Чим керувалася Росія, приймаючи рішення про будівництво дамби, покликане переглянути успадкований від радянських часів адміністративний кордон, що розділяє акваторію Азовського моря? З цього приводу було висловлено безліч версій. Єдиної немає досі. Українські чиновники різного рівня, що вели протягом останніх двох тижнів інтенсивні переговори зі своїми візаві в Росії, констатують три одержані ними в Москві пояснення, що зустрічаються найчастіше: небажання платити Україні десятки мільйонів доларів за прохід російських суден через протоку; закріплення за Азовом статусу внутрішнього моря; закриття Азовського моря для кораблів третіх країн, і передусім — членів НАТО.
З приводу всіх трьох проблем можна сміливо сказати, що кожну з них можна було розв’язати на двосторонніх переговорах, початок яким поклали аж ніяк не заява Михайла Касьянова, а слова міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка, котрий під час свого візиту в Москву, ще два тижні тому, заявив Ігорю Іванову про згоду української сторони розпочати переговори про делімітацію Азовського моря. Тож усе, зокрема й будівництво дамби, за бажання, можна було зупинити після переговорів міністрів закордонних справ. Але процес зайшов занадто далеко для того, щоб завершити його без втрат. Не виключено, що Україна може втратити частину території і контроль над фарватером. А Росія може втратити набагато більше. І ці втрати, за своїм масштабом, вагоміші, ніж потенційні половинчасті надбання російської сторони. І обсяги лоцманських платежів, і проблема вилову українськими рибалками мальків, що запускаються з російського берега, і навіть угода про контроль над проходом суден третіх країн через Керченську протоку Україна й Росія могли, провівши переговори, оформити полюбовно й за взаємною згодою.
А про натовські кораблі говорити навіть незручно. Авіаносець, супроводжуваний п’ятнадцятьма суднами й підводними човнами, в Азовському морі просто не поміститься. А корабель-розвідник, долаючи безліч бар’єрів, виставлених на його шляху із Середземного моря, можливо, й допливе до азовських берегів, але робити йому там нічого, оскільки супутники зі стаціонарної орбіти аж ніяк не гірше знімуть інформацію про все, що відбувається в Ростові-на-Дону, а заразом й у Волгограді, й у Кап.Ярі. Втім, можливо, хтось, обтяжений рудиментами «холодної війни», вважає, що при вступі України в НАТО та «обранні проамериканського президента» Україна стане остаточно неблагонадійним сусідою, і від неї необхідно захиститися. Хоча, з іншого боку, такі орієнтири явно суперечать активним контактам Москви та Брюсселя, угоді про партнерство за формулою «19+1» і, головне, старанно створюваному образу Путіна як друга Заходу.
Скоріш за все, запланована анексія Тузли є засобом пролити бальзам на сколоті комплекси Російської держави. Москві необхідна перемога російської зброї, нехай навіть у вигляді екскаватора. І десь російську владу, та й росіян, готових горою стояти за острів, про який учора вони ще не знали, можна зрозуміти. Міркуйте самі: американські бази в Киргизії і Узбекистані. Польща, Угорщина й Чехія незалежно від категоричних заяв Єльцина про те, що ці країни ніколи не будуть у НАТО, ввійшли в Альянс уже де-юре. Де-факто в НАТО перебувають країни Балтії. Грузія й Азербайджан заявили про готовність надати свою територію для розміщення американських баз. Усе це свідчить не стільки про наявність потенційної військової загрози для Росії, скільки про суттєве звуження сфери впливу цієї країни. Як для влади, так і для населення держави, яка протягом багатьох століть почувалася імперією, таке «обрізання» — дуже болісна річ. Це відчували на собі й деякі європейські країни, що володіли колоніями, які за площею були в багато разів більшими від них.
Росії потрібні перемоги. Вони потрібні її президенту, котрий виступив у ролі «збирача земель». Стрижнем цієї концепції став ЄЕП, тріумфальне проголошення якого попсувала незговірливість українського Кабміну. Тузла — продовження цієї лінії, покликаної не лише додати голосів Володимиру Путіну, котрий, як там кажуть, «по-любому» одержить право керувати країною протягом наступного терміну, а й підняти дух ущемленої в своїх амбіціях нації. Це не вина росіян, це їхня біда. І з нею має справу Україна.
Проте, як ми вже говорили, на обраному шляху до досягнення власних цілей Росія може більше втратити, ніж одержати. І якщо українська влада виявить на переговорах принциповість і відданість букві закону, у даному випадку про визнання адміністративних кордонів між Україною та Росією від 1991 року, то саме українська сторона, за будь-якого варіанту розвитку подій, буде у виграші. Якщо росіяни вирішать іти до кінця, і телебачення покаже, як по добудованій дамбі на острів Тузла виходять таманські козаки або російські прикордонники і, скидаючи жовто-блакитний прапор, установлюють на Тузлі триколор, то цей день можна буде вважати днем народження української політичної нації, бо такого не вибачають. Якщо ж росіяни відступлять, то для них це стане ще однією раною, а населення України вважатиме, що ми своїми понтонами й земснарядами змусили Росію тікати.
По суті, ситуація вимагає компромісу, забезпечити який може низка угод, які доповнюватимуть договір про демаркацію поверхні Азова. Проте, навіть якщо його досягнуть, дії Росії в перші три тижні жовтня 2003 року не залишаться непоміченими. Дипломати багатьох держав, у тому числі й тих, кого прийнято вважати ключовими у світі, у розмовах висловлюють явну занепокоєність настільки безапеляційними та непрорахованими діями Росії. Тузлинською акцією Росія нагадала про суть свого світогляду, чим насторожила й засмутила навіть тих політиків, які вважали Володимира Путіна зразком євразійського демократа. Непрофесіонально спрацювала й команда Путіна, котра, цілком ймовірно, була не в змозі прорахувати наслідки акції для свого боса. Якщо навіть припустити, що Тузла планувалася не самим Путіним,
а силами, які прагнуть зменшити електоральну підтримку чинного президента й завдати удару по його міжнародному іміджу, то й за цієї ситуації команда схибила, допустивши, щоб президент Росії потрапив у пастку: з одного боку — червоні прапорці міжнародного права, з іншого — переважна більшість росіян, для яких перемога на Тузлі надзвичайно важлива.
Слід думати, ускладнила Росія і реалізацію низки проектів, у яких була задіяна Україна. Вже нині абсолютно всі політичні сили сумніваються в ратифікації угоди про створення Єдиного економічного простору, мотивуючи це тим, що не можна відкрито хазяйнувати біля однієї плити, знаючи, що будь-якого моменту партнер тебе може штовхнути складаним ножиком у бік. Загальмувалося і вирішення питання про реверсне використання нафтопроводу Одеса—Броди. Підірвано авторитет тих політичних сил в Україні, які виступали однозначними союзниками Москви. Плюси ж отримали ті, кому влада шляхом використання підконтрольних ЗМІ створила імідж націоналістів. У даній ситуації йдеться про Ющенка, який, до речі, скоса глянувши на рейтинги підтримки ЄЕП, зайняв свого часу менш принципову позицію, ніж Хорошковський, Чалий, Єрмілов та інші члени Кабміну, сформованого пропрезидентською більшістю.
Соціологічні дослідження, проведені Центром Разумкова, останніми днями свідчать: після інциденту з будівництвом дамби до острова Тузла ставлення до Росії поліпшилося в 1,6% громадян, не змінилося — у 64,6%, а в кожного четвертого українця (25,7%) — ставлення до Росії погіршилося. І це, можливо, не остання втрата Росії в, здавалося б, васальній Україні.
Коли земля скрикнула
Розпочавши операцію «Тузла», Росія абсолютно зненацька для себе спіткнулася об больовий поріг української еліти. Великою несподіванкою для Москви стала реакція не стільки українського парламенту, скільки виконавчої гілки влади й самого Леоніда Кучми.
Слова Олександра Волошина, що біля українського керма стоять тверезо мислячі люди, у перекладі означають, що біля влади в Україні перебувають політики розуміючі, що реалізовано має бути те, що добре для Росії. І, скажімо прямо, підстав у Кремля так вважати було предосить. Хіба не дав їм привід так думати Президент України, котрий 23 лютого поставив свій підпис під документом, який до цього не лише не читав, а про який раніше навіть не чув (про створення ЄЕП)? Хіба не давали їм привід представники великого українського бізнесу, які лобіюють в Україні інтереси російських компаній і отримують за це дивіденди? Хіба не стала приводом для того, щоб вважати українську владну еліту проросійською, організація нею антизахідної та проросійської пропагандистської кампанії в українських ЗМІ, що триває вже майже три роки? Чи могли в Москві припустити, що пропрезидентські партії зможуть зайняти проукраїнську позицію за тієї умови, що вони мають намір під час виборів звичну схему боротьби «влада проти червоних» за допомогою Росії замінити на схему — «влада проти коричневих»? Хіба не могли розраховувати в Москві на підтримку українських опозиційних сил, які з трепетом домагаються зустрічі з Олександром Волошиним чи з самим Володимиром Путіним? А під час зустрічей висловлюють готовність до вигідного для Росії співробітництва в обмін на підтримку під час виборів. Хіба не приводом до впевненості в лояльності Москві українського суспільства є результати численних соцдосліджень, згідно з якими половина населення сьогодні не голосувала б за незалежність?
Усі ці чинники давали підстави росіянам вважати, що спроба захоплення контролю над Азовською акваторією (а саме це було метою операції) не наштовхнуться на серйозний опір із боку України. Однак, всупереч розрахункам, Україна на ситуацію відреагувала дуже болісно й жорстко. Інше питання — чи технологічно і чи адекватно?
Міністерство закордонних справ України заперечує домовленості двох президентів про будівництво дамби під час зустрічі на острові Бирючому. Проте ряд джерел стверджує, що розмова про дамбу під час зустрічі Путіна й Кучми була. Але. Ішлося про господарський об’єкт, і Президент України, цілком імовірно, міг не провести паралелі між розподілом акваторії та будівництвом «дамби, що захищає Таманський берег від розмивання». Водночас джерела «ДТ» повідомляють, що за півтора місяці до початку будівництва українська розвідка сигналізувала як про підготовку до будівельних робіт, так і про їх справжню мету. І якщо Президент ще не розумів, що до чого, то ті, хто аналізує дані розвідки, цього не могли не розуміти. Знову ж, за даними «ДТ», Президент отримав інформацію про те, які наслідки це будівництво може мати. І постає запитання: чому Леонід Кучма в середині вересня, у розпал підготовки до підписання угоди, не підняв трубку телефона спецзв’язку і не зв’язався з Володимиром Путіним для того, щоб з’ясувати плани Російської Федерації і за необхідності в ембріональній стадії погасити потенційний конфлікт? Захисники Президента стверджують, що Леонід Кучма не міг цього зробити, оскільки реально роботи почалися 29 вересня, проводилися вони на території Росії, а отже й приводу для розмови не було. Однак десять днів тому, коли Кучма вперше спробував зв’язатися з Путіним, роботи все ще велися на російській території. Тому незрозуміло, чому раніше було не можна, а потім стало можна? Прямо за Задорновим: «Чому до одинадцятої з дівчиною можна, а після одинадцятої — не можна?»
Безперечно, у цій ситуації українська влада продемонструвала розгубленість і відсутність навичок реакції на зовнішні загрози. Хоча в ефективній державі, за нормальної роботи аналітичних секторів Ради безпеки, розвідки й дипломатії, мають бути напрацьовані шаблони можливого реагування в таких ситуаціях. Якщо Кучма вважав за неможливе порушувати тему дамби в розмовах із російським президентом, то влада, проаналізувавши очевидні шляхи розвитку подій, цілком могла організувати «просочування» у ЗМІ про наміри Росії. І це той рідкісний випадок, коли контроль над усім телеефіром і більшістю друкованих ЗМІ добре прислужився б не конкретним особам, а державі в цілому.
Для багатьох фахівців із самого початку була очевидною необхідність звернення України до країн-гарантів її територіальної цілісності, звернення в ООН і, не виключено, навіть залучення консультацій у рамках СНД, головою якого, до речі, є Президент України. Інакше кажучи, люди, котрі розуміли, як Україна мала діяти в цій ситуації, все ж таки у країні були. Проте реалізувати своє знання на ділі вони не могли через небезпідставно сформований стереотип: для Кучми й Медведчука Росія — священна корова.
Можливо, все, відповідно до планів Росії, було б спущено на гальмах, якби не два моменти. Перший — гостро негативна реакція представників практично всіх політичних сил, за винятком комуністів і Сергія Тігіпка, на односторонні кроки Москви на Азові. Друге — виклично-неповажливе ставлення Володимира Путіна до українського Президента. Тиждень Леонід Кучма намагався зв’язатися з російським колегою, що перебував у азіатському вояжі, і щоразу йому незмінно відповідали — з Володимиром Володимировичем немає зв’язку...
Але, як мовиться, — краще пізно, ніж ніколи. Президенти — зателефонували одне одному, прем’єри — зустрілися, переговори щодо демаркації Азовського моря — почалися. Які висновки з цієї історії могла б для себе зробити Україна?
Перший висновок нам допомогла зробити радіостанція «Эхо Москвы», яка поставила своїм слухачам запитання: «Що для вас важливіше — острів Тузла чи добросусідські відносини з Україною?» 82% із понад трьох тисяч тих, хто зателефонував, відповіли: «Острів Тузла». Жителі Керчі, дібрані кореспондентом НТВ, говорили: ми не повинні були розділятися, Азовське море має бути спільним, ми спільно повинні його використовувати. Жителі ж Таманського півострова кореспондентові тієї ж програми «Свобода слова» заявляли: це російська земля, це російське море, Тузла повинна належати Росії. Відчуваєте різницю? Ось і я її відчула. І, чесно кажучи, як і більшість обізнаних із результатами опитування «Эхо Москвы», була ними шокована. Російське суспільство налаштоване значно продержавніше, ніж українське. І, як наслідок, войовничіше, коли йдеться про інтереси Російської держави. Ось так і рубаються «спільні корені».
Висновок другий. Українська держава виявилася не досить технологічною в цій ситуації. Утім, інакше й бути не могло. Оскільки левову частку зусиль державних інститутів сконцентровано на забезпеченні внутрішньополітичних інтересів окремих сил та особистостей. Державні інститути України вміють непогано обстоювати ці інтереси в кризових ситуаціях усенародних виборів. Вони демонструють просто видатні навички в організації медіа-кампаній, якщо цього потребує справа знищення політичних опонентів. Але крен самозбереження влади серйозно атрофував інтелектуальний потенціал, спроможний оперативно реагувати на зовнішні виклики. А саме ця функція є одним із першочергових завдань держави. Запобігти пожежі набагато дешевше, ніж погасити її й ліквідувати наслідки. Але для того, щоб це робити ефективно і вчасно, необхідно налаштувати державні голови на виконання цих та багатьох інших функцій. Приміром, таких як забезпечення законності, прав людини, підвищення життєвого рівня громадян тощо.
До речі, розгубленість держави спостерігалася не тільки в ситуації з Тузлою. Пригадаймо «касетний скандал». Правду кажучи, далеко не найбільш непередбачувану ситуацію, яка мала аналоги у світі. Хіба тоді влада не могла оперативно обрати оптимальний для себе шлях, не грузнучи у брехні й не погіршуючи цим і так надзвичайно складну ситуацію? Механізм української влади не готовий до серйозних викликів. Спеціаліст схожий на флюс, і лікувати цей флюс ніколи не пізно.
Третій висновок. Старий, як незалежність: із Росією потрібно розмовляти інакше — твердіше, зрозуміліше, бажано на рівних. Надані їй в односторонньому плані послуги, незалежно від їх кількості, — нічого не варті. Російська людина як друг — краще не придумаєш. Але варто тобі дати слабину, і ці стосунки можна буде назвати як завгодно, та тільки не дружбою. Нинішнє загострення може стати приводом для короткострокового сплеску державницьких амбіцій і навіть патріотизму. Але для Києва надзвичайно важливо скористатися цим загостренням як логічним приводом для перегляду відносин із Москвою. Йдеться не про загострення двосторонніх відносин або консервацію конфронтації. Йдеться про те, що політика України стосовно Росії повинна стати виразною, чіткою, передбачуваною, послідовною і вигідною для всієї країни. Не треба обіцяти росіянам золоті гори, принижуватися й підлещуватися. Водночас не треба обманювати їх у тих авансах, які самі ж українські політики видають Москві. Для того, щоб змінити якість двосторонніх відносин, слід передусім чітко визначити, що Україні потрібно від цих відносин одержати. Наголошую — Україні, а не окремим політикам, котрі розраховують або на захист від Буша, або на підтримку Путіна в передвиборній кампанії, або на вдячність великої нафтової компанії за лобіювання її інтересів. Визначення національних інтересів саме по собі стане цікавою і новою справою для багатьох представників влади. І коли ці інтереси буде чітко сформульовано, Кабінет міністрів та окремі міністерства, певна річ, не без участі Президента, повинні чітко визначити завдання переговорів і межі компромісу. І якщо кілька разів Україна послідовно дотримуватиметься заявленої позиції, то цим вона полегшить життя як росіянам, так і собі самій.
Крім того, якісна ревізія відносин потребує зняття з порядку денного питань, які загрожують національній безпеці та територіальній цілісності України. І не в останню чергу в цьому контексті йдеться про питання російської мови, на якому паразитує пропаганда не тільки російського МЗС і Держдуми, а й адміністрації українського Президента. При розумній політиці захистити себе від перегинів у цій сфері зможе сама Українська держава, яка, якщо вона спроможна тверезо мислити, після ситуації з Тузлою повинна вольовим порядком припинити ескалацію розмежування нашого суспільства на Захід і Схід, російськомовних і україномовних, радянських і націоналістів.
Четвертий висновок. Можна прислухатися до багатьох спостерігачів, котрі стверджують, що тузлинський конфлікт стане чинником, який сприятиме зміцненню в Україні політичної нації. Події останніх днів — холодний душ для багатьох, хто бачив у Росії панацею від усіх бід, яких зазнало українське суспільство внаслідок недолугої державної політики. Якимось чином скандал замнеться, перейде в стадію переговорів, зникне з публічної арени і з простої схеми «наш — не наш острів», перетвориться на складну для розуміння мас тему, обліплену незрозумілими юридичними термінами. Але осад залишиться. І цей осад перешкодить ряду політиків одержати необхідний ефект від експлуатації ідеології розколу України. Чинник патріотизму стане граючим у передвиборній кампанії. І це доведеться враховувати.
Висновок п’ятий — грубі та незграбні дії Росії знову воскресили атмосферу недовіри, характерну для початкового етапу наших двосторонніх відносин, періоду загострення ситуації в Криму часів Юрія Мєшкова. Схоже, не лише опоненти зближення з Росією, а також його апологети на чолі з Леонідом Кучмою засумнівалися: а чи настільки щирими були розмови «без краваток» із Володимиром Путіним, наскільки стратегічним і «особливим» є Росія як партнер України? Втрата довіри у відносинах між владою двох країн відчуватиметься на всіх рівнях і практично в усіх сферах взаємодії. Відновити її буде непросто, оскільки удар із серії «і ти, Брут!?» швидко не забувається, та й потім сьогодні ми ще не знаємо, яким буде продовження застосованого прийому. Будь-які нові ініціативи Москви сприйматимуться Києвом більш обережніше, ніж раніше. Правда, Леонід Кучма може сприймати це відносно спокійно. Коли б таке сталося рік тому, і таманських казаків на Тузлі стрічали б із караваєм, бо тоді Росія для українського Президента була единим світлом у вікні. Зараз же його відносини із США потеплішали, та й з Європою вони не такі вже й погані, особливо враховуючи, як Москва тузлинським кидком вразила дипломатів ЄС...
І нарешті, шостий висновок. У принципі можна говорити, що українська еліта в аналізованій нами ситуації діяла ідеологічно досить злагоджено. Парламентські слухання, на яких представники пропрезидентської та опозиційної частин говорили практично про те саме — це засвідчують. Президентський указ, непублічні, але спрямовані на відстоювання державної позиції дії МЗС, Ради безпеки, прикордонників і СБУ фактично звучали в унісон із настроями парламентаріїв. Проте еліта — авангард українського суспільства — могла з подивом зауважити, що тил у неї зовсім не монолітний.
Громадяни України, у принципі, все зрозуміли набагато швидше, ніж на це розраховував губернатор Краснодарського краю, який переконував усіх, що будівництво дамби — це господарське рішення місцевої влади. Відповідно до даних всеукраїнського опитування, проведеного Центром Разумкова 15—21 жовтня ц.р., 72,9% громадян країни вважають, що без відома президента Росії Володимира Путіна будівництво дамби не розпочалося б. Для 13%, які вважають інакше, моментом прозріння має стати заява прем’єра Росії Михайла Касьянова, що тепер, коли Україна дала згоду на участь у переговорах по Азову, будівництво дамби має бути припинене. Іншими словами, населення України все зрозуміло відразу: йдеться про територіальні претензії. 46,2% це обурило й вони вважають дії росіян незаконними, 23,4% поставилися до подій в Азовському морі спокійно й вважають їх виправданими, а 15,5% заявили, що їх не хвилює проблема українсько-російського кордону. Ви можете собі уявити подібні результати в Польщі, девіз якої: «Шляхта, костел, гоноровість!», тобто «Еліта, церква, гідність!»?
Якщо прикордонний конфлікт не вдасться вирішити шляхом переговорів, то на думку 75,8%, Україна не може використовувати збройну силу для захисту своєї територіальної цілісності. Спокійніше вважати, що ця цифра свідчить про наше миролюбство й лише в цьому випадку такий результат робить честь нам усім... Та, мабуть, ще красномовніші інші цифри. На запитання: «Скажіть, будь ласка, у випадку серйозного загострення ситуації, чи готові ви особисто захищати територіальну цілісність України?» — позитивно відповіли 26,1%. 59% громадян чітко відповіли: «Ні».
Уся ця картина в комплексі дає підстави припустити, що максимум половина населення нашої країни відчуває себе громадянами України. У принципі, саме стільки нині проголосували б за незалежність, про що свідчать соціологічні опитування, що проводилися напередодні Дня Незалежності. Звичайно, якийсь відсоток тих, які зреклися (а такі, безсумнівно, є, оскільки 91-го за українську незалежність проголосувало понад 90%), може бути списаний на ностальгію за Радянським Союзом. Це — туга за зрозумілим і передбаченим життям, а також, не в останню чергу, за молодістю, яка пройшла під звуки «Москвы майской». Та це не єдине пояснення того, що половина населення індиферентно чи вороже налаштоване щодо інтересів власної держави. Основна причина в тому, що держава індиферентно налаштована відносно потреб населення. Це ж як треба було управляти країною, щоб половина її громадян, не відчувши підтримки й користі, відвернулася від своєї держави в той момент, коли вона потрапила у важку ситуацію!
Можна повторювати тези тих, хто стверджує, що в нас немає народу та нації, а можна висунути претензії до тих, хто не забезпечив умов для їхнього створення. Президент заявив, що він 2004 року піде, і якщо за цей рік нічого не зміниться, чи, не приведи Господи, влада продовжуватиме підтримувати політику розколу, то Кучма піде у відставку як Президент напівнароду. А напівнарод, без сумніву, обере собі на наступних виборах Напівпрезидента, який уже навіть не замислюватиметься про цілісність суспільства, його інтереси та інтереси країни, яку за звичкою називають Україною.