Актом відчаю виглядала минулої середи спроба Кабінету міністрів знову призупинити частину соціальних та професійних пільг. А що було робити?
Про користь миття рук
Якщо бути чесними перед своїм сумлінням і відповідальними перед країною, то бюджет-02 у проголосованому парламентом вигляді підписувати ніяк не можна. Якщо бути політиком — то можна й слід. Можна також написати стриманого листа на адресу Верховної Ради, скрупульозно вказавши на всі бюджетні ризики й навіть навівши розміри бюджетних дірок, які разом перевищують мільярдів 15 (це на додаток до офіційного 4-мільярдного дефіциту). І бюджет Президентом підписаний: кому ж кортить стати мішенню для критики лівих і не дуже лівих партій, що борються за дійову соціальну політику, за пільги й іще раз пільги — усім нужденним, у повному розмірі й зараз, цієї миті, негайно!
Леонід Данилович у нас гарант, отже, вищий від усіх цих нудних соціально-бюджетних клопотів. Він призначив «стрілочником» попереднього міністра фінансів Ігоря Мітюкова й умив руки. Очевидно, не один шматок мила змилять керівники Кабміну, намагаючись напередодні старту передвиборної агітації «відмитися» від підписаного ними законопроекту від 5 січня 2002 року «Про окремі питання надання пільг, компенсацій і гарантій». Головною мішенню комуністи вже обрали віце-прем’єра Володимира Семиноженка, який завізував цей документ. А «співучасть» прем’єра визнали за краще не помітити, хоча під «антинародним та антиконституційним» документом стоїть і вишуканий — літерка до літерки — підпис Анатолія Кириловича.
Для Мінфіну мило не передбачене. Тож перший заступник держсекретаря відомства Анатолій Максюта одержав у сесійному залі такий заряд негативної енергії, що його вистачило б на кілька складів українського уряду, починаючи з 1996 року, коли проблема пільг уперше постала на повен зріст. Ще б пак, людині випало боротися за дві жахливі (і це не перебільшення) речі — реанімацію 48-ї статті держбюджету на нинішній рік і новий порядок фінансування пільг представникам цілого списку професій. Не спеціальним рядком бюджету (бо грошей немає і не передбачається), а з уже затверджених видатків на утримання підприємств і організацій, де ці пільговики — податківці, військові, міліціонери, вчителі тощо — трудяться. Те, що потреби бюджетників враховуються в головному фінансовому документі коли на 60, коли на 70 відсотків (залежно від впливовості керівника кожної конкретної сфери), а фінансуються ще гірше, — уже давно не таємниця. І за такого життя відривати копійчину чи то на покриття оплати працівниками частини житлокомпослуг, чи то на придбання проїзних?!
Ні, це було вершиною депутатського популізму — відновлювати в бюджетному законі надання пільг за фаховою ознакою в повному обсязі, не переймаючись пошуком додаткових грошей. Точнісінько так само, як жестом політичної нерозсудливості уряду — легковажна, не дуже професійна і, головне, вкрай невчасна спроба заштовхати цього джина назад у пляшку.
Результат голосування — 21 голос «за» —повчальний і цілком закономірний. Незрозуміло, а на що, власне, сподівалися? Можливо, збиралися якимось чином повернути цю нищівну поразку на свою користь, засвідчивши перед Президентом власну дисциплінованість і високу рухову активність? Оскільки назвати те, що відбувається, ділом язик якось не повертається. Якщо активність ділова — ну повинен же бути якийсь результат. Нехай не на рівні прийнятого рішення, то хоч осмислення ситуації.
Дірка на дірці
У нинішньому наступі на пільги головним виявився Мінфін, що цілком природно. За будь-яку соломину хапатимешся, якщо бюджету, по суті, не існує.
По гарячих слідах припустивши, що відновлені пільги створять проблему розміром у 5—8 млрд. гривень, «Дзеркало тижня», як виявилося, не погрішило проти істини. Січнева кабмінівська, та й президентська оцінка — 7 млрд.
Сюди ж додамо мільярдів п’ять-шість не відшкодованого ще з минулого року ПДВ. Загалом-то Микола Янович Азаров стверджує, що суми, запропоновані до відшкодування, дуже часто дуті, і щоразу розповідає нову жалісливу історію щодо цього (минулого тижня — про махінації при купівлі однією з фірм програмного забезпечення). Однак Міжнародний валютний фонд дотримується дещо іншої точки зору. Наш давній партнер і — періодично — кредитор переконаний, що борги бюджету з ПДВ треба виплатити. Якщо, звісно, уряд та НБУ справді хочуть продовжити співробітництво й одержати три заплановані на цей рік транші кредиту на загальну суму 550 млн. дол. А либонь хочуть. Причому 227 млн. (у доларах) необхідні кров із носа — така сума боргу України перед МВФ запланована до погашення 2002-го. Отже, не розрахуємося з платниками ПДВ — нічим буде виплачувати борги Вашингтону. Отакий кумедний ланцюжок...
Є ще одна діромаха — надходження від приватизації. Так, їх записано до розділу «Фінансування», але від цього не набагато легше, оскільки йдеться про фінансування дефіциту бюджету й деяких уже розписаних державних програм. У президентській адміністрації поки що мовчать, але це затишшя перед бурею: експертам ясно, що під кінець року доведеться шукати чергового стрілочника — цього разу винного в непродажі стратегічному інвесторові пакета акцій ВАТ «Укртелеком». А це ще близько 4 млрд. гарантовано не отриманих у бюджет коштів.
Як на наш погляд, справжніх винуватців лише двоє, та що їм «пришиєш», коли перший абстрактний — брак політичної волі, а другий — колективний, себто Кабмін, який нині перебрав на себе всі важелі управління приватизаційним процесом. Тільки котрий із високих чиновників утримається в уряді до грудня? Адже смуга фінансових неприємностей та соціальних ускладнень — при отакому бюджеті! — може початися вже в квітні-травні й, не виключено, ближче до осені торкнеться грошового й товарного ринків...
Тоді вже Мінфіну буде не до «пільгової» проблеми. Та й загалом, не зовсім мінфінівська це справа.
Хто «у пільгах» старший?
Саме тут ми й підходимо до центрального пункту нашої розмови. Біда не в пільгових ліках чи твердому паливі. Не в мільйонах пенсіонерів, котрі за законом не платять за проїзд у міському транспорті. І не в конкретному військовому, якщо, згідно з чинним законодавством, він має оплачувати лише 50 відсотків вартості житлокомпослуг. Погано, що ця ефемерна безплатність роз’їдає будь-які нормальні уявлення про те, що та скільки в нашому житті коштує і з чиєї кишені оплачується.
По суті, у нашій країні, де така сильна зневага до закону і така велика спокуса не заплатити, ухилитися, вислизнути (назвіть як завгодно), будь-які розмови про пільги не втрачають сенс. Пенсіонери не платять за проїзд? Так і держава не платить їм зароблених пенсій навіть на рівні межі малозабезпеченості. Із цього погляду безплатний проїзд — це не привілей, це частина, скажемо так, натуральної допомоги, яку надають для того, аби, даруйте за грубість, зовсім ноги не простягнули.
Комунальне підприємство не одержує належних сум житлових субсидій або дотацій на пільговиків? Воно напевне знає, що їх і не буде, принаймні в повному обсязі, тож компенсує дірку чи то погіршенням якості обслуговування житлового фонду (під’їзди не прибирають, гарячу воду до належної температури не гріють тощо), чи то завищенням норм споживання, до яких немає діла ні Мінекономіки, ні Антимонопольному комітету. От і виходить, що окремі дисципліновані платники з числа «останніх із могікан» покривають витрати на обслуговування і «дядька», і «тітки», і «того хлопця»...
Ми навіть приблизно не уявляємо, наскільки перекрученою є загальна картина, які «пільги» (і це за наших зарплат, коли бідують саме працюючі й родини з дітьми) можна безболісно скасувати, а які треба скрупульозно фінансувати. Навіть не з любові до людей — зі здорового почуття самозбереження. Погано уявляють собі це й у вищих ешелонах влади. Мінфінівський підхід — перекласти фінансування пільг, наданих за фаховою ознакою, на вже затверджені бюджети міністерств і відомств — у реальному житті нездійсненний. І, за великим рахунком, шкідливий, бо консервує ситуацію загальної «несплати» й не наближає нас до розуміння істини. Підхід «соціальників» (Мінпраці, відповідні служби Кабміну), здавалося б, логічніший — поетапно замінити пільги на грошові виплати. Але в реальному житті також недосяжний, оскільки грошей у бюджеті-02 немає — ні на прямі компенсації підприємствам, що надають послуги пільговикам, ні на адресні дотації населенню. Та й загалом, немає чіткого уявлення, скільки такий захід коштуватиме для скарбниці й чи виграють у кінцевому рахунку постачальники послуг, якщо ветеран, одержавши, скажімо, 20 гривень дотації на проїзд, витратить їх у найближчій аптеці на пігулки від тиску...
Рішення відомчі (приміром, у галузі зв’язку) або місцеві (в одному окремо взятому великому місті) лякають не тільки своїми непередбачуваними наслідками — без глибокого опрацювання проблеми можна такого накоїти! Ми повинні усвідомлювати, що проблема пільг не якась дніпропетровська чи рівненська, житлокомгоспівська чи транспортна — вона загальнодержавна. І хоча пілотні проекти, певне, не тільки можливі, а й необхідні, рішення слід розробляти комплексне.
Хто повинен це робити? Ми не закликатимемо нашу вельмишановну владу — ну, будь ласка, ну, створіть Держраду, міжвідомчу комісію, робочу групу із залученням учених, незалежних експертів, громадськості, профспілок (потрібне — підкреслити) для відпрацювання проблеми пільг і компенсацій. Усе це — від лукавого, що вже сто разів довела новітня українська практика. Бо якби наша адміністративна реформа вдалася, проблему пільг уже хтозна-коли розв’язали б силами одного-єдиного відомства. Маю на увазі Міністерство економіки України — сильне, не підвладне галузевим «заморочкам» і впливові регіональних лідерів, а також не схильне до голого фінансового практицизму.
А якщо в нас адмінреформа — не адмінреформа, і Кабмін — не уряд, а рота високопоставлених «пожежників», то з якого дива на депутатів і пільговиків нарікати. Треба терміново поповнювати запаси мила, щоб кожен член уряду міг сказати: «Громадяни, я чистий перед вами!»