Рубрику під такою назвою відкриває сьогодні «ДТ». Якщо в жанрі «Орбіт» ми вже почали знайомити наших читачів із командами основних кандидатів («Туманність Януковича», № 25 (500), то ближче знайомство з найдовіренішими особами основних кандидатів щойно розпочинаємо. Ад’ютанти їхніх превосходительств — це керівники штабів: організаційні й інтелектуальні двигуни кампанії, носії таємниць, фінансів і альянсів. Їхні можливості — максимальні, право на помилку — мінімальне.
Наша перша розповідь про праву і ліву руку кандидата від КПУ Петра Симоненка.
Етапи
складного шляху
Формально у виборчому штабі беззмінного лідера вітчизняних комуністів два керманича — Адам Мартинюк і Алла Александровська. Втім, двовладдя це дуже умовне, оскільки розмежування сфер сталося досить давно й цілком однозначно: першому — права, другій — обов’язки.
Адам Мартинюк — поза всяким сумнівом, один із найвпливовіших і (водночас) найколоритніших персонажів у партії. Доленосний 1991 рік він зустрів на посаді першого секретаря Львівського міському КПУ. Після провалу ГКЧП і заборони Компартії, що сталася слідом за цим, персек залишив не надто дружелюбно налаштований до номенклатури український П’ємонт і переїхав до столиці. Згідно з офіційними даними, близько двох років майбутній перший віце-спікер значився охоронцем службових приміщень агрофірми «Україна», що на Львівщині. Є підстави вважати, що лише значився. Тому що в той час як Адам Іванович мав би оберігати від зазіхань ввірений йому об’єкт, його часто бачили в Києві. Вочевидь, завбачливий Мартинюк про всякий випадок переймався безперервністю трудового стажу.
Цікаво, але сам герой нашого матеріалу в одному з інтерв’ю розповідав, що він, справді, працював сторожем... в одній з київських фірм. Якщо вірити спогадам Адама Івановича, у тій самій організації, у той самий час і на тій самій посаді трудився... Володимир Литвин, із яким вони колись співпрацювали в одному відділі в ЦК КПУ.
З 1991-го — Мартинюк у рядах Соцпартії. Олександр Мороз охоче прийняв досвідченого апаратника, довіривши йому важливу ділянку роботи — редагування партійного органу, газети «Товариш». У 1993-му, після появи оновленої КПУ, Адам Іванович повертається в лоно Компартії. Всупереч досить поширеним чуткам, він не брав особистої участі в її відновленні. Проте Петро Миколайович (як і двома роками раніше Олександр Олександрович) охоче скористався його послугами. Очевидно тому, що «новобранець» мав доволі серйозні зв’язки в столиці, життєво необхідні для відродження розгромленої партії. Мартинюк зарекомендував себе людиною діловою і енергійною. Цілком можливо, його активність підживлювалася прагненням реалізувати свої амбіції: при настільки ж досвідченому, ще більш хитрому й набагато яскравішому Морозі товариш Адам не міг розвернутися на повну силу. У КПУ же він мав шанс домогтися серйозного становища.
1993 року, відразу ж після переоформлення партквитка, Мартинюк отримує статус секретаря ЦК і посаду головного редактора газети «Комуніст» (який займає до 1997-го). Адам Іванович небезуспішно займається вирішенням організаційних і фінансових питань, набуваючи дедалі більшого впливу в партії. 1995 року він офіційно стає в ній другою людиною, що лише формально закріпило реальний стан речей. Відтоді й донині Мартинюк — хазяїн апарату, держатель казни й начальник штабу всіх виборчих кампаній. У 1998-му і в 2002-му він стає власником депутатського мандата, в обох випадках займаючи в передвиборчому списку почесне шосте місце. (Що в перекладі загальнолюдською мовою означає друге, оскільки перша п’ятірка завжди формується як презентаційна.)
У липні 1998 року другий секретар ЦК КПУ обирається першим заступником голови Верховної Ради, але позбавляється цієї посади достроково в січні 2000-го, після так званої оксамитової революції. У листопаді 2003-го трапляється друге пришестя Адама Івановича в керівництво парламенту — він знову сідає в крісло першого віце-спікера, що звільнилося після того, як Геннадія Васильєва призначили генеральним прокурором.
Партійна зірка 53-річної Алли Александровської зійшла відносно недавно. Випускниця Харківського авіаційного інституту так само, як і Мартинюк, «відзначилася» у СПУ. Пізніше вона стане одним із найпомітніших діячів комуністичного руху на Слобожанщині. Зв’язки, якими Алла Олександрівна обросла за чверть століття роботи на «Хартроні» (одному з головних бюджетоутворювальних підприємств «першої столиці»), вона вміло використовувала на благо рідної організації. Це, у свою чергу, сприяло зміцненню її авторитету в партії. Подальшому кар’єрному зростанню, за припущенням людей знаючих, заважала деяка ортодоксальність у поглядах — недолік, характерний для більшості харківських комуністів. Проте заслуги Александровської не залишилися непоміченими: 1998 року вона удостоїлася прохідного, 24-го, місця в партійному реєстрі .
Робота в парламенті третього скликання явно пішло на користь учорашньому спеціалісту в галузі електроприладобудування. Люди, давно знайомі з нею, стверджували: за цей час вона помітно виросла як політик, додала в зваженості та впевненості, виявивши до того ж непогані законотворчі задатки. А тому 2002 року Алла Олександрівна знову опинилися у «безпечній зоні» передвиборчого партійного реєстру, до того ж просунувшись на три сходинки вище порівняно з табелем чотирирічної давності.
У ході виборів харківського мера (що відбулися в квітні того самого року) Александровська поступилася лише ставленику влади, віце-губернатору Володимиру Шумілкіну, заручившись при цьому підтримкою близько 23% мешканців міста. Нове випробування ще сильніше загартувало й ще більше підняло рейтинг. Товариш Алла демонструвала готовність до виконання нового складного партійного завдання. І вона його отримала: саме напередодні президентської кампанії перший секретар Харківського обкому очолив виконком передвиборчого штабу Петра Симоненка, своєрідний виконавчий орган, відповідальний за координацію дій партійних комітетів.
Партнери і недруги
Мартинюк робив кар’єру дуже впевнено. Коли радянській владі настав край, першому секретарю Львівського міськкому виповнилося лише сорок один. За його плечима був десятирічний стаж активної партійної роботи, зокрема й у ЦК КПУ. Та йдеться не тільки про записи в трудовій книжці. За свідченням знаючих людей, у випускника Луцького педінституту ще в молодості були якості, необхідні для впевненого просування ієрархічною градацією. У провінційного волинського хлопця досить рано виявилися задатки істинного апаратника. Завидна працездатність і загострене чуття, хитрість і підступництво, уміння плести власні інтриги та здатність виплутуватися з тенет, розставлених опонентами, — все це, кажуть, було властиво Мартинюку задовго до того, як він зайняв примітне місце на політичному олімпі. І ще одна немаловажна деталь: колишній шкільний учитель, може, і не тягнув на яскраво вираженого лідера, та, безумовно, мав бійцівські якості. Ця особливість характеру в поєднанні з ще однією (кажуть, що товариш Адам рішуче не прощає образ) робила його особливо перспективним в очах долі й особливо небезпечним в очах конкурентів.
Схоже, що для Мартинюка життя, політика, інтрига — синоніми. У частині плетива комбінацій йому, цілком можливо, немає рівних у партії. Посперечатися з ним у цьому мистецтві можуть хіба що не менш досвідчені Леонід Грач і Станіслав Гуренко. Ну й, зрозуміло, Петро Миколайович, який постійно працює над собою й останніми роками досяг у даній сфері політичного ремесла відомих висот.
Жага інтриги призвела до появи чималого числа недругів. Майстерність інтриги берегла від них. Мартинюку, який обіймає ключову посаду в партії, соратники, безумовно, віддають належне. Що, напевно, не заважає дуже багатьом недолюблювати та боятися його.
Кажуть, в епоху його «дебютного» віце-спікерства колеги-комуністи набагато охочіше зверталися з усілякими проблемами до «ідейно не близького» Віктора Медведчука, ніж до свого однопартійця. Можливо тому, що Віктор Володимирович вирішував їх набагато ефективніше. Не беремося судити: правда це чи ні. Як не беремося і стверджувати (або спростовувати) інформацію про те, що й сьогодні депутати-комуністи віддають перевагу кабінету спікера та першого секретаря, а не приймальні першого віце-спікера і другого секретаря.
Що чи хто є опорою Мартинюка? Навряд чи такими можна вважати Валентина Матвєєва і Валерія Мішуру, найближчих до нього в партії людей. Швидше, він є опорою для них. А тому у разі можливого заходу зірки 54-річного уродженця волинського села Ветли їх вага в партії явно зменшиться. Сила Мартинюка в становищі, яке він зумів відвоювати, і в умінні це становище використовувати. Статус головного орговика дає можливість розставляти необхідні кадри й рухати потоки в необхідному напрямку, отже, дозволяє завжди заручитися необхідною підтримкою. Негласна опіка, яку Адам Іванович узяв над невеличкими і небагатими регіональними організаціями, дає йому підстави в потрібний момент розраховувати на їхню подяку. Водночас у його руках багатющий арсенал боротьби з «невдячними».
Олександр Коцюба, колишній нардеп і екс-секретар ЦК КПУ (людина, яка доклала значних зусиль для відродження Компартії), став першим невдачливим опонентом партійного канцлера. Для Олександра Павловича сутичка з Адамом Івановичем обернулася кінцем партійної кар’єри. Схожа історія вийшла і з Олександром Кушніром (нині керівником секретаріату віце-прем’єра Андрія Клюєва), котрого ще не дуже давно ладили на «змінника» Мартинюка на посту другого секретаря ЦК. Не допомогла Олександру Кириловичу й давня донецько-комсомольсько-партійна дружба з Петром Миколайовичем. Конфлікт із начальником симоненківського штабу коштував «прохідного» місця у виборчому списку-2002 впливовому членові партії, одному з батьків-засновників оновленої Компартії Євгену Мармазову.
До речі, саме Євген Васильович в останні роки став чи не головним критиком Мартинюка, якого він вважав безпосередньо винним у фактичному провалі останньої парламентської кампанії. Зважаючи на все, той самий Мармазов (позбавившись депутатського мандата, але не внутріпартійної ваги) став організатором чергової спроби усунення «хитрого волиняки» з посади другого номера в КПУ.
Треба гадати, спільна робота в ПЕКівському комітеті в Раді минулого скликання зблизила Євгена Мармазова з Аллою Александровською. Саме йому (а також, мабуть, іншому послідовному опоненту Мартинюка Станіславу Гуренку) вона може бути зобов’язана своїм висуванням на перші ролі. Енергійністю і завзятістю Алла Олександрівна привернула увагу й завоювала повагу корифеїв партії. Але головною причиною їхньої підтримки мало стати якщо й не бажання позбавити Адама Івановича влади в партії, то (принаймні) прагнення ослабити його могутність.
Головного комуніста Харківщини ладили на місце другого секретаря і посаду начальника передвиборного штабу. Проте здійснити таку операцію без згоди лідера було неможливо.
Перший і другі
Наївно було б припускати, що вождю невтямки, як ідуть справи в нього в організації. Настільки ж смішно було б вважати, що перший секретар ЦК стане мовчки дивитися на те, що відбувається, перед самісіньким стартом виборчої кампанії.
Петро Миколайович — людина поінформована. Він демократичний, нікому з колег у спілкуванні не відмовляє, через що інколи засиджується в кабінеті до глибокої ночі. Терпляче слухаючи й від того багато чого чуючи.
Петро Миколайович — людина непроста. Показна простота не означає невміння приймати складні рішення.
Петро Миколайович — людина недовірлива. Підкреслено стримана дружелюбність, яку поширює на всіх і усім демонструє, покликана приховати істинне ставлення до людей. Людей же, котрим він довіряє, не так багато, причому їхні імена здебільшого мало що кому скажуть. Не виключено, до переважної більшості тих, хто його щодня оточує, він відчуває акуратну підозрілість. Воював, має право.
Сумніваємося, що така аналогія потішить Симоненка, але він сьогоднішній часом чітко нагадує Кучму часів розквіту. Так само, як свого часу і Леонід Данилович, він воліє отримувати інформацію з різних джерел. І жодному з них не схильний довіряти цілком. Так само, як і нинішній Президент, він намагається замкнути рішення всіх серйозних проблем безпосередньо на себе. Хоч як формально всесильний Мартинюк, але жодного стратегічно важливого питання він не здатний «розрулити» в обхід вождя. Так само, як і колись гарант, він намагається бути в курсі всіх внутрішніх сутичок, і намагається завжди знаходитися над цими сутичками. Він сумлінно вибудовує систему стримувань і противаг, прагнучи в такий спосіб зберегти і власну владу, і боєздатність команди.
Сьогодні Симоненко куди менше, ніж учора, боїться Мартинюка, має потребу в ньому й залежить від нього. Але це не означає, що він зовсім не боїться його, не має потребу в ньому й не залежить від нього. Він може вважати: ступінь влади, якою нині володіє другий, уже «трохи занадто велика». Але це не означає, що він збирається відмовитися від підтримки досвідченого, вмілого, перевіреного бійця, здатного (всупереч сформованій думці) на продукування ідей. Він був би не проти ослаблення впливу вічного «штабного». Але він не захоче робити це своїми руками. Бо він не може не розуміти, що мати Мартинюка як ворога за два-три місяці до виборів — смерті подібно.
Александровській дали шанс не лише Мармазов із Гуренком. Їй дав шанс, передусім, сам Симоненко. Не виключено, що Петру Миколайовичу, крім усього іншого, імпонувало й те, що за характером «залізна харків’янка» — протилежність Мартинюку. Алла Олександрівна вже не така прямолінійна, як раніше, але вона, як і раніше, характеризується як дама принципова й рішуча. Така, котра не боїться відстоювати власну точку зору, не соромиться опонувати нікому, навіть керманичу.
Когось у керівництві партії від її жорсткості коробить. Але більшість саме за чесність і переконаність відчуває до неї мимовільну повагу. Зокрема й сам Петро Миколайович, котрий спочатку, здається, ставився до неї з роздратуванням. Тим паче що лідер відчуває потребу в таких людях. Які здатні говорити йому правду. І яких можна використовувати як інструмент впливу на інших.
Якби Симоненко побачив, що Александровська користується необхідною підтримкою еліти, здається, він з радістю підтримав би її підвищення. Але він бачив, що Мартинюк усе ще сильніший, і він не втрутився у сутичку. Адам Іванович, як і раніше, залишається другим секретарем, начальником штабу, зберігачем партійних коштів і партійних таємниць. Із потенційно програшної ситуації він вийшов переможцем, переклавши основний тягар відповідальності за фінал виборів на плечі того, хто міг отримати в руки його права.
Мартинюк має ще одну незаперечну перевагу перед Александровською. У період виборчої кампанії Адам Іванович, за традицією, відповідатиме за переговори з іншими політичними силами. Передусім — із владою. Не секрет, що й найнепримиренніші суперники навіть у розпал жорстоких боїв час від часу мають потребу в мирних контактах один з одним. Невідкладних і непомітних. Для таких «сеансів» необхідні свої «медіуми». Другий секретар ЦК КПУ належить до них. Зв’язки, нажиті за майже чвертьстолітню подорож владними коридорами, дорогого коштують.
Дружня прихильність, демонстрована першому віце-спікеру головою парламенту, наявна. Соратник Мартинюка по партійній роботі й партнер по охоронній службі вніс свою посильну лепту в просування давнього знайомого парламентськими східцями. Цілком очевидно, що Володимир Михайлович охоче поступається Адаму Івановичу місцем головуючого в ті дні, коли на порядку денному значиться певне болюче або двозначне питання.
З одного боку, це засвідчує довіру спікера до свого першого заступника. З іншого — про готовність і здатність останнього сприяти вирішенню найрізноманітніших політичних і економічних питань.
Частина однопартійців схильна вважати: така «гнучкість» одного з лідерів КПУ завдає очевидної шкоди організації. Інша переконана: його «відкритість для дискусії» здатна принести незаперечну користь. Та як би там не було, у керівництві партії вже звикли до автономних контактів Мартинюка з Кучмою, Медведчуком, Януковичем та іншими сильними світу цього.
Чи принесуть ці зв’язки користь комуністам у найближчі місяці? Наскільки ефективним переговірником виявиться Мартинюк під час цієї, дуже непростої для Компартії кампанії? Від цього залежить не лише прийдешній результат вождя, а й майбутнє непохитне становище його начштабу.
Амбіції і ризики
Фінанси, агітація, контроль над формуванням виборчкомів і підготовкою спостерігачів — усі ці питання, як і раніше, «зав’язані» на Адамові Івановичу. Аллі ж Олександрівні відведено незавидну роль контролера виконання завдань штабу. Причому реальний інструментарій контролю перебуває в руках апарату, керованого тим самим Мартинюком. Без його вказівки не рушить жодна машина, не віддрукується жодна літера, не зрушиться жоден папірець, не рипне жоден стілець.
Хто більше ризикує у разі провалу кампанії? Напевно, обидва. Александровська в разі успіху зберігає теоретичний шанс ще раз спробувати піднятися на вершину та стати другою людиною в партії. Сумнівно, що Мармазов із Гуренком залишили спроби потіснити Мартинюка. І так само малоймовірно, що вони відвойовують це місце для себе — міцна орговичка, але недосвідчена апаратниця Александровська на зазначеній посаді їх влаштовує значно більше. Вплив Євгена Васильовича та Станіслава Івановича не слабшає. Це доводить поява альтернативних організаційних структур і фінансових потоків, замкнутих безпосередньо на них.
Александровській слід проявити себе й не дати проявити себе Мартинюку. Цілком очевидно, вона мріє цей шанс використати. Але розуміє: у разі програшу мрію зробити партійну кар’єру, скоріш за все, доведеться поховати. Як, можливо, забути і про прохідне місце в списку — Адам Іванович постарається. Якщо залишиться. Але навіть, якщо над Мартинюком і згустяться хмари, приміряти його начштабівські еполети в цьому випадку буде хтось інший.
Успіх Симоненка для Мартинюка, швидше за все, означає збереження його нинішньої влади. Результат кампанії не може не непокоїти другого секретаря ЦК. Але куди більше його має турбувати міцність лідерства Симоненка в партії. У разі приходу нового першого, у нього напевно з’явиться новий другий...