Друзі пізнаються в біді, союзники — в голосуванні. Минулого четверга стара парламентська мудрість знайшла ще одне своє підтвердження. Результати розгляду кількох питань, внесених до порядку денного третьої сесії, дали привід поговорити про загострення внутрішніх суперечностей у стані опозиції.
На особливу увагу заслуговує позиція чотирьох антипрезидентських фракцій щодо зміни керівника Фонду державного майна. Вранці парламентські джерела стверджували, що напередодні керівництво «Нашої України», БЮТ, СПУ й КПУ домовилися не брати участі в голосуванні з цього питання. Відверто кажучи, у це важко вірилося. По-перше, не забуваймо, що безпосередніми ініціаторами заміни Олександра Бондаря на Михайла Чечетова виступали «донецькі». Емісари «донів» дуже активно «працювали» з представниками зазначених депутатських формувань. А лобісти донецького клану, як відомо, спеціально навчені вишукувати аргументи, здатні переконати кожного невпевненого. По-друге, ні для кого не було таємницею: командири загонів парламентської опозиції по-різному ставилися до глави ФДМ і його першого заступника. Різною мірою зацікавлені в наявності дружніх відносин із керівництвом Фонду. А крім того, мають різні погляди на приватизаційну політику. Ну й, до того ж, останнім часом лідерам опозиції дедалі важче знаходити спільну мову. Тож резонно було припустити: під час обговорення настільки слизького питання Ющенко, Симоненко, Тимошенко й Мороз майже напевно не зможуть дійти єдиного рішення.
Проте, на подив більшості спостерігачів, коли питання про звільнення Олександра Бондаря було поставлене на голосування, жоден (!) із представників опозиції його не підтримав. Цікаво, що більшість експертів вважали (як виявилося, глибоко помилково), що найзговірливішими з фракцій меншості виявляться комуністи й «наші». Симоненко з товаришами, наскільки відомо, непогано ладять із колишніми й нинішніми господарями Донбасу. До того ж (подейкують), розмір гіпотетичної «донецької» компенсації за реальну комуністичну підтримку Чечетова видавався дуже переконливим.
А стосовно прибічників Ющенка, то серед них досі багато представників бізнесу, природним чином зацікавлених у нормальних контактах із новим головою ФДМ. А те, що Бондар — у Фонді вже не «жилець», — було більш ніж очевидно. Напередодні голосування фракція мала два погляди на те, як слід поводитися. Одна частина осередку «НУ» пропонувала використовувати «варіант Стельмаха» — тобто пограти м’язами перед «більшістю» і пограти на нервах Президента. Інша половина виступала за «варіант Піскуна», який передбачав банальний обмін голосів на «безкорисливу дружбу» високопоставленого державного чиновника. До всього цього, окремі «ющенківці» настійливо рекомендували своєму вождю без потреби не сваритися з «донецькими».
Проте напередодні визначення долі Бондаря й Чечетова представники політично дружнього Донбасу цілком недоречно зробили чергову спробу збільшити чисельність фракції «Регіони України». Після того, як добрий десяток «нашоукраїнців» одержав настійливу пропозицію поповнити ряди «РУ», Віктор Андрійович пішов на принцип. Не менш принциповим виявився і його ідеологічний антипод Петро Миколайович. Результат: за відставку Бондаря було віддано тільки 216 голосів, і він (на свій превеликий подив) залишився главою ФДМ. Як з’ясувалося згодом, лише на три години.
Що сталося за ці три години, ніхто до пуття пояснити не може. Але факт залишається фактом: за такий короткий відтинок часу кількість противників Олександра Володимировича зросла відразу на 23. Приріст забезпечено переважно за рахунок зусиль фракції Блоку Юлії Тимошенко: 12 «тимошенківців» у результаті проголосували за відставку Бондаря, ще 14 — за призначення Чечетова. Як пояснив один із членів БЮТ, Віктор Терен, він і його колеги не мали особливого бажання захищати Бондаря чи підтримувати Чечетова. Тож вирішили усунутися від голосування, щоб не бруднитися. У тому, що Бондар приречений, сумнівів практично не було. Проте коли постанова про його звільнення не пройшла з першого разу, фракція змінила свою позицію. Чому? За словами Терена, наступним кандидатом у наступники Бондаря мав стати Олег Дубина, якого активно лобіює Віктор Медведчук. Олег Вікторович, на думку «бютівців», був значно менш прийнятним варіантом, отож і вирішили вибрати менше з двох зол.
Аналогічним чином, наскільки можна судити, міркували й соціалісти, які беззастережно не підтримали зняття Бондаря й настільки ж беззастережно підтримали призначення Чечетова. І тільки комуністи залишилися непохитними.
А ось «ющенківці» в останній момент похитнулися. Згодом, правда, представники блоку намагалися виправдатися: чи то в когось рука здригнулася, чи то хтось чужий по-злодійськи проголосував «нашоукраїнськими» картками. Воістину, детективна історія. Та й то правда: за членами «Реформ і порядку» Іваном Васюником, Михайлом Полянчичем та Петром Сабашуком раніше не помічали ні особливого інтересу до Фонду держмайна, ні особливої антипатії до Олександра Бондаря. Хай там що, але, як мовив класик, осад залишився. З позицією ще одного члена «НУ», Павла Сулковського (єдиного, хто віддав свій голос за Михайла Чечетова), здається, все простіше — за деякими даними, Павло Гнатович серйозно розглядає пропозицію про перехід у фракцію «Регіони»...
Погодьтеся, «різношерста» позиція опозиції щодо «фондівського» питання о 13.04 не викликала б такого розчарування, якби опозиція не була настільки одностайна в тому ж самому питанні о 10.14...
Не менш цікавим було й інше голосування. З ініціативи представників опозиції, в четвер було порушено питання про створення тимчасової слідчої комісії з перевірки незаконної діяльності Державної податкової адміністрації у Львівській області. До цього голосування противники режиму готувалися заздалегідь, провели агітаційну роботу в стані супротивника. Відтак до локального «антимедведчуківського» пакту приєдналися вісім позафракційних, стільки ж «аграріїв», семеро «демократично ініціативних», троє представників «Європейського вибору» і двоє — «Народного». І все-таки рішення не пройшло — забракло трьох голосів. Оскільки за проект постанови незбагненним чином не проголосували шестеро представників опозиції — троє «наших», двоє «бютівців» і один соціаліст. Можна, ясна річ, припустити, що саме в цей момент, скажімо, Петро Порошенко ходив по залу, Едуард Гурвіц — по кулуарах, а Левко Лук’яненко, приміром, на щось переключився. Але факт залишається фактом: результати голосування були сприйняті як фіаско. Хай локальна, але поразка. Причому не перша, і, схоже, не остання.
Переходячи від окремих моментів до узагальнення, мусимо констатувати: у лавах опозиції очевидні проблеми не тільки з внутрішньофракційною дисципліною, а й із координацією дій між фракціями. Якщо існувала єдина позиція з «фондівського» питання, то чому її не було реалізовано? Якщо ж її не було, то яким чином лідери чотирьох антипрезидентських угруповань збираються, приміром, протидіяти президентській конституційній «реформі»? А це ж буде задачка значно складніша — тут потрібен не тільки спільний чіткий план дій і його неухильне дотримання, а й спільні лобістські зусилля. Поставити заслін на шляху сумнівних кучмівських ініціатив можна тільки з допомогою реальної конституційної реформи. І в цьому випадку союзників опозиціонерам знадобиться більше, ніж у випадку з «антиподатковою слідчою комісією».
Спільні зусилля всіх опозиційних сил потрібні і для того, аби не дати Президентові безкарно експлуатувати «всенародне обговорення», аби позбавити його можливості використовувати краплену адмінресурсом «референдумну карту». Але нині на часі говорити не про консолідацію опозиції, а про подальше її розшарування. Чергове обговорення іракського питання в четвер перетворилося на публічне різке з’ясовування стосунків між комуністами й «нашими», що в найбільш непідходящий момент ускладнило й так непрості взаємини між двома найбільшими парламентськими фракціями, за якими стоять дві найбільші опозиційні сили.
Так сталося, що майже кожне серйозне політичне питання з обговорюваних у Раді 3 квітня виклично оголювало протиріччя між різними опозиційними угрупованнями. І нині можна скільки завгодно сперечатися, чому СПУ підтримала призначення Чечетова, а БЮТ — ще й відставку Бондаря. Можна сперечатися, випадково чи не випадково натискали кнопки, коли не треба, Сулковський або Полянчич. І не натискали, коли треба, Порошенко й Рудьковський. Можна сперечатися, чи випадково комуністи саме тепер в односторонньому порядку відмовилися від мораторію на публічне побиття своїх ідеологічних противників і політичних союзників із «Нашої України».
Можна гадати скільки завгодно. Але, незалежно від результатів гадання, прагнення кожного з лідерів опозиції грати власну гру вгадується чітко. А ось прагнення перетворити опозицію на потужну силу, здатну поставити хрест на зловісному «Проекті-2006», на жаль, не вгадується.
В опозиції, на превеликий жаль, не вгадується потенція навіть на те, щоб зробити перший, підготовчий крок до конституційної реформи. У четвер укотре було відкладено голосування за пропорційний виборчий закон. Уранці 3 квітня з’ясувалося: фракції СДПУ(о) та НДП в останній момент розірвали досягнуті раніше домовленості й відмовилися підтримати відповідний законопроект — «партійні вибори» не входять у плани «хрещеного Тата» нової конституційної реформи. Влада здобула чергову перемогу, опозиція зазнала чергової поразки…