UA / RU
Підтримати ZN.ua

Без Туркменбаші

Зі смертю 66-річного Сапармурата Ніязова в Туркменистані закінчився більш ніж п’ятнадцятирічний період відносної стабільності...

Автори: Михайло Гончар, Сергій Данилов

Зі смертю 66-річного Сапармурата Ніязова в Туркменистані закінчився більш ніж п’ятнадцятирічний період відносної стабільності. Тепер ця країна занурилася в епоху непевності: Туркменбаші не залишив після себе офіційного, визнаного всіма туркменськими кланами спадкоємця. До ситуації в цій країні нині прикута увага всього світу. Як смерть Ніязова позначиться на стабільності в країні й Центральноазіатському регіоні? Хто стане новим главою держави? Яка буде енергетична політика нового лідера країни? Як поведуться основні геополітичні гравці? Ці питання нині ставлять не тільки експерти, а й політики в головних столицях світу. «ДТ» подає свій погляд на політичні та енергетичні перспективи Туркменистану без Сапармурата Ніязова.

Битва за владу

Найближчими днями світ стане свідком жорстокої боротьби за спадщину покійного президента Туркменистану Сапармурата Ніязова, котрий створив одне з найхимерніших державних утворень у сучасній історії. Сутичка, яка спочатку лише вгадуватиметься за напівнатяками і найменшими змінами тональності, дуже скоро стане явною і відкритою.

Ніязов, будучи практичним політиком, умів здивувати польотом своєї фантазії й екстравагантними рішеннями. У сторонніх спостерігачів часом складалося враження, що довічний президент просто перевіряє своїх підлеглих: а як вам заборона балету? А що скажете про заборону більярда? Його анекдотичні соціальні інновації, звісно ж, відімруть уже найближчим часом. Проте не варто недооцінювати наслідків правління Ніязова для туркменського суспільства. Тому перші повідомлення про відкриті прояви радості та про взаємні поздоровлення жителів Ашгабата не мають вводити в оману. Через те що для багатьох у цій злиденній країні смерть Ніязова стала справжнім шоком і потрясінням, кінцем стабільності. Через те що туркменський істеблішмент не знає іншої політичної культури, крім тієї, яку прищепив їм Ніязов і яку вони тепер відтворюватимуть з деякими варіаціями. І нарешті, через те, що багато хто повірив, що «Довічний» у його офіційній президентській «титулатурі» насправді означало «Вічний».

Так думали не тільки прості громадяни Туркменистану. Не готовими до такого розвитку подій виявилися і так звані еліти. Мабуть, максимальну інформацію про стан здоров’я Ніязова, який часто лікувався за кордоном, мали лише провідні розвідки світу. І їхні песимістичні прогнози дали можливість лідерам ключових країн підготуватися до майбутньої боротьби за туркменський газ. Зараз багато пишуть про випалену землю і про пустелю, яку лишив після себе Ніязов у вищих ешелонах влади. І справді, практично безперервні чистки із періодичними гучними процесами над учорашніми улюбленцями, котрі вмить стали корупціонерами, найвища примусова міжгалузева і територіальна мобільність у середовищі вищих управлінців створили зовні доволі гомогенний прошарок чиновників, головною рисою яких було вчасно вгадати напрям думки Туркменбаші і не висовуватися. Проте, можливо, таке враження оманливе. Люди, які пройшли таку школу і залишилися живі, насправді на багато що здатні...

Ситуація в Туркменії прихована від очей спостерігачів пилом Каракумів, крізь який вгадуються лише загальні контури. Але в найближчій перспективі найбільші шанси для захоплення командних висот мають представники найближчого оточення Ніязова. Швидка нейтралізація віце-прем’єром Гурбангули Бердимухаммедовим глави опереткового меджлісу Овасгельди Атаєва свідчить принаймні про наявність консолідованої позиції у частини постніязовської номенклатури, яку пов’язують не лише з Бердимухаммедовим, а й із керівником особистої охорони і довіреною особою Туркменбаші — дуже впливовим Акмурадом Реджеповим. Причому засіб усунення спікера так само важливий, як і те, наскільки швидко це було зроблено. Втім, перемога в «першому турі» не означає, що в Туркменистані не відбудеться «другого туру».

Серед претендентів, крім Г.Бердимухаммедова, який подав уже офіційну заявку, називають членів сім’ї покійного президента (насамперед його сина Мурада Ніязова), а також міністра оборони А.Мамедгельдієва. Не скидають з рахунків і лідерів опозиційних груп, які перебувають нині або за кордоном, або у в’язницях. Деякі експерти не виключають, що за певного збігу обставин у боротьбу за владу можуть втрутитися і наркодилери, котрі контролюють стик кордонів Афганістану, Ірану і Туркменистану.

Практично всі експерти виключають можливість приходу до влади в країні Ніязова-молодшого. По-перше, його не сприймуть представники політичної еліти. По-друге, малоймовірно, щоб власник значних статків, котрий безвилазно живе в Європі, сам захоче найматися до когось. Тим більше що наймач цьому всіляко опиратиметься. З іншого боку, Мурад Ніязов цілком спроможний узяти участь у грі, яка розпочалася, намагаючись забезпечити в майбутньому певні позиції для свого бізнесу. Тим більше що, як видно, саме в нього залишилися ключі від частини зарубіжних авуарів покійного батька, котрий постійно плутав особисті заощадження з державними. І в цій ситуації не слід дивуватися, якщо допомога від спадкоємця надійде не найближчим соратникам батька, а окремим представникам нинішньої опозиції. Проте і перебільшувати її значення не слід.

Маргіналізованій опозиції, яка втратила навіть мінімальний вплив, для успішного виступу знадобляться дуже нетривіальні дії. Спочатку в неї, звичайно, з’явиться сильний козир — зовнішня підтримка і зарубіжне заступництво: у когось із Білокам’яної, у когось з-за океану. Це дуже важливий чинник, оскільки будь-якому новому президенту країни доведеться з нуля вибудовувати схеми, за якими газові гроші осідали й крутилися на Заході, ті самі схеми, багато секретів яких Ніязов забрав із собою в могилу. Проте не слід і переоцінювати значення такої допомоги: усі зовнішні гравці зрештою домовляться з тим, хто буде сильніший і забезпечить стабільність у газових питаннях і дотримання їхніх інтересів. Але це в тому разі, якщо Москва і Вашингтон знайдуть консенсус в інтересах. Що непросто...

У разі повернення з еміграції Ханамова, Оразова та Иклимова, а також виходу з в’язниці колишнього міністра закордонних справ Бориса Шихмурадова (свого часу дуже впливового) країну чекають знакові зміни. І це, безумовно, вплине на розстановку політичних сил. Проте сподіватися на швидкий прихід до влади опозиції було б необачно. Зате за певних умов вони могли б претендувати на участь у другому колі змагань. Сумнівно, що такий розвиток подій входить у плани Акмурада Реджепова, і тому амністія політв’язнів та емігрантів у найближчому майбутньому не відбудеться.

Битва за газ

На світовій енергетичній карті Євразія — простір, де відбувається глобальне полювання на енергоресурси. Учасників можна розділити на декілька груп — «мисливці», «хижаки» і «здобич». У ролі глобальних «мисливців» виступають традиційно США, ЄС, Китай та Індія, функціонування і розвиток економіки яких неможливі без імпорту енергоносіїв. Володарями енергоресурсів, а заодно й у ролі «здобичі», виступають країни Близького Сходу, Центральної Азії та Каспію. Серед них виділяється Туркменистан з його третіми у світі запасами газу. Нагадаю, нині у Туркменистані добувають 68 млрд. куб. м. (прогноз поточного року), 2010 року очікується 120 млрд. кубометрів видобутку, а до 2020 року цей показник має вирости вдвічі. Нині щорічний видобуток нафти — 9 млн. тонн. Тим часом у планах покійного Туркменбаші було збільшити цю цифру до 48 млн. тонн 2010-го і до 100 млн. тонн 2020 року.

На тлі цієї центральноазійської держави особливо рельєфно вимальовується тінь «хижака», який протягом останніх трьох років домігся майже повного контролю над туркменським ресурсом газу. І от тепер, після смерті Великого Сердара (керманича) всіх туркменів 21 грудня, чинник непевності збільшує ризики Росії. Путін у Києві, але думки його в Ашгабаті.

Російські урядові аналітики підготували в листопаді доповідь для президента РФ про виникнення, починаючи з 2007 року, дефіциту вітчизняного газу. У 2007 році він становитиме 4,2 млрд. кубометрів. Прогноз на більш віддалений період набагато серйозніший: до 2010 року дефіцит досягне 27,7 млрд. кубометрів, а до 2015 року — вже 46,6 млрд. кубометрів. 23 листопада на засіданні уряду РФ прем’єр-міністр Михайло Фрадков зазначив, що проблема дефіциту енергоресурсів має «комплексний характер на тривалу перспективу». Ні нинішній рівень видобутку, ні темпи введення в дію нових родовищ у Росії не дозволяють із повною впевненістю говорити про те, що «Газпром» зможе виконувати всі взяті на себе зобов’язання. Ще у квітні поточного року тепер уже колишній заступник голови правління «Газпрому» О.Рязанов заявляв про те, що в компанії не залишилося нових великих родовищ газу. Ряд російських експертів зазначають, що в найближчі три-чотири роки «Газпром» зіштовхнеться з проблемою підтримки газового балансу.

Звідси стає зрозуміло, чому такою високою була активність РФ стосовно Туркменистану протягом останніх трьох-чотирьох років, чому традиційна російська політика «збирання земель» доповнилася політикою «збирання газу і труб». У Москві розуміли наближення серйозних проблем і рятівним їх розв’язанням бачили центральноазійський газ, насамперед із Туркменистану. Відповідно до 25-річної російсько-туркменської угоди про постачання природного газу, у 2009 році щорічно має поставлятися 70—80 млрд. кубометрів.

З огляду на це, стає ясно: Росія робитиме все для збереження свого статус-кво у Туркменистані. Будь-якою ціною. Інакше, якщо буде ще одна холодна і затяжна російська зима з 40-градусними морозами, РФ може ввійти в газовий штопор і зірвати виконання своїх зобов’язань із постачання не тільки до країн ЄС, але і на внутрішній ринок.

Проте Росія не єдина, хто буде активно намагатися «облаштувати» постніязовський Туркменистан. У Вашингтоні, Брюсселі, Пекіні, Тегерані й Анкарі пишуться сценарії й розробляються моделі, мета яких одна — видобуток. У принципі перелічені країни зацікавлені в стабільності й внутрішньому спокої Туркменистану. Про це свідчать офіційні заяви, які пролунали вчора у головних столицях світу. Але в тому-то й може виявитися проблема, що разом із «турботою» про стабільність до Туркменистану може бути привнесена дестабілізація. Не тільки тому, що туркменське суспільство переживає нині «ефект 53-го року»: для більшої частини туркменів смерть Ніязова те саме, що смерть Сталіна для багатьох радянських людей. Ще і тому, що стабільність Туркменистану в кожній зі столиць розуміють по-своєму.

У Москві хочуть узяти Ашгабат ще міцнішою хваткою, адже впливати на нових людей, безсумнівно, буде легше, ніж на норовливого Туркменбаші. Наприклад, виявиться більш розв’язуваним завдання створення ГазОПЕК. Для досягнення цілей може бути використаний популярний в епоху Путіна «російський коктейль»: політичний пресинг, корупція, шантаж у відповідній пропорції «під патронатом» спецслужб.

У Пекіні сподіваються на виконання підписаної 3 квітня генеральної угоди про розробку газових родовищ, будівництво газопровідної системи Туркменистан—Китай і про імпорт, починаючи з 2009 року, 30 млрд. кубометрів газу щорічно в Піднебесну. А ще намагатимуться добитися участі в розробці шельфових родовищ нафти і газу в туркменському секторі Каспію. У Тегерані поняття «стабільний Туркменистан» асоціюватиметься з ісламістськими порядками і посиленням газового співробітництва. В Анкарі перейматимуться не лише подальшим перебуванням Ашгабата у сфері Великого Турана, а й посиленням пантюркістських орієнтацій з одночасним послабленням проіранських, а також зав’язуванням газового транзиту на Туреччину через Каспій та Південний Кавказ. У Вашингтоні і Брюсселі поспіхом реанімується Транскаспійський проект, який відкриватиме Туркменистанові можливість торгувати газом на європейських ринках без посередництва «Газпрому». І останнє завжди резонувало з думками та сподіваннями не лише покійного Сердара, а й його оточення, що марить про інший, не газпромівський, рівень ціни на газ. А це можливе лише у разі прямого виходу на європейські ринки.

Можна заперечити, що створюватимуться сценарії й демократичного розвитку Туркменистану. Є хоч і різнорідна та досить роз’єднана, але все ж таки опозиція, що діє за межами країни газу, бавовнику і піску. Яка планує повернутися на батьківщину і ризикує потрапити під репресії тоталітарної системи, що аж ніяк не може канути в Лету разом із її творцем. Так, демократичні сценарії будуть і, напевно, вже написані. Але, швидше за все, так і залишаться на папері. Тому що на шальках терезів газ, попри леткість цієї енергетичної субстанції, виявиться вагомішим, ніж демократія. І не лише для Росії (що не дивно), а й для Європи та США. Що, втім, зрозуміло в умовах високих цін на енергоресурси і з урахуванням перших залпів енергетичних боїв у Європі, які прозвучали минулої зими. Статус-кво в Туркменистані влаштовує усіх. Але, побоюючись, що хтось спробує перетягнути на себе «газоресурсну ковдру», усі пробуватимуть запобігти небажаному для себе сценарію. І це може стати «ефектом метелика» для дестабілізації хиткого внутрішнього світу, який базувався на волі Сердара, що тільки й міг домінувати над кланами туркменського суспільства.

На тлі діалогу Москва — Брюссель, який після українсько-російського газового конфлікту набув драматичного відтінку, Єврокомісія зробила правильний, але дуже запізнілий крок. Спецпредставник ЄС у країнах Центральної Азії П’єр Морель з участю тимчасового повіреного у справах Німеччини в Туркменистані Астрід Вольф 18 грудня зустрівся в Ашгабаті з Туркменбаші. Брюссель висловив стурбованість із приводу того, що нині в ЄС немає можливості прямих закупок газу з країн колишнього СРСР, оскільки весь азіатський газ купує Російська Федерація. Звучала тема і Транскаспійського газопроводу, реалізація проекту якого дозволила б Туркменистанові збільшити рівень свободи в експортній політиці і вийти на ринок ЄС, чого так побоюються у Москві. Там не залишилося непоміченим посилення активності Німеччини в регіоні. Міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайер, який перебував із візитом в Ашгабаті, 2 листопада зустрічався з президентом Туркменистану. Брюссель планував підготувати з Ашгабатом спеціальний меморандум про стратегічне співробітництво в енергетичній сфері на образ і подобу тих, які вже є з Баку, Астаною та Києвом — сторонами, котрі володіють енергоресурсним або транзитним потенціалом, здатним впливати на енергетичну безпеку ЄС. Тепер це під сумнівом.

Що ж у Києві? Україна, маючи потужні торгово-економічні позиції в Туркменистані на початку дев’яностих, втратила усі свої козирі. А з 2003 року, по суті, йде у фарватері політики «Газпрому» в регіоні, дедалі більше втрачаючи суб’єктність. Зараз з’являється шанс, але втрачені позиції навряд чи вдасться повернути. Україну в Туркменистані сьогодні сприймають як аутсайдера, що перебуває в тіні «Росукренерго». Швидше за все, Києву треба разом із Брюсселем наново створювати позицію для впливу в цій маленькій, але такій важливій для хиткого енергетичного миру країні. Щоб турбулентності в Туркменистані, які виникли з відходом зі сцени диктатора, іменованого Великим Кормчим усіх туркмен, не перетворилися на газове торнадо Євразії з «ефектом доміно».