Тоді нам інколи здавалося, що ще трохи — і ми не витримаємо таких фізичних і нервових перевантажень. А вже сьогодні нам гостро бракує настільки сильних відчуттів. Нам сумно від того, що Майдан закінчується. Схоже відчуття знайоме кожному, хто в дитинстві збирав речі, готуючись до від’їзду з піонерського табору. Всім серцем відчуваючи неминучість розлуки, ми обмінювалися адресами й телефонами, домовлялися про майбутні зустрічі та фотографувалися на пам’ять, намагаючись при цьому заглушити смуток, який нас огортав. Ми вже сумуємо за тобою, Майдане! За твоїми очима, за твоїми піснями, за твоїми руками і за твоїм неповторним духом.
Водночас ми добре усвідомлюємо, що обставини, які породили цей Майдан, ніколи більше не мають повторитися. Заради цього, власне кажучи, і були ці очі, ці пісні, ці руки і цей дух. І приводом для того, щоб Майдан зібрався знову, повинні стати не обмануті сподівання мільйонів, а торжество справедливості. Ось чому Майдан розходиться і роз’їжджається країною з рішучим наміром і далі відстоювати своє право на вільний вибір на тридцяти трьох тисячах виборчих «майданчиків».
Проте головний Майдан теж продовжує жити. Хоча й в іншому режимі. Його життєдіяльність підтримують ті ж, хто ніс беззмінну вахту на комендантських постах із першого дня Майдану. Хто знає всі його тріщинки, особливості характеру і, звісно ж, слабини й недоліки. Вони вже будують плани на найближче майбутнє Майдану. Але ще свіжі та об’ємні їхні спогади. І поки їх не заступили нові події і враження, ми попросили народних депутатів Тараса СТЕЦЬКІВА, Володимира ФІЛЕНКА та Юрія ЛУЦЕНКА розповісти про вчорашній Майдан.
— Майдан розпускають… Скільки людей там залишиться і що це за люди? Що вони робитимуть і як ви збираєтеся ними керувати?
Юрій Луценко: — Десь у середині Майдану кілька днів тому я вирішив уночі зі старшим сином пройтися до наметів і цілком випадково зустрів там пана Пінчука, який зі старшою донькою теж ішов туди. Тож у нас склалася дуже цікава компанія. Ми йшли через наметове містечко, і народ дуже жваво і здивовано нас зустрічав. Мене вразила одна дівчинка-студентка зі Львова, яка сказала: «Велика подяка вам, пане Пінчук, за те, що ви вивели нас на цей Майдан». І подарувала йому маленького помаранчевого бантика. Пінчук, до його честі, сказав: «Був би я студентом, то був би серед вас. Але зараз я передаю його своїй доньці». І вона приколола собі цей бантик.
Я розумію, навіщо Пінчук туди вийшов. Очевидно, однією з причин було бажання особисто оцінити ступінь готовності Майдану до тривалої облоги. Тому я показав йому один із наметів, котрий займав вуйко Василь. Він був обкладений дровами, а всередині стояли ряди тушонки та варення, примус і стіл. Типова киянка запитувала вуйка Василя: «Чоловіче, що вам принести поїсти?» А він відповідав: «Їжі в нас досить». «А що вам принести попити?» «Пити в нас досить». «Чоловіче, а що ж вам потрібно?» «Вогнегасник і килим, якщо є». Сміх сміхом, але ці люди в разі потреби були готові залишитися на Хрещатику і пікетувати навіть президента Ющенка за недосконалі укази про підвищення пенсій.
Мене часто запитували, скільки вистоїть Майдан? А я постійно питав себе: як ми його звідти заберемо? Люди приїхали, і цілком серйозно мали намір стояти до переможного кінця. Я розмовляв з хлопчиком із Житомирської області, він показав мені листа матері, в якому є такі слова: «Тебе відправляло все село. Без Ющенка додому можеш не повертатися».
Це був не Майдан 2000 року. Тоді була генеральна репетиція, і я думаю, що без неї не відбувся б Майдан нинішній.
– І все ж таки, що ви збираєтеся робити далі з людьми, які залишились?
Тарас Стецьків: — Ми скоротимо Майдан. Він тепер простягатиметься від власне Майдану Незалежності (від сцени) до вулиці Прорізної. Тож буде відновлено нормальне сполучення від Бессарабки до Прорізної. Нині ми змінюємо маленькі намети на великі. У них, а також в Українському домі ми триматимемо приблизно вісім-десять тисяч людей (точна кількість ще обговорюється). Звільняємо Жовтневий палац для дитячих новорічних ранків, Будинок офіцерів. Залишаємо сцену на Майдані. І основні плани такі: поки не відбудеться переголосування і не буде встановлено його результати, ми наметовий табір не знімемо.
— А як же тоді зможуть проголосувати жителі цього містечка?
Т.С. — Ми поки точно ще не вирішили, як це відбуватиметься технологічно, але цілком можливо, що ми відпустимо людей напередодні, в суботу, проголосувати, а в понеділок вони повернуться.
Володимир Філенко: — Залишимо тільки охорону. Маємо організовану групу охорони сцени. А решта поїдуть до себе в регіони, проголосують і повернуться святкувати перемогу. І саме на сцені.
Ю.Л. — Так, учора нам спало на думку одне й те саме, і запевняю вас, так воно і буде: Ющенко не просто принесе присягу, а він має зробити це на Майдані, на цій сцені, перед тими людьми, які реально зробили його Президентом.
Т.С. — Майдан структурно складався з трьох частин. По-перше, наметового містечка, котре спочатку створювала тільки «Пора», а потім воно розрослося до неймовірних розмірів. Друга частина — це власне, люди, які стояли на Майдані. І третій елемент — сцена. Визнаємо, ми абсолютно не підозрювали, коли її встановлювали, що ця сцена і цей мікрофон стануть генеральним диспетчерським пунктом, який керуватиме революцією. Мали лише інтуїтивне розуміння: сцену потрібно ставити. Для мітингу. Але навіть ми не припускали, що це переросте у безперервну акцію. І якби цього мікрофона не було, то революцією ніяк було б керувати. Тож коли ставитимуть пам’ятник українській революції, то символів у неї три: намети, мікрофон і мегафон. Це й була наша зброя.
Ю.Л. — І бочки, бочки-барабани ще…
— То ось у чому полягали хитромудрі американські технології!
Т.С. — Та жоден американський політтехнолог не міг би придумати цю сцену і безперервне стояння людей! Навіть ми не припускали, що люди будуть на Майдані так довго.
В.Ф. — Чому ми не залишаємо Майдан? Він виконуватиме кілька функцій. З одного боку, він залишається натягнутою тятивою або, якщо хочете, дамокловим мечем, занесеним над владою, як нагадування їй: жартувати з виборами і повторювати фальсифікації не можна. У разі нової загрози виборам ми впевнені, що Майдан у будь-який момент миттєво знову розростеться, наповниться киянами, і за потреби підтягнуться люди з регіонів.
Друга його функція — стати інформаційно-пропагандистським центром для всієї України, звідки ми робитимемо ключові повідомлення, куди ввечері або у вихідні зможуть приходити кияни, перед якими виступатимуть політики, а коли треба, й сам наш кандидат для оголошення тих або інших важливих моментів, що виникають під час виборів. Це буде великою базою навчання, агітації, пропаганди й одностороннього спілкування з виборцями (для двостороннього розробляються інші форми — ті самі агітатори, пропагандисти, кампанія «від дверей до дверей», спостерігачі, охорона громадського порядку). Третя функція, яку ми покладаємо на Майдан, це блокування Банкової. Ви знаєте, що ми зняли блокаду Кабміну, але адміністрація Президента — інша річ. Ми блокуватимемо її незалежно від того, чи буде президент Ющенко згодом заходити саме до цієї будівлі або ж вибере якусь іншу. Маємо всі підстави вважати, що Кучма серйозно втратив легітимність. Крім того, знаючи про всі ці додаткові сервери й адмінресурси, якими керували саме з цього будинку, ми намагаємося убезпечити себе й мінімізуємо можливість формування нового такого центру перед переголосуванням. Хоча, звісно, розуміємо, що його можуть створити у будь-якому іншому місці. Але для нас АП — це певний символ, який заслужив таке ставлення до себе. Як і сам Кучма.
— А скільки взагалі хоча б приблизно було людей на Майдані?
В.Ф. — Пік, що випав на першу суботу, 27 листопада, становив близько півтора мільйона людей. Майдан і Хрещатик, за нашими оцінками, при повному наповненні вміщають до 500 тис. І вони реально там стояли. А тієї суботи, коли вивалив увесь Київ і був пік приїзду з регіонів, ми ходили центром міста і бачили, що навколо Хрещатика і головних адміністративних споруд просто величезна маса людей. Всі прилеглі вулиці, майдани, парки були забиті людьми — і Європейська площа, і Франка, і вулиці Інститутська, Грушевського, Городецького, Шовковична, Прорізна, Пушкінська. Люди були скрізь. Їхня кількість просто вражала.
І якщо говорити про тактику поведінки, то тоді можна було легко явочним порядком владу відібрати. Для цього були підстави.
— А кров при цьому була б?
В.Ф., Т.С. — Ми цього не виключаємо.
Ю.Л. —Я абсолютно впевнений, що кров була б. Бо біля адміністрації Президента знаходився не лише український спецназ, а й бійці з підмосковного Теплого Стану. У нас є відеозапис їх присутності.
Т.С. — Вони були готові стріляти.
Ю.Л. — Там стояли люди, закриті за хвірткою, які не мали можливості як для відступу, так і для братання з помаранчевими. І вони були найстрашнішими.
— А наш «Беркут» у разі чого не став би захищати свій народ від іноземного спецназу?
Ю.Л. — У них була можливість відступити. І вони могли б перейти на бік народу. А іноземним громадянам переходити було нікуди.
Т.С. — Це як під Сталінградом: за спинами наших спецназівців стояв російський загородзагін.
— А хто з ними спілкувався і як це відбувалося? І взагалі, чи була необхідність у такому спілкуванні
Ю.Л. — Я з першого дня, незважаючи на свій імідж ультрарадикала й антикучміста, говорив: у мене на очах уже загинула одна революція від однієї не запланованої нами сутички. І перша крапля крові, а точніше, перші синці поховали ту революцію. І тому нинішня мала бути саме такою, якою вона й виявилася, — мирною, переможною і, можливо, трохи компромісною.
— Ми знаємо, що ви домовлялися з конкретними людьми й у Кабміні, і в адміністрації з приводу захоплення цих будинків. Наскільки все ж таки воно було можливе?
Т.С. — Із Кабміном це було цілком реально, і його ми легко могли б захопити. Але логіка захоплення Кабміну була б тільки в тому разі, якби Ющенко явочним порядком призначив би в.о. прем’єр-міністра, і той негайно почав би віддавати розпорядження. А Ющенко на це не зважився. І тому ми зупинилися. Бо який сенс заводити до КМ демонстрантів, якщо ми не саджаємо в міністерські кабінети своїх людей, а можемо лише перетворити Кабмін на казарму?
Ю.Л. — І ми зі сцени неодноразово наголошували, що захопити помешкання не означає посадити там певну особу. Захоплення Кабміну не означало захоплення посади прем’єр-міністра.
Т.С. — Тричі нам давали старт бойової готовності для заходу в Кабмін і тричі його скасовували. Востаннє готовність номер один була минулої п’ятниці, 3 листопада.
Ю.Л. — Щоночі мені Юля не давала спати. Вона весь час виявляла ініціативу, а я бігав Києвом і розганяв спочатку її людей, а потім ОМОН, що йшов на відбивання їхніх можливих атак.
— До речі, коли Тимошенко у вівторок 23 листопада зі сцени вперше закликала людей іти до адміністрації Президента, то було узгоджене рішення чи ж експромт «богині революції»?
Т.С. — Це рішення тоді витало в повітрі. Коли протягом понеділка ми спостерігали, як Майдан наповнюється людьми, як усі спостерігачі, що їздили із західних областей до східних регіонів, помчали до Києва, як пішов сніг, ударив мороз, а людей дедалі більшає й більшає, і вони сповнені рішучості, ми зрозуміли: потрібно віддавати наказ про блокування держустанов.
Це був експромт, але він народився в кожного з нас, і те, що його озвучила Юля, це випадок. Його міг озвучити будь-хто з нас.
— Чи була логіка захоплення Банкової? Чи намагалися ви вести переговори зі спецназом, що її охороняв?
Т.С. — Так, така логіка була, і це означало б силовий варіант розвитку революції. Особисто я вважав, що заходити на Банкову можна й якоюсь мірою навіть потрібно. Але тут абсолютно випадково, коли люди прийшли на Банкову, раптом з’явилися квіти. Звідки вони взялися? Адже такої команди не було. Річ у тому, що коли Ющенко того дня приніс присягу, йому подарували два букети квітів, і він із ними пішов на Майдан. А потім у перших рядах — на Банкову. І щойно ми прийшли туди і побачили десять рядів спецназу, то дівчата-студентки раптом вихопили ці квіти в Ющенка і почали роздавати їх омонівцям. І в той момент стало зрозуміло, що революція буде мирною.
Ю.Л. — Сталося так, що саме народ керував поведінкою лідерів. І навіть змінював їхні плани.
Т.С. — Мої аналітики, нічого не знаючи про те, що відбувається, зателефонували мені через двадцять хвилин після того, як люди самі почали роздавати квіти спецназівцям, і сказали «Тарасе, потрібні квіти!». А я їм відповів, що це вже зроблено. Тобто навіть розуми яйцеголових не встигали за народною творчістю. Уявіть собі, ті хлопці й дівчата співали і танцювали перед омонівцями п’ять діб. П’ять діб спецназ дивився їм очі в очі. А дівчата казали: «Ми хочемо вас поцілувати».
Ю.Л. — Ще одна унікальна історія. О пів на третю ночі заходжу на Банкову перевірити пости. Бачу, що за двома КамАЗами, які влада поставила, щоб не допустити штурму, стоїть маленький ансамбль із галицького села — гармошка, скрипка, бубон — і співають «Гуцулку Ксеню», а потім «Наша служба и опасна и трудна». І перед ними стоять сімнадцять рядів кримського спецназу — без теплих підшоломників, а на вулиці мінус десять, і хлопці вже сині. І я їм кажу, мовляв, покликайте когось зі старших, давайте якось домовимося, щоб ви залишили один ланцюжок, а ми, у свою чергу, відійдемо назад, ми абсолютно мирно налаштовані. При цьому все довкола вкрито квітами — і КамАЗи, і щити спецназівців. Люди їм сигарети клали, гарячі чай і каву приносили. Але вони не рухалися. Я побачив знайоме міліцейське начальство — Ошовського та Міленіна. Вони мені кажуть: «Ми вас боїмося». А я пообіцяв, що відведу людей за КамАЗи, залишивши тільки «оркестр» і журналістів, і більше ніхто сюди не пройде. Але взамін вони мали зняти своїх людей. І вони таки погодилися залишити всього один-два ланцюжки. В них було ще одне величезне прохання: «Ми коли сюди вискакували, наші автобуси залишилися на Шовковичній, а не наші (йшлося про росіян. — Ю.Л.) не пускають нас грітися до адміністрації. Пропустіть, будь ласка, автобуси». О’кей, автобуси ми пропустили. Та в них було ще одне велике прохання: «Там дві машини з біотуалетами залишилися…» «А ось це, — кажу, — вибачайте, робіть свої справи під адміністрацією».
Т.С. — Але повернімося до штурму Банкової. Мене в штабі призначили саме відповідальним за неї. Казали: «Захопиш Банкову, будеш там комендантом». Звісно, я був зацікавлений туди зайти (сміється. — «ДТ»). І ось який план я допускав, і за який готовий був відповідати. Про це вже можна говорити, оскільки все це вже не буде реалізовуватися. Ми збиралися використати технологію «протискання». Спочатку ми повинні були кілька днів морально «розкладати» спецназ, який там стояв. І коли відчули б, що він трохи відтанув, мали спиляти ворота (що ми таки зробили), і впритул наблизитися до людей зі щитами. І в разі, якби вони витягнули кийки, ми мали зупинитися і не йти вперед. Але якби вони цього не зробили, то ми повинні були почати акуратно на них тиснути. Та могла виникнути велика проблема: якби люди позаду побачили, що ми тиснемо вперед, то запросто могла б статися велика давка. Тому ми від цієї технології відмовилися. І вирішили діяти інакше. У нас було підготовлено три-чотири тисячі людей, які були готові йти на такий ризик і усвідомлювали чудово, що їх може очікувати. Вони мали впритул наблизитися до
ОМОНу, причому, бажано, щоб на плечах у хлопців сиділи дівчата. А позаду мали підійти люди з драбинами і спеціальними дерев’яними настилами. І в момент, коли передні хлопці розступилися б, необхідно було поставити драбини, зверху настили, і перестрибувати через ОМОН. А дівчата мали хапати спецназівців і міцно їх обіймати.
До чого це могло призвести і чому ми, зрештою, відмовилися від цих планів? Проблема була в тому, що навіть якби ми протиснули наш ОМОН, то з внутрішнього подвір’я адміністрації могли з’явитися «відморожені» із Теплого Стану та відкрити вогонь. Я тоді попереджав своїх хлопців: «Якщо ви побачите, що вони готові стріляти, ви не повинні йти вперед». Але вони були готові до всього, дай тільки команду. Але, звісно, ніхто з нас таку відповідальність особисто на себе взяти не міг. Ми доповіли Ющенку, і він, як ви розумієте, категорично заборонив це робити.
Тепер із висоти сьогодення я гадаю, а що було б, якби... Я вважаю, що можливість захопити адміністрацію тоді все ж існувала. Була вона і вдруге, коли звідти вивели російський спецназ.
— А ви дали їм його вивести?
Ю.Л. — Так, ми сказали, що випускаємо людей скільки завгодно, а запускаємо не більше, ніж вийшло.
— І коли вийшли росіяни?
Т.С. — Здається, коли приїхали європейські посередники. І саме тоді була друга можливість захоплення. Наші хлопці готові були це зробити.
Ю.Л. — Але існувала ще одна проблема, «географічна». Захоплення адміністрації могло бути навіть мирним, я це припускаю, але це не означало б, що ми отримали адміністрацію Президента всієї України. Цей акт був би підтвердженням поширюваної на сході країни брехні про агресивність «западенців», які захопили Київ. Я був проти такого сценарію, по-перше, через можливе кровопролиття, а по-друге, через нерозуміння Східною Україною таких методів боротьби.
Т.С. — Коротше, ми не взяли ні адміністрацію Президента, ні Кабмін.
В.Ф. — Якщо вже казати сьогодні про систему обговорюваних тими днями пріоритетів, то вважаю: коли щось і потрібно було брати, то це Кабмін. Особливо після парламентської відставки Януковича та його уряду. Але я був проти взяття адміністрації, оскільки вона надійно захищена, і її штурм міг призвести до найбільших жертв. Я також був проти захоплення Верховної Ради, оскільки ВР завжди заважала Кучмі і була п’ятим колесом у вибудуваній ним системі. Негоже бити самим себе і блокувати єдиний легітимний осередок влади.
— Але ж були аж дві спроби штурмувати Раду. Вони були стихійними чи спланованими?
В.Ф. — Перша спроба була абсолютно стихійною. А друга спланована — у той день, коли за основу було прийнято контрреволюційну постанову, котра, по суті, скасовувала постанову ВР від 27 листопада, якою парламент визнавав вибори сфальсифікованими і висловлював недовіру ЦВК.
Ю.Л. — Я тоді влетів у кабінет, повний депутатів, і всі подумали, що я прийшов арештовувати Литвина, оскільки, нічого не кажучи, я схопив його за руку і витяг із кабінету. А депутати були впевнені, що я викрав спікера. Але я затягнув Литвина в зал і сказав, щоб він оголосив у мікрофон про закриття сесії. Він швидко це зробив і запитує: «А що ще робити?» Кажу: «Виходь на площу». І він вийшов і заспокоїв людей.
Т.С. — Заходження людей у Верховну Раду зірвало тоді сесію. Я бачив обличчя депутатів, вони були перелякані на смерть.
В.Ф. — Діло було так: група депутатів від опозиції розблокувала двері на четвертому під’їзді, одночасно на вулиці Юля, Тарас і я дали команду людям заходити в будинок парламенту. Ми зробили прохід і завели близько двохсот чоловік на перший поверх. А потім самі їх зупинили, коли Литвин зробив заяву про закриття сесії. Таким чином, ми зупинили спробу контрреволюції.
Т.С. — Ми тоді вперше показали владі, що можемо дістати їх і фізично. І це було переломним моментом. Після цього захоплення Кабміну й адміністрації вже і не потрібне було, оскільки влада зрозуміла: ми так само можемо дістати і Кучму. Що ми потім і зробили, прийшовши в Кончу-Заспу.
— Чи реально було повністю заблокувати там Кучму, як свого часу Горбачова на кримській дачі?
Ю.Л. — Якщо вже Плющ привів Ющенка за стіл переговорів і дозволив Кучмі бути учасником цього процесу, то потрібно було все ж спочатку вирішити: домовляємося ми з ним чи воюємо. Оскільки не можна одночасно воювати і домовлятися.
Я тоді вийшов на Майдан і думаю, потрібно ж якось людей підготувати до того, що з Кучмою усе-таки домовлятимуться. Виходжу на сцену і кажу: «Дорогі мої, я можу вам принести сюди руду шкурку Кучми і повісити її тут на цвяшок». Усі закричали «Ура!». А я їм: «Але потрібна не шкурка, а його підпис». А вони кричать: «Шкуру давай!».
Т.С. — Ми з Володею історики, тож нагадаю вам, що коли у Франції Людовік XVII утік у Версаль, то парижани довго думали, як бути, а потім пішли туди і повернули його в Париж. Ця історія була нами розказана, відразу переосмислена, і «Пора» негайно пішла блокувати дачу Президента. Але того ж дня, буквально десь через годину, почалися переговори в Маріїнському палаці. О пів на четверту Льовочкін (перший помічник Президента. — «ДТ») підійшов до Кучми і став йому щось шепотіти. І Кучма заявив Ющенку: якщо той негайно не зніме блокаду його дачі, то він вийде з переговорів. Віктор Андрійович відразу зателефонував мені: «Це ви зробили?» «Ми», — відповідаю. А ми це зробили без його відома. «Добре, — каже, — я тобі передзвоню через півгодини і скажу, що робити». Але команди знімати блокаду він тоді не дав. Інше питання, що Ющенко не викрутив цю ситуацію собі на користь. Адже він же міг сказати: «Гаразд, Леоніде Даниловичу, я зніму блокаду, але ви спочатку підпишіть указ про відставку уряду Януковича. І до побачення».
Ю.Л. — Ну не вміє він із «татом» розмовляти.
Т.С. — Не вміє. Але в той самий день, я думаю, Кучма все ж усвідомив, що ми можемо дістати його фізично. Що знайдеться пара тисяч відчайдушних людей, котрі перелізуть через паркан. І він буде змушений дати команду стріляти по них. А це, у свою чергу, призведе до ще більш масових заворушень. Але ми, якщо чесно, через паркан перелазити зовсім не збиралися, і блокували дачу, тільки щоб чинити психологічний тиск. Ми знали, Кучму це виводить із рівноваги за три секунди.
В.Ф. — Він розуміє лише мову сили. До речі, ще один цікавий момент. На якомусь етапі ми поставили в Кончі драбини. І всі подумали, що це підготовка до штурму паркана. Телефонує мені Роман Зварич: «Що там у вас відбувається?! Мені Хербст (посол США. — «ДТ») дзвонить!». А послу телефонувала Лєна Франчук (дочка Кучми. — «ДТ»), мовляв, приставляють драбини до паркана і зараз будуть перелазити. Я зв’язуюся з Женею Золотарьовим, який був там відповідальним від «Пори», запитую, що трапилося. А він мені: «Володимире, та це драбини огляду. Ми їх поставили за десять метрів від паркана, притулили до сосен. І кожен бажаючий безкоштовно (ми по десять гривень за огляд не беремо) може залізти і подивитися, як живе Президент. Ми й наші співгромадяни маємо право на інформацію!» Ну, я і передав по зворотному ланцюжку, що ніякого штурму не буде, тільки огляд визначних пам’яток.
Т.С. — Чому ми приїхали в Кончу? Тому що Кучма опирався і нічого не хотів підписувати. По телевізору обіцяв одне, а насправді робив зовсім інше. Ми вирішили просто трохи пристрахати його. І ми знали, що це на нього діятиме. Але, зрештою, Конча-Заспа була нами використана зовсім з іншою метою.
Минулого вівторка Ющенко прийшов о дев’ятій ранку до Верховної Ради з твердим наміром валити політреформу. І всі довго обговорювали, як ми будемо це робити. Я все це слухав приблизно до без десяти десять, а потім сказав: «Шановні друзі, якщо ви тиснете на Кучму, а той опирається, то потрібно йти і Кучму захопити. Але, дорогі депутати, при цьому ви підете попереду. І перелазити через паркан будете першими. І по вас можуть стріляти. Коли ви до цього готові, тоді валіть політреформу, посилайте Литвина в Кончу-Заспу, і, якщо він повернеться з фінгалом і непідписаними змінами закону про вибори, то ми повинні будемо очолити похід людей на Кончу. Але, повторюю, там можуть стріляти. Особисто я до такого революційного сценарію готовий. І якщо ви теж готові, то ходімо. А якщо ви, шановні, не готові до цього, то йдіть і голосуйте за політреформу». Як ви думаєте, що вони вибрали? Звісно, політреформу.
Ю.Л. — Учора (минулої середи. — «ДТ»), коли Кучма все підписав, Литвин, Ющенко і Мороз пішли з ним у кабінет Литвина. І там за столом три революціонери припустилися історичної помилки: вони спробували перепити Кучму. Що не вдавалося ще нікому.
— То вони просто пили там чи намагалися все-таки ще щось обговорити?
Ю.Л. — Звісно, вони розмовляли. І там була можливість домовитися про що завгодно. Першим звідти вийшов Мороз. Він домовився про те, що Кучма зніме блокаду з озера, де Олександр Олександрович колись ловив щук. У цьому весь Мороз. Політреформа врятувала країну, а він домовився, що на половині озера, котре нині перегороджене і куди його не пускали вісім років, він тепер знову зможе ловити щук. Він не домовлявся з президентом ні про прем’єрське крісло, ні про щось інше, а вирішив проблему з озером, піднявся і пішов. По дорозі сказавши пресі «Слава політреформі!». Другим вийшов Ющенко (він же не п’є, тільки пригублює) і розповів про «велику перемогу українського народу». Останнім залишив цю сцену Литвин. Про що він домовлявся з Кучмою, я не знаю.
Т.С. — Коли я почув, що Кучма прибуває у Верховну Раду, я зрозумів: він капітулював. І єдине, що йому подарував парламент — це почесну капітуляцію. Хоча він цього і не заслужив. А Ющенко справді тоді міг домогтися від Кучми усього, чого хотів. Коли він ішов із ним у кабінет Литвина, ми сказали: «Вікторе Андрійовичу, ви зараз візьмете у Кучми стільки, скільки захочете. Він вам не віддасть тільки ключ від власної квартири, але він вам і не потрібен. Ви зараз подумайте, що ви хочете взяти і який мішок ви зможете потягти». Ющенко пішов і взяв те, що хотів: відставку Васильєва, Білоконя і когось із губернаторів.
— Здається, у пресі згадувалося прізвище Щербаня. А як же харківський, донецький, луганський губернатори?
Т.С. — А це вже відповідальність лідера…
Ю.Л. — Я радий, що наша революція пішла не силовим, а еволюційним шляхом розвитку. Це Іван Степанович Плющ постійно доводив нам, що без Кучми нічого не буде. І він водив рукою Ющенка, коли в Маріїнському палаці при першому ж наїзді «західників» підписувалися відомі всім документи. Однак відразу після того саме Плющ і Тимошенко стали «яструбами». Це було дивно, але люди, котрі до останньої секунди стверджували, що без Кучми нічого не можливо, раптом заявили: їм зовсім і не потрібні його підписи на документах. І коли зовсім уже відверто, то їхній план полягав у тому, щоб залишити Януковича прем’єром і на цій підставі виграти вибори зі старим складом ЦВК і старим законом про вибори без якихось змін. Я вважаю, це було б, насамперед, моральною катастрофою. А ми, колишні радикали, стали тоді «голубами» і пішли на політреформу, як об’єктивно необхідну для країни, як гідну ціну в цьому питанні.
В.Ф. — Ющенко, справді, тоді категорично уперся проти реформи. І я без деталей, але смію твердити, що саме Майдан і ми, як польові командири, котрі значною мірою його уособлюють, прийшли у Верховну Раду, зламали дискусію у фракції, і фракція, зрештою, переконала Ющенка, що потрібно голосувати за політреформу. Ми і ще Микола Томенко фактично перемогли Плюща.
Ю.Л. — Адже до цього п’ять груп «Нашої України» проголосували за політреформу. А Іван Степанович разом із Юлею за одну ніч переконали Ющенка в недоцільності такого кроку. Але ці троє — Тарас, Володя і Микола — переламали Івана Степановича Ден Сяопіна.
Т.С. — Ющенко особисто нам телефонував. Юля підносила слухавку: «З вами хоче поговорити Віктор Андрійович». І той казав: «Тарасе, прошу, жодного голосу за політреформу!» А Пинзенику він взагалі спересердя заявив: «Скільки ви грошей взяли у Януковича за голосування політреформи?»
Чому я щасливий, що ми той план зламали: розрахунок Юлі і Плюща був такий: коли вони переконають Ющенка, то лідер «нагне» усю фракцію. І завжди, й справді, було саме так. А ось цього разу не так.
Ю.Л. — Майдан «нагнув» фракцію, а фракція — Ющенка.
Т.С. — Тому що, коли ми поставили всіх перед дилемою: або перелазити через паркан Кучми, або голосувати політреформу, то всім стало ясно: ці польові командири такі ненормальні, що таки можуть туди полізти. І тоді страх, що їм доведеться вишикуватися в шеренги і повести народ на Кончу, переміг. І всі стали кричати: «Вікторе Андрійовичу, ваше рішення!». А Ющенко тоді вимовив таку фразу: «Я пропоную при сигнальному голосуванні натискати кнопку «за». І всі зааплодували і стали кричати «Правильно!». А Іван Степанович був просто чорний…
Ю.Л. — Іван Степанович — радянська людина, котра вважає, що влада повинна бути царською, інакше її немає взагалі. Він просто не уявляє, як можна працювати президентом, домовляючись із парламентом. І він хотів бути Ден Сяопіном, який керує країною через мудрого і толерантного президента Ющенка.
— А Тимошенко? Кажуть, саме вона вела переговори з Януковичем.
В.Ф. — Саме ці обставини: неприйняття союзу з «донецькими» і поведінка частини людей у фракції, котрі претендували на те, щоб бути ляльководами, стали найкращою агітацією за реформу у фракції, яка раніше стояла проти неї на смерть. Саме ці обставини досить швидко — за два дні — переконали, що політреформу потрібно приймати. Цю ціну за зміну закону про вибори та складу ЦВК ми були готові заплатити. Але, з другого боку, ми зрозуміли: навіть і без цих змін за реформу потрібно голосувати.
— Тому що боялися відчайдушних голів, готових йти на Кончу-Заспу, тому що накопичилися фізична втома і нервова напруга…
Т.С. — Чому план Юлі був нереалістичним із самісінького початку? Коли вона прийшла і запропонувала залишити Януковича прем’єром, ми відразу сказали: це нереально. Хоча б через те, що він вимагатиме гарантій, а вона їх йому дати не могла. Оскільки їх у принципі не можна було давати.
Ю.Л. — Я тоді відразу сказав про неприпустимість цього, ні з морального, ні з політичного погляду. Уявляєте, виходить Янукович і заявляє, що заради єдності України він дарує президентський пост Ющенку, а сам залишається прем’єром. Це ж була б катастрофа для всіх людей, які весь цей час знали, що наші опоненти — банда, котра вкрала чесну перемогу Ющенка.
В.Ф. — Чому на Майдані було так багато людей, чому вони всі туди вийшли? Тому що більшість із них пройшли через знущання — податкові, над бізнесом, плату державному рекету, фізичні розправи, залякування перед виборами і т.д. і т.п. Кожен другий там був жертвою цього режиму.
Ю.Л. — Режим став справді антинародним, адже на Майдані стояли і бізнесмени, котрі приїхали на крутих джипах, і бабусі-пенсіонерки.
— Чому такого не було під час акцій «Україна без Кучми» і «Повстань, Україно!»?
Т.С. — Тому що тоді ще не визріла ситуація.
Ю.Л. — Тому що кожна революція повинна пройти свої етапи. «Україна без Кучми» була першою необхідною репетицією і показала: є люди, яким утрачати вже нічого, і виявилося, демонструвати це зовсім не страшно. А «Повстань, Україно!» показала, що лідери можуть притягувати великі маси людей. І після цих двох репетицій Майдан став таким, яким він став.
Учора Мороз сказав, що не кожному поколінню випадає таке щастя жити на переломі епох. А нинішнє покоління українців ще добре пам’ятає здобуття незалежності, за великим рахунком, подарованої Україні долею. І воно ж сьогодні здобуває свободу. Але вже не подаровану, а завойовану. І я сто разів казав, що на Майдані стоять люди не стільки за Ющенка, скільки за свою свободу. Бо Ющенко не досконалий, не оптимальний. Але він є тим ключем, який відчиняє двері до свободи. І ці двері відчиняються тільки в один бік. Звісно, за ними буде маса розчарувань, як це було в Чехії, Прибалтиці, але там ніхто не просився назад у Радянський Союз. І ті, хто стоїть на Майдані, знають, що за всіх своїх якостей, які викликають критику, Ющенко є тим ключем, котрий відчиняє двері до нашої свободи. І розуміння цього об’єднало Майдан більше, аніж будь-що інше.
Т.С. — Люди так масово вийшли тому, що вони цілком ясно усвідомили: коли переможе зек, то персонально у кожного з них у цій країні майбутнього немає. Це абсолютно очевидно. І коли в ніч після виборів о четвертій ранку ми приймали рішення про вихід на Майдан о дев’ятій годині, я перед цим зателефонував своїм хлопцям-львів’янам і сказав, що хоча екзит-пол ми й виграли, але голосування програємо на три-п’ять відсотків, оскільки влада махлює результати. Мені дослівно відповіли так: «Тарасе, це проковтнути неможливо. І що хочете там робіть, але ми це не проковтнемо». Тоді такий настрій домінував.
Ю.Л. — Щоб ми не говорили тільки про Львів, розповім, як я був на виборах у Кіровограді. Там на одній маленькій дільниці в школі, котру підпалювали, під яку підкладали вибухівку, оскільки в першому турі там виграв Ющенко, головою комісії була вчителька, котра насправді була представником від влади. І на неї чинився колосальний тиск. На дільницю навіть приїхали депутати від Януковича. А вона встала в цій напруженій обстановці і сказала: «Нехай я ляжу в найкращий у світі чорнозем, але я підпишу цей протокол». У протоколі була зафіксована перемога Ющенка.
Т.С. — І ще. У 1999-му, 2000-му і 2002-му роках ще не було такого розуміння, що за свою свободу потрібно боротися. А тепер постать Януковича, нахабне махлювання і перспектива жити в зоні вивели мільйони людей на вулиці.
В.Ф. — Додам лише одне. Останніх років зо три, після відставки Ющенка, а потім після успіху «Нашої України» на парламентських виборах, люди терпіли з останніх сил і сподівалися на довгожданий день президентських виборів, коли у них буде можливість спокійно і легітимно поміняти владу. І коли у них відібрали останню надію, сфальсифікувавши вибори, це стало останньої краплею.
— Ви готувалися до виборів, розуміли, що можливі фальсифікації, чи планували ви подібні масові акції? Хто цим займався, і яким чином ураховувався попередній досвід — гіркий і позитивний? І яким чином події, котрі відбувалися, виправили попередні помилки і відкоригували плани ваших дій?
В.Ф. — Ситуація складалася так. Тарас прийшов у центральний штаб десь за рік до виборів — у жовтні минулого року. Мене Роман Безсмертний забрав із харківського штабу, сказавши, що тут я потрібніший. І нас обох «посадили» на масові акції, оскільки саме ми і лобіювали цю ідею, оскільки вважали: перемога без людей неможлива.
Що нас не влаштовувало в його діях? Один зі стратегічних розрахунків центрального штабу полягав у тому, що Ющенко повинен був постати перед виборцями таким симпатичним кандидатом із різною гарною рекламкою, роликами і домовленостями. Ми ж, розуміючи, що нинішній режим просто так не піде, вважали: тільки протиставлення народного кандидата і влади може принести перемогу. Оскільки цю владу може перемогти лише народ. І ніякий, навіть найідеальніший кандидат сам цю потужну машину не зламає. Тому ключова ідея, з якою ми прийшли в штаб на той момент виборчої кампанії, була сформульована Тарасом Стецьківим так: «Ющенко — народний кандидат», «Ющенко — народний президент». І старт реалізації цієї ідеї ви всі бачили на Співочому полі.
— Скажіть, а Співоче поле замислювалося як своєрідний тренінг, під час якого можна оцінити, скільки народу ви зможете зібрати?
В.Ф. — Так, ми хотіли це зробити. Ми створили робочу групу, котра значною мірою складалася з помічників і радників Тараса Стецьківа, а також із моїх помічників. На період проведення акцій група суттєво розширювалася: у ці періоди нам підпорядковувався практично весь штаб, попри те, що хтось за ієрархією був вищим від нас. Це був такий спецпроект, у межах якого ми керували всіма, за винятком Романа Безсмертного й Олександра Зінченка. Спочатку, як правило, ми пропонували концепцію акції. Після того як вона приймалася, ми виписували детальний сценарій — місце, час, учасники, їхня орієнтовна кількість, послідовність подій, де лідер, що роблять люди та ін. У результаті виходив такий типовий бюрократичний документ — «План організації та проведення такої-то акції»…
Ю.Л. — Комсомол непотоплюваний!
В.Ф. — …Він містив від п’ятдесяти до ста пунктів: хто за що відповідає і що за чим відбувається. Так от, Співоче поле було стартом кампанії «Ющенко — народний президент». Я пишаюся тим, що придумав його. Але за місяць підготовки цього заходу три тижні пішло на переконання тих, хто вважав, що можна обійтися без нього. Чого ми тільки не наслухалися! І «куди ви людей у яму тягнете?», «а якщо дощ?», «а якщо сніг?», «а якщо Кузьмук знову вистрілить?», «а якщо паніка?», «а як такою кількістю людей керувати?», «а провокації?». І нам залишився для реальної підготовки акції фактично один тиждень. Та коли це вийшло, то виявилося: це класно. Крім усього іншого, ми отримали чудову картинку, котра пішла по всіх телеекранах, і піарникам навіть нічого не довелося придумувати. Тоді всі сказали: «Геніальна ідея! Так і потрібно було робити». Тим більше що, ви знаєте, тоді були спроби провокацій із тими чорними пакетами з пляшками горілки. Але вже тоді люди показали свою надзвичайну організованість.
Що ще було важливим у той момент? Ми постаралися, щоб на Співочому полі були люди з кожного населеного пункту країни. Вийшов своєрідний засіб масової інформації. Повернувшись додому, людина розповідала своїм землякам: я там був, бачив Леніна, ніс колоду, ось дивіться — на фотографії я третій зліва. З регіонів ми привезли 40 тисяч. Але тоді вперше дуже масово вийшли кияни. Стало ясно, що дозріла столиця. Словом, усе це послужило початком включення народу в політичний процес. Потім, 18 вересня, ми організували Європейський майдан…
— А всі ці акції — бюджетні проекти?
Т.С. — Перший захід був найбільш витратним. Кожен наступний обходився в дедалі меншу суму.
Ю.Л. — Люди ніколи не одержували грошей за участь, але доставляли їх на місце проведення акцій безкоштовно.
В.Ф. — Оплачували дорогу й якийсь бутерброд із чаєм…
— Гаразд, з акціями, котрі проводили напередодні виборів, зрозуміло. А чи готувалися ви до того, що люди вийдуть на вулиці після голосування в другому турі? І коли так, то що саме планували і чим запасалися — наметами, грошима, похідними казанками?
Т.С. — Після того, як ми провели мітинг під Центрвиборчкомом 23 жовтня, ми зробили перший вірний прогноз: вибори не обмежаться одним туром, їх буде два. І тому основні свої сили ми притримували для другого туру. Хоча багато хто нас переконував: ЦВК потрібно атакувати вже в першому турі. Це була б велика помилка. Того самого дня шановний Давид Важаєвич (Давид Жванія, народний депутат із фракції «Наша Україна», відповідальний за матеріальне забезпечення кампанії Ющенка. — «ДТ») розпочав закупівлю наметів, польових кухонь і так далі. Щоправда, готувався він до виступів вже в першому турі. І був дуже злий на нас за зрив його планів…
Ю.Л. — … Мало того, ми зірвали його плани і після другого туру: єдине, коли йому вдалося постріляти, — це два салюти.
Т.С. — Потім, коли пройшли перший тур і стало зрозуміло, що влада налаштована на масштабні фальсифікації, десь 4—5 листопада ми почали серйозно готуватися. Ми висунули ідею негайного створення страйкових комітетів, котру керівник виборчої кампанії Ющенка Олександр Зінченко спочатку не прийняв. Хоча, як з’ясувалося потім, її потрібно було реалізовувати вже тоді. Але ми явочним порядком почали створювати страйкові комітети у вузах. Ми зрозуміли, що будуть фальсифікації, і потрібно готуватися до революції.
Коли після першого туру до Ющенка приєднався Олександр Мороз, а до нас — Юрій Луценко, стало ясно: разом ми зможемо зробити багато чого. Але було б глибокою помилкою вважати, що у нас був продуманий план усієї цієї справи. Ми не знали, що робити.
Ю.Л. — Тим, хто хотів переконатися в цьому, досить було вийти на Майдан і подивитися: частина наметів була явно однакова, а частина — «дикі», котрі виникли там у результаті народної самодіяльності.
Т.С. — Закупили наметів ми на 10 тисяч чоловік, хоча розраховували на п’ять тисяч. Це було перше. Друге, що ми зробили, — почали організовувати страйкові комітети у вузах і залучати до акції студентів. Третє — підготували звернення до киян і всіх жителів України у разі фальсифікації виборів негайно збиратися на столичному Майдані. Четверте — ми інтуїтивно прийшли до рішення поставити на Майдані сцену. До цього звелася практично вся наша підготовка. А потім за три дні до другого туру виборів відбулося історичне засідання Комітету національного порятунку без участі Віктора Ющенка, на якому було прийнято одностайне рішення готуватися до вулиці. Доповідали тоді ми з Філенком. Був присутній і Луценко, котрий нас перебивав, але й доповнював. У результаті всі дійшли висновку: альтернативи немає, оскільки влада готується брудно сфальсифікувати вибори.
Прозвучав лише один аргумент проти: «Хлопці, а люди не вийдуть». На що я сказав: «Як ви гадаєте, куди поїдуть 25 тисяч спостерігачів, які із Західної України масово ринули на схід? Думаєте, додому? Ні. Вони поїдуть у Київ. Як ви думаєте, кияни будуть сидіти по квартирах? Нізащо! Київ мовчати не буде! Та люди самі, без нашого заклику позахоплюють усі вузи, перекриють дороги — і до побачення!» Щоправда, коли ми намалювали картину — наметове містечко, димлять польові кухні, усе рухається, миготять дерев’яні щити, наступає ОМОН — в очах Зінченка й інших штабістів з’явився страх. Я тоді подумав, чи не перегинаємо ми ситуацію…
Ю.Л. — … Але тоді встав Іван Степанович Плющ і скомандував: «Усім сидіти, нікому не виходити, голосують усі!»…
Т.С. — … І просто грудьми продавив це рішення.
Ю.Л. — У результаті ж вийшла зовсім інша картина. Вірніше, кілька картинок, про три з яких я хотів би сказати окремо. Перша — революційні барабанщики, котрі відібрали бочки імені Януковича, якими обігрівали бідних негодованих донецьких демонстрантів. Ми їх нагодували, і вони або приєдналися до нас, або поїхали додому. Бочки залишилися. Біля Кабміну. Спочатку в них стукали двоє барабанщиків, а потім до них вишикувалася черга. Я думаю, що єдина людина, котра в ті дні днювала і ночувала в будинку Кабінету міністрів, своє прізвище таки виправдала: Толстоухов. Як він усе це витримав?!!
Картинка номер два. Шостий під’їзд Кабміну, через який на роботу проходить до трьох тисяч співробітників уряду, що знаходиться з боку вулиці Шовковичної. Вона була заблокована, але самі двері під’їзду ніхто не чіпав. В одному місці пікет виставлено, в іншому. А в самих дверях стирчав маленький плакатик, на якому від руки було написано: «Хирів за Ющенка». І головне, це зупинило три тисячі чиновників 47-мільйонної країни. І третій символ революції — це табличка на дверях кафе в «Глобусі» на Майдані, через яке найкоротшим шляхом можна було потрапити з одного кінця майдану на інший. Так от на цій табличці було написано: «Шановні панове революціонери, зачиняйте за собою двері, будь ласка».
— А чому все відбувалося саме на Майдані? Він із самісінького початку був обраний головним місцем дій?
В.Ф. — Першим, хто задумався над тим, де буде збиратися народ, був Тарас Стецьків. Він сказав: «У кожної революції мусить бути свій Смольний».
Т.С. — Ну так, я ж історик. Спочатку на центральне місце акції претендувала Контрактова площа. Не підійшла. Потім — Києво-Могилянська академія. Не підійшла. Потім — ЦВК. Забракували. І тоді хтось сказав: «Беремо Майдан!».
В.Ф. — Насправді про те, що беремо Майдан, ми вирішили раніше. 6 листопада там було проведено велику акцію. Нам сподобалося. І після цього вже не було жодних дискусій. Майдан — це серце столиці…
Ю.Л. — … Тим більше що намети на ньому стояли вже двічі.
В.Ф. — А потім виникла ідея встановити сцену. По-перше, вона була на всіх наших акціях. А по-друге, у мене, як у колишнього лабуха, сцена і мікрофон сидять у крові, я без цієї справи не можу. От і поставили сцену.
— На ній, до речі, крім вас трьох, дуже часто з’являвся ще один ваш колега по організації вуличних акцій — Микола Томенко.
В.Ф. — Ми чудово розуміли, до чого все йде ще в день голосування, 21 листопада. І ми прийшли на Майдан того дня о 9-й ранку. Людей тоді ще не можна було організовано збирати, бо всі були на виборчих дільницях. Холодно. Майдан порожній. «Ну, кажу, з Богом!». Беремо ми з Тарасом Стецьківим і Романом Безсмертним «кулаки», що кладуться в основу сцени, ставимо їх, нас знімають відеокамери. Міліція складає протокол, ми сплачуємо адміністративний штраф у 50 гривень... Так почалося будівництво сцени і фактично організація Майдану. Потім у нас із Тарасом була купа обов’язків із розміщення людей та інших організаційних моментів. І нас просто не вистачало ще й на сцену. Ми були змушені віддати мікрофон комусь у надійні руки. Віддали Миколі Томенку. І він виявився на подив здібним диск-жокеєм. Хоча, звісно, фізично вимотався…
Ю.Л. — … Потім, коли Томенко з’являвся на Майдані, дівчата суперничали за честь затягти його до себе в намет.
В.Ф. — Ми, як могли, його підстраховували в найважчі хвилини. Луценко допомагав йому дуже сильно. А ми повернулися до рутинної роботи. І ось тут свої організаційні здібності виявив Роман Безсмертний. Він узяв на себе практично всю чорнову роботу.
Ю.Л. — Головним організуючим центром до початку Майдану і під час нього був Роман. Він був єдиною людиною, із якою можна було зв’язатися, домовитися і, головне, бути впевненим у тому, що все буде виконано. Він був диспетчером і займався життєзабезпеченням Майдану: їжею, водою, світлом. І водночас брав участь у переговорах із владою. Він відмовився від публічних виступів — віддав цю ділянку роботи нам, а сам не вилазив із командного пункту. Це потім, коли одна з крутих фірм привезла на Хрещатик будиночки для мітингувальників, Роман Петрович скористався своєю владою і конфіскував будиночок для штабу. А перші п’ять днів він ночував у звичайному наметі.
— Ні для кого не секрет, що значну частину мешканців Майдану становили активісти «Пори». Про цю організацію ходять усілякі чутки і маса кривотлумачень. Розкажіть, що це за структура і хто ці люди?
Ю.Л. — Насамперед, потрібно зауважити: «Пора» — не нове об’єднання молодих студентів. Ця організація фактично увібрала в себе людей, які займалися революційною діяльністю з 1991-го по 1994 рік. Тому у складі її, можна сказати, професійні радикали із солідним досвідом перемог і поразок. «Пора» — це той стрижень, на котрий організаційно нанизувалися акції, намети, пікети…
В.Ф. — … При цьому «Пора» не є членом блоку «Наша Україна».
Ю.Л. — Члени «Пори» — досить освічені й інтелектуальні хлопці. Вони розуміли, що ця революція повинна йти або радикальним шляхом, або шляхом домовленостей. І політична реформа є прийнятною ціною для цього. Активісти «Пори» підтримали необхідність прийняття змін до Конституції. Це руйнує міф про американський спецназ імені «Пори». Вони є політиками.
— Як виникла ця організація? Хто її придумав?
Т.С. — 24 грудня минулого року ми програли голосування про зміни до Конституції. І тоді на засіданні фракції ми стали бити на сполох: «Потрібно виводити людей на вулиці!». А нам у відповідь звучали крики: «Люди не вийдуть. Тим більше — взимку!» Тоді ми попросили Давида Жванію привезти нам грузинів, щоб вони пояснили, як працювати з людьми. Приїхали два члени грузинського парламенту, котрі розповіли, як вони створювали табори і що таке план мирної громадянської мобілізації. Після цього, вже в лютому, ми почали думати над тим, як би влітку організувати такі табори. Але коли ми побачили, що штаби «Нашої України» просто не готові до цього, я зустрівся з Владом Каськівим (нинішній глава «Пори». — «ДТ»), і він мені запропонував ідею «Пори». Я тоді запитав у нього, для чого створювати таку організацію, котра за своїм типом дещо нагадує «Кмару», «Відсіч». Він відповів: «Для того, щоб захистити результати виборів». І тоді я погодився курирувати цей проект.
Але основа «Пори» була створена самими її учасниками. Щось вони запозичили у сербського «Опору», щось у грузинської «Кмари», і було б нерозумно такий досвід не абсолютно використати. Але коли ми робили перший табір, і я подивився на тих 320 чоловік, які туди прибули, мені було просто радісно. Приїхали абсолютно «вміняємі» люди, тямущі хлопці, інтелектуали, політики. Ми поділили Україну на 76 кущів. А кожний кущ — на рої. У кожному рої — по 10—15 чоловік. І ті 320 чоловік, які приїхали, були кущові та ройові командири. У серпні вони дістали наказ набрати армію волонтерів. І ми збиралися набрати 35 тисяч таких волонтерів, які в час Х повинні були висадитися в Києві і започаткувати українську революцію. 35 тисяч ми не набрали, але 15 тисяч у нас було. І це був справді авангард радикально налаштованих політиків, який зіграв дуже суттєву роль у тому, що відбулося.
— Хто фінансував «Пору»?
Т.С. — Вітчизняний бізнес.
— А чого її членів навчали в згаданих вами таборах?
Т.С. — Їх навчали того, як набирати волонтерів, як вести агітаційно-просвітницьку кампанію і що таке план мирної мобілізації: як зібрати в дорогу речі та їжу, яким транспортом і як скористатися, коли потрібно буде збиратися в Києві. І саме собою ми хотіли їх психологічно згуртувати.
— Однак на Майдані зібралося людей разів у десять, а то й у двадцять більше згаданого числа. Яким чином організовувалися вони. Хто керував громадянами, які прибули туди самопливом?
Ю.Л. — Справді, до Києва з’їхалася величезна кількість людей, котрі жадали дій і не знали, до кого звертатися. Скажу відверто, керівники по напрямах не справлялися зі своїми обов’язками. Перші три дні громадяни хапали мене за груди і запитували: «Що робити? Де ж ваші депутати? Чому вони не керують?» На четвертий день почали з’являтися самозвані отамани, котрі збирали свої сотні, самоорганізовувалися і зверталися до мене по розпорядження. А якщо не знаходили мене, заявляли, що вони від Луценка і блокували все, що бачили на дорозі. Тобто люди виявилися настільки свідомими і самоорганізованими! І в тому, що за весь час не сталося жодного серйозного конфлікту, інциденту, правопорушення, — заслуга простих людей, які виявилися на голову вищими від лідерів, які планували і роздумували за народ, вважаючи, ніби очолюють його. Насправді люди були суперорганізованими, значно чіткіше, аніж вожді, уявляли, що їм робити, в який момент і куди йти.
Т.С. — За десять днів до 21 листопада я запитав в активістів «Пори», скільки вузів вони зможуть підняти на страйк. Вони, піднапружившись, налічили вісім інститутів, університетів і академій. А що відбулося насправді. У перший же день застрайкували всі столичні вузи. Тобто революція моментально перевершила всі наші сподівання. Я поцікавився у Каськіва, коли і скільки людей він зможе привести на вулиці Києва. Він каже: «Ну, на вівторок тисяч п’ятнадцять будуть». А вже в понеділок надвечір на Майдані було двісті тисяч чоловік. З перших же днів революція переросла своїх вождів, і я скажу чесно — ми в перші дні самі розгубилися. Люди у нас запитували, що робити, а у нас голова розривалася від того, що нам кожної години потрібно було придумувати, що робити. Але люди самі ж нам і допомогли, почавши самоорганізовуватися.
В.Ф. — Самі ми розраховували на те, що збереться максимум 300 тисяч чоловік. Керувати великою кількістю людей при нашій системі управління неможливо. До того ж у перші дні нам повністю заблокували мобільний зв’язок і вирубили рації. І нам доводилося бігати одне до одного…
Ю.Л. — …Що стосується рівня організації, то я ніколи не забуду, як уранці, коли мені потрібно було вести під президентську адміністрацію десять тисяч чоловік, замість трьох машин зі звуком мені дали десять мегафонів без єдиної батарейки. Ось там я і зірвав голос.
Т.С. — Та хаос такий був у перші дні!
В.Ф. — Зате, завдяки всьому цьому, ми набули безцінного досвіду — навчилися ходити по Майдану. Була вироблена ціла система хитрощів. Ми вивчали, в який час у якому місці найменше людей. Як правильно йти через юрбу: де краще розсікати її на крейсерській швидкості, а де краще пересуватися гаслами, як проти вітру…
Т.С. — …І люди, котрі спочатку штурмували нас запитаннями «Що робити?», коли побачили, що ми не скрізь устигаємо за процесом, вирішили діяти самостійно. Уявіть собі, ми навіть не встигли випустити листівки із закликом до киян пускати до себе приїжджих людей на постій. Але це було сказано з трибуни, і цього вистачило, щоб у перший же день дві з половиною тисячі столичних жителів дали свої адреси, заявивши про готовність узяти до себе додому гостей. А згодом таких киян уже налічувалося 35 тисяч. Кияни виявили просто разючу солідарність!
Бажання мітингуючих долучитися до загальної справи іноді доходило до курйозів. Приміром, стою я на Лютеранській (після того як ми заблокували президентську адміністрацію) третій день. Підходить до мене чоловік і каже: «Я, Охріменко Іван, сотник». Я запитую: «Хто тебе уповноважив?» Він відповідає: «Мене уповноважив генеральний штаб». Запитую: «Де твоя сотня?» Каже: «Ось тут стоїть й очікує ваших указівок». Я кажу: «Перейди туди-от і займи позицію». Вони перейшли. Це натуральна українська козаччина. Вони самі себе призначали сотниками. Приходили і заявляли: «Я сотник. Призначений штабом. Хто до мене, всі сюди». І люди вірили цьому.
В.Ф. — Підходиш до пікету, кажеш: «Депутат Філенко, дайте пройти». У відповідь: «Так, я тебе знаю. А покажи мандат». Кажу: «Ось цю машину випускаємо, цю запускаємо». Відповідає: «А у мене інший наказ». Але найважчим для мене був день, коли в суботу 27 листопада депутати розбіглися, так і не прийнявши ніяких рішень…
Ю.Л. — …Еге, це коли через пікет під Верховною Радою намагався пробратися, виходячи з парламенту, Петро Порошенко. Його не пускають, він їм каже: «Я Порошенко». А люди йому відповідають: «Всі ви там Порошенки. Йди працюй!»
В.Ф. — Я взяв мегафон і спробував повернути людей на Майдан. Ви думаєте, я їх повернув? Єдине, що зміг, — випустити машину із Зінченком. Насилу.
Т.С. — У будинку Спілки письменників стихійно утворилися два штаби, що керували блокуванням президентської адміністрації. Один штаб очолював помічник депутата В’ячеслава Кириленка, інший — представник «Пори». І між ними виник конфлікт, оскільки кожен зі штабів вважав себе легітимнішим за інший. З’ясовування стосунків не припинялося. Я не знайшов нічого кращого, як сказати їм: «Значить так, ви — відповідальні за вулицю Банкову, а ви — за Лютеранську. Усе. Наказ обговоренню не підлягає». І вони так і прожили на двох поверхах будинку Спілки письменників, керуючи кожен своєю вулицею.
— Але, здається, здебільшого людям усе ж доводилося перебувати в очікуванні. Особливо, коли почався багатоденний переговорний процес. Як вдавалося, з одного боку, постійно підтримувати в пікетниках бойовий дух і готовність, а з другого — стримувати їхній революційний порив у межах здорового глузду?
Ю.Л. — З кожним днем у людей спадало бажання блокувати адміністративні будинки. Їм більше хотілося бачити вождя, слухати музику тощо. І ось тут (усе-таки є наші люди в президентській адміністрації) почалося вивезення документів із Банкової. Затримали першу машину. Я вручив кожному із затримувачів по революційному капкану. Купував на базарі звичайний капкан, перев’язував помаранчевою стрічкою і вручав. Потім була друга машина. На третій раз мені подзвонили і повідомили про те, що затримали мужика з трьомастами тисячами гривень. Ну, думаю, усе-таки серйозні гроші, потрібно рахувати, їду туди. По дорозі чую — по радіо передають, що у затриманого було вже 111 тисяч гривень. Думаю, та-а-ак! Приїжджаю, мені кажуть: «Та це просто місцевий житель проходив, це його гроші, він ішов додому, його вже відпустили». Коли це стало відомо на Майдані, усі, хто був там, розбили весь периметр навколо адміністрації Президента на квадрати, розподілили між собою години чергування, поділили гадані гроші на церкву, на газ, на школу й очікували, коли з адміністрації понесуть гроші. Нам уже не потрібно було організовувати народ на блокування, у них з’явився вагомий стимул, і вони діяли самостійно.
Т.С. — Якби мене запитали, чи знаю я, як відбувалася ротація пікетників, котрі чергували на Банковій, скільки там було людей, я не відповів би. Я здійснював загальне керівництво, а дев’ять десятих усієї роботи виконували ті самі сотники, про котрих уже говорилося.
— Скажіть, яка роль у всіх цих подіях міської влади Києва? Адже ні для кого не секрет: без підтримки акції з боку столичного мера її навряд чи вдалося б здійснити в тих масштабах, що були.
Т.С. — У понеділок 22 листопада до Олександра Омельченка прийшли Микола Мартиненко і Володимир Бондаренко (народні депутати, члени фракції «Наша Україна». — «ДТ»), які йому сказали: «Ви мер такого міста, як Київ, жителі котрого вийшли на вулиці, не залежите ні від кого, окрім громади, яка вас вибрала. А значить, ваша позиція повинна визначатися тільки цим». І Омельченко зайняв відповідну позицію.
Ю.Л. — Іншим чинником, який впливав на Олександра Олександровича, була ініціатива Миколи Томенка, котрий зі сцени запропонував зібраному народу піти до Київради, привітати нашого мера і звернутися до нього із закликом підтримати Майдан. Люди пішли, почали скандувати «Омельченко з народом!» Омельченко вийшов із мегафоном, уклонився і сказав: «Так, я з вами». З того моменту, до речі, у мітингуючих з’явився перший дах над головою: у їхнє розпорядження було віддано перший поверх мерії.
— А у кого народилася ідея розміститися в Українському домі і яким чином відбувалося захоплення приміщення?
Ю.Л. — Ситуація була такою. Ми вийшли на сцену і повідомили народу про те, що Янукович збирається провести мітинг на Європейській площі. Після чого я звернувся до львів’ян: «Ваше завдання — зайти на східці Українського дому (розташованого на Європейській площі. — «ДТ») і стати там. По периметру будівлі ми виставили двадцять автобусів, щоб їх не могли штурмонути, згори ж зі східців захищатися легше. Мова йшла про те, що мітингуючих можуть почати виганяти, аби звільнити місце для сцени запланованого януковичського мітингу. Люди пішли туди, а через годину вже доповіли: «Пане провідник, Український дім — наш, прапори вивішено». Я запитую: «А як же люди, котрі там були?» «А ми, — кажуть, — зайшли, крикнули «Слава Україні! Смерть ворогам!», вони всі й вийшли».
Наступним на черзі був Будинок профспілок. Ми кинули заклик: «Хлопці, всі запрошуються на чай до Стояна!» (Олександр Стоян — глава провладної Федерації профспілок України. — «ДТ».) Того дня він якраз оголосив про свою підтримку Януковича. Ми зайшли туди, ввійшли в кабінет до Стояна, він буквально заплакав, узяв портрет Януковича, залишив на столі портрет сім’ї і пішов. Хлопці його ще наздоганяли, щоб віддати портрет сім’ї… Але найцікавіше, що до нас кожного дня ходив директор консерваторії і просив захопити її, бо йому вже п’ять років не дають грошей на ремонт…
Т.С. — Повертаючись до Омельченка, хотів би зауважити: Володя Бондаренко фактично апелював до його гордості. І це спрацювало. Омельченко скликав сесію міськради, вирішивши для себе: «Я мушу бути на боці цих людей». Так, він віддав нам перший поверх мерії, але значно важливішим для нас було рішення Київради: це був акт моральної підтримки. Не тільки ради міст Західної України, а й Київська міська рада перейшла на бік народу. Але якби до вечора понеділка 22 листопада на Майдані не зібралася така величезна кількість народу — нічого подібного не сталося б. Однак Омельченко прийняв ще й інше рішення, про котре мало хто знає. Всіх своїх заступників він фактично перепідпорядкував керівнику комендатури Майдану Роману Безсмертному. І всі питання — їжі, води, прибирання, біотуалетів — вирішувалися тільки завдяки тому, що комендатура Майдану діяла в тісному співробітництві з Київською міськадміністрацією…
Ю.Л. — …Останні біотуалети забрали у міської міліції.
Т.С. — Уявіть, що б було без усього цього з півмільйонним Майданом. Там відразу ж виникла б така антисанітарія! Ми без київської влади не впоралися б. Щоранку з центру Києва вивозили по 10—12 самоскидів зі сміттям!
— А як за такого масового скупчення людей і настільки тривалого перебування їх на морозі вдавалося уникнути масового пияцтва?
Ю.Л. — На вході в наметове містечко стояли три кордони, і кожна людина, яка проходила через них, старанно обшукувалася. У тому числі й я. Якщо у людини знаходили пляшку спиртного, її виганяли з табору. А якщо виявляли п’яного, із нього знімали всю символіку і виганяли за ЦУМ.
В.Ф. — Щоб вирішити проблему пияцтва, нам потрібно було багато гарячої води для приготування чаю та кави. І для розуміння масштабності того, що відбувалося, хотів би зауважити: в окремі дні нам доводилося гріти до 15 тонн окропу!
— Як вирішувалися питання фінансування Майдану?
Т.С. — На третій день акції до нас надійшло від простих киян пожертвувань на мільйон гривень. А потім було відкрито рахунок, гроші почали надходити туди. І матеріальні проблеми було розв’язано.
— Скажіть, у вас немає відчуття упущеної революції?
Т.С. — Чому вона завершилася компромісом? Насамперед тому, що таке рішення прийняли лідери, у тому числі й ми. Але треба сказати: наша революція розвивалася досить своєрідно: один день ми робили революцію, інший день вели переговори. Тобто із самісінького початку процес набув зигзагоподібного характеру. Ми могли б піти за грузинським варіантом. Але нас стримував страх розколу України. Нам просто зривало дах від відповідальності за прийняті рішення. Особисто для мене визначальним був момент, коли я посварився з Ющенком. Я наговорив йому таких речей, яких йому, напевно, ще ніхто ніколи не казав. Але коли після слів про те, що він несе персональну відповідальність за те, що відбувається сьогодні з українським народом, я попросив Віктора Андрійовича поглянути мені в очі, він довго не піднімав їх. А коли підняв, я зрозумів: Ющенко в душі не революціонер. А мати вождя, запрограмованого на компроміс, і робити революцію — значить потрапити під роздачу. Не в тому сенсі, що революція пожирає своїх дітей… І тому ми розуміли: нам потрібен компроміс на максимально вигідних для нас умовах.
Ю.Л. — Тому символами української революції стали намет і сцена з мікрофоном, а не танк, як у Росії, і не гільйотина, як у Франції. Така елегантна революція з усіма серйозними й іронічними смислами цього слова.
Т.С. — Так захотів Ющенко.
— Коли ви, Юріє Віталійовичу, порівнювали відставку Януковича з узяттям Сталінграда, а рішення Верховного суду — із Курською дугою, то обіцяли, що Берлін ще попереду. Закінчення революції можна вважати взяттям Берліна?
Ю.Л. — Сьогодні ми стоїмо прямо під Берліном. А взяття Берліна буде 26 грудня.
— Зараз ми говоримо про мирне закінчення революції. А могло б статися так, що люди вийшли б з-під вашого контролю і самі пішли на штурм чи на інші силові акції? Ви змогли б це заблокувати і яким чином?
Ю.Л. — Однозначно змогли б. Для цього у нас було досить засобів і можливостей, а також підготовлені люди, яким було під силу перешкодити такому повороту подій.
Т.С. — Насправді люди настільки нам вірили і настільки нас слухали, що цього в принципі не могло статися.
В.Ф. — Ми не даремно казали про мікрофон. Періодично, незалежно від того, чи була в цьому реальна необхідність, ми виходили на Майдан, брали в руки мікрофон, щоб люди нас впізнавали, до нас звикли. Незаперечним авторитетом для учасників акції був Юра Луценко. Коли виникали критичні моменти, на сцену виходив Ющенко і казав: «Ось тут стоять мої хлопці. Слухайте їх у всьому». І серед людей не виникало навіть тіні анархічних настроїв.
Т.С. — І це при тому, що, ще раз кажу, людей була просто велетенська кількість. Коли уранці у вівторок, 23 листопада, прийшовши на Майдан, Роман Безсмертний повідомив нам, що вожді прийняли рішення вести народ по Грушевського до Верховної Ради, я сказав: «Романе, плювати на вождів, вони нічого не розуміють! Ти уявляєш, скільки людей стоїть на площі? Тільки одна десята потрапить до парламенту, а інші стоятимуть на місці і кричатимуть, чому ми не рухаємося». Вирішили йти довгим шляхом — через ЦВК. Але це справило враження. Уявляєте, протягом півтори години людський потік йде, як ріка. Тоді мені кореспондент «Рейтера» сказав: «Я був у Белграді. Ви зараз вивели на вулицю значно більше людей, аніж було там. Чому ви не берете владу?»
А тому що лідер, за яким піднявся народ, — проповідник. І те, що Ющенко щодня проповідував народу миролюбство, елегантність, ненасильництво, виховало людей. Він вбив і собі, і людям у голови думку про неприпустимість пролиття навіть краплі крові. І він налаштував людей на дисципліну і порядок, на світ, навіяв при цьому, що перемога неминуча. Ну як після цього від людей можна очікувати, що вони підуть на штурм?..
Ю.Л. — Та будь-хто, хто закликав би людей йти на штурм, був би з ходу затаврований ними як провокатор!
Т.С. — Тобто Ющенко зробив усе, щоб не пролилося жодної краплі крові.