мають забезпечити вільний рух людей».
А тим часом лише можливість вільного пересування людей у віддаленій перспективі може слугувати достатнім стимулом для країн-сусідів співпрацювати з ЄС у вирішенні цілої низки питань безпеки, котрі для них є значно менш актуальною справою, ніж для членів ЄС. Саме ця можливість (чи, частіше, неможливість) вільного пересування заторкує життя багатьох людей найочевиднішим і найбезпосереднішим чином, даючи їм відчуття включеності й приналежності чи, навпаки, виключеності й сегрегованості і нерідко виявляючись у цьому другому випадку чинником куди травматичнішим — психологічно, культурно і політично, — ніж різноманітні економічні труднощі.
Тому абсолютно неправомірно викреслювати цю «четверту свободу» з офіційних документів Євросоюзу як мету занадто віддалену, несвоєчасну чи, можливо, взагалі недосяжну та утопічну. Чи не найбільшим недоліком ЄПС є редукція перспективи вільного пересування людей до розпливчастої обіцянки «розглянути можливість пом’якшення візового режиму» та частково модифікувати своє законодавство, щоб нарешті «жителі прикордонних районів могли підтримувати традиційні контакти, не наражаючись на надмірні адміністративні перешкоди».
Поза сумнівом, міркування безпеки, якими насамперед керуються члени Євросоюзу, цілком виправдані, і всі необхідні технічні, правові, політичні та інші заходи справді мають бути втілені, перш ніж ЄС зможе перейти до пом’якшення, а тим більше скасування візового режиму. А проте саме це — вільне пересування людей — має бути задеклароване як кінцева мета ЄПС, і всі необхідні критерії та показники на дорожній карті до цієї мети мають бути чітко і недвозначно окреслені.
Реальні та уявні загрози
Окрім цілої низки суто технічних проблем («дірявий» кордон на сході, гіперкорумпованість та ненадійність правоохоронних органів, прикордонної, митної та інших державних служб), є ще одна проблема, яка істотно ускладнює реалізацію ЄПС у цілому та промоцію вільного пересування людей зокрема. Ця проблема, хоч як парадоксально, абсолютно не згадується ні в ЄПС, ні у Плані дій. Приблизно її можна окреслити як проблему формування громадської думки, зокрема засобів і способів висвітлення таких делікатних тем, як міжнародна міграція та прикордонний контроль і безпека.
Сенсаціоналістський підхід, який домінує у більшості засобів масової інформації, формує громадську думку й підживлює карикатурні уявлення про юрби злиденних східноєвропейців, котрі начебто чигають на всіх кордонах, аби лишень прослизнути до західноєвропейського саду та розжитися тамтешньою «системою соціального забезпечення, до якої вони не зробили жодного внеску і на яку не мають жодного права». Брак надійної статистики та неупередженої інформації сприяє ксенофобському міфотворенню, що оперує фантастичними цифрами на зразок того, що 5–7 мільйонів українців начебто працюють за кордоном або що 30–50% населення України хоче емігрувати. Міфи підживлюються тенденційними репортажами на кшталт алармістських писань, що буквально переповнили міжнародні мас-медіа, наприклад, у переддень великого розширення ЄС на схід:
«Дорогуськ, Польща. — Головна вістка, яку подає прикордонний пост, що пильнує порослі густим лісом береги річки Буг, звучить нині так: «Польща — готова!»
У бездоганно чистій кімнаті піраміда кирпатих «главберитів», польської версії знаменитого автомата «узі». На стелажах — 9-міліметрові пістолети, ящики з кулями, два кулемети і прилад нічного бачення в зеленому брезентовому футлярі.
Надворі — лендровер, мотоцикли та два пси, навчені знаходити сліди серед лісу. А ще — невидимі, проте теж готові охороняти цю ділянку 327-мильного кордону між Польщею та Україною снігомобілі, гелікоптер та патрульний літак...
«Дехто в Європі вважає, що орди нелегальних мігрантів чигають за нашим кордоном і що наш контроль не досить ефективний», — каже Ян Турчинський, представник Польщі на переговорах із Євросоюзом».
Наведений приклад походить із поважної газети New York Times і репрезентує, на жаль, типовий підхід до висвітлення окресленої проблематики — досить для порівняння глянути на подібну статтю у британській газеті Observer, виготовлену явно за тим самим рецептом:
«Наближається великий Травневий День на самому краєчку європейської [sіс] окраїни... Тут, у невеликому селі Городло, розташований найсхідніший пункт нового 2400-мильного кордону Європейського Союзу...
Весна буяє в невеликому парку в Городлі і в барі «Горобець», до якого Дарек і Моніка повернулися з Варшави, сподіваючись, що кордон означатиме тепер новий бізнес. «Ще сорок поліцаїв прибуває в наше село, — каже Моніка. — На додачу до тих двох, яких уже маємо. І це не рахуючи прикордонників».
«Вони ганятимуть українців, — каже Януш, власник міні-маркета. — Бо українці спроваджують контрабандні цигарки і продають їх по два злотих. А ми повинні продавати за п’ять. Тепер люди муситимуть іти до нас за куривом».
Кордон нового ЄС водночас і «пористий» і жорсткий. Уздовж річки, на вимогу Брюсселя, збудовано те, що дехто тут називає «оксамитовою завісою» — вервечку нових прикордонних постів із тисячами озброєних новобранців».
Мало хто з читачів таких репортажів зможе повірити, що людиноподібні істоти на сході в основній своїй масі заклопотані зовсім іншими справами, ніж контрабандою сигарет та змаганням із європейськими псами, гелікоптерами і лендроверами. Більшість із цих істот уміє читати й писати, має роботу, сім’ю, помешкання і зовсім не прагне емігрувати на благословенний Захід, як це видається його самовдоволеним жителям.
Чесна й відповідальна журналістика, зрозуміло, уникає такого колоніального іншування східних «варварів», намагаючись подавати збалансовану інформацію про регіон — дарма що охочих до бульварних сенсацій вона навряд чи зацікавить. Чи не найкращим зразком під цим оглядом є польські мас-медіа, котрі не уникають гострих проблем і в польсько-українських стосунках, і в українській внутрішній політиці, але не бояться сказати й добрі слова там, де належить, — і про працьовитість українських сезонних робітників (навіть якщо це нелегали), і про ретельність українських учителів у віддалених польських селах, до яких польські викладачі іноземних мов чи інших предметів їдуть не надто охоче; а головне — вони не редукують чужинців зі сходу до карикатурних образів із «Обсервера» та «Нью-Йорк таймс», бо розуміють, напевно, що сусідство — це не лише гонитва за українцями з польською версією автомата «узі» та мудрими псами, навченими знаходити сліди серед лісу:
«Український турист — вельми бажаний гість у Польщі, — стверджує польський високопосадовець на першій програмі національного радіо. — Сьогодні ми маємо майже два мільйони туристів з України — туристів, котрі приїжджають до нас насамперед відпочивати. Це досить заможні люди, котрі залишають не так уже й мало грошей у Польщі. Закопане і весь південь Польщі значною мірою живе нині з українських туристів. Ще частіше вони відвідують польське побережжя, Труймясто».
На противагу сенсаціоналістським журналістським писанням, поважні дослідження показують, що лише 6% опитаних громадян України висловлює бажання емігрувати, і лише 13% мають дійсні міжнародні паспорти — цифра, що ніяк не вказує на масовий екзод із зубожілої країни. Власне, й саме поняття бідності в Україні є доволі відносним (порівняно з Африкою чи, скажімо, Південною Азією). Номінальна середньомісячна платня в Україні становить сьогодні 700 гривень (140 доларів), проте в перерахунку на реальну купівельну спроможність вона є у п’ять разів вищою. У практичному плані це означає, що житель Києва, котрий заробляє дві-три тисячі гривень на місяць, має більш-менш такий самий рівень життя, що й житель Лондона чи Нью-Йорка, котрий заробляє на місяць дві-три тисячі доларів. Не дивно, отже, що Київ сам є доволі потужним магнітом для трудових мігрантів — як з усієї України, так і з-за кордону, насамперед з Азії. По суті, столиця відіграє роль буфера, який істотно пом’якшує міграційний тиск з України на Захід. За відносно високих зарплат і майже нульового безробіття, лише 2% опитаних киян виявляють зацікавленість у праці за кордоном — але майже виключно в праці легальній та кваліфікованій.
Назагал можна переконливо стверджувати, що українська міграційна «загроза» великою мірою перебільшена. Насправді, як показують авторитетні дослідження, сьогодні лише мільйон чи, максимум, два мільйони українців працюють за кордоном – легально і нелегально (див. Joanna Konieczna, Unia i Rosja. Warszawa, 2004). Майже половина з них (41–45%) працює в Росії, приблизно 18% – у Польщі і 11% – у Чехії. В усіх цих випадках, крім вищих заробітків, істотною є також географічна близькість та, найголовніше, мовно-культурна спорідненість, котра дає змогу мігрантам значно легше адаптуватися тут, ніж, скажімо, в географічно близькій та доволі доступній (з огляду на м’який візовий режим) Угорщині. Хоча зарплати на Заході істотно вищі, ніж у слов’янських країнах, українських заробітчан там істотно менше. За оцінками фахівців, 11% українських гастарбайтерів працює в Італії, 9% – у Німеччині, по 7% – у Португалії та Іспанії. В абсолютних цифрах це означає приблизно від ста до двохсот тисяч українських заробітчан у кожній країні.
Практично всі вони тяжко працюють, а не сидять на допомозі для безробітних, багатодітних та інших західних соціальних виплатах. Більшість із них не планує емігрувати назавше, заробітчани переважно повертаються назад до своїх родин в Україну із заробленими грошима, які інвестують у спорудження власних будинків, освіту дітей, дрібний бізнес. Ну а ті, котрі все-таки залишаються за кордоном назавше, як правило, інтегруються у місцеві суспільства, тобто не витворюють етнічних гетто, не паразитують на соціальній допомозі, не піддаються релігійному фундаменталізмові і не співпрацюють з Аль-Каїдою. Хоч як це курйозно, але саме ті країни, де українських заробітчан найбільше, побоюються напливу українських мігрантів менше, ніж ті країни, де їх майже немає. Примітно, що саме Польща, Італія, Іспанія, Португалія вирішили легалізувати українських нелегальних робітників і укласти угоду з українським урядом, яка б регулювала працевлаштування українців (переважно сезонне) та повернення на батьківщину.
Ксенофобія є насамперед біологічним, а не соціальним явищем. Вона походить із підставового інстинкту, який контролюється і притлумлюється певними соціальними механізмами (через освіту, культуру), або навпаки — розгнуздується й експлуатується певними популістськими ідеологіями та політичними силами. Другий підхід, зрозуміло, простіший, тож популістські мас-медіа та вузькоглядні політики постійно піддаються спокусі використати примітивний інстинкт — роблячи, наприклад, пропагандистське опудало з демонізованого «польського сантехніка», котрий начебто забирає роботу у працьовитих французів, чи демагогічно роздмухуючи скандал з приводу начебто «надто м’якого» візового режиму, котрий, як стверджують, допоміг десяткам українських повій та інших кримінальних елементів потрапити до Німеччини у 1999–2001 роках (хоча насправді в той самий час десяткам українських професіоналів — журналістам, письменникам, науковцям, бізнесменам — було відмовлено у німецькій візі: виразний знак того, що реальною проблемою була не міфічна «м’якість» візового режиму, а скоріш за все масштабна корупція у німецькому консульстві в Києві за участю його українських та німецьких співробітників).
Безумовно, змінити панівний публічний дискурс нелегко, а все ж проблему слід визнати і спробувати встановити в її обговоренні бодай певний рівень політичної коректності та фахової відповідальності — і з боку журналістів, і з боку експертів, і з боку політиків та урядовців, і, звісно, з боку публічних інтелектуалів. Інакше не лише ЄПС, а й уся міжнародна політика визначатиметься насамперед популістськими та ксенофобськими настроями.
Подолання стереотипів
Якщо український уряд справді хоче домогтися від ЄС спрощення, а згодом і скасування візового режиму для своїх громадян, він повинен вирішити ще два надзвичайно складні завдання у сфері зв’язків із громадськістю, public relations. По-перше, він мусить переконати самих українців у необхідності деяких непопулярних заходів, особливо на східному кордоні, і пояснити, що винагорода за це навряд чи буде прямою й негайною. А по-друге, він мусить переконати громадськість ЄС, що в Україні справді здійснюються енергійні реформи, що їхні результати дедалі помітніші, і що застарілі антиукраїнські стереотипи, глибоко закорінені на Заході, мають бути рішуче переглянуті.
Перше завдання доцільно реалізовувати у рамках ширшого проекту — подолання розколу між більш та менш русифікованими-совєтизованими частинами країни, – що постав історично і небезпечно поглибився в останні роки внаслідок безвідповідальних політичних маніпуляцій. Останні президентські (2004) та парламентські (2006) вибори в Україні виявилися особливо деструктивними з цього погляду, оскільки олігархічні клани намагалися зберегти традиційне домінування принаймні на сході та півдні країни, експлуатуючи глибоко закорінені там совєтофільські настрої та антизахідні, антимериканські, «антинаціоналістичні» (імпліцитно українофобські) стереотипи. І хоча в обох випадках прозахідні кандидати та партії здобули перемогу, всі опитування громадської думки показують, що більшість населення України не хоче вступу до НАТО і досить значна частина виступає проти вступу в ЄС. При цьому дуже великий відсоток опитаних не може визначитися — 28% не мають чіткої думки щодо ЄС і 36% — стосовно НАТO. Це, безумовно, вказує на брак інформації щодо обох організацій.
Примітно, що 41% опитаних не зміг відповісти на запитання «Яка сусідня країна, на вашу думку, є найбільшим джерелом міжнародної злочинності та контрабанди в Україну?». З-поміж респондентів аж 26% сказали, що це Туреччина (загроза дуже перебільшена), 28% назвали Росію (загроза сильно недооцінена).
Затяжне й надзвичайно агресивне антизахідне промивання мізків, безперечно, позначилося на характері мислення багатьох українців, але так і не зробило його засадничо антизахідним — як у Росії. Велика кількість тих, що не визначилися, показує, що прозахідні настрої в Україні можуть істотно посилитися, якщо тільки люди отримають ширшу, докладнішу, об’єктивнішу інформацію про ЄС та НАТО. Ефективність інформаційних кампаній серед населення може істотно підвищитися за рахунок переважно прозахідних настроїв у середовищі українських еліт — політиків, підприємців, військовиків, журналістів, активістів неурядових організацій — усіх тих, хто краще поінформований і здатен, своєю чергою, формувати громадську думку. Так, наприклад, якщо серед опитаних представників «еліт» 88% вважають недемаркований, практично незахищений кордон із Росією насамперед загрозою національній безпеці, то серед загальної публіки 60% опитаних вважають такий кордон насамперед утіленням «особливих відносин між Україною та Росією».
Істотна різниця між прозахідними настроями українських демократичних еліт та доволі хиткими і невиразними настроями громадян явно зумовлена браком комунікації між обома групами, яка заблокована попереднім олігархічним урядом. Тепер, після зміни влади, мисленнєва вестернізація суспільства є не лише бажаною, а й можливою. Вона, проте, не відбудеться автоматично. По-перше, російсько-совєтські антизахідні стереотипи глибоко закорінені в певних групах суспільства і навряд чи можуть бути легко нейтралізовані, особливо якщо цьому відчутно перешкоджають контроверсійні дії деяких членів НАТО — на кшталт бомбування Югославії чи американського вторгнення до Іраку без згоди Ради Безпеки ООН. По-друге, новий український уряд не може вдаватися до пропагандистських методів своїх попередників, котрі не гребували цензурою та щонайбезсоромнішим оббріхуванням своїх опонентів. Демократична влада мусить здійснювати набагато тоншу й продуманішу інформаційну політику. Її успіх у кінцевому підсумку залежить від ефективної співпраці з неурядовими організаціями та незалежними мас-медіа. І по-третє, українські західники мусять увесь час зважати й енергійно протидіяти потужним, переважно антизахідним, російським мас-медіа, котрі й досі є для багатьох українців головним, якщо не єдиним, джерелом украй тенденційної інформації.
На міжнародному рівні український уряд повинен не лише максимально задіяти свої дипломатичні ресурси, а й постаратися привернути до української проблематики увагу національних та міжнародних неурядових організацій, науковців, публічних інтелектуалів, знаменитостей, усіх, чий голос може бути важливий у публічній дискусії та (ре)формуванні громадської думки.
Пропагандистські зусилля варто зосередити на вирішенні трьох основних завдань. По-перше, українці повинні чітко відмежуватися від Росії — як на практичному, так і на символічному рівні. Панування російських історичних міфів на Заході робить політику більшості західноєвропейських країн щодо України неадекватною, відірваною від дійсності, невиправдано москвоцентричною й імпліцитно антиукраїнською. Допоки Україна та Білорусь перебуватимуть у затінку «великої Росії» як її історичні «уламки», приречені на «возз’єднання» (як Гонконг і Тайвань щодо «великого Китаю»), ніхто в західноєвропейських столицях не сприйматиме їх як повноцінних міжнародних гравців і не підтримуватиме їхнього вступу до ЄС та НАТО без згоди московського «хазяїна» — хоч би якими успішними вони виявилися в досягненні копенгагенських чи будь-яких інших критеріїв.
По-друге, українці спокійно, але наполегливо повинні працювати на новий імідж своєї країни, показуючи досягнення і спростовуючи стереотипи. Час усвідомити, що «світ співчуває не тим, кого б’ють» (як казав Борис Грінченко), а тим, «хто відбивається». Іншими словами, допомагають не тим, хто у скруті й безвиході, а тим, хто знає вихід зі скрути, хто відчайдушно бореться і хто потребує лише незначної допомоги, щоб скоріше ту скруту подолати (несподівано прихильне ставлення Євросоюзу до України під час помаранчевої революції радше підтверджує це правило). Всі досягнення на шляху реформ слід навчитись уміло показувати, всі стереотипи — переконливо спростовувати. За ефективно налагоджених громадських зв’язків міжнародними медіа не мають гуляти «сенсації» про п’ять–сім мільйонів українських нелегалів, що буцімто працюють за кордоном (реальна цифра коливається між мільйоном і двома); або про те, що багато хто з них причетний до кримінальної діяльності (реально рівень злочинності серед українських іммігрантів істотно нижчий, ніж серед місцевих жителів); або про те, що Україна становить серйозну загрозу у плані міграції (реально українські переселенці становлять приблизно піввідсотка заїжджої людності у «старому» ЄС).
І по-третє, неабиякі дипломатичні зусилля на міжнародному рівні мають бути докладені до вирішення питання кордонів та реадмісії з Росією. В обох випадках слід подбати про інтернаціоналізацію проблеми, оскільки вона стосується не лише української, а й європейської безпеки.
Звичайно, всі ці дипломатичні та пропагандистські зусилля матимуть сенс лише в разі, якщо вони супроводжуватимуться успішними внутрішніми реформами. Попередня українська влада неабияк скомпрометувала імідж країни, демонструючи велетенський розрив між словами й ділами, між проєвропейськими деклараціями та неосовєтською політичною поведінкою. Це спричинило у західноєвропейських столицях сумнозвісну «втому від України» (Ukraine fatigue) і звело міжнародну довіру до українського уряду та, імпліцитно, до української нації майже до нуля. Помаранчева революція повернула частку довіри до України, проте цю довіру належить підтвердити подальшими вчинками. Але й доречні слова можуть допомогти у промоції вже зроблених кроків та в полегшенні тих кроків, які ще належить зробити.
План дій: від пом’якшення до скасування
візового режиму?
Хоча Європейський Союз і прибрав будь-які згадки про «чотири свободи» з остаточного тексту ЄПС, розпливчаста обіцянка «вивчити можливості пом’якшення візового режиму» у разі ефективного виконання іншою стороною відповідних умов може вважатися першим кроком у бік забезпечення вільного пересування людей, передбаченого раніше меморандумом «Ширша Європа». План дій Україна — ЄС, прийнятий у лютому 2005 року, містить конкретніші формулювання з цього приводу:
На переговорах, які мають бути проведені між Україною та ЄС перед їхнім наступним самітом, слід розглянути можливості щодо того, яким чином і в яких правових рамках можна пом’якшити візовий режим — за умови суворого виконання вимог безпеки. Під цим оглядом прогрес у поточних переговорах між Україною та ЄС стосовно угоди про реадмісію матиме ключове значення. Євросоюз і надалі допомагатиме Україні виконувати План дій у сфері юстиції та внутрішніх справ.
Зрозуміло, що внутрішня безпека ЄС є ключовою умовою будь-яких переговорів про пом’якшення візового режиму з третіми країнами. Угоди про реадмісію, себто повернення нелегалів, є їхньою центральною — необхідною, хоча й недостатньою — частиною. Кожна країна, яка хоче домогтися від ЄС скасування візового режиму для своїх громадян, має виконати також цілу низку інших вимог.
По-перше, вона має бути політично й економічно стабільна, тобто не генерувати значної кількості трудових мігрантів, а тим більше — політичних біженців. По-друге, вона мусить мати ефективний прикордонний контроль та надійну візову систему, а також достатні технічні можливості для недопущення на свою територію небажаних чужинців та запобігання їхньому транзиту до ЄС. По-третє, її правова система має бути достатньо ефективною, щоб протидіяти нелегальній міграції і водночас давати раду біженцям та шукачам політичного притулку. По-четверте, вона мусить мати достатні адміністративні можливості, щоб забезпечити виконання відповідних законів та правил, не допускаючи їхнього саботажу чи оминання за допомогою широкомасштабної корупції. І по-п’яте, така країна мусить звернути особливу увагу на «вибудовування довіри» з Євросоюзом, оскільки пом’якшення, а тим паче скасування візового режиму, залежить не лише від перелічених вище технічних питань, а й від взаємодовіри між лідерами країни та Євросоюзу. Як показує досвід більшості східноєвропейських держав, великою мірою це є політичне рішення. Жодна з них не підписувала угоди про реадмісію, аж допоки не почалися переговори про їхній вступ до ЄС. Проте всі вони енергійно втілювали добре продуману національну стратегію, спрямовану на звільнення своїх громадян від візових вимог, і всі вони приділяли значну увагу особистим контактам із європейськими лідерами та інформуванню їх про свої зусилля та досягнуті результати.
Звичайно, досвід східноєвропейських країн має для України обмежене значення з цілої низки причин, зокрема тому, що, на думку експертів, «на нещастя для України, ситуація складається таким чином, що кожна нова країна, яка прагне приєднатися до ЄС, оцінюватиметься за дедалі вищими критеріями, ніж її попередниці, котрі щойно вступили до Євросоюзу».
Це не означає, що всі зусилля марні. Це означає лише, що Україні тепер доведеться здійснювати набагато активнішу, гнучкішу і продуманішу політику, аби осягнути все те, чого досягли її східноєвропейські сусіди за сприяння й підтримки Євросоюзу.