Відразу ж після тріумфальної перемоги Олександра Лукашенка на третіх виборах президента Білорусі, коли щастя, здавалося, назавжди повернулося своїм сонячним личком у бацьків бік, виявилося, що щастя — щастям, а газу забракне. Глава «Газпрому» Олексій Міллер, а слідом за ним й інші високопоставлені чиновники настільки любимого в Україні концерну, повідомили про прийдешнє підвищення газових цін для шматка союзної держави. Ніхто з політичних лідерів Росії, котрі ще недавно раділи інтеграції і ставили Білорусь за приклад іншим, не заступився за Олександра Лукашенка. Різношвидкісна інтеграція, про необхідність якої стільки говорили в Москві останніми роками, була віддана на поталу газовому молоху. Навіть програма «Час», яка не раз показувала оптимістичні репортажі про досягнення товаришів із Білорусі, цього разу поспішила зауважити, що капіталізація «Газпрому» помітно зросла. Звісно ж, це результат повідомлень про те, що Лукашенко заплатить.
Утім, у даному контексті цікава навіть не Білорусь, бідненька. Цікава Україна, теж не дуже багатенька. Після перших заяв про підвищення ціни газу для Білорусі хтось із моїх київських співрозмовників зауважив, що тепер Україні буде вкрай важко пояснювати власні підвищення виключно політичними причинами, киваючи на сусідню країну. Ще кілька місяців тому ці кивки в Москві сприймали вкрай роздратовано: чому це Київ лізе зі своїм уставом у союзну державу? І доводилося знехотя визнавати: виявляється, дешевий газ одержувати можна, але тільки досягнувши такого високого ступеня близькості — майже інтимної, — як Лукашенко. Не минуло й півроку, як з’ясувалося, що близькість не рятує.
Аби зрозуміти, що відбувається сьогодні на білоруському енергетичному напрямі і не шукати даремно причини жорстокої образи Володимира Володимировича на Олександра Григоровича, необхідно для початку відмовитися від українського політичного міфу кінця 2004 року. В уяві багатьох учасників тодішньої кризи Кремль робив усе можливе, аби не допустити перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах тому, що боявся демократизації України, її вступу в НАТО й Європейський Союз і виходу з російської сфери впливу. І (коли повірити в таку інтерпретацію подій) тоді зрозуміло, що Україна була просто приречена на «газове покарання» (хоча незрозуміло, у чому в такому разі завинила перед Кремлем недемократизована Білорусь, яка не прагне вступати в НАТО).
Можливо, серед кремлівських — особливо навколокремлівських — політтехнологів і були люди, які мислять такими от печерними — чи, скажемо м’якше, — політичними категоріями. І впевнені, що перемога Віктора Януковича — це перемога «проросійських сил», а перемога Віктора Ющенка — це перемога злобливого Заходу. І якби вдалося відстояти «ту» перемогу і не допустити «цієї», то на Марсі яблуні цвіли б, а Крим Росії передали. (Власне, на останнє багато наших доброзичливців сподівалися 1994 року, коли підтримували Леоніда Кучму в протистоянні з Леонідом Кравчуком: от прийде і відразу віддасть Крим, а потім приїде і ще щось попросить узяти, а ми відмовимося, позаяк брати і вельми горді.) Втім, у командах обох претендентів на спадщину Леоніда Кучми також могло бути чимало людей, упевнених, що Віктор Янукович — це шлях на Схід. А Ющенко — відповідно на Захід. І серед прибічників обох українських кандидатів також могло бути чимало людей, які мислять такими категоріями. І нікуди ці люди не дінуться, що й зафіксували результати парламентських виборів.
Тільки не треба вважати, що такими ж дивними категоріями мислять серйозні забезпечені люди в Кремлі. Що вони там знічев’я крутять глобус і думають: ось наша сфера впливу, а ось уже не наша сфера впливу, ах, як прикро, америкоси вкрали у нас Україну, і дружина-американка от-от заборонить російську мову і змусить школярів молитися за здоров’я друга Джорджа в обмін на сніданки. Ні, авторитетні люди в Кремлі чудово розуміли, що в Україні вирішується питання грошей — і були переконані: прихід до влади Віктора Януковича допоможе краще захистити російські кланові інтереси, ніж воцаріння Віктора Ющенка. (Хоча незрозуміло, звідки була така впевненість: можна подумати, що «Криворіжсталь» опинилася в умілих руках Олексія Мордашова, як було б правильно, а не в чіпких руках зовсім не російського походження, що недобре. Але, з другого боку, людям властиво вірити в краще. Може, їм Леонід Данилович що сказав. Чи Віктор Федорович що пообіцяв — вони й повірили. Чого ж не повірити, коли свого не прогавиш?)
От питання: чи справді у разі перемоги Януковича на президентських виборах газові ціни не було б підвищено? Ризикну сказати — все було б так само, як тепер, якщо не гірше, бо адміністрація Януковича навряд чи так спокійно впустила б живність із «РосУкрЕнерго» в український город — і наразилася б на ще більшу ціну. В Україні не захотіли зробити належні висновки навіть тоді, коли побачили, що ціни для не менш, а то й більш «антиросійських» Молдови та Грузії різняться від запропонованих нашій країні. Отакої! Вино не пускають, а газ продають! Ну а тепер? Готовність підвищити ціни для Білорусі хіба не дозволяє подивитися на процес підвищення реалістичніше і зрозуміти, що зовсім не помаранчева революція призвела до переоцінки цінностей в енергетичній політиці Росії, а просто збіглася з часом, коли «Газпром» остаточно перетворився на державу в державі, і можна з упевненістю сказати: те, що добре для «Газпрому», добре для Росії. Звісно, не тільки для «Газпрому». Але й не тільки для Росії, зрештою.
«Газпром» хоче заробляти гроші. Багато грошей. Для себе, для країни, для тих серйозних людей, які опікуються компанією і сприяють її розвитку. Що таке помаранчева революція в Україні, якщо її не можна порахувати? І що така союзна держава з Білоруссю, якщо її не можна порахувати? Це з погляду політичного аналітика чи історика помаранчева революція — важлива подія в історії України, яка змінила хід її розвитку. А союзна держава — проголошене інтеграційне утворення, що ніяк не почне функціонувати. Зрештою, за такі от описи аналітик чи історик одержують свої сміховинні гонорари. Але навіщо все це знати людині, котра продає газ? Їй потрібні доходи. Наддоходи. Наднаддоходи. І вона розраховує отримати їх від країн, що успішні в революціях, як Україна чи Грузія, чи в контрреволюціях, як Білорусь, але не мають ніякого альтернативного джерела поставок газу. І тому платитимуть стільки, скільки скаже продавець. І погоджуватимуться з будь-якими схемами, будь-якими посередниками, будь-якою передачею власності — аби газ ішов.
Щоправда, з передачею власності відбувається заковика. Тут і революціонер Ющенко, і контрреволюціонер Лукашенко поводяться цілком однаково — не віддають газотранспортних систем — і баста! І правильно. Оскільки (і в цьому ми зможемо переконатися на білоруському прикладі) якщо Лукашенко дасть слабину і віддасть «Білтрансгаз» — заберуть, влади позбавлять, а ціну все одно піднімуть! Обирай Януковича, Ющенка чи навіть проголошуй саму Юлію Володимирівну Мамою України, голосуй за бацьку хоч 98 відсотків вдячних йому співгромадян — а від «Газпрому», як від нежитю, не убережешся. Прийде, побачить і підвищить.
Висновок із усієї цієї історії з можливим підвищенням газу для білоруських братів на нещастя простий. Підвищення — захід накопичувальний, а не політичний, надто вже багато грошей можна заробити на газі. Прийшов момент, коли продавати дорого стало вигідніше, ніж продавати шляхом здійснення корпоративних схем. І якби на Майдані 2004 року стояли не люди в помаранчевому, а люди в біло-блакитному з російськими прапорами та плакатами «Даєш ЄЕП!» — ціна газу для України була б саме такою, як тепер. Економічна катастрофа в нашій країні була запрограмована не в день перемоги Віктора Ющенка на виборах президента України, а набагато, набагато раніше — мабуть, тоді, коли прем’єр-міністром став Леонід Кучма, і в задушевних консультаціях із дорогим Віктором Степановичем, геніальним нашим могильником, і народилася схема «ми вам газ за копійки, а ви нам транзит за копійки, і нам, і вам, до речі, щось залишиться», за якою ми успішно й жили всі ці чудесні роки. Інша річ, що відповість за цю схему не той, хто її придумав, а той президент (сподіваюся, разом із прем’єром) України, хто очолюватиме країну на піку економічної кризи. Але, з другого боку: теж мені! Треба ж чиюсь кар’єру принести в жертву цьому колективному безумству довжиною більш ніж у десятиріччя! Квіти в студію від Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації! Ми в захопленні!
Те ж саме, до речі, стосується і Білорусі. Лукашенко — за всієї його спритності — навряд чи уявляє собі, як він підтримуватиме своє «бідненько, але чистенько» при запропонованих цінах. Ну, припустимо, він віддасть «Білтрансгаз», віддалить підвищення ціни — або зменшить його — але тільки тимчасово. Хто за нього заступиться? Куди він дінеться? Буде платити, розраховуватися підприємствами, знижувати рівень життя підданих. Білорусам буде кепсько. Зате «Газпрому» — добре. Ми з вами вже пам’ятаємо: те, що добре для «Газпрому» — добре для Росії. Тому істерики на братсько-слов’янську тему відміняються або — якщо все ж таки є бажання виконати арію — кладуться в одну папку із симфонією на тему покарання України за помаранчеву революцію. Щоб послухати на дачі під сюркотіння цикад. Хоча цикада — це символ бідного й чесного чиновника. Відставити цикаду! На дачах наших героїв мусить водитися зовсім інша живність...