Україна втратила одного зі своїх найвідданіших синів - українського письменника, літературознавця, фольклориста, журналіста Степана Григоровича Пушика.
Він - лауреат численних премій, зокрема й Національної премії ім.Т.Шевченка (1990), відомий громадський, культурний, політичний діяч, професор Прикарпатського університету ім.В.Стефаника. Він написав понад 150 віршів, здійснив блискучі переклади. На сцені Івано-Франківського театру ім.І.Франка ще в 1990-х ішла вистава за його п'єсою, назва якої саме сьогодні сприймається символічно, щемливо, - "Заплакані вікна".
"Чисте небо. Чистий обрій. І повернення домів…" Згадалися ще й ці віршовані рядки поета і професора.
Він відійшов у засвіти в рідному Івано-Франківську в ніч на Медовий Спас.
Вулиця Шевченка, колишня Липова, враз осиротіла, як і вікна його старовинного будинку, і балкон, і лавиці, де частенько сидів патріарх, і університет, куди рукою подати…
Дівчата й жінки знали, що завжди почують від Степана Григоровича своє "Привіт, красуне!", а чоловіки - розмову про те, що при владі в нас - ті, котрі не любили й не полюблять ні Україну, ні українців…
Один із духовних велетнів Прикарпаття, депутат Верховної Ради першого демократичного скликання, голова підкомісії з національних меншин, професор, політик, громадський діяч і поет-пісняр, видатний фольклорист і дослідник "Слова о полку Ігоревім", Степан Пушик належав до покоління велетнів українського відродження.
1990-го отримав Національну премію ім.Т.Г.Шевченка - за твори "Страж-гора" та "Галицька брама".
Але слава й імунітет від лабет КДБ прийшли до нього, коли ще був солдатом. 1966-го року неповторний Дмитро Гнатюк заспівав на всю величезну Країну Рад "Треба йти до осені" на музику Білаша. Степан Григорович часто згадував, як він, простий солдат, після безсонного наряду прокинувся знаменитим: "…вставай, салдат! Гнатюк тваю пєсню пайот! Слишиш "СлавА солдата савєтской арміі Стєпана Пушика. Ето ми тєбя васпіталі", - розбудив його замполіт у далекому Підмосков'ї, де хлопець служив на секретній ракетній базі.
І хоч починав працю економістом у славному селі Яворові - столиці ліжникарства, - там його змінив на посаді майбутній президент Віктор Ющенко, та після слави молодого поета-пісняра і спроб у журналістиці він таки вступив до Літінституту в Москві.
Пушик, один із не багатьох, листувався з поетом-в'язнем Тарасом Мельничуком і поніс заяву ректорові Літінституту, мовляв, бере Мельничука на поруки, хоч і сам був під пильним оком КДБ.
Кожен знає пісню "Не пий, козаче, Вкраїна просить", її називають народною, а слова написав Пушик.
Із Володимиром Івасюком пустили між люди лише одну - "Я ще не все тобі сказав", хоча планували зробити значно більше.
Через багато років після втрати товариша Пушик напише про нього повість-сповідь "Блискавиці б'ють у найвищі дерева".
До всіх своїх щоденних праць - а чи не найважливішою впродовж усього життя Степана Пушика було безперервне спілкування зі станіславцями, горянами по далеких верховинських селах, студентами, котрих залучав до збирання фольклору, - він ще вів щоденникові записи.
Кажуть, його щоденник винятковий - 300 томів по 200 сторінок.
Кожного року Української незалежності просити кошти на видання книжок письменникові було все важче. А в часи, коли регіональні письменники в усі куточки країни можуть потрапити хіба що власними зусиллями, - то й поготів.
Ні, він був щасливим письменником попри все, бо з-під пера Степана Пушика вийшло понад 50 поетичних і прозових творів, він є автором 130 пісень. І зовсім недавно Прикарпаття видало три альбоми його пісень.
Дмитро Гнатюк виконував "Треба йти до осені", "Любисток" і "Над горою місяць повен", Софія Ротару - "Я ще не все тобі сказав" на музику Івасюка, Віктор Шпортько - "Я ще не все тобі сказав", Михайло Сливоцький - "Карпатську ніч".
Знаємо й любимо "Файні люди", "Козак гуляє", "Пісню про матір", "А яблука падають". На жаль, нині вони рідко звучать...
Народився письменник 26 січня 1944-го у Вікторові неподалік старовинного Галича. В тих краях композитор Денис Січинський створив один із перших на Прикарпатті хорів. А молодий обдарований хлопець змалку закохався у велич і таємниці княжого Галича.
Шевченківський лауреат коломийський письменник Іван Андрусяк назвав якось Пушика першим постмодерністом. "Він був таким ще тоді, коли і слова цього ніхто не знав", - наполягав.
Степан Пушик був життєлюбом і веселуном, своїм студентам бажав перед екзаменами "Ні Пушика вам, ні пера" і водив із ними щороку вертепи та Маланку.
А від своїх студенток вимагав знати по кілька колискових.
Мені інколи здавалося, що Степан Григорович знав у місті кожного, і не тільки зі свого кола. Його похід на базар перетворювався на незабутню подорож для тих, хто на той час мав схожі клопоти, а він сам ніколи не забував розпитати історію і роду, і села тих, у кого щось купував. Його візит у редакцію нашої "Галичини" міг навіть стати загрозою невиходу щоденної газети, але майже кожен розумів: журналістові краще мати завжди ввімкненим диктофон, бо Пушик стільки знав ексклюзивної інформації і був дуже вдячним співрозмовником.
Очільник обласної організації НСПУ Євген Баран написав, що із втратою Пушика Україна втратила одного з останніх фольклористів.
"Любіть живих!" - ці слова незадовго до свого відходу Степан Пушик сказав своїм друзям. Саме відкривали пам'ятну дошку письменнику Богданові Бойку, Степан Григорович був невеселим.
Може, вже лаштувався туди, звідки, як казав нам, своїм студентам, "…тільки душі прилітають до Святої вечері".
P.S. Степана Пушика поховали у його рідному селі Вікторів на Прикарпатті на Пушиковій горі.