Давня східна мудрість гласить: «У кожному чоловікові дрімає воїн». Історія неодноразово доводила правильність цього судження: в різні часи у різних частинах світу мирні хлібороби й тихі вчителі, сірі чиновники та скромні торговці, непримітні фельдшери й пересічні клубні працівники перетворювалися на великих полководців або (зрештою) на успішних польових командирів. Різні обставини, різні події, різні приводи будили в умиротворених тілах обивателів шалені душі войовників. І змушували їх змінювати бухгалтерські нарукавники, аптекарські халати чи смугасті піжами на лицарську зброю, сукняні гімнастерки або плямисті маскхалати...
Різні люди різними способами й з різних причин намагалися розбурхати летаргійно дрімаючий дух бійця в канонічному миротворцеві Вікторі Ющенку. Віктора Андрійовича несамовито намагалися «дістати». «Дістали». Віктор Андрійович вийшов зі сплячки й пішов влаштовувати Народний форум «За демократичний розвиток України». Відповідно до проекту підсумкової резолюції НФ, лідер найбільшої політичної фракції має намір гнівно та безстрашно вимагати «від Президента, керівництва виконавчої влади, від Верховної Ради, усіх політичних сил негайно сісти за стіл переговорів...»
«Є ті, хто вірить, і ті, хто дивиться з лож...»
Згаданий, не побоюся цього слова, доленосний документ має бути оприлюднений 15 вересня, за добу до початку масових акцій громадянської непокори «Повстань, Україно!» Є підстави вважати, що до останнього моменту як мінімум два ідеологи осінньої революції (лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко та глава Соцпартії Олександр Мороз) сподівалися на особисту участь керманича «НУ» і його організаційних структур у задуманих ними заходах. Утім, імовірність появи Ющенка на Європейській площі (чи на спорткомплексі «Чайка»?) все ще висока. Не виключено також, що в згаданий вище текст резолюції Народного форуму буде вписано певні слова про певну підтримку акції «Повстань, Україно!». На цьому (за інформацією, отриманою з джерел, близьких до Ющенка) наполягають вожді КПУ, СПУ та БЮТ. Проте, наскільки відомо, лідер усеукраїнського рейтингу політичної популярності поки що не поспішає піддаватися тискові. Внесення таких правок у вистражданий документ (а він пережив, за нашими даними, добрий десяток редакцій) може спричинити несхвалення резолюції більшістю політичних сил, котрі планують взяти участь у форумі.
На переліку дійових осіб ющенківського «віча», на його завданнях і на історії його виникнення ми зупинимося трохи згодом. А поки що спробуємо розібратися в тому, як і навіщо прибічники «повстання України» намагалися примусити Ющенка змінити маску пасічника на лицарське забрало. І що кожен із чотирьох втратив (придбав?) після фактичної відмови захисника демократії приєднатися до трійки нападу на владу.
Зо два місяці тому наша газета в журналістському дослідженні «Смерть мертвого сезону» спробувала відповісти на природне запитання — чому Тимошенко, Симоненко й Мороз так рано оприлюднили свій план активного опору нинішньому режиму? Адже було зрозуміло, що таке раннє «засвічування» такого серйозного заходу давало владі додатковий шанс як слід підготуватися до майбутньої війни з опозицією. Висуваючи свої версії, ми серед іншого припускали таке:
— опозиція знала, що їй не вдасться зберегти «військову таємницю» від «злісних буржуїнів», тому в її інтересах було не приховувати, а, навпаки, рекламувати свої задуми;
— такий відвертий виклик влади мав послужити демонстрацією впевненості у своїх силах і свідченням віри в остаточний успіх. Тобто передчасна реклама майбутньої акції, крім усього іншого, була ще й «психологічною атакою» на Кучму та його прихильників;
— противники влади розраховували, що в такий спосіб вони створять інформаційний привід і зможуть привернути до себе додаткову увагу преси та громадськості в період традиційного затишшя.
Логіка наступних подій підтвердила наші припущення. Правда, домогтися поставлених завдань опозиціонерам вдалося лише почасти. За свідченням джерел, близьких до керівництва різноманітних політичних і державних інституцій (зокрема й силових), влада знала про всі наміри опозиції ще раніше, ніж побачила світ «Смерть мертвого сезону». А дізнавшись, злегенька перелякалася. Але швидко оговталася, вибравши найефективніші способи протидії (до речі, нами також передбачені), — інформаційне замовчування й мобілізація адміністративного ресурсу. «Затемнена» сонцем вітчизняної соціал-демократії преса впритул «не помічала» заяв, прес-конференцій та вояжів представників опозиційної «трійки». А начальники всіх рівнів, рангів і мастей звично вигнулися під вагою владної вертикалі. «Зігнуті» керівники успішно нагнули підлеглих, і опозиція почала зазнавати втрат, ще не розпочавши бойових дій. Владна машина набрала обертів швидше, ніж організаційний «обоз» опозиції. Моментально перекрили фінансовий кисень практично всім реальним і гіпотетичним спонсорам майбутньої акції. Досить швидко з’ясувалося: в організаторів виникали проблеми з пошуком не лише грошей, а й узагалі всього необхідного для майбутньої перемоги — людей, транспорту, інформаційних ресурсів, політичних сателітів.
Гадали, що частину проблем буде знято після того, як «трійці» вдасться роздобути в союзники Віктора Ющенка. Вочевидь, нагальний липневий старт підготовки кампанії масової непокори (тоді він дуже скидався на фальстарт) почасти ставив перед собою і цю мету — змусити надобережного лідера «НУ» до активної політичної співпраці.
Спробуємо пояснити нашу думку. Заява про початок масових акцій, прогнозовано підтримана частиною «Нашої України», мала змусити традиційно роздумливого Віктора Ющенка визначити чітку позицію стосовно влади якомога швидше. Усім було очевидно: екс-прем’єр (навіть після програшу в спікеріаді, провалу ідеї з підписанням договору про співпрацю фракцій, призначення Віктора Медведчука главою АП і відверто хамського «кидка» на довиборах) сподівається відсидітися в окопі до наступних виборів, розраховуючи на «законсервований» рейтинг, милість Президента й можливий подарунок у вигляді прем’єрства. Складалося відчуття, що Ющенко все ще думає, що йому нікуди поспішати. А ось іншим опозиціонерам, передусім Тимошенко, вже нікуди було відступати. Юлія Володимирівна створювала для Віктора Андрійовича цейтнот.
Час перетворювати воду на вино...
Резони, керуючись якими решта учасників акції (більшою мірою Тимошенко й Мороз, меншою — Симоненко) хотіли перетворити «трійку» на «четвірку», очевидні, і ми про них теж писали. По-перше, Ющенко видавався прибічникам радикальної опозиції серйозним фінансовим та організаційним інструментом. По-друге, його участь робила акцію справді всеукраїнською і, даруйте за неологізм, всеопозиційною. І, нарешті, керівник найбільшої фракції був тією політичною «торговельною маркою», під якою можна зібрати необхідну кількість народу.
У Ющенка з’явився вимушений привід добряче замислитися. І що довше він розмірковував, то виразніше, певно, відчував, що відмовчатися — небезпечно, а стати на бік Президента — політично смертельно. Але й у вилізанні на барикади Віктор Андрійович не вбачав прямого резону. Тим паче, що чіткий сценарій йому був невідомий і, крім того, добір учасників, а також їхня несподівана моторність викликали певні сумніви. В усій цій політичній грі із заманюванням лідера «НУ» (якщо наші здогади правильні й така гра справді велася) був один дуже болісний для Ющенка момент — його поставили перед фактом, його примушували грати в чужу гру. Гру, правил якої він не знав. Гру, у яку його змушувало грати саме життя, усупереч його бажанню. Бездіяльність ставила під удар найдорожче, що в нього є, — рейтинг. Залишаючись байдужим свідком, він «грав» на його зниження, перетворюючись на контропозиціонера — на його знищення. Втративши значну частку електоральних симпатій, колишній прем’єр втрачав авторитет і політичні перспективи. Але для початку він міг втратити солідну кількість фракційних багнетів. Багато хто з його нинішніх соратників бачили в ньому реальну альтернативу нинішній владі й готові були терпіти труднощі, втрати, видатки й навіть приниження заради привабливого майбутнього. Багатьох дивувало, чому так довго не «відколюються» від заглибленого у вічні сумніви провідника, здавалося б, випадкові попутники — бізнесмени. Люди, внаслідок свого специфічного соціального статусу максимально вразливі для влади, в дійсності виявилися чи не найзапеклішими опозиціонерами в лавах «НУ». Проте Ющенку, певно, вистачало математичних здібностей підрахувати: у разі його болючого падіння з верхівки політичного хіт-параду навіть найстійкіші з близьких до нього підприємців можуть не витримати. Кинути свого безперспективного кумира й кинутися рятувати залишки бізнесу, методично знищуваного владою. Як компроміс бізнесмени «НУ» і запропонували провести форум.
У цьому разі ватажок «наших» втрачав не лише певну кількість прибічників і не просто певну кількість фінансових ресурсів, а й повагу опонентів. Досі його значимість неабиякою мірою визначалася кількістю та статусом людей, що стоять біля нього й за ним. А також масштабністю різноманітних ресурсів (зокрема, ясна річ, і фінансових), якими ці люди володіють.
З другого боку, Ющенка (який почасти демонстрував схильність до жорсткості своїх відносин із владою) непокоїло те, що частина опікуваних ним політичних сил несподівано перейнялися підозрілим провладним конформізмом. Зокрема, представники обох Рухів і, можливо, порошенківської «Солідарності» (наскільки можна судити) настійливо рекомендували не встрявати у чужу бійку. А скористатися зручним моментом як інструментом шантажу і в переговорах із пропрезидентськими фракціями щодо більшості, і в переговорах із самим Президентом — щодо можливого прем’єрства. Нібито знаходилися й такі, що обережно рекомендували вождю «обміняти» свій нейтралітет на відставку Медведчука. Додатковим подразником для деяких представників націонал-демократичних сил був той факт, що в акції «Повстань, Україно!» беруть участь комуністи. За таких умов приєднання до заходів «трійки» вони вважали неможливим. Один із «наших» депутатів (чи то жартома, чи то серйозно) навіть оголосив, що саме зараз — найзручніший час порушити питання про надання воякам ОУН—УПА статусу ветеранів. Є підстави думати, що окремі народні обранці натякали: якщо лідер фракції гратиме в одній команді з комуністами, вони із фракції вийдуть. Тобто, потенційна загроза розколу депутатського представництва блоку «НУ» була присутня в обох випадках — і в разі приєднання Ющенка до акції «ПУ», і в разі ігнорування.
Публічний прибічник розв’язання проблем шляхом консенсусу (хоча історія з примусовим голосуванням тих-таки рухівців за комуніста Мартинюка дозволяє сумніватися в непорушності цього правила) Віктор Андрійович вирішив обговорити проблему на фракційному «курултаї». З’ясувалося, що «НУ» розділилася на три умовні групи.
Позицію першої групи — «угодовців» — ми описали вище. Друга група — «радикали» — виступала за негайну та практично беззастережну участь у проекті «трійки». Третя група — «помірковані» — запропонувала особливий шлях. Він припускав непряму моральну підтримку й можливу, не дуже суттєву, матеріальну й організаційну підтримку учасників «Повстань, Україно!». Він не виключав сепаратних переговорів із провладними фракціями та Президентом на предмет участі в більшості, формування коаліційного уряду та прем’єрських перспектив. Тим паче що Віктор Андрійович, здається, вирішив, що жорстка лінія поведінки, обрана Медведчуком, збільшує кількість його потенційних союзників. А також його шанси перехопити ініціативу й очолити процес створення парламентської коаліції та формування коаліційного уряду. Наявність спільного ворога останнім часом помітно зблизила позиції Віктора Ющенка й Володимира Литвина, хоча відразу після виборів повірити в таке зближення було вкрай складно. Особиста участь головного «нашого» в масових акціях не виключалася, але йому рекомендувалося не встрявати в бійку відразу. Слід було подивитися, наскільки серйозно заявить про себе «трійка». Якщо справи в непримиренної опозиції підуть добре, можна буде на певному етапі долучитися. Якщо комуністи, соціалісти й «бютівці» не зможуть вивести необхідну кількість народу, але зуміють при цьому показати зуби, розігріти народ і розворушити владу, то можна буде не тільки підключитися до процесу, а й очолити його. Якщо ж усе складатиметься аж надто кепсько, то «вписуватися» резону немає і можна буде вдовольнитися не найгіршою роллю примирителя двох ворогуючих сторін.
«Злютованість лав — є свідченням дружби
або страху зробити свій власний крок...»
Не будемо стверджувати, що план «поміркованих» виглядав саме так. Не будемо оцінювати його сильні та слабкі сторони. Зробимо лише припущення, що саме такий план мав сподобатися Віктору Андрійовичу. І тому, що він дуже не вірив у перемогу осінньої революції. І його невіру (будемо відверті) поділяла переважна більшість його оточення. І тому, що для нього (на відміну від решти опозиціонерів) розмови про договори, більшості, коаліції, уряди ще не втратили своєї актуальності. І тому, що від нього не вимагали лізти на барикаду, та ще й стрімголов. І тому, що в разі потреби він міг зіграти у власну гру, а не підігравати іншим. І тому, що на нього не лягала відповідальність за майже неминучий (із його точки зору) провал плану під кодовою назвою «Повстань, Україно!»
Єдине, що було очевидним: Віктор Андрійович зрозумів, що треба щось робити. У цьому сенсі план Тимошенко (якщо такий, повторимося, справді, був) виправдався. Але, ясна річ, вона розраховувала на більш сприятливий для себе результат роздумів Віктора Андрійовича. Згодом на неї чекало ще одне розчарування. Наскільки можна судити, фінансово він вирішив учасникам «ПУ» не допомагати. І тому, що акцію він вважав не своєю грою. І тому, що його спонсори нині, справді зіштовхнулися з реальними фінансовими проблемами. І тому, що його бентежила присутність Симоненка. І тому, що йому було запропоновано профінансувати 90% акції. І тому, що він, здається, не був цілком упевнений, що всі гроші підуть за призначенням. Можна припустити, що кошти мали проходити через структури, підконтрольні Тимошенко. Можна припустити й те, що Ющенко не був упевнений, що це — найбільш надійний і прозорий канал. А оскільки йшлося про серйозні гроші, то ризикувати йому не хотілося.
Хоч як дивно, але ймовірна відмова Ющенка брати участь у фінансуванні акцій мала однаковою мірою засмутити як організаторів «ПУ», так і владу. Президент й іже з ним одночасно і побоювалися участі Віктора Андрійовича в акціях громадянської непокори, і не вірили в неї, і мріяли про це. Оскільки це надавало їм унікальний шанс «спалити» потенційного лідера країни. Навіть мляві розмірковування глави «НУ» про певну, часткову доцільність акцій, яка в принципі має право на існування, вже дали привід Банковій «помітити» наближення акції та перейти від незвичної тактики інформаційного замовчування до звичної тактики інформаційного «вимочування». При цьому Мороза, Тимошенко, Симоненка та Ющенка «сковували одним ланцюгом». Але виглядало це не дуже переконливо, оскільки довести хоча б непрямий стосунок вождя «нашоукраїнців» до підготовки акцій не вдавалося.
Залишалося «довбати» ідею проведення Народного форуму. Саме цим Ющенко здається вирішив заповнити виниклу політичну й часову паузу й виправдати свою вичікувальну позицію. На форум (як потенційних делегатів) було запрошено лідерів усіх парламентських фракцій, а також керівників усіх партій і блоків, що брали участь в останніх парламентських виборах. Наскільки можна судити, було надіслано запрошення також Президенту і прем’єру. За задумом Ющенка, учасниками його віче мали стати лише ті, за кого голосував народ. Решта — прем’єр, міністри, губернатори, співробітники адміністрації Президента могли розраховувати тільки на статус гостей. Більш-менш точного переліку учасників на момент підготовки цього матеріалу не було навіть в організаторів форуму. Можна лише припустити, що на НФ дуже чекають Литвина й дуже не чекають Президента. І не дуже переживають через імовірну відсутність Симоненка й Тимошенко (передбачається, що їхні інтереси на форумі представлятиме Мороз, який дав попередню згоду на участь у роботі НФ).
За наявною в нас інформацією, спочатку форум розглядався як своєрідний з’їзд сил, що ввійшли до блоку «Наша Україна». Один із варіантів передбачав проведення НФ на початку вересня, щоб усі «наші» партії та організації мали змогу й час визначити власне ставлення до акції «Повстань, Україно!» Проте Ющенко, з огляду на все, вирішив перестрахуватися. Або піддався звичному для нього прагненню об’єднати всіх. Навколо себе. Утім, у нього, можливо, ще буде привід пошкодувати. Гіпотетична участь у форумі представників СДПУ(о) або ПСПУ не обіцяє Ющенку з товаришами нічого доброго.
Програма форуму передбачала роботу в п’яти секціях (де мали обговорити питання політичного, економічного, інформаційного, соціального життя, а також проблеми громадянського контролю) і проведення «круглого столу», присвяченого темі місцевого самоврядування (який обіцяв ушанувати своєю присутністю столичний мер). На це відводили перший день НФ — 14 вересня. Проте головним має стати наступний день — пленарний, коли учасники повинні схвалити резолюцію, уривки з якої ми наводили на початку статті. Розглянемо цей документ докладніше. Текст починається з переліку виразок, що роз’їдають суспільство. Після цього йде вимога — усі гілки влади, усі політичні сили повинні сісти за стіл переговорів і «продемонструвати нації розуміння своєї відповідальності за долю країни». Дозволимо собі відзначити, що цей пасаж скидається на пустопорожній набір красивих фраз. Те саме стосується «конструктивної» пропозиції заснувати «постійно діючий «круглий стіл» між владою та суспільством». Складалося враження, що Ющенко знову хоче пограти в ігри, у яких Президент має абсолютну перевагу ще до стартового свистка. Проте далі — веселіше. Автори резолюції наважилися на виклик режиму — «влада повинна, не ховаючись за дверима кабінетів, не прикриваючись спецслужбами, вийти на діалог із суспільством...» І нарешті, ключовий момент — якщо «влада відмовиться від діалогу», організатори форуму обіцяють підняти маси й зажадати проведення дострокових виборів Президента й Верховної Ради (через півроку після переобрання глави держави). Причому парламентська кампанія повинна пройти за новою, пропорційною схемою. У проекті проставлено й дату початку масових акцій, що відбуватимуться під егідою «НУ» (або, коли хочете, під егідою Народного форуму), — 29 вересня. Погодьтеся, із фіксованою датою ці заклики мають хоч якийсь сенс. Бо аж надто багато неясного. Як саме влада повинна «усвідомити свою відповідальність»? Що буде, якщо вона вступить у діалог, а потім із нього вийде (скажімо, через місяць)? Які повноваження матиме «круглий стіл» і хто представлятиме в ньому суспільство?
Проте, за свідченням очевидців, Ющенко дав «добро» на встановлення чіткої дати можливого початку «Повстань, Україно-2» не відразу. Ну, не хоче він на барикади. Має право не хотіти. Рішучішим його зробили обставини. За деякими даними, Віктор Андрійович одержав інформацію про провокації, які готуються на 16 вересня. З чийого боку вони плануються, невідомо. Але джерело, що нібито поділилося з Ющенком наявними в нього даними, начебто божилося, що відомості архінадійні. І в пасічнику, здається, прокинувся воїн. Кажуть, Віктор Андрійович вирішив, що ігнорувати площу в такий момент буде безвідповідально. А можливо, він відчув докори сумління за те, що після Скниліва не знайшов часу підтримати тих, хто не так давно підтримав його... Близькі до Ющенка особи стверджують, що саме отримавши зазначені відомості, він заявив, що 16 вересня однозначно буде на площі. Ми не маємо змоги це спростувати чи підтвердити. Тому приймемо на віру. Хочеться ж у щось вірити...
Фразу, вимовлену під час інтернет-конференції в «Українській правді», моментально розтиражували всі підконтрольні владі мас-медіа. Як же, такий привід — головний «наш» добровільно бере на себе частину відповідальності за акцію, до якої не має жодного стосунку. І вже не має часу залучити до участі в ній наявні в нього ресурси. Перед тим про свою підтримку «ПУ» заявили обидва Рухи та ПРП, і «правильна» преса про це також роздзвонила. Але ефект був не той, оскільки Ющенко мовчав.
До речі, достеменно відомо: до заяви Ющенка жодна регіональна організація жодної з партій, котрі входять у «НУ», не одержала офіційного розпорядження підключатися до акцій 16 вересня. Лідери Рухів і ПРП, по суті, обмежилися нічого не значущими закликами, просто розв’язавши руки тим партійним добровольцям, які за власною ініціативою вже розпочали співпрацю з організаторами «ПУ».
Опинившись у дуже скрутному становищі, Ющенко начебто дав себе вмовити й погодився з тим, аби до резолюції вписали фіксовану дату можливого початку нових масових акцій. Кажучи про 29 вересня, він начебто відмежувався від 16-го. Але тільки формально. Бо після його одкровення всі кому не ліньки з повним на те (для себе) правом «прив’язали» його до ідеологів «Повстань, Україно!»
Ви не чули виступів губернаторів? Даремно. Останній раз таке мракобісся доводилося спостерігати в переддень прийняття Конституції, вже й підзабути встигли, що можна навіть так. Ну, те, що організатори акцій, виявляється, виступають за розрив відносин із Росією, — це ще півбіди. Хоча й цілковита маячня. Про геополітичних сусідів ніхто з «трійці» та й сам Ющенко взагалі не згадували. Тим більше, що уявити Симоненка, який закликає порвати з Росією, не зміг би, напевно, навіть такий великий містифікатор, як блаженної пам’яті «журналіст» Вадим Долганов.
Але ось те, що призначувані Президентом регіональні намісники провокують зміну державного ладу, причому неконституційним шляхом, — це вже занадто. Такого в історії держави ще, по-моєму, не було.
Що тепер робити Ющенку? Спробувати включитися в процес організації «ПУ» за дефіциту реального часу й ліміту реальних коштів? Чи дотримуватися з самого початку обраної тактики та плекати надію на успіх форуму? Зрозуміло одне, нічого не робити в нього вже не вийде. Повертатися в і без того численні й монолітні ряди «очікувачів» усіх мастей, рангів, чинів і ідеологій безглуздо. У війні перемагають воїни. А те, що це — війна, сумнівів уже не залишилося.