Корупція: система відрегульована
На тлі країни, яка знову зубожіє, особливо пікантними видаються відомості з полів, де, не покладаючи рук, трудяться українські олігархи. Яких (і це помітно на графіку) досить сильно пошарпала криза. Здавалося б, відомі рейтинги найбагатших людей світу, які публікуються американським журналом FORBES і польським WPROST, а також ТОП-100, за версією українського журналу «Кореспондент», дають вичерпну картину про кількісні результати їхніх трудів. Але тільки на перший погляд. Ось чому з усіх тем, які сьогодні обговорюють у медіа і на базарі (тільки вечірка вітчизняного олігарха-ювіляра на п’ять мільйонів євро в Куршавелі чого варта. Воістину п’ятдесят років прожити легше, ніж відсвяткувати), нас зачепила лише одна: розходження даних цих трьох рейтингів.Погляньте самі на цифри, що стосуються, наприклад, Ріната Ахметова. Так, у 2007 році його статки, за версією FORBЕS, становили понад 7 млрд. дол. При цьому WPROST нарахував в олігарха 18 млрд. А наш «Кореспондент» — усі 30 (!). У 2009-му — та сама історія. FORBЕS дає спонсору ПР трохи більше 5 млрд. дол., а той-таки «Кореспондент» — майже 17. От і ми про те саме... Тепер іще цікавіше: заступник головного редактора «Кореспондента» пані Морозова нам розповіла, що після публікації останнього рейтингу до офісу зателефонували представники СКМ і подякували за уважне ставлення до інформації, оприлюдненої на їхньому сайті. Активи СКМ усе-таки становлять 17 млрд. дол. Що ж до заморського рейтингу, то, як виявилося, FORBЕS звернувся із запитом у компанію Ахметова тільки за два тижні до публікації свого всесвітньо відомого рейтингу.
А потім нібито просто не встиг правильно полічити мільярди. Ріната Леонідовича. Насправді Ахметов — не виняток. Він, як і всі інші олігархи, користувач держправил, які дозволяють за мережею офшорів приховувати й реальні обсяги, і істинні монополії.
Політики: українські гірки
Рівень підтримки громадянами судових структур обернено пропорційний здатності суду захистити їх, громадян, законні права та свободи. Протягом десяти років ставлення громадян до суду стає дедалі негативнішим: рівень повної і часткової підтримки суду впав із 41 до 33%, рівень повної підтримки — з максимальної позначки (21% у лютому 2005-го) торік упав нижче 3%. Три останніх роки, на відміну від попередніх років, уже абсолютна (!) більшість громадян (54—65%) не підтримує суд, отже, не вірить у його справедливість. Після «судової реформи» у редакції Януковича—Ківалова і розгорнутої президентом кампанії репресій проти опонентів, а також вибірковості в застосуванні закону, ставлення громадян до суду на майбутнє спрогнозувати нескладно.
Армія
Ставлення до армії, якщо порівнювати 2000 і 2010 роки, не зазнало істотних змін: рівень повної і часткової підтримки демонструють 55—57% громадян, не підтримують армію 29—30%. За десять років армія, її зброя і техніка не помолодшали — на десять років постаріли. Армію за ці роки чисельно скорочено наполовину, показники боєздатності впали нижче критичної позначки, рівень соціальних стандартів для людей у погонах – також. Але це, схоже, мало кого, крім самих військових, хвилює. Сумно.
Міліція
До цього держінституту народ на зламі десятиліть ставиться своєрідно. З одного боку, рівень підтримки 2000-го і 2010-го приблизно однаковий (40—41%). Але в останні три роки явно помітним стає неприйняття суспільством дій міліції, причому більшістю громадян (48—50—51%). При цьому дедалі менше залишається тих, кому «важко відповісти» на запитання соціологів про ставлення до МВС.
«У правильному чи неправильному напрямі розвивається Україна?» Таке запитання з квітня 2004 року ставили респондентам соціологи Центру Разумкова. Показово (див. графік), що тих, хто не згоден із вектором руху України, завжди більше, ніж тих, хто згоден. Піки несприйняття громадянами державного курсу країни припадають на квітень 2004 року (55%), квітень 2007-го (70%), березень—квітень 2009-го (85%), лютий 2010-го (81%).
Цікаво, що після перемоги Віктора Януковича на виборах президента колони задоволених і незадоволених повільно, але впевнено рушили назустріч одне одному. Тим самим підтвердивши тезу про щедре вміння українців давати шанс кожному новому очільнику держави. Чи повністю перекладати на нього відповідальність за країну?.. У квітні 2010-го групи скептиків і оптимістів зустрілися на позначці 35% (очевидно, на межі надії) і знову тихо розійшлися. Розрив збільшується. Незадоволених політикою Януковича тепер 53%. Задоволених залишилося 20%. Тенденція.
Варто зазначити, що при цьому людей, готових активно висловлювати своє незадоволення, уп’ятеро менше, ніж тих, хто незадоволений розвитком подій. Суспільство пішло в себе після розчарування Майданом? Цікаво знати: коли повернеться? Ну хоча б для того, щоб зрозуміти: змінити країну можна тільки замкнувши ланцюжок: позиція — вміння її озвучити — відстояти — примусити владу з нею рахуватися. Не один раз на одній, хай і на головній площі, а щодня.
Безумовно, це завдання для добре розвиненого громадянського суспільства. Де однодумці не менш цінні, ніж куми, де в школах виховують громадян і волонтерів (ось у чому сенс реформи освіти), де не тільки вірять у власні сили (моральні, інтелектуальні, фізичні), а й докладають їх до конкретних справ на благо своєї країни. Де не хочуть бути гвинтиками системи, нести і брати... або не брати участь у цьому, але мовчати. Підвищуючи відсоток незгодних. Ось усього цього ми й навчимося в наступному десятиріччі! Правда?
