Людина -найвища цінність. Багатства нічого не варті, якщо вони не служать людям, і держава серед усіх своїх справ має віддавати перевагу турботі про людину і вихованню громадянина.
Заїд бін Султан Аль Нахаян
Останніми роками Об'єднані Арабські Емірати стали одним з найулюбленіших місць відпочинку українців із середнім і вищим за середній рівнем доходів. Розкішні готелі на березі теплого, аж гарячого, моря, чисті пляжі, суперсучасна вражаюча архітектура міст, сади і парки, що немовби волею казкового джина виросли в пустелі… На додачу ще й шопінг, можливість купити, наприклад, японську електроніку дешевше, ніж у Японії. А ще ж кілька десятиліть тому тут не було практично нічого - тільки злиденні бедуїни кочували зі своїми шатрами й верблюдами по випаленій сонцем пустелі. Цю країну створив практично з нічого шейх Заїд бін Султан Аль Нахаян, емір Абу-Дабі, який став першим президентом федерації, що об'єднала сім маленьких еміратів на південному узбережжі Перської (як називають її у світі), або Арабської (як називають її cамі жителі ОАЕ), затоки. Звичайно, "дива" не сталося б, якби "Аллах не подарував своїм улюбленим дітям нафти і газу", якби не сотні мільярдів нафтодоларів, отриманих Еміратами протягом останніх десятиліть. Проте сама наявність у бюджеті країни великих, як часом кажуть, "дурних" грошей, отриманих від продажу на світовому ринку вуглеводної сировини, зовсім не є гарантією їх максимально ефективного використання в інтересах усіх громадян країни. Принаймні порівняння Еміратів з нашими північно-східними сусідами, яким чи то Аллах чи то Христос послав аж ніяк не менше мінеральної сировини, свідчить, що "напівписьменні дикі бедуїни" зуміли раціональніше розпорядитися цими грошима, ніж суперрозумні аналітики з капеересно-кадебістської школи.
Босоногий принц
з Піратського берега
Заїд бін Султан Аль Нахаян народився 1916 року. А можливо, 1918-го. Достеменно цього не знає ніхто. Тим більше невідомі місяць і число народження, хоча є версія, що це сталося 1 грудня. Адже, хоча його батько Султан бін Заїд Аль Нахаян був еміром Абу-Дабі, він, передусім, був бедуїном. А бедуїни, арабські кочівники, таких "дрібниць", як точна дата народження чергової дитини, на папері ніколи не фіксували. Не вели таких записів і їхні мулли. Більшість джерел стверджує, що народився наймолодший син тоді ще майбутнього еміра у крихітному містечку Аль-Айн. А може, в такому ж крихітному містечку Абу-Дабі, яке дало назву одному з маленьких еміратів на південному березі Арабської затоки. Достеменно відомо лише, що дитячі роки нашого героя минули в оазі Аль-Айн.
Ім'я Заїд - надзвичайно рідкісне. У більшості арабських країн воно взагалі не зустрічається. Принаймні не зустрічалося, доки герой нашого нарису не став одним з найвизначніших лідерів в усьому арабському світі. Останніми десятиліттями на його честь дедалі частіше називають немовлят в усіх арабських країнах. Проте в українській і російській мовах досі ще не встановилася якась загальновизнана транслітерація цього арабського імені. Окрім написання Заїд, зустрічаються варіанти Зайд, Зейд, Зайед і навіть Зіяд. У перекладі з арабської "заїд" означає "той, хто примножує", "той, хто додає". Ім'я майбутній засновник Об'єднаних Арабських Еміратів отримав на честь свого діда еміра Заїда Великого, який стояв на чолі Абу-Дабі з 1855-го по 1903 р.
На час народження нашого героя рід Нахаянів правив в еміраті вже понад 150 років. Але Нахаяни були не стільки монархами у звичному для нас, європейців, чи навіть більшості арабів, розумінні цього слова, скільки племінними вождями бедуїнів.
Всі араби, які заселяють два десятки країн у Південно-Західній Азії і Північній Африці, діляться на осілих землеробів і бедуїнів, які століттями кочували, а частково ще й досі кочують у пустелях. Землеробів - переважна більшість, бедуїни - така сама рідкість і екзотика, як, скажімо, справжній ковбой у Сполучених Штатах. У більшості своїй і осілі араби, і кочовики-бедуїни ставляться одне до одного без особливої симпатії, часто навіть зневажливо. Жителі арабських міст і сіл позаочі називають бедуїнів "смердючими" й "голодранцями". Перше прізвисько пояснюється тим, що в пустелі вода за визначенням - рідкість і цінність, отож про щоденний чи бодай щотижневий душ для бедуїнів навіть не йдеться. Друге - важкими умовами життя (часто це виживання в пустелі). Головне традиційне багатство й джерело існування бедуїнів - верблюди. Їхнє м'ясо вони їдять, молоко верблюдиць п'ють, з верблюжої вовни бедуїнські жінки виготовляють (чи принаймні виготовляли до останнього часу) домоткане полотно на одяг та шатра і килими, які замінюють у тих шатрах підлогу. Бедуїнське житло і досі (наприклад у Йорданії, де частина бедуїнів дотримується традиційного способу життя) - кілька палиць, устромлених у пісок, на які натягнуто великі клапті тканини. Для захисту не стільки від дощу, якого в пустелі майже ніколи не буває, скільки від палючого сонця.
Традиційний бедуїнський кодекс честі не дозволяє його адептові "колупатися в землі", тобто обробляти її для вирощування будь-яких рослин, а також будувати хоч якийсь фундамент для свого житла. А ще той кодекс вимагає від дорослого чоловіка обов'язково мати зброю і категорично забороняє платити будь-які податки. Відтак "голодранці"-бедуїни самі себе називають "шляхетними", а своїх осілих співплемінників "рабами" - ті ж бо визнають владу урядовців і дуже часто працюють на землі, яка їм особисто не належить.
Ще одне традиційне джерело доходів "шляхетних" бедуїнів - плата за охорону караванів, які проходили через їхні пустелі. Або грабунок цих самих караванів. Традиційно бедуїни пропонували купцям-караванникам захист від "розбійників". Питання про те, що ніяких інших розбійників, крім самих бедуїнів, у пустелі бути не могло, делікатно оминалося. У разі, якщо вдавалося домовитися, бедуїни ніколи не нападали на тих, кого вони "взяли під захист". У випадку ж, коли великий караван мав власну потужну охорону і купці не хотіли платити данину пустельним "рекетирам", питанням честі для бедуїнів було той караван таки пограбувати. Якщо бракувало сил воїнів одного племені, то на допомогу кликали сусідні племена. Не гребували бедуїни й нападами на села арабів-землеробів з метою грабунку.
Сім крихітних еміратів на південному березі Арабської затоки - Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Фуджейра, Умм-ель-Кайван, Аджман та Рас-ель-Хайма - споконвіку були населені бедуїнами, які кочували зі своїми верблюдами в пустелі. У нечисленних оазах бедуїни, котрі зрадили свій "кодекс честі", вирощували фінікові пальми. У селах на березі моря жили рибалки, а ще - ловці перлин. Адже Арабська затока споконвіку була однією з найбагатших на перлини у світі. Відтак майбутні ОАЕ традиційно носили назву Берег перлин. Утім, уже на початку ХІХ ст. стару назву країни витіснила нова - Піратський берег. Оскільки багаті каравани через цю частину Аравійського півострова ходили вкрай рідко і "охороняти" або грабувати місцевим бедуїнам, за великим рахунком, було нікого, вони спробували надолужити "недоотриману вигоду" за рахунок морського розбою. Його прибутковість зросла після підкорення Британією Індії і, відповідно, пожвавлення торгівлі цієї країни з Європою. Пірати з південного берега Арабської затоки завдавали чималих збитків англійській торгівлі. Позаяк номінально цей регіон тоді визнавав зверхність Османської імперії, Лондон спробував вплинути на морських розбійників через Стамбул. Султан видав якийсь там спеціальний фірман до своїх підданих на берегах затоки з вимогою припинити напади на британські кораблі. Проте "піддані" ті вимоги проігнорували…
Врешті британці відправили з Індії збройну експедицію. Нечисленні бедуїни не змогли чинити спротив потузі Альбіону і 1820 р. всі сім емірів підписали договір з британцями, згідно з яким вони зобов'язувалися припинити піратство і не мати політичних контактів із жодною країною світу без відома і згоди Британії. І, слід зазначити, що договір бедуїни виконували. Відтак у Європі колишній Піратський берег почали називати Договірним Оманом, хоча справжній Оман - зовсім інша, хоча й сусідня країна Аравійського півострова. Англійці просто не змогли придумати оригінальну назву для свого нового протекторату. Втім, у внутрішнє життя Договірного Оману британці абсолютно не втручалися, хіба що монополізували торгівлю перлинами. Якогось іншого зиску від пустелі й злиденних бедуїнів колонізатори навіть не сподівалися. Бедуїни і далі жили так само, як і тисячу років перед тим.
Батько Заїда шейх Султан Аль Нахаян став еміром Абу-Дабі в 1922 р. Проте вже в
1927-му був убитий одним зі своїх зведених братів, який захопив "престол". Маленькому Заїду разом з матір'ю під загрозою смерті довелося тікати з оази Аль-Айн, де вони жили, і переховуватися в пустелі. Але в 1928 р. вже старший рідний брат Заїда Шахбут убив узурпатора і став еміром. Відтак 12-річний Заїд разом з матір'ю повернулися до Аль-Айна. Тоді ж мати змусила братів заприсягтися, що вони ніколи в житті не заподіють один одному жодної шкоди. Забігаючи наперед, скажемо, що Заїд дотримався присяги лише частково - через 38 років, у 1966-му, він шляхом "палацового перевороту" позбавив брата Шахбута влади і сам став еміром. Проте зберіг життя відстороненому правителеві. Шахбут помер 1981 р. своєю смертю.
Шейх Заїд ніколи не ходив до школи. З тієї простої причини, що в Договірному Омані часів його дитинства жодної школи просто не було. Проте він здобув "домашню освіту" - мулла навчив його читати, писати й рахувати. І, звичайно, навчав свого вихованця мудрості, викладеної в Корані. Тоді ж наш герой опанував ази англійської мови.
Наприкінці 1937 р. британські геологи розпочали пошук нафти і газу на території Договірного Оману. І емір Шахбут відрядив як провідника британської експедиції свого 21-річного брата. В його функції входило також запобігати всім можливим конфліктам між іноземцями і гордими синами пустелі. В архіві одного з англійських геологів збереглася світлина, на якій "принц" Заїд стоїть тлі табору експедиції - в старому скромному одязі і босий. За майже два роки роботи з британцями Заїд досконало опанував англійську. Геологи згадували, що він ставив їм тисячі запитань з найрізноманітніших сфер людського життя, намагаючись збагнути закони, за якими живе великий світ, такий відмінний від його власного.
Пошуки увінчалися блискучим успіхом - було знайдено величезні поклади нафти і газу. Вже найближчим часом мало розпочатися промислове видобування. Проте ІІ Світова війна, яка вибухнула у вересні 1939 р., поламала всі плани, і нафту, а згодом і газ в Аравійській пустелі британці почали видобувати тільки на початку 1950-х рр.
Заїд повернувся додому. В 1946 р. брат-емір призначив його "губернатором східної провінції емірату Абу-Дабі" з резиденцією в Аль-Айні. Вже тоді Заїд намагався якимось чином модернізувати життя своїх співвітчизників-бедуїнів, зокрема всіляко приохочував їх до землеробства, хоча, як ми пам'ятаємо, таке заняття для справжнього бедуїна вважалося ганебним. Протягом 20 років шейх Заїд правив своїм рідним містечком і навколишньою пустелею. Всі ці роки він спілкувався виключно з бедуїнами, не виїздив до інших країн, не мав особистих контактів з іноземцями. Проте займався самоосвітою, багато читав і, як з'ясувалося згодом, розробляв плани докорінного перетворення своєї рідної країни.
Як еміри федерацію створювали
Британці, як уже зазначалося вище, на початку 50-х рр. минулого століття почали видобувати нафту й газ на території Договірного Оману. Втім, на життя місцевого населення у перші роки це жодним чином не вплинуло. Інженерами на нафтових промислах були англійці, а як робітників вони використовували переважно вихідців з Індії та арабських країн - не гордих бедуїнів, а покірних селян-землеробів. За використання бедуїнських надр британці перераховували емірам Договірного Оману п'ять відсотків чистого прибутку, отриманого від продажу нафти і газу. Права контролю за фінансовою звітністю "Ройял Датч Шелл" місцеві князьки не мали, тож керівництво компанії фактично на власний розсуд визначало суми, що їх виплачували "тубільцям". Проте навіть за таких умов це були великі гроші, особливо для, м'яко кажучи, не надто багатих емірів. Та тільки на що, крім предметів розкоші для себе особисто, витрачати ці гроші, новоспечені нафтові шейхи не дуже розуміли.
Вже 1964 р. Ліга арабських країн виступила проти збереження британського протекторату над Договірним Оманом. Стало зрозуміло, що для Еміратів відкривається шанс не тільки отримати незалежність, а й провести модернізацію країни. Може, саме тому, а не через просту жадобу влади, шейх Заїд відсторонив від правління брата і очолив Абу-Дабі, а трохи згодом і всі Емірати.
1968 р. британський уряд ухвалив рішення до кінця
1971 р. вивести всі свої війська з районів на схід від Суеца і надати незалежність усім своїм колоніям та протекторатам в Азії, які ще зберігалися. Це означало, що й емірати Арабської затоки теж стануть цілком самостійними. Відтак було підписано угоду про підготовку до створення Федерації арабських князівств Перської затоки. Почалася розробка конституції та державного устрою майбутньої держави. Окрім семи еміратів Договірного Оману до угоди приєдналися також сусідні емірати Катар і Бахрейн, які теж були британськими протекторатами. Домовлятися дев'яти емірам було вкрай важко, ідеї Заїда бін Султана, які, зрештою, і лягли в основу державного устрою, сприймали не всі. А тому 2 грудня 1971 р., коли було проголошено незалежність Об'єднаних Арабських Еміратів, до їхнього складу увійшло лише шість еміратів - Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Фуджейра, Умм-ель-Кайван і Аджман. Сьомий емірат - Рас-ель-Хайма приєднався до союзної держави наступного року, а Бахрейн і Катар так і залишилися окремими державами.
Площа ОАЕ - лише 84 тис. кв. км, що в сім разів менше за територію України, а населення на момент проголошення незалежності становило приблизно 400-500 тис. Точної цифри не знав ніхто - переписів населення ніколи не проводилося. Найбільшим за площею є емірат Абу-Дабі, яким правив Заїд бін Султан, - майже 85% усієї території. Решта ж еміратів навіть не має цілісної території і складається з окремих шматків, які розташовані в такому собі шаховому порядку - залежно від того, які пасовища в різних районах належали тому чи іншому бедуїнському племені. Абу-Дабі мав і найбільше населення. Зіставним за кількістю жителів був емірат Дубай (нині його населення навіть більше, ніж в Абу-Дабі). В решті ж еміратів проживало лише по кілька десятків тисяч людей.
Устрій заснованої Заїдом бін Султаном держави абсолютно унікальний у світовій практиці - він є поєднанням монархічного і республіканського принципів. Країну очолює президент, але його не обирають. Цим президентом завжди є емір Абу-Дабі. А престол в еміраті передається у спадок. До приходу до влади Заїда престол після смерті еміра за законом успадковував найстарший чоловік з числа членів правлячої династії. А позаяк правовірні мусульмани, якщо їм дозволяють статки, мають по кілька дружин, то й синів у них багато. Тому спадкоємцем еміра найчастіше ставав його молодший брат. Якщо, звичайно, не було силового захоплення влади. Одним з перших рішень Заїда при владі став новий порядок наступництва - трон має посісти старший син покійного правителя. Так воно і сталося. Після смерті Заїда 2004 р. еміром Абу-Дабі і автоматично президентом ОАЕ став його старший син Халіфа бін Заїд Аль Нахаян.
Президент має великі повноваження - він є головою Вищої ради оборони і верховним головнокомандувачем, призначає вищих цивільних і військових достойників, членів дипломатичного корпусу, оголошує амністію і затверджує смертні вироки. І хоча формально найвищим органом держави є Вища рада, до складу якої входять усі сім емірів, і без її схвалення щонайменше п'ятьма голосами президент формально не має права підписувати укази або закони, реально його влада в ОАЕ майже необмежена. Натомість емір Дубаю завжди є головою Ради міністрів. Окрім звичних для уряду функцій вона розробляє також законопроекти. А затверджує їх квазіпарламент - Національна рада у складі 40 депутатів - по вісім від Абу-Дабі і Дубаю, по шість - від Рас-ель-Хайми і Шарджі та по чотири - від Фуджейри, Ель-Кайвану й Аджману. Розробляти законопроекти або вносити якісь зміни до запропонованих урядом актів депутати права не мають. Вони можуть лише підтримати або відхилити закон у цілому.
Згідно з домовленостями, досягнутими емірами під час створення федерації, доходи від продажу нафти і газу, видобутих на їхній території, залишаються в розпорядженні кожного окремого емірату. Але ж поклади мінеральної сировини в різних еміратах різні, в деяких узагалі немає ні нафти, ні газу. І мудрість шейха Заїда полягала, зокрема, в тому, що, попри найбільші запаси вуглеводневої сировини саме в його Абу-Дабі, він наполіг на абсолютній рівності громадян усіх еміратів з погляду соціальних виплат і пільг.
Досить дивна система, як на європейський погляд. Але ж працює!
Відразу після проголошення незалежності Заїд бін Султан кардинально переглянув угоди про розподіл продукції з британськими нафтовиками й газовиками. За переказами, він сказав: "Співвідношення 5% до 95 нас цілком улаштовує. Але відтепер ми отримуватимемо тих 95%, а 5 - ви". І не пішов на жодні поступки. На всі аргументи британців, що це саме вони, практично без жодної участі громадян Еміратів, організували й видобувають нафту і газ, емір-президент розповідав про можливість узагалі відсторонити їх від еміратських нафто- й газопромислів і запросити на їхнє місце будь-яких інших іноземців. Наприклад, американців або росіян. І англійці змушені були капітулювати.
А за два роки, під час арабсько-ізраїльської війни 1973 р., президент ОАЕ став одним з ініціаторів нафтового ембарго проти країн, що підтримали в цій війні, як він вважав, агресора - Ізраїль. А конкретно - проти Сполучених Штатів і Західної Європи. В результаті нафтові арабські країни не лише підтримали своїх єгипетських, сирійських і палестинських братів, а й отримали протягом кількох місяців зростання світових цін на нафту в чотири рази.
До Еміратів потоком хлинули гроші. І саме емір Заїд подбав про те, щоб чималий шмат смачного "нафтового пирога" отримав практично кожний громадянин ОАЕ. Протягом кількох років життєвий рівень злиденних іще донедавна бедуїнів зріс до захмарних висот. Приблизно року 1980-го американські експерти зі здивуванням, що межувало з обуренням, завважили, що пересічний громадянин ОАЕ має більші статки, а отже й можливості, щоб придбати собі найновіші моделі автівок або побутової техніки, ніж такий самий пересічний громадянин США.
Одним з пріоритетів для президента Еміратів стало озеленення країни. На місці сипучих пісків виростають пальмові гаї. Але ж пальмам потрібна вода. А її в країні завжди бракувало. Відтак провели супермасштабні роботи з розвідки й видобування підземних вод. Та цього виявилося замало. І тоді було створено великі потужності для опріснення морської води, а також налагоджено імпорт прісної води з-за кордону. І все одно вода в ОАЕ - дефіцит і неабияка цінність. Тому в шлангах, які підведено практично до кожного дерева, вода вмикається і вимикається не з волі людини-поливальника, а за командою комп'ютерної програми, розробленої індивідуально для кожного дерева.
Що робити, коли скінчиться нафта?
Витрачати гроші, які дісталися правителям тієї чи іншої держави практично незаслужено, завдяки везінню, тому що в надрах саме твоєї країни є нафта і газ, неважко. Можна виводити їх в офшори, купувати нерухомість або футбольні клуби в Лондоні, намагатися створити або відновити військову суперпотугу. А про модернізацію економіки тільки розмовляти, розмовляти, розмовляти. І при цьому практично не ділитися або ділитися якоюсь дещицею з пересічними громадянами своєї країни. Як це роблять в одній сусідній з нами країні. А якщо ділитися, як це робив Заїд бін Султан і роблять його спадкоємці, то виникає два запитання. Перше: як зробити так, щоб люди, які отримали можливість задовольняти чи не всі свої елементарні (та й не лише елементарні) потреби взагалі не працюючи, не перетворилися на трутнів, які не робитимуть нічого? Друге: а що ми будемо робити, коли нафта і газ скінчаться? А скінчаться ж колись. Чи не перетвориться тоді країна, як у злій казці, з квітучого саду-раю знову на пустелю-пекло?
Емір-президент Заїд шукав відповіді на обидва ці запитання. І, здається, знайшов.
Для того щоб колишні кочівники були "при ділі" і не перетворилися на зманіжених нероб, найважливішим, на думку президента Заїда, так само як і його наступників, є освіта. Тому в розвиток системи шкільництва вкладалися і вкладаються дуже великі кошти. У країні створено низку університетів, а також усіляко заохочується здобуття громадянами ОАЕ вищої освіти за кордоном. Їм повністю відшкодовується плата за навчання у будь-якому, навіть найпрестижнішому і найдорожчому, вищому навчальному закладі світу та ще й виплачується стипендія, яка дозволяє гідно жити. До того ж Заїд бін Султан, на відміну від багатьох правовірних мусульман, був переконаний, що жінки теж мають здобувати освіту, і хатнє господарство, обслуговування чоловіка та догляд за дітьми не є їхнім найвищим і єдиним призначенням у житті. Як результат - нині серед студентів ОАЕ дівчата становлять 65%.
Уряд Еміратів усіляко вітає підприємницьку і взагалі господарську діяльність своїх громадян. Особливу увагу емір Заїд приділяв розвитку в країні сільського господарства на поливних землях, бо інший варіант у пустелі практично неможливий. Громадяни ОАЕ, які вирішили вирощувати ті чи інші сільськогосподарські культури, отримують від держави безоплатно землю, воду для поливу за символічними цінами, у багатьох випадках навіть гроші на повне або часткове відшкодування заробітної плати найманим сільськогосподарським робітникам.
В Об'єднаних Еміратах створено досить чисельні й потужні, як для такої невеликої країни, збройні сили, поліцію та інші силові структури. І служать там виключно місцеві громадяни. Цілком відповідне заняття для нащадків войовничих бедуїнів.
З перших років свого правління емір Заїд намагався всіляко диверсифікувати економіку ОАЕ, зробити все, щоб видобування нафти і газу не було чи не єдиним джерелом добробуту країни.
Вже у 80-ті рр. минулого століття Емірати перетворилися на великий логістичний центр. Адже вони перебувають десь на півшляху між Європою і далекосхідними економічними "тиграми", насамперед Японією, яка є найбільшим торговельним партнером ОАЕ як за імпортом (переважно нафти і газу), так і за експортом. Тут було побудовано найбільший і найсучасніший у регіоні порт Джебель-Алі.
На кінець 2012 р. населення ОАЕ становило, за даними Світового банку, 9,206 млн. Таким чином, воно збільшилося за роки незалежності приблизно в 20 разів! Природний приріст населення в Еміратах нині один з найвищих у світі. Тривалість життя стрімко зростає, а народжуваність залишається дуже високою. Проте левова частка зростання населення забезпечується за рахунок імміграції. Нині місцевих громадян серед усіх жителів Еміратів лише 14%. Решта - іноземці, які приїхали сюди працювати. Багато вихідців з різних арабських країн. Дуже велику групу іноземних робітників становлять уродженці Індії і Пакистану переважно мусульманської віри. Є багато таїландців і філіппінців. Останніми роками серед продавців еміратських торговельних центрів з'явилося чимало українців, а ще більше росіян і представників інших пострадянських країн.
Президент Заїд бін Султан і його наступники проводили і проводять дуже ліберальну, як для досить ортодоксальної мусульманської країни, політику задоволення культурних, зокрема релігійних, потреб іноземців. Так, в Еміратах існують індуїстські й буддистські храми. Кілька років тому в еміраті Шарджа було побудовано першу на Аравійському півострові православну церкву святого апостола Пилипа. Належить вона Московському патріархату, а основну частину грошей на будівництво пожертвував український бізнесмен Юрій Сидоренко з відомого концерну "ЄДАПС".
Утім, це зовсім не означає, що Заїд поставив собі за мету побудувати мультикультурне й багатонаціональне суспільство. Отримати громадянство ОАЕ будь-якому іноземцеві було за правління еміра Заїда і залишається нині надзвичайно складним завданням. Дозвіл на проживання в країні можуть отримати лише ті іноземці, які там працюють. Пенсіонерів і безробітних безжально висилають на історичну батьківщину. Таким чином створено доволі розділене суспільство, де всіма правами й благами користуються лише горді нащадки бедуїнів, а іноземці є лише робочими конячками, яких, щоправда, добре годують.
Не можна сказати, що президент Заїд бін Султан, турбуючись про своїх підданих та перспективи розвитку країни, "ображав" особисто себе. Він побудував для себе кілька розкішних, як кажуть, палаців. "Як кажуть" ужито тому, що, на відміну від багатьох дуже багатих людей, він абсолютно не відчував потреби похвалитися ними перед світом і ніколи не допускав у свої резиденції жодного журналіста. Був одружений сім разів, проте відповідно до приписів ісламу ніколи не мав одночасно більш як чотирьох дружин. У нього 19 синів і 14 дочок. Старший із синів - Халіфа бін Заїд Аль Нахаян - став батьковим спадкоємцем і на престолі еміра Абу-Дабі, і на посаді президента ОАЕ. Заїд відроджував традиційне середньовічне соколине полювання в пустелі і був власником чи не найбільшої у світі стайні чистокровних арабських коней. У 1992 р. він заснував благодійний Фонд Заїда зі статутним капіталом у кілька мільярдів доларів, який опікувався будівництвом мечетей, культурних та науково-дослідних центрів, а також допомагав постраждалим від стихійних лих у багатьох мусульманських країнах. Зокрема, між першою і другою Чеченськими війнами в місті Гудермес було побудовано школу хафізів його імені. За оцінками західних експертів, наприкінці життя еміра Заїда його особисті статки становили близько 20 млрд дол.
Після того, як вершник зійшов з коня
"Вершник зійшов з коня". Саме так у суто східному пишномовному стилі уряд ОАЕ повідомив 2 листопада 2004 р. про смерть засновника цієї держави, який беззмінно стояв біля її керма 33 роки і провів у ній вражаючі зміни. Шейха Заїда поховали на подвір'ї мечеті його імені - однієї з найбільших і чи не найрозкішніших у цілому мусульманському світі, яку він побудував в Абу-Дабі. Чотири мулли і досі цілодобово читають біля його могили Коран.
Продовжувачі його справи президент ОАЕ Халіфа бін Султан і прем'єр-міністр - емір Дубаю Мохаммед бін Рашид Аль Мактум і далі докладають усіх зусиль для того, щоб Емірати розвивалися якомога динамічніше. Валовий національний дохід цієї країни в 2012 р. в розрахунку на душу населення, за даними Світового банку, становив 38620 дол. США і вперше перевищив аналогічний показник колишньої метрополії Договірного Оману. Адже у Великій Британії він становив тоді 38500 дол. Якщо ж урахувати, що для Еміратів ті середні доходи ділилися на "душі" не лише місцевих громадян, а й іноземців, які постійно працювали в країні, то середній дохід підданих Аль Нахаянів у кілька разів вищий, ніж у підданих королеви Єлизавети ІІ.
Примітно, що частка нафтогазового сектора в національному доході ОАЕ нині становить лише близько 35%. Керівництво країни проводить продуманий і ефективний курс на розвиток в економіці суперсучасних промислових виробництв та міжнародних послуг.
Зокрема в ОАЕ створено аерокосмічний конгломерат "Дубай Аероспейс Ентерпрайз", підприємство з виробництва комп'ютерних чипів у місцевій Силіконовій (не долині, як у США) оазі, вартістю 1,4 млрд дол.
Було створено суперсучасний Міжнародний фінансовий центр, максимально лібералізовано економіку. Ця лібералізація стосувалася всього - торгівлі, фінансів, нерухомості. Як результат - Емірати стали фінансовим центром для всього Близького Сходу: останніми роками міжнародні інвестиційні банки дедалі активніше переводять фінансові операції по цьому регіону зі своїх офісів у Лондоні у відділення в Дубаї.
У 2000 р. було реалізовано перспективний проект - "Дубай Інтернет Сіті" - бізнес-парк для ІТ-компаній. Уже в перший рік роботи парку тут розгорнули свою діяльність 700 компаній, серед яких "Майкрософт", ІБМ, "Делл", "Соні-Еріксон", "Сіменс", "Кенон".
Буквально через кілька місяців було побудовано і "Дубай Медіа Сіті". Цей проект виявився ще успішнішим: сюди перенесли свої близькосхідні офіси CNN, BBC, Ройтерс, Асошіейтед Прес, інші провідні світові медіа, а також головні офіси - більшість провідних близькосхідних інформаційних агенцій.
Таким чином останніми роками Об'єднані Арабські Емірати звільняються не лише від нафтогазової, а й торговельної залежності, роблячи ставку на обслуговування чужих бізнесів на Близькому Сході. А бізнесменів тут приваблюють надзвичайно низькі податки й максимально сприятливі умови для роботи.