Кожен передвиборний штаб відрізняється від іншого передвиборного штабу. Але всі начальники штабів у чомусь схожі один на одного. Читачі «ДТ», які ознайомилися з розповідями про «ад’ютантів» Петра Симоненка та Віктора Ющенка (опубліковані в №№ 29, 31), можуть самостійно пересвідчитися у правдивості цієї теорії. Наша чергова історія — про Йосипа Вінського, вірного зброєносця триразового кандидата в президенти Олександра Мороза.
Етапи складного шляху
Про «досоціалістичне» минуле багаторічного наперсника Олександра Олександровича відомо небагато. Нинішній перший секретар політради СПУ народився 1956-го у селянській сім’ї на Хмельниччині. Стверджують, що близькі знайомі називають Вінського Юрою, а давні знайомі — Юзею. Це дає підстави припустити: при народженні його, мабуть, охрестили не Йосипом, а Юзефом. За деякими даними, один із головних ідеологів Соцпартії — католик. Згідно з іншими джерелами, Йосип Вікентійович — переконаний атеїст.
1977-го він закінчує сільськогосподарський інститут у Кам’янці-Подільському. За спогадами однокашників, у студентські роки юний Йосип подавав великі надії. І навряд чи вершиною мрій відмінника, активіста і громадського діяча була посада головного інженера в якомусь богом забутому радгоспі. Після чотирьох років сумлінної праці за профілем старанного сільгоспінженера помітили і почали (як тоді казали) «просувати по комсомольській лінії». Через два роки новоявлений функціонер вступив у лави КПРС. Нелегко зробити партійну кар’єру, зробившись комуністом аж у 27. Але наш герой зажив слави людини завзятої і цілеспрямованої.
Розповідають, що в середині вісімдесятих другий секретар Кам’янець-Подільського райкому комсомолу Вінський потрапив... у лабети рибнагляду. Ловить він одного разу рибку у Дністровському водосховищі, на звичайну вудку, але в неналежному місці. Підходять до нього чоловічки: «Ну як, клює?» — «Та не так, щоб дуже...» — не здогадуючись про підступ, відповідає рибалка і демонструє відро з двома десятками малих карасиків. Чоловічки поспівчували, після чого пред’явили порушникові службові посвідчення і зажадали заплатити штраф — по два червінці за кожну «одиницю вилову». Стверджують, що комсомольський бос охоче виклав чотири сотні. Чому високопоставлений браконьєр не наважився зловжити службовим становищем, залишилося загадкою. Доброзичливці припускали, що горе-рибалка піклувався про добре ім’я комсомолу. Злостивці стверджували, що він не бажав скандалу, який міг би зашкодити кар’єрі.
А вона, до речі, рухалася вгору — перший секретар Кам’янець-Подільського райкому комсомолу, інструктор ЦК ЛКСМУ, інструктор оргвідділу Хмельницького обкому партії і нарешті — заступник заввідділу обласного комітету КПУ. Диплом випускника республіканської Вищої партійної школи обіцяв додаткові перспективи номенклатурного зростання. 1991-го Йосипу Вікентійовичу було всі 35, і життя при владі лише починалося.
Вінський одним із перших відгукнувся на заклик Олександра Мороза, який відразу ж після заборони КПУ взявся за організацію Соціалістичної партії. Виконробами на будівництві нової політичної організації виступали переважно колишні функціонери другого-третього ешелону. У масі своїй це були люди, котрі позбулися після краху старої системи насиджених місць і райдужних надій. І не плекали особливих надій знайти своє місце в новій системі.
Йосип Вікентійович, який оформив членство в партії Мороза ще восени 91-го, став першим керівником Хмельницького обкому СПУ. Через три роки він перемагає на парламентських виборах у 411-му окрузі, обігравши у другому турі заввідділенням районної санепідемстанції, рухівця Омельчука. За однією з легенд, лідер хмельницьких соціалістів зумів домогтися успіху великою мірою завдяки підтримці поляків, які компактно мешкали на території Городоцького району Хмельницької області. Можна припустити, що з відомих причин вони не дуже прагнули підтримувати націоналіста Омельчука. Зате цілком могли вшанувати Вінського. Чиї довірені особи нібито активно поширювали відомості про те, що їхній кандидат — уродзонний поляк і хрещений католик.
Потрапляння в Раду (куди, крім нього, пробилося ще 14 соціалістів) автоматично підвищило вагу подолянина в організації. Проте він продовжував перебувати в тіні примітніших однопартійців — Наталі Вітренко, Володимира Марченка, Івана Чижа, Володимира Мухіна, не кажучи вже про Олександра Мороза.
Всі вищеперелічені персонажі (крім, звісно, лідера) з партією вже розпрощалися. За спостереженнями багатьох ветеранів, вихід із СПУ будь-якого сильного політика лише зміцнював вплив Вінського. Який досить довго волів залишатися непомітним, але досить швидко зумів стати незамінним для Мороза.
Збираючи дані про непотоплюваного канцлера Соцпартії, автор цього матеріалу з подивом відзначив, як багато у Вінського спільного з його колегою Мартинюком — героєм першої серії нашого циклу про «ад’ютантів». Ті ж завзяття й цілеспрямованість. Такі ж самі хитрість і чуття. Та ж готовність замкнути все на себе і та ж схильність замикатися в собі. Обидва мають разючу здатність наживати ворогів і приголомшливе вміння позбуватися їх у потрібний момент.
Адама Івановича важко назвати ледарем, але Йосип Вікентійович, за словами людей обізнаних, прямо взірець працьовитості. Щоранку рівно о восьмій — він вже у своєму кабінеті. Начальник штабу КПУ — не дуже відкрита душа, але начштабу СПУ — ще менший любитель пити з колегами й вести відверті розмови з «однополчанами».
Є відмінності й серйозніші. Мартинюк — досвідченіший і масштабніший, Вінський — педантичніший і скрупульозніший. Обидва — визнані майстри внутрішньопартійних закулісних комбінацій, але якщо для першого інтрига — форма життя, то для другого — спосіб існування. І, нарешті, головне. Обидва, поза всяким сумнівом, мають чималий вплив на лідерів. Але «Садам Іванович» (партійне прізвисько другого секретаря ЦК КПУ) відразу був затребуваний політиком-початківцем Петром Симоненком. А ось «Кобі» (партійний псевдонім першого секретаря політвиконкому СПУ) довелося терпляче чекати, поки досвідчений політик Олександр Мороз відчує гостру потребу в його послугах.
Товариш Йосип витратив довгі роки на виснажливу боротьбу за право бути поруч із вождем. Колишні фаворити зникали один за одним, і практично в кожній внутрішньопартійній сварі Вінський був активною дійовою особою. За свідченням найрізноманітніших джерел в оточенні Олександра Мороза, іноді він сам провокував скандал, іноді вміло підігрівав конфлікт, а найчастіше просто використовував склоку у своїх інтересах. Бо при будь-якому загостренні він завжди ставав на бік керманича, виступаючи ревним захисником його інтересів. Наскільки можна судити, кожен новий прояв відданості незмінно зараховувався.
Шість років тому Вінський був уже одним із головних штабістів виборчої кампанії, яка вперше проводилася за змішаною системою. Напередодні виборів СПУ ввійшла в блок із Селянською партією, явивши світові грандіозний передвиборний список із 201 персони. Начштабу фігурував у ньому на почесному дев’ятому місці, що гарантувало одержання мандата у разі подолання коаліцією 4-відсоткового бар’єра. Альянс під громіздкою і претензійною назвою «За правду, за народ, за Україну!» із завданням упорався, посівши, за підсумками перегонів, «призове» третє місце й здобувши підтримку більш як 8,5% виборців. Ще чотири висуванці блоку (у тому числі партбоси Олександр Мороз і Олександр Ткаченко) перемогли своїх супротивників у мажоритарних округах. Сумарний успіх дозволив передвиборній спілці сформувати фракцію чисельністю 35 чоловік. Вінський міг вважати це і своєю особистою заслугою. 2003-го він так і заявить: «Я провів дві повноцінні кампанії у Верховну Раду і одну, може, не дуже вдалу, — президентську...»
Про президентську кампанію-99 ми поговоримо трохи згодом. Що ж стосується парламентської кампанії-98, то оцінити реальний внесок Вінського в успіх команди Мороза і Ткаченка досить складно. Хай там як, лаври головного організатора успіху дісталися Іванові Чижу — давньому партнерові й такому ж давньому супернику Вінського. У їхніх біографіях багато схожого. Обидва — уродженці маленьких подільських сіл зі смішними назвами (Вінський народився в Лошківцях, Чиж — у Пишках), обидва пройшли апаратну школу обкому, обидва брали особисту участь у становленні СПУ. Саме завдяки їхнім спільним зусиллям крайовий осередок Соцпартії з’явився на Хмельниччині ще 91-го. Але якщо в Йосипа Вікентійовича були підстави скаржитися на долю пасинка фортуни, то Іван Сергійович міг вважати себе певною мірою улюбленцем долі. Непримітному і завзятому Вінському доводилося повільно відвойовувати місце під сонцем, тоді як імпозантному і статечному Чижу все давалося підкреслено легко. Останній із самого початку був одним із лідерів партії, а після виходу з організації Наталі Вітренко та Володимира Марченка міцно посів місце другого номера, номінального і фактичного. Над першим секретарем політради СПУ і співголовою парламентської фракції «Лівий центр» була лише одна людина — Мороз.
Цілком природно, що марнославному й удачливому Чижу швидко набридла роль «дублера» незмінного вождя. Владі виявилося нескладно отримати в союзники одного з найпомітніших діячів опозиції — для цього Банковій треба було лише трохи підіграти його амбіціям. Але легко припустити й те, що Вінський (який на кінець 90-х вважався третьою людиною в партійній ієрархії) мав як бажання, так і можливість загострити стосунки між лідером СПУ та його правою рукою. Наведемо не підтверджену, але правдоподібну версію. Теза перша: Чижа було звинувачено в політичній єресі не без участі його ж земляка. Теза друга: Чижа було оголошено єресіархом ще до того, як він справді впав у єресь. Як казав Шекспір, «єретик — не той, хто горить на вогнищі, а той, хто запалює вогнище»...
Чи правдива наведена версія, достеменно не відомо. Відомо лише те, що під час кампанії-99 саме Вінський, а не Чиж став стерновим на передвиборному кораблі Олександра Мороза. Як стверджують джерела в СПУ, саме Вінський (разом із ще одним впливовим соратником Сан Санича — Ярославом Мендусем) переконав голову Соцпартії взяти участь у президентських перегонах. Які закінчилися для потенційного фаворита невиходом у другий тур і принизливо низьким результатом — 11,29%. Нечиста гра влади була перед очима, але такою ж очевидною була і безпорадність передвиборної команди Мороза.
Відразу після виборів група партійців на чолі з Чижем вчинила заколот. Як випливає з офіційної історії партії, заколотники, «намагаючись захистити свою позицію і виправдатися за конформізм із владою, обвинуватили в невдачі президентської кампанії СПУ виборчий штаб О.Мороза...» За свідченням безпосередніх учасників подій, опозиціонери справді докоряли керівництву штабу за безпорадність. А крім того, підозрювали когось із генштабістів у причетності до нібито зникнення значної суми з передвиборної скарбниці. Вона (наскільки відомо) на той час уже перебувала у віданні Вінського.
Йосип Вікентійович взяв особисту участь у придушенні заколоту. У лютому 2000-го головний опонент «Коби» на політвиконкомі СПУ був виключений із лав партії. Вслід за Іваном Чижем, Василем Арестовим та Сергієм Кияшком із організації вийшли ще кілька сотень чоловік.
У результаті кожен отримав те, чого бажав. Чиж домігся владної посади і поста лідера партії. Створене ним 2000-го Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість» існує досі й недавно ввійшло в коаліцію сил, що підтримують Віктора Януковича. Сам Іван Сергійович ось уже понад два роки тихо-мирно кермує Держкомітетом, який спочатку опікувався всією інформаційною сферою, а тепер зосередився на телебаченні та радіомовленні.
Вінський відвойовував необхідний життєвий простір. Він зосередив у руках виконавчу владу в СПУ, відтоді й по сьогодні у його руках — партійний апарат, партійне господарство і партійна каса.
Засмиканий перманентними внутрішніми чварами Мороз знайшов відносний спокій. Бо партійний повелитель знайшов візира, який позбавив його безлічі турбот. А також побоювань втратити крісло — Йосип Вікентійович не здається Олександру Олександровичу людиною, котра хоче і може його підсидіти. Можливо, даремно.
Перший і другий
Спроби послабити владу глави апарату і обмежити обсяг його повноважень робилися неодноразово. Однак «Коба» може не боятися опозиції. Як кажуть, під час чергової внутрішньопартійної фронди Мороз у вузькому колі соратників заявив: «Або Вінський залишається, або я йду геть».
Лідера не могло не влаштовувати, що його канцельєрі узяв на себе всі організаційні та фінансові проблеми партії. Тим більше що Олександр Олександрович демонстративно самоусувався від вирішення питань, пов’язаних із грошима. Всіх, хто міг заробити, відправляли до Вінського. Все зароблене відправляли туди ж.
У цій справі Йосип Вікентійович майже напевно тямить трохи краще за Олександра Олександровича. Вже на початку 90-х учорашній функціонер домігся перших серйозних успіхів у бізнесі. Відповідно до уривчастих даних, фірми (створені з участю дипломованого інженера-механіка) займалися збутом, ремонтом і обслуговуванням вантажівок, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, а також продажем пального. Сьогодні Вінського називають також співвласником мережі АЗС. Сам «сірий кардинал» Соцпартії про цей бік свого життя воліє мовчати. Лише одного разу він привселюдно прохопився, що підприємства, котрі пов’язують із його ім’ям, наказали довго жити через надмірну активність податкових органів. А чутки про капітал у 200 мільйонів доларів (вони з’явилися років п’ять тому) його смішили. І прізвисько «рожевий олігарх», приклеєне «ворожими голосами», не дуже йому імпонує.
Цікаво, що в інтерв’ю газеті «День» у вересні 2003-го Вінський заявив: «Влада (...) має бути демократичною, тоді буде можливість захищати інтереси всіх — і влади, і олігархів». Це висловлення виглядало кумедно, з огляду на той факт, що партійна програма констатувала поглиблення «суперечностей між купкою напівкримінальних олігархів і більшістю народу» і ставила завдання «усунути кланово-олігархічне панування».
Розповідають, що особливо ідейні соціалісти ще десять років тому скаржилися лідерові на «буржуазність» Вінського. На що Мороз нібито відповів: «Зумів заробити для себе, зможе заробити і для партії».
Та все ж головна сила ад’ютанта, напевно, в іншому. Другий номер — вічний акумулятор, який постійно підживлює віру першого в його особливе історичне призначення. Наскільки ми можемо судити, перший секретар політради завжди поділяє думку вождя. Згаданий нами Ярослав Мендусь теж схильний підігравати главі СПУ і свої суперечки з ним завжди починає з фрази «Ви цілком маєте рацію, Олександре Олександровичу!» Після чого починає переконувати співрозмовника і часто досягає свого. Вінський із Морозом не сперечається. Не візьмемося судити, чи щиро Йосип Вікентійович вірить у непогрішність вождя. Ми лише можемо здогадуватися, що ця віра (чи нарочита її демонстрація) допомагає найближчому соратникові голови СПУ залишатися повновладним господарем партійної системи.
І 1999-го, і 2004-го Вінський був найактивнішим прибічником участі глави СПУ в президентських виборах. Насправді ж він лише привселюдно озвучував те, що хотів почути лідер. П’ять років тому Олександр Олександрович хотів почути, що влада ось-ось впаде, причому впаде до його, Мороза, ніг. Бо тільки він може перемогти Кучму.
Через п’ять років ця теза вже не здавалася такою переконливою. Цього разу необхідність участі керманича соціалістів обгрунтували таким чином. Мороз повинен вийти на старт, щоб:
— мати можливість переконувати маси в необхідності політичної реформи, яка є програмною ціллю СПУ;
— скористатися статусом кандидата для проведення інтенсивної партійної агітації, здатної підвищити шанси організації на гідний виступ у кампанії-2006;
— перебувати в повній бойовій готовності, щоб у разі можливого сходження з дистанції Віктора Ющенка грати на перемогу.
Чомусь у штабі СПУ свято переконані, що ім’я лідера «Нашої України» рано чи пізно буде викреслене зі списку учасників президентського марафону. Чи то Віктора Андрійовича знімуть, чи то він сам зніметься, чи то ще щось станеться...
Соратники вождя впевнені: тоді Мороз отримає унікальний шанс, бо могтиме розраховувати на підтримку більшої частини протестного електорату і на прихильність Москви. Кажуть, в одній зі спеціальних службових записок так і значилося: «Кандидатура Януковича розглядається Кремлем як останній і не дуже бажаний вихід... У будь-якому разі, немає жодних причин для відторгнення кандидатури лідера Соціалістичної партії України російською стороною, а підтримка бачиться цілком імовірною...»
1999 року Вінський забезпечував главу СПУ обнадійливими соціологічними даними. Робить він це й 2004-го. І неймовірно лютує, коли показники інших служб не збігаються з його розкладками. У березні нинішнього року на першому із семінарів для керівників окружних виборчих штабів, що проходили в столичному готелі «Братислава», головний орговик партії настійно рекомендував своїм підопічним «скептично ставитися до різних рейтингів, оскільки більшість їх — замовлені і не відбивають реальної картини». Після чого оголосив «результати останніх, об’єктивних соціологічних опитувань по кількох областях». Які, як ви здогадуєтеся, виглядали цілком оптимістично. Через кілька місяців під керівництвом Вінського було розроблено внутрішньопартійну агітку, в якій проводилася та ж сама думка: «Люди категорично не сприймають біполярної схеми «Ющенко — Янукович»... Більшість хоче зупинитися на третій кандидатурі, на гідній, кращій альтернативі... Те, що такою третьою силою стане Олександр Мороз, сумніву ні в кого не викликає... За деякими об’єктивними рейтингами, показникам лідера СПУ можуть позаздрити як два вищезгаданих кандидати, так і решта політиків другого ешелону...»
У багатьох досить давно склалося чітке враження: Вінський зацікавлений в участі Мороза у виборчій кампанії значно сильніше, ніж сам голова партії. Прагматики вбачають у цьому бажання освоїти передвиборний бюджет. Циніки вбачають прагнення підлестити лідерові. Романтики (яких небагато) вважають, що Йосип Вікентійович і справді переконаний у щасливій зірці поводиря соціалістів. «Соцпартія була сформована, у тому числі, і як виборча машина», — одного разу філософськи зауважив головний проектувальник кампаній СПУ. А машина, щоб не ламатися, повинна, як відомо, їздити. Для Вінського, схоже, не становить особливих труднощів черговий раз переконати свого боса «покататися». Щоб самому отримати можливість покермувати.
Рішення, що Мороз візьме участь у головних політичних змаганнях п’ятирічки, Вінський, схоже, прийняв раніше. У лютому 2003-го, коли ще на повну силу сперечалися про шанси висунути Віктора Ющенка єдиним кандидатом від напіврозваленої опозиційної четвірки, перший секретар політради заявив у інтерв’ю газеті «День»: «Розмови про єдиного кандидата на сьогодні — чиста провокація, спрямована на розкол опозиції... Я переконаний, що в день голосування буде єдиний кандидат від опозиції. У кожному разі, не більше двох... Жодного разу наша партія не сказала, що наш кандидат не балотуватиметься. Ми готові до широких компромісів. Не виключаючи, що цим компромісом може бути і представник нашої партії...» У квітні в розмові з кореспондентом «Главреда» Вінський волів висловитися прямо: «Сьогодні я не бачу, щоб вирішувалося питання про єдиного кандидата. Соцпартія, наприклад, хотіла б бачити єдиним кандидатом Мороза». У травні, спілкуючись із журналістом «Поступу», «Коба» пішов ще далі: «Якби Комуністична партія погодилася на політичну підтримку Олександра Мороза, це означало б вихід Мороза у другий тур і його перемогу на президентських виборах. Навіть за умови, що в президенти балотуватиметься Віктор Ющенко». І, нарешті, у листопаді того ж 2003-го начштабу Мороза особисто розіслав листи Віктору Ющенку, Петру Симоненку, Юлії Тимошенко й Олександру Морозу (?!) з цікавою пропозицією — спільними зусиллями забезпечити перемогу лідера Соцпартії на майбутніх президентських виборах.
Але й сьогодні ад’ютант Сан Санича випромінює впевненість у перемозі патрона. Цього літа, беручи участь у програмі на «Громадському радіо», наперсник вождя зробив свій прогноз: у другий тур вийдуть вожді СПУ і «Нашої України». За припущенням Йосипа Вікентійовича, «Ющенко, незалежно від того, хто буде його опонентом, може набрати 42—43%. Тому, безумовно, переможе Мороз, набравши у районі 56—57%».
Такий оптимізм не може не імпонувати вождю. Не дивно, що глава СПУ незмінно стає на бік Вінського в будь-яких конфліктах. Свіжий приклад — недавня історія з обранням нового голови Центральної контрольної комісії СПУ, 63-річного депутата Анатолія Грязєва. Анатолій Дмитрович вважається людиною Вінського, і багато людей у партії його прихід на цю посаду сприйняли без захоплення. Хіба не виникають запитання в ситуації, коли головний партійний контролер повністю залежить від головного фінансиста (за яким, власне, і має наглядати)? Тим паче що на цій посаді Грязєв мав замінити Івана Мусієнка, людину значно більш відому й авторитетну. І головне — незалежнішу. Іван Михайлович був одним із найближчих соратників вождя ще тоді, коли Вінський лише розпочинав тернистий шлях до вершини влади в Соцпартії. Стараннями Йосипа Вікентійовича один із лідерів організації, глава ЦКК, в останньому передвиборному рейтинг-листі виявився всього-на-всього на 22-му місці. У парламент пройшов лише 21 «списковик». Значно менш помітний Грязєв заслужив у табелі про ранги 12-ту позицію.
Результати голосування за кандидатуру Грязєва на останньому з’їзді партії (тому самому, на якому Мороза урочисто висунули кандидатом у президенти) вивчали до непристойності довго. Як стверджують очевидці, реально здобувач заручився підтримкою приблизно 140 делегатів (замість необхідних 161). Тричі виконавши нескладну, здавалося б, арифметичну операцію (якщо нас не підводять наші джерела), рахівники з’ясували, що претендента підтримали 170 колег. Як там казав вусатий вождь: «Не важливо, як голосують, — важливо, хто рахує». Один із головних опонентів Вінського, Юрій Луценко, поставив математичні здібності членів лічильної комісії під сумнів і відразу після обрання Грязєва на знак протесту відмовився від посади секретаря політради з питань агітації та пропаганди. Як повідомили в пресі, у своїй заяві він прямо обвинуватив Йосипа Вікентійовича у фальсифікації й відмовився від усіх виборних посад у партії. Проте в політраду Юрія Віталійовича все ж таки вибрали, і особисто Мороз умовив його поважати довіру колег. Законність обрання Грязєва у вождя чомусь сумнівів не викликала. Як і відданість Вінського.
Партнери і недруги
Воістину мав рацію Ральф Емерсон, який стверджував, що організація — це подовжена тінь однієї людини. Внутрішня архітектура СПУ — повне торжество ідей демократичного централізму. Тих самих, за замах на які (відповідно до офіційної версії) були 2000-го виключені з партії розкольники на чолі з Чижем.
Вінський, схоже, добре засвоїв ще один сталінський постулат — «кадри вирішують усе». До речі, про покійного генералісимуса. Порівняння з Йосипом Віссаріоновичем його тезці, схоже, приємне. Подобається партійне прізвисько «Коба». Тривалий час на своєму робочому столі начальник штабу Мороза, який не палить, на видному місці тримав трубку, точнісінько як у колишнього генсека. Щоправда, портрета Сталіна над столом не видно. Портретів Леніна та Мороза —також. З усіх перелічених вождів світового пролетаріату Йосип Вікентійович віддав перевагу Карлу Марксу. На столі, втім, ще одна фотографія — улюбленого собаки. Точно так само, як і Сталін, любить керувати «з Кремля», тобто з власного кабінету. У «поле» навіть під час виборчих кампаній він практично не виїжджає. Для цього є старанно розставлені регіональні намісники, а також головний партійний цербер — народний депутат Галина Гармаш. Галина Федорівна (прозвана колегами Кларою Цеткін), мабуть, найвідданіша Вінському людина. Для неї Йосип Вікентійович — гідний наслідування взірець справжнього партійця, і його довірою вона свято дорожить. Людина, м’яко кажучи, ортодоксальних поглядів, товариш Гармаш — головний охоронець партійної моралі й визнаний борець за чистоту рядів. 1999-го з подачі Вінського вона була визнана гідною звання «уповноваженої особи від партії на виборах президента України». 2004-го з’їзд довірив їй найнеспокійніший — організаційно-масовий «департамент» Центрального штабу (ЦШ). Главою якого, зрозуміло, став сам Йосип Вікентійович. Йому ж надали статус повноважного представника Мороза в ЦВК. Його кандидатуру вніс особисто вождь, і (як записано в матеріалах останнього форуму соціалістів) «усі присутні делегати одноголосно погодилися з його кандидатурою».
У штабі кампанії Вінський керує всім і відповідає за все. Оскільки відповідальності (через вище описані особливі стосунки з партійним вождем), здається, може не боятися. Під його безпосереднім наглядом розроблялися гасла, слогани, емблеми, формат і контент агітаційних матеріалів. Він розписує вояжі й виступи лідера. Він особисто інструктує штабістів і навіть прискіпливо приймає в них іспити. Розповідають, що як практичний посібник партійним орговикам і технологам усіх рангів були наполегливо рекомендовані праці відомого російського політтехнолога Валентина Полуектова. Йдеться про бестселери «От дверей до дверей. Полевые технологии в избирательных кампаниях» і «Полевые и манипулятивные технологии. Настольная книга менеджера избирательных кампаний». Випущені впродовж двох останніх років видання — це практичні посібники з ведення «польових» виборчих робіт. У партії ці книжки охрестили простіше — «Як виграти вибори без бабок». Винахідливості та розуму автора соціалісти-«польовики» віддали належне. Та все одно не могли второпати, для чого, у буквальному значенні, визубрювати численні методичні матеріали — польові методики, типові інструкції, технологічні схеми, ресурсні розрахунки. Тим часом суворий і нещадний глава ЦШ виявився безжалісним екзаменатором і «ставив залік» лише в тому випадку, якщо ти вивчив урок на зубок.
Головне гасло штабу, озвучене самим Вінським, — «Система б’є клас». У системності Йосипу Вікентійовичу не відмовиш. А ось класних менеджерів у СПУ — дефіцит. Боїмося помилитися, але начштабу Мороза, здається, віддає перевагу сумлінним, а не ініціативним, слухняним, а не розумним, відданим, а не харизматичним. «Сірий кардинал» Соцпартії подбав про суворий ліміт на потрапляння до керівних органів і передвиборних списків осіб, котрі мають невеликий стаж перебування в організації. Формально це можна пояснити: партія вирішила убезпечити себе від випадкових попутників, здатних заплямувати чистоту рядів. Крім того, кажуть, жорстокий і прискіпливий контроль із боку персека політради робить практично неможливим приплив свіжої крові. Є підозра, що партія старіє й костеніє.
Один із відомих соціалістів влучно зауважив: «Вінський — не людина польоту, він — людина клітинки. В його планах усе чітко розписано, і, рухаючись по клітинках, він убезпечив себе від ризику залетіти не туди. Втім, літати він усе одно не зміг би...»
Водночас помиляються ті, хто вважає Вінського твердолобим ретроградом. На відміну від своєї найближчої соратниці Гармаш, він не настільки ортодоксальний, як це може здатися на перший погляд. Вінський неодноразово зазначав, що партія (в якій він має честь перебувати) за духом ближча до європейських соціал-демократів, ніж до вітчизняних комуністів. Що у разі перемоги Мороза інтеграція в Європейський Союз буде однією з головних цілей нового президента.
У засобах масової інформації один відставний соціаліст одного разу навів висловлювання Йосипа Вікентійовича чотирирічної давності. Тоді, інструктуючи регіональних партійців, Вінський, один із лідерів СПУ, нібито стверджував: «Нам потрібно політично й ідеологічно розмежуватися із КПУ... Термін «марксизм-ленінізм» придумав Сталін, і ми всі чудово розуміємо, для чого... СПУ не повинна перебувати в тіні КПУ... Ви чудово розумієте, хто привів до влади на другий термін Кучму і хто за це тепер відповідає...»
Отож, копіювання сталінської стилістики аж ніяк не означає цілковитого дотримання сталінських принципів. І все-таки партійні кадри сучасний «Коба» (як і його великий попередник) розставляє самостійно, старанно та скрупульозно. Про історію із Грязєвим ви вже читали. Є й інші. Приміром, свого часу одним із головних опонентів Вінського вважався перший секретар Львівського обкому Олександр Покровський, який стоїть на відверто лівацьких позиціях. Восени 2000-го Вінський особисто приїхав до столиці Галичини на пленум обласного комітету й навів «пролетарський порядок». Невдовзі Покровського та більшість його соратників було виключено з партії. Місце персека обкому зайняв черговий ставленик «кардинала» — Євген Таліпов. Люди, такі, як Євген Михайлович або згадуваний нами Грязєв, тримаються за Вінського, бо йому вони зобов’язані своїм відносним добробутом. У разі будівництва сучасної партійної організації місце в керівних органах їм навряд чи знайшлося б. Водночас саме на них — взагалі-то невиразних і, напевно, відданих апаратниках — тримається влада «залізного Йосипа».
Як і його колега Мартинюк, Вінський намагається позбуватися сильних і приручати слабких. Йосип Вікентійович, точно так само, як і Адам Іванович, у міру необхідності пригодовує найбідніші обласні, міські й районні організації, і ті віддають сторицею. Не дивно, що зброєносець Сан Санича контролює 2/3 політради, що у принципі дозволяє йому практично безболісно проводити практично будь-які стратегічні рішення.
Його опора (крім Гармаш, Грязєва й Таліпова) — це Юрій Алексеєнко, Степан Бульба, Володимир Співачук, Олексій Малиновський, які очолюють Дніпропетровський, Полтавський, Хмельницький і Черкаський обкоми. Одним із найбільш наближених до тіла другого номера вважають Володимира Тарасова — главу соціалістів Харківщини і члена політвиконкому партії. Недарма тамтешня обласна організація останнім часом дедалі частіше удостоюється похвал керівника штабу.
Осібно стоїть Анатолій Скакун — керуючий справами партії. Кажуть, Вінський особисто привів його в організацію і вважає своєю довіреною особою. 2003 року відомий сайт «Темник» (із посиланням на якийсь таємничий документ, підписаний Юрієм Луценком) поширив інформацію про те, що товариш Скакун побудував товаришу Вінському величезний будинок на вулиці Нагірній (Київ, район Татарки). Незрозуміло, на які кошти. У тому самому документі йшлося про те, що Скакун, за вказівкою Вінського, будує чи реставрує розкішні будинки, які згодом продаються/здаються в оренду. Одне з приміщень нібито наймає посольство Індонезії, вносячи щомісячну плату в розмірі 85 тисяч доларів. Знаючи, м’яко кажучи, провокативний характер названого інтернет-ресурсу, експерти піддали ці дані сумнівам. Луценко наведеної інформації не спростував. Вінський — також.
За даними із внутрішньопартійних джерел, уся партійна преса так чи інакше залежить від Скакуна. Принаймні близькі до Мороза «Сільські вісті» (як стверджується) не можуть розірвати кабального договору з друкарнею, спеціально для цього визначеною керуючим справами СПУ. Іван Сподаренко, депутат парламенту і фактичний редактор «СВ», неодноразово намагався друкувати видання в іншому місці (із більш щадними розцінками). Але Скакун нібито посилається на Вінського, а той — на партійну дисципліну й політичну доцільність.
Примітно, що головний касир організації, за чутками, не надто допомагає одній із найтиражніших газет країни матеріально. Але при цьому вважає її партійним департаментом із усіма наслідками, що звідси випливають, та вимогами. Чи слід говорити, що стосунки Вінського зі Сподаренком, а також ще з одним депутатом (членом редколегії «СВ») — Іваном Бокієм, далекі від бажаних.
У опонентах до Вінського значаться також згадувані раніше Мендусь і Луценко, а також ще четверо депутатів — Микола Рудьковський, Віталій Шибко, Станіслав Ніколаєнко й Олександр Баранівський.
Причому (наскільки відомо) лише перші три дозволяють собі конфліктувати з канцлером-скарбником відкрито. Пов’язане це, на нашу думку, з однією дуже прозаїчною обставиною — зазначена трійця вміє знаходити кошти для партії. До того ж кожен із них користується особистою довірою вождя.
Рудьковський, енергійний, цілеспрямований і хамуватий, особливо безцеремонний у стосунках із другим партійним номером. Глава Чернігівського обкому небідний і (начхавши на субординацію) дозволив собі сформувати щось на кшталт альтернативної партійної каси. З якої начебто фінансується частина витрат, пов’язаних із передвиборними турами Мороза. Миколу Миколайовича багато хто пов’язує з есдеками, зокрема говорять про спільний бізнес із Нестором Шуфричем і прямі контакти з Медведчуком. Офіційні особи й органи вже втомилися спростовувати такі домисли. Що не заважає чуткам і дедалі вперто поширюватися.
Таким самим успішним контактером (і ще більш довіреною особою) вважають іншого соратника Мороза — Мендуся. Жартують, що в очах вождя товариш Ярослав має репутацію людини, котрій відкритий доступ до паперів на столі Кучми. З якими сам Президент ще лише збирається ознайомитися. Головний РR-технолог лідера партії свого часу попрацював в адміністраціях і Кравчука, і Кучми. Дехто говорить про його зв’язки з Марчуком, але прямого підтвердження ця версія не знайшла. А ще Мендуся вважають «хрещеним батьком» сумнозвісної «канівської четвірки»...
Чомусь здається, що естет Мендусь особливо гостро ненавидить Вінського. І доки головний піарник вхожий у найрізноманітніші кабінети й здатний знаходити найрізноманітніші суми (які йдуть повз бухгалтерію Вінського), помсти головного орговика він може не боятися.
Юрій Луценко (який, попри свою молодість, є ветераном партії: ще восени 91-го його обрали до політради СПУ) має набагато менші лобістські та фінансові можливості. Але набагато складніший характер. І, напевно, тому його особливо любить Мороз. Який, попри все, як кожна розумна людина, іноді «переїдається» угодовством Вінського. Тим паче що Луценко також щось вміє і щось може. Хоча кошти, залучені з його допомогою у фонд партії, найчастіше вдається оприбуткувати Вінському.
Не хочемо, щоб у вас склалося враження, буцімто Вінський безпомічний. Він не лише працьовитий і хитрий, він ще винахідливий і розумний. Але аж ніяк не яскравий і не цілком масштабний. Він також уміє потрапляти в найрізноманітніші кабінети (включно з тими, про які ви подумали). Але найчастіше йому відводиться роль своєрідного підмайстра, приреченого спритно зшивати те, що талановито вишили інші.
Партійна каса не порожня, та все ж кошти, які перебувають у розпорядженні Вінського, не такі великі, як це може видатися. Він сам запевняв, що для безболісної перемоги на президентських виборах буде потрібно 250 мільйонів доларів. Зазначивши при цьому: необхідної суми в СПУ немає, і ця обставина може «спричинити певну втрату голосів».
За непідтвердженими даними, у передвиборній скарбниці близько 10 мільйонів. І лише десята частина — власне партійні кошти, тобто внески, пожертвування, а також суми, залучені за особистої участі Вінського. Решта, як стверджують надійні джерела, — особиста заслуга близьких соратників Мороза (зокрема Рудьковського, Мендуся, Шибка), а також самого вождя. Причому злі язики запевняють: гроші в соцскарбницю потрапляли й від ідейно неблизьких персонажів, включно з Медведчуком та Януковичем. І нам лише залишається підтримати тих, хто в ці чутки не вірить.
Чи вистачить 10 мільйонів для перемоги, покаже час. Але те, що мільйон — не та сума, якою хотів би розпоряджатися Вінський, — факт.
Амбіції
Недруги Вінського (як усередині партії, так і за її межами) чомусь переконані, що роль піднощика снарядів — аж ніяк не вінець його кар’єрних устремлінь. Як знати, можливо, Йосип і справді хоче стати партійним лідером соціалістів, і його демонстративна неамбіційність та показна відданість вождю — не більше ніж маленькі політичні хитрощі.
Харківські колеги-журналісти (з посиланням на тамтешніх соціалістів) поділилися цікавою новиною. Буцімто в соцосередках області ходять чутки про те, що недалекий той день, коли Олександр Олександрович (незалежно від результатів виборів) відійде від активних партійних справ і передасть організацію під опіку Вінського.
Воістину реальних лідерів у цій державі значно менше, ніж потенційних наступників.