Вони йдуть. Сотні тисяч людей, що рятуються від американських бомбардувань, від шаленіючих фундаменталістів, від можливих терактів і жахіття громадянської війни. Вони йдуть гірськими й лісовими стежками, зіщулившись, трясуться в рефрижераторах, вагонах і вантажівках. Старенькі, жінки й діти, їхні чоловіки та батьки, талібські бойовики й терористи. Скільки їх? Хто з них хто? Куди прямують? Коли і якого розміру хвиля біженців і нелегальних мігрантів докотиться до наших кордонів? І чи вистачить у нас «хвилерізів», аби пом’якшити удар?
За прогнозами експертів українських Прикордонних військ, приплив афганських біженців до кордонів України очікується приблизно через десять днів після початку бомбардувань Афганістану. Це середина майбутнього тижня... Їхню кількість точно не береться прогнозувати ніхто.
То все-таки скільки?
Виступаючи цього тижня перед депутатами Верховної Ради, глава оборонного відомства України Олександр Кузьмук заявив, що наплив біженців з Афганістану, який уже досягає масштабів регіональної катастрофи, може стати реальною загрозою для національної безпеки України. Міністр відзначив, що в умовах прозорості кордонів України й Росії та відсутності візового режиму з боку Центральної Азії складаються сприятливі умови для різкого зростання неконтрольованої міграції.
Слід відзначити, що виступ міністра оборони, котрий, очевидно, хотів відвернути увагу громадськості від ракет, що влучають не в ті цілі, у його колег із суміжних силових й інших відомств, які безпосередньо займаються проблемами міграції, викликав неабияке обурення. Вони зовсім не схильні так драматизувати ситуацію. За даними прикордонників і Департаменту в справах національностей і міграції, на сьогоднішній день помітного збільшення потоку біженців і нелегальних мігрантів в Україну немає.
Найбільш оптимістичні й упевнені у своїх силах прикордонники. Начальник управління правового забезпечення Держкомкордону України Віктор Чумак в інтерв’ю «ДТ» висловив припущення, що й надалі ситуація навряд чи зміниться настільки кардинально, як про це віщують декотрі політики й засоби масової інформації. Хвилі біженців, вважає Віктор Васильович, подібно до кіл на воді від кинутого каменя, слабші, чим далі від зони конфлікту розташована країна транзиту чи країна призначення. По-перше, зазвичай «військові біженці» осідають у сусідніх із «конфліктною» країною державах, аби мати змогу якнайшвидше повернутися на батьківщину, щойно там стабілізується ситуація. По-друге, щоб дістатися України, афганським біженцям доведеться подолати принаймні чотири кордони, тож багато хто з них «осяде» в середньоазійських республіках або Росії. Крім того, посилення режимних заходів у країнах, прилеглих до зони конфлікту, загалом може змінити традиційні маршрути нелегалів і переорієнтувати їх на південь, припускає В.Чумак.
Проте є також інші думки. Голова правління Центру досліджень проблем міграції (ЦДПМ) Юрій Бузницький нагадує, що, за заявами тих-таки американців, війну з тероризмом розраховано на роки, якщо не на ціле десятиліття. І природно припустити, що люди, котрі залишають зону конфлікту, коли й не сьогодні, то завтра точно, замисляться, де ж краще провести цей важкий час. У Пакистані, де ось-ось може статися державний переворот і спалахнути громадянська війна? У небагатих і нестабільних, замучених власними розбірками з ісламістами Таджикистані й Узбекистані? В Індії й Ірані, де їх ніхто не чекає і навряд чи приймуть?
У листі, надісланому наприкінці вересня Верховному комісару ООН у справах біженців, ЦДПМ говорить про те, що досвід попередніх військових конфліктів в Афганістані та країнах Середньоазійського регіону показує: значна частина біженців прибудe в країни Східної Європи, оскільки практично всі вони мають законодавчу базу, регламентовану міжнародними й національними актами, яка дозволяє приймати біженців і осіб, котрі шукають притулку. Причому, на думку Ю.Бузницького, цього разу Східна Європа може виявитися для біженців навіть привабливішою від Західної. Позаяк остання найближчим часом цілком може стати такою самою жертвою тероризму, як і США, тож ставиться нині до афганців і арабів куди ворожіше, ніж, приміром, Україна, де християни й мусульмани співіснують уже тисячоліття. Більшість експертів сходяться в думці, що на найближчий час наша країна може виявитися мало не найбезпечнішим місцем у Європі.
І в цій ніші спробують укритися не лише афганські біженці. На думку голови парламентського комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадія Удовенка, у разі дестабілізації ситуації в сусідньому з Афганістаном Узбекистані, звідти повернуться в Україну 200 тисяч кримських татар, а також багато українців і росіян, котрі свого часу виїхали в Узбекистан з України.
Не виключено, що Геннадій Йосипович трішки погарячкував. Заступник директора Департаменту в справах національностей і міграції Віктор Побєдоносцев в інтерв’ю «ДТ» назвав куди скромнішу цифру: його відомство очікує прибуття в Україну поки що п’яти-шести тисяч кримськотатарських репатріантів. Крім того, вважає Віктор Олександрович, не можна виключати, що нинішня ескалація грузинсько-абхазького конфлікту також викликає нову хвилю біженців із цього регіону.
До речі, поки що тільки Департамент у справах національностей і міграції зважився оприлюднити хоч якийсь (нехай і дуже приблизний) прогноз стосовно очікуваної на кордонах України кількості біженців. Переконані у відсутності підстав для паніки експерти цього відомства, попри це, вважають, що через місяць-півтора біля кордонів України буде до 500 тисяч мігрантів, із котрих 400 тис. удасться відсікти прикордонникам. Отже, близько 100 тис. опиняться на території нашої країни. 40—50 тис. із них, припускають експерти, офіційно попросять притулку, решта перебуватиме в Україні нелегально.
Чим це нам загрожує? Стосовно саме біженців, тобто тих, хто офіційно одержить цей статус у державних органах України відповідно до українського законодавства, то збільшення їхньої кількості призведе до значних матеріальних витрат. За наймінімальнішими підрахунками, говорить В.Побєдоносцев, на утримання одного біженця потрібно близько 100 гривень на добу. Тобто, якщо припустити, що біженців буде близько 40 тис., то Україні доведеться десь шукати 120 мільйонів гривень щомісяця. Питання де? Можливо, уряду вже сьогодні потрібно «зарезервувати» ці гроші в Резервному фонді.
А нелегальні мігранти є прямою загрозою національнії безпеці будь-якої держави. Цього тижня, говорячи про наслідки для України антитерористичної акції в Афганістані, міністр закордонних справ Анатолій Зленко не виключив можливості проникнення на територію нашої країни й терористів. (За повідомленнями ЗМІ, бойовики талібів під виглядом біженців уже проникли на територію Киргизстану.) Крім того, загальновідомо, що наплив нелегальних мігрантів різко погіршує криміногенну ситуацію в країні, призводить до виникнення важкоконтрольованих кварталів із компактним розселенням вихідців із країн Азії та Африки, активному поширенню наркоманії та проституції, виникненню осередків хвороб.
Президент Леонід Кучма заявив цього тижня, що в Україні вживають усіх заходів для попередження посилення нелегальної міграції через українські кордони, проте висловив сумнів стосовно того, наскільки ефективними вони будуть. Спробуймо оцінити, що ж реально вже зроблено в нашій країні в цьому напрямі, крім проведення засідання РНБОУ й наради в адміністрації Президента, і наскільки великий «цілинний» пласт.
Кордон на замку?
Фахівці виділяють три рубежі захисту держави від нелегальної міграції. На варті зовнішнього стоїть МЗС, точніше, його консульські установи, що видають дозволи на в’їзд у країну, тобто візи. Тут у нас на сьогоднішній день ситуація більш-менш нормальна. Наскільки відомо, МЗС України припинив видачу віз афганцям і різко посилив порядок видачі дозволів на в’їзд громадянам інших держав Близького Сходу. Але проблема в тому, що більшість біженців нинішньої хвилі про одержання віз і не думає і намагатиметься дістатися Заходу нелегально.
І до початку антитерористичної акції в Афганістані бізнес на перевезенні нелегальних мігрантів (або контрабанді людей) вважався третім за прибутковістю після торгівлі зброєю та наркотиками. А сьогодні для перевізників нелегальних мігрантів, так званих «трафикерів», і організованих злочинних угруповань настають золоті часи.
Державний кордон є другим рубежем захисту нашої держави від «нелегалів», і охороняють його наші доблесні прикордонники. Як передає прес-служба Держкомкордону, прикордонні війська України перейшли на посилений варіант несення служби на всьому периметрі кордону з 11 вересня, того ж дня почалася й активна фаза широкомасштабної операції «Рубіж-2001». Посилений варіант несення служби прикордонниками триває досі. Крім того, останнім часом у боротьбі з нелегальною міграцією прикордонним військам неабияк допомагає МВС: лише за минулі півроку міліція затримала 12300 нелегалів. За словами Президента, нею ж зараз зміцнюються й кордони країни. Ще раніше, у 2000 — 2001 рр., на північно-східному кордоні України прикордонники, за даними В.Чумака, виставили близько сотні додаткових підрозділів, і щільність охорони кордону зросла втричі. Тож у прикордонному відомстві твердо впевнені: «говорити сьогодні про «прозорість східних і північних кордонів» — безпідставно й непрофесійно».
З’являються в прикордонному відомстві також свої ноу-хау. Приміром, кілька місяців тому в прикордонних військах введено штатну посаду прикордонного інспектора. Передбачається, що, постійно перебуваючи в населених пунктах на проблемних ділянках кордону, інспектори, подібно легендарному Аніськіну, створюючи власну агентурну мережу з бабусь Дунь і дідусів Вась, знатимуть усе та про всіх. А якби, як у деяких європейських країнах, на це ще й грошиків українським аніськіним підкинули б, то активність їхніх інформаторів, можна припустити, зросла б у кілька разів. А поки що на допомогу інспекторам планують відтворити клуби юних друзів прикордонників. Хоч як це смішно на перший погляд, але справді незнищенний романтизм 12—13-річних хлопчиків і їхнє безкорисливе бажання «по-дорослому» пограти в сищиків-розбійників може неабияк стати у пригоді прикордонникам.
Проблем, звісно, теж не бракує. Немає достатньої кількості устаткування та спеціально навчених собак для виявлення людей у вантажівках і контейнерах. Немає змоги широко залучати до роботи прикордонників перекладачів, через що виникає чимало проблем при спілкуванні з нелегалами, особливо з країн Африки й Азії. Катастрофічно бракує коштів на створення нових і забезпечення роботи вже існуючих ізоляторів тимчасового утримання, куди до визначення подальшої долі відправляють виловлених нелегалів (докладніше про це нижче). Необхідно значно збільшити технічне оснащення «зеленої» ділянки кордону, зокрема, сейсмодатчиками, що реагують на кроки.
Зовсім ні на що не натякаючи, а просто як цікаву інформацію хочу повідомити, що тоді як наші прикордонники ведуть мову лише про сейсмодатчики на нашому північно-східному кордоні, на «зеленій» ділянці, приміром, німецько-польського кордону встановлено сітку. А знаєте як захищає свій кордон із Мексикою «опора демократії» — Сполучені Штати? Контрольно-слідовою смугою та триметровою сіткою, а патрулюють цей кордон рейнджери. Але й це не завжди рятує американців від небажаних «гостей». То можемо ми стовідсотково покладатися на надійність наших «замків» на кордоні? Чи, тим паче, сподіватися на солідарність і пильність російських прикордонників, котрі навряд чи дуже зацікавлені в тому, аби перешкоджати відпливу нелегалів із території Росії.
Ще до початку антитерористичної акції в Афганістані в Україні, за деякими оцінками, перебувало близько 20 тис. афганських біженців. А зо два роки тому Міжнародна організація міграції (МОМ), із посиланням на українські джерела, називала загальну цифру нелегалів в Україні — 500 тис. чоловік.
Хто виправить помилки Мухтара?
Хто вже не на кордоні, а всередині країни займається в нас нелегалами й тими, хто шукає в Україні притулку? У багатьох державах для цього створено «третю захисну систему» у формі або служби імміграції та натуралізації, як у Сполучених Штатах, або поліції з питань іноземців, як у багатьох європейських державах. В Україні аналогічної спеціальної правоохоронної структури немає. Але вона вкрай необхідна, вважає голова правління Центру дослідження проблем міграції Юрій Бузницький, оскільки окремі функції такої структури в нас «розпорошено» між прикордонниками, міліцією, СБУ, Департаментом у справах національностей і міграції, де біженці, котрі шукають притулку, і нелегали є далеко не єдиним «головним болем» і далеко не завжди найголовнішим клопотом.
І ось що з цього виходить.
Приміром, затримали наші прикордонники групу нелегалів. Куди вони їх далі подінуть? Передадуть МВС, на яке в нас покладено функції виселення й депортації, — в ізолятори тимчасового утримання, яких украй мало, і які в нас найчастіше є великими наметами, де прикордонники інколи змушені годувати затриманих за власний кошт. Потім нелегали перекочовують у МВСівські приймачі-розподільники, яких навіть при незначному збільшенні потоку нелегальних мігрантів явно не вистачить. Далі міліція намагається з’ясувати, звідки прибув мігрант, але дуже часто це зробити неможливо, оскільки мудрі нелегали після перетину кордону намагаються відразу знищити всі докази, які можуть підказати сищикам правильну відповідь. Куди потім подінуться з міліцейських приймачів-розподільників ці люди, достеменно з’ясувати не вдалося. Схоже, якимось таємничим чином вони розчиняються в «безкраїх степах України».
Та якщо міліції все-таки поталанить і незаперечні докази прибуття нелегала з суміжної країни знайдено, то його видворять назад цілком відповідно з міжнародним правом. Точніше, намагаються це зробити, оскільки Росія, звідки переважно потрапляють в Україну нелегальні мігранти, украй неохоче приймає їх назад, і аж ніяк не поспішає підписувати з нашою країною угоду про реадмісію (тобто прийом і передачу осіб). Більше того, як повідомляє прес-служба Держкомкордону, сьогодні російська сторона наполягає на тому, щоб Україна відправляла афганців безпосередньо в Афганістан. Зрозуміло, що в нинішніх умовах це робити абсолютно неможливо. Тож, підкреслює прес-служба Держкомкордону, питання про те, куди відправляти афганських нелегалів, необхідно вирішити до того, як підійде «основна хвиля».
А в європейських державах прикордонники передають «улов» тій самій імміграційній службі, яка займається подальшою долею порушників — від з’ясування особи до доведення до суду й депортації (причому, іноді в гамівній сорочці й у супроводі поліцейського).
Поки йде процес визначення громадянства та країни, звідки прибув нелегал, його утримують у пункті прийому, який навіть не нагадує українські намети. Бюджет, приміром, одного такого пункту, побудованого в Балтії шведами й датчанами «під ключ» і «упакованого» і пральнями, і саунами, і кольоровими телевізорами, становить $1,5 млн.
У європейських імміграційних службах працюють тисячі висококласних фахівців, спроможних визначати громадянство та країну, звідки прибув мігрант, приміром, за фабричними мітками на брюках, за характерними татуюванням або за вимовою. І ці фахівці мають досить фінансових коштів, аби переконати нелегала залишити вподобану ним країну навіть якщо його особу з’ясувати не вдалося. У нас таких фахівців украй мало, а таких коштів немає взагалі.
Західні імміграційні служби крім «опікування» нелегалами, переданими їм прикордонниками, самі активно шукають іноземців-порушників на території країни. Об’їздивши всю Європу вздовж і впоперек і вивчивши роботу практично всіх європейських імміграційних служб і поліцій з питань іноземців Ю.Бузницький, розповідає, що їхніх співробітників, котрі виловлюють нелегалів, можна зустріти де завгодно й коли завгодно: на ринках, у гуртожитках, у борделях. Вони мають право заходити в квартири, допитувати домовласників і роботодавців, установлювати достовірність шлюбу.
В Україні такою кропіткою та методичною роботою з виявлення нелегальних мігрантів, осілих на певний час у нашій країні, не займається ніхто (у найкращому випадку проводяться разові операції на кшталт «Мігранта»). Більше того, у нас, на відміну від більшості європейських країн, навіть не передбачено кримінальну відповідальність за нелегальне перебування на території України (і навіть у разі рецидиву). Не передбачено кримінальну відповідальність і для роботодавців, котрі беруть нелегалів на роботу.
Хто займеться біженцями?
У західних країнах цей обов’язок також покладено на імміграційні служби. Особи, котрі шукають притулку, до визначення їхньої подальшої долі також перебувають у спеціальних таборах попереднього утримання. Зо два роки тому в Швейцарії мені випало побувати в одному з них на екскурсії. Найбільше ця установа, що працює за принципом «усіх впускати, нікого не випускати», нагадувала в’язницю: грати на вікнах, сувора охорона, ніякого контакту з зовнішнім світом. Після скрупульозної перевірки особи пошукача притулку, і причин, що змусили його залишити країну, мігрант або одержує статус біженця, або депортується. Західні імміграційні служби крім правоохоронних функцій виконують і безліч соціальних: займаються подальшим розселенням біженців, їхнім працевлаштуванням, медичним і соціальним забезпеченням.
В Україні ні про що схоже і згадки немає. У нас немає жодного спеціального пункту тимчасового утримання осіб, котрі шукають притулку, який хоча б віддалено нагадував європейський. Затримані прикордонниками мігранти (або вже прониклі на територію України), котрі протягом трьох діб звернулися з проханням про надання притулку, передаються «під патронат» Департаменту в справах національностей і міграції, перманентно реформованої структури, чия багатостраждальна історія гідна окремої статті. Нині департамент відповідно до Указу Президента від 13 вересня ц.р. знову трансформується в Державний комітет у справах національностей і міграції, ще навіть не призначено його голову, йде пошук кадрів, розсіяних по різних відомствах.
У цьому стані Держкомнац за допомогою місцевих адміністрацій повинен десь і якось розселяти пошукачів притулку. Зрозуміло, що ні про який суворий контроль над їх переміщеннями в такій ситуації не може бути й мови. Немає куди в нас розселяти й тих, хто вже одержав статус біженця. Єдиний притулок, побудований в Одесі, спроможний прийняти аж 40—50 чоловік.
Очікувана хвиля мігрантів з Афганістану й Середньої Азії ставить Україну ще перед однією серйозною проблемою. Справа в тому, що більшість очікуваних мігрантів є так званими «військовими» біженцями, тобто особами, що залишили зону воєнного конфлікту. Ні законодавство України, ні ООНівська Конвенція про права біженців 1951 р. не передбачає надання статусу біженців цим особам. Європа в таких випадках надає тимчасовий, так званий територіальний притулок, який не забезпечує тих прав і соціального забезпечення, що й біженцям, котрі залишають свої країни через переслідування за політичними, релігійними, національними й іншими ознаками. «Воєнні» біженці підлягають беззастережному поверненню на батьківщину по закінченні там збройного конфлікту (причому бажано за їхній рахунок).
В українському законодавстві правовий статус «воєнних» біженців загалом ніде не закріплено.
Сакраментальне «Що робити?»
Негайно видавати постанову Кабінету міністрів про правове становище осіб, прибулих з Афганістану, яка докладно описала б, на який термін перебування в Україні вони матимуть право, у якому правовому режимі перебуватимуть, у яких регіонах розселятимуться, упевнений Ю.Бузницький. (Свого часу дві подібні постанови КМ було видано щодо осіб, прибулих з Абхазії та Чечні.) Якщо терміново не створити таку систему контролю, то прибулі біженці стихійним потоком розтечуться по всій Україні.
Якнайшвидше потрібно завершувати делімітацію державного кордону з Росією та починати її демаркацію.
Крім того, необхідно терміново й дуже жорстко порушувати питання перед Європейським союзом, «великою вісімкою», ООН й іншими міжнародними організаціями про негайне виділення матеріальної та фінансової допомоги Україні на влаштування біженців і боротьбу з нелегальною міграцією. Зручна нагода для цього випаде вже наступного тижня на засіданні Конференції ЄС у Генті, куди запросили й представників України. До речі, одна з країн-сусідів Афганістану, якій ООН пообіцяла виділити $300 млн. на влаштування біженців, заявила, що не прийматиме їх, поки не одержить «живі» гроші.
До значного збільшення допомоги (3—4-разового) з боку Міжнародної організації міграції має привести вступ України в МОМ, яка вже кілька років відчутно допомагає нашій країні в боротьбі з нелегальною міграцією. Наскільки нам відомо, Україна може стати членом МОМ уже в листопаді цього року, на ювілейній сесії організації.
А ось чого, на наш погляд, поки що не варто робити (і з цим згодні багато експертів), то це приєднуватися до Конвенції ООН про права біженців 1951 р., до чого нас активно закликають. Адже навіть представники Управління Верховного Комісара в справах біженців ООН визнають, що на сьогоднішній день Україна створила правове поле, яке цілком відповідає закладеним у Конвенції стандартам. Цього тижня прозвучала дуже красномовна інформація: статус біженця в Україні за станом на 1 липня 2001 року одержали 2950 осіб, що більше, ніж у Російській Федерації, Білорусії та Польщі разом узятих. То якщо ми й так обігнали навіть тих, хто приєднався до Конвенції, навіщо ж нам напередодні важких часів і при недостатній допомозі з боку міжнародного співтовариства вкладати в руки цьому співтовариству додаткові важелі впливу на нашу країну?
Звучать нині в Україні й зовсім жорсткі пропозиції. Приміром, Геннадій Удовенко заявив цього тижня, що Україна повинна закрити свої східні кордони й відкрити західні, щоб потоки нелегальних іммігрантів з Афганістану не зосереджувалися в Україні, а проходили далі на Захід: «Нехай сита Європа відчує на собі, що таке нелегальна міграція». Радикально? Можливо. Але ж досі так виходило, що більшість нелегальних мігрантів затримувалися не на східних, а саме на західних кордонах України, що об’єктивно абсолютно невигідно нашій країні, більше того, загрожує українській національній безпеці, оскільки перетворює Україну на відстійник нелегальних мігрантів. То навіщо ж нам витрачати свої жалюгідні бюджетні гроші на захист наших західних кордонів й інтересів інших країн? Тому що ми теж хочемо жити в єдиному й безпечному європейському домі. Але тільки, ясна річ, не в ролі килимка біля вхідних дверей.