Видатний український композитор недавно зізнався, що у 2013-му виповнюється 25 років його музичної педагогічної діяльності. Але це не єдиний привід запросити Євгена Федоровича Станковича до розмови в DT.UA. Станкович (автор відомих опер і балетів: "Цвіт папороті", "Ольга", "Вікінги", "Володар Борисфена"; багатьох вокально-симфонічних творів; камерних творів) нещодавно презентував ще одну свою велику роботу - "Страсті за Тарасом". Прем'єра поліфонічного музичного полотна відбулася у шевченківські дні на сцені Національної опери. За словами маестро, життя проекту згодом буде продовжуватись: в "Мистецькому Арсеналі", в Національній філармонії України.
- Євгене Федоровичу, ви чверть століття викладаєте композицію в Національній музичній академії. Але останнім часом лунає багато стурбованих голосів про те, що цей музичний виш може бути "евакуйований". Оскільки перебуває в жахливому стані й потребує значних капіталовкладень для ремонту. Отже, під час занять зі студентами "стеля" на голову не падає?
-Поки що жити можна. Мені не відомий перебіг усіх подій навколо цього питання (ремонт чи реконструкція?). Але можу зізнатись: працюємо і навчаємо за різних обставин. А сьогодні обставини в нас - поки що - не найгірші. А як буде далі? Поживемо-побачимо. Хоча, звісно, полишати на самоплив таке важливе приміщення, як наша академія, не можна. Споруда справді потребує серйозної уваги наших можновладців.
- Місяць тому на українському телебаченні (Перший канал), відбулася фактично годинна революція. У прямому ефірі була показана серйозна музична імпреза "Страсті за Тарасом". Причому у прайм-тайм. Хотілось би почути про цю роботу детальніше. І хотілося б дізнатися, чи буде продовження цього проекту напередодні 200-річчя Кобзаря.
- Справді, "Страсті за Тарасом" - це певний старт святкування 200-ліття Тараса Шевченка. У лібрето проекту використано тексти Кобзаря. Над твором працювала велика команда митців. Національна заслужена академічна капела "Думка". Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Диригенти Євген Савчук та Володимир Сіренко. Балетмейстер Вікторія Мартинова. А автором ідеї та автором лібрето став режисер Василь Вовкун, з яким ми співпрацювали раніше над багатьма акціями та проектами. Зокрема, це був реквієм "Бабин Яр", що виконувався в Єрусалимі. Саме цей режисер виділив мені досить жорсткий ліміт часу, за який мав бути створений такий великий музичний твір. І, знаєте, мені справді приємно, що презентацією в Національній опері справа не завершиться. Вже 17 травня в "Мистецькому Арсеналі" відбудеться навіть не повтор "Страстей за Тарасом", а їх справжня прем'єра. Буде 50 хвилин самої лише музики. І це також своєрідний експеримент. Бо поки не знаю, як режисер вирішить ідею сценічного простору в "Арсеналі". Також хочу щиро подякувати за підтримку ідеї "Страстей за Тарасом" Вірі Ульянченко.
- А коли говорити про "надзавдання", то що безпосередньо ви передбачали, коли звертались до шевченкіани - і в музичному плані, і (вже згодом) у сценічному втіленні? Отже, у чому таке надзавдання?
- Насамперед, це - знакова постать Тараса Григоровича. Шевченко став для України не лише "ідеологічною фігурою" (в сенсі ідеології). Він - одна з основ українського ренесансу. І саме в такому аспекті "Страсті…" для мене досить незвичний музичний твір. Було бажання на основі творів Кобзаря створити музичну квінтесенцію духовного, актуального, соборного начал.
Переконаний: творчість Шевченка у різних вимірах і в різних жанрах супроводжуватиме людство довгі часи, довгі роки. Адже й після нього було сотні цікавих поетів, художників. Та лише поодинокі постаті увійшли в історію. В цьому і цінність, і унікальність творчості Тараса.
Великий обсяг літературного матеріалу до "Страстей", який запропонував мені режисер, неможливо було втілити в рамках лише одного музичного твору. Оскільки в музичному мистецтві є свої закономірності.
Втім, наш проект, як я зазначив, нібито лишає слухача в стані очікування. І, гадаю, загалом про цей твір можна буде говорити як про завершений, коли його виконають хоча б разів п'ять поспіль.
Зі свого боку, я як композитор намагався робити у "Страстях" все досить просто і ясно. Хоча це й важко. Інколи згадую композитора Сергія Прокоф'єва: коли до нього звернулися з натяком, мовляв, що ж ви таку складну музику створюєте для народу, він відповів: "Я можу простіше, але це буде дорожче!". Це, звісно, жарт… Але на мою думку, бажано, щоб такі музичні твори як "Страсті за Тарасом" були зрозумілі якомога більшому колу слухачів. Втім, не завжди просто написати саме ту мелодію, яка запам'ятається і яка назавше лишиться в народі.
- Євгене Федоровичу, вже неодноразово Київська опера анонсує вашу оперу "Страшна помста" за мотивами Миколи Гоголя. На якому етапі ця робота тепер? Чи варто чекати прем'єри хоча б у майбутньому театральному сезоні?
- Я б давно завершив цей твір. Але в мене виникали різні проблеми. Отож робота то починалась, то зупинялась. Так сталося, що в консерваторії я колись працював разом із Борисом Лятошинським. За два тижні до відходу в інший світ він сказав мені й колегам: "Хотів написати "Страшну помсту" за Гоголем! Тож подивіться й ви на цей сюжет…"
Минув певний час. Стефан Васильович Турчак, наш видатний диригент, "затягнув" мене в оперний театр. І тоді з його боку також виникла пропозиція створити оперу саме за мотивами Гоголя.
Так поволі й народжувалась ідея "Страшної помсти". Художником ще тоді мав виступити Валерій Левенталь (він працював у Большому театрі). Лібрето створював кінорежисер і оператор Юрій Іллєнко.
Я втягнувся в роботу. Але таке химерне життя… Захворів Турчак. І згодом пішов від нас. І ніби все завмерло.
Минуло 20 років. Знову відновилася ідея "Страшної помсти" - вже до ювілею Гоголя. Тоді Юрій Іллєнко написав іншу версію лібрето. Втім, та літературна основа лібрето мені не дуже підійшла. Вона краще була б втілена у кіномистецтві, а не в опері. Сценарій Іллєнка трохи відходив від Гоголя. В опері ж завжди оригінал вважався важливішим, ніж "мотиви". І сталося так, що зараз я сам пишу вже третє лібрето на основі гоголівського твору. Там немає жодного слова "від мене" - немає. Все йде від автора. Лише компоную з текстів Миколи Васильовича певну конструкцію.
Наразі ця робота на три чверті готова. Але тут багато важить позиція нашого оперного театру. А вона не до кінця зрозуміла. Правда, мені, слава Богу, пропонують й інші проекти - з-за кордону. Я за них із задоволенням берусь. Ось тому "Страшну помсту" постійно й відкладаю.
…І все ж таки сподіваюся, що повністю цей музичний твір буде завершений у вересні нинішнього року. Поки що керівництво оперного на мене дивиться якось підозріло… І хоча я зв'язаний з цим театром уже 30 років, але в нас просто різні "процеси". І вони не завжди збігаються.
- Не можна не запитати про те, що хвилює кожного, хто торкається творчості Гоголя, - містика, "чортівщина". Власне сам сюжет багатьох митців відлякує! А ви так мужньо й терпляче працюєте над ним уже декілька десятиліть…
- Я живу в Києві, в будинку на вулиці Рейтарській. Саме в тому будинку, в якому колись три з половиною роки мешкав Михайло Булгаков. Але поверхом нижче чи вище? Цього ніхто не знає! Тож хіба це - не містика? Моє перебування "в аурі Булгакова"?
Мені здається, що "містику" створюють самі люди, а не потойбічні сили. Я, наприклад, її не відчуваю. Адже що таке "містика"? Вона може бути, її може й не бути. Зважаючи на те, як до цього ставитись. Те, що "Страшна помста" створюється тривалий час, свідчить не про не містику, а про наше недосконале суспільство, в якому не так просто вчасно створити музичний твір, а потім вчасно його запропонувати до постановки.
- А хіба не "містика" - ще одна давня реальна історія за мотивами Гоголя, коли радянські чиновники від культури заборонили прем'єру вашого "Цвіту папороті" буквально в день його народження на сцені палацу "Україна". То ж було справді щось незрозуміле… Все "на старті": виконавці, костюми, декорації, навіть іноземні делегації. І в одну мить цей "Цвіт" в'яне - знову ж таки, на декілька десятиліть!
- Так, це теж Гоголь щось наплутав. Тоді було замовлення іноземців на "Тараса Бульбу" - і "Цвіт папороті" народжувався саме в цьому контексті. Втім, і тут "містика" досить прогнозована. Адже вона пов'язана з ЦК КПРС! Зі спецслужбами. Ця містика все-таки матеріалістична, а не якась там астральна.
Уявіть собі, що "Папороть" справді зняли з генеральної репетиції. То був 1978-й. Тоді приїхали з Москви до Києва високі чини. Серед них директор Держконцерту СРСР. Йшов генеральний прогін (з костюмами, декораціями). Анатолій Авдієвський з хором Верьовки майже рік працював над цим твором. Навіть не їздив на гастролі. Художник Євген Лисик власноручно виготовляв деякі декорації. (Потім ці декорації були знищені, але збереглися фотографії завдяки його помічникам - братам Ризикам, які сьогодні успішно працюють у Львові).
- До речі, пам'ятаєте стенографічну ідею, яка лягла в основу декорацій "Цвіту папороті" наприкінці 70-х?
- Так, звісно… Чудово пам'ятаю на сцені три колоди. В них побачили образ тризуба! І ще пам'ятаю геніально розмальовані сценічні задники художника Лисика. Фантастичне було враження! Диригентом тоді виступав Федір Глущенко.
- А що сказав стосовно "Цвіту" московський цензор? Що його тоді конкретно не влаштовувало?
- Особливо він і не розпинався. Навпаки - навіть привітав нас. Казав, що "допрацювуватимемо" цей твір. Але мені вже інші люди сказали: мовляв, сиди й не рипайся, а як будеш рипатись - то буде гірше!
Євген Лисик відразу відчув негаразди: "Ходімо краще вип'ємо! Бо з цього нічого не вийде". Він багато чого бачив у своєму житті. Я ж був тоді "прийшлим", молодим, сповненим сили та відваги.
В кулуарах нам казали, що "Цвітом папороті" займалося навіть Політбюро України. І цю фольк-оперу заборонили більшою мірою через її національний настрій, через фольклорно-обрядове наповнення, яке чомусь тоді багатьох злякало. Хоча, повторюю, це було замовлення французів (продюсерська компанія "Амітепа". Вони хотіли підписати з нами 5-річний контракт на 25 виступів у "Гранд-опера" в Парижі. Саме тоді вийшов американський фільм "Тарас Бульба", і український "бренд" знали у світі - від Америки до Японії. А в моєму "Цвіті" - справді і фольклорність, свято Івана Купала, обрядові пісні. Там не так сама Запорізька Січ, як її символ…
- Нещодавно у Дніпропетровську поставили "Цвіт папороті"…
- Вони зробили зовсім іншу версію, яка не має жодного стосунку до первинної ідеї. Там інша "ідеологія" вистави. Талановитий хореограф Олег Ніколаєв дещо відійшов від обрядовості, від Запорізької Січі. Поки що вистава тримається в репертуарі Дніпропетровської опери. І це мене надзвичайно тішить.
- Вашим багатолітнім творчим соратником був видатний кінорежисер Юрій Іллєнко. Він працював над багатьма лібрето для ваших музичних творів. Зараз його немає серед нас… А яким він лишився у ваших спогадах?
- Я знав Юрія Іллєнка багато років. Познайомив нас ще Іван Миколайчук. Цей видатний Іван (із "Тіней забутих предків") якось і запропонував Юрію Герасимовичу запросити мене композитором на фільм "Лісова пісня. Мавка". Не можу сказати, що входив у коло його близьких приятелів. Але підтримував дружні стосунки. До того ж ми колись і жили поруч - на вулиці Чкалова - й часто зустрічались. Іллєнко також написав лібрето до "Ольги", до "Прометея". У нього було надзвичайно образне художнє мислення: яскраве, парадоксальне. В роботі Юрій Герасимович дуже емоційний. Але ставився толерантно до колег. Іллєнко - людина енциклопедичних знань. Коли працював над лібрето "Ольги", то годинами сидів у бібліотеці Вернадського! А вже як оператор - він взагалі геніальний. Зрозуміло, що такі активні люди, як він, наштовхувалися на постійний опір суспільства. Якщо я, наприклад, лишався конформістом у питаннях політики, то він - навпаки. Компроміси для Юрія Герасимовича були дуже складною справою. А інакше б він і не міг бути саме таким самобутнім режисером! Стосовно музики одного разу зауважив: "Мені слон на вухо наступив!". А потім додав: "Якщо напишете мені погану музику - то я вас уб'ю!" Звісно ж, то був жарт. Він мене, можливо, й надалі запрошував би на свої нові фільми. Але вже я мусив відмовлятись. Тому що став депутатом і доводилося часто їздити до Москви…
- Сорок років тому на радянські телеекрани вийшов фільм "Народжена революцією" режисера Григорія Кохана. У титрах - ваше ім'я як композитора. До речі, цей фільм і сьогодні так часто повторюють на ТБ… Що виникає запитання: як самі оцінюєте такі твори?
- Зараз фільм сумнівний за ідеологією. Але, незважаючи на свій вік та замовний пафос, цей чорно-білий фільм сприймається з захватом навіть зараз… Завдяки режисурі Кохана, блискучим акторам, та документальній зйомці, сподіваюсь, що музиці - також…
Той фільм - про розбудову "світлого майбутнього".
Хоча й тепер ми теж нібито будуємо "світле" майбутнє… Свого часу мені влучно сказав Мстислав Ростропович: "Немає ні соціалізму, ні капіталізму! Є добрі люди або погані. Добрі наміри або погані". Тому так скажу: бачив фільм Кохана за монтажним столом, і мені цього було досить. Це профі. Мені взагалі з режисерами щастило в житті. Не мав конфлікту з жодним. Потім, на жаль, студія Довженка припинила своє існування. Раніше казали, що є дві індустрії кіно - китайська і студія Довженка… А тепер виявляється, що Китай - всесвітньо відома індустрія кіно. А в нас уже 20 років розвивається лише духовне надбання цієї кіноіндустрії.
- Євгене Федоровичу, у вас досить складний і відповідальний фах у Музичній академії - композиція. Але чи можна "навчити" композиторського генія? Чи багато ваших учнів сягнули успіхів у музичному світі, в якому сьогодні переважає поп-музика?
- Так, я завідувач кафедри композиції… І це дуже важка спеціальність. З непередбаченим майбутнім. У ці стіни приходять навчатися молоді цікаві талановиті люди. Єдине, чого ніхто не знає: як у кожного з них складеться доля? Зараз у мене вісім студентів. Аспіранти, студенти. У мене навчалися Зажитько, Юріна, Алмаші, Рожко, Іваницька… А зараз у мене на третьому курсі навчається Всеволод Сіренко, син Володимира Сіренка, досить обдарована людина. А також Олександр Чорний, Андрій Мерхель, Маріанна Голубенко. Багато цікавих молодих людей. І кожен іде своїм шляхом.
Тепер у музиці майже не існує жорсткого жанрового розподілу, все перемішалось. І тому немає сталих критеріїв: що добре, а що погано? Зараз в усьому світі помітно змінилося викладання музики: багато що йде з Інтернету…
Однак, незважаючи на це, справжня музика створюється "традиційним" способом. Тому і бажано, щоб людина сама щось створила - без комп'ютера. А так, звісно, можна задати комп'ютерну програму - і вперед!
В цілому ж у композиції нічого не змінилося. Композитор має написати мелодію, а потім хтось мусить це виконати. Раніше була Спілка композиторів, дуже потужна організація, яка мала гроші. Я її очолював. Тепер голова Спілки - Ігор Щербаков. Мені ж керувати цією організацією вже вік не дозволяє. І до того ж треба вибирати: музика чи Спілка?
- Цікаво, чи часто сьогодні виконуються ваші музичні твори за кордоном, у Росії зокрема?
- Ми живемо не в тому суспільстві, в якому можна кудись піти, написавши заяву. Мовляв, у мене є проекти, дайте лишень гроші! На Заході відомому композитору в такому проханні не відмовлять. Наприклад, у Канаді композитор може заробити 50 тис. дол. А в Норвегії, Швеції, якщо ти не працюєш, але є членом Спілки, отримуєш 3 тис. євро соціальної допомоги.
Тому і переконаний: Україні потрібна Спілка композиторів. Ця організація проводить фестивалі. А це вже тримає академічну музику на певному рівні. Люди пишуть твори і знають, що вони будуть виконані. Якщо не тепер, то пізніше… Завдяки таким видатним диригентам як Кофман, Сіренко, Савчук, Дядюра, Матюхін. Хоча вони можуть і не виконувати музику сучасних українських композиторів! Досить грати лише классику, там є багато шедеврів.
Раніше мої твори часто виконувались у Москві у Великому залі консерваторії українськими оркестрами. Також і московськими. Наприклад уже покійним диригентом Євгеном Мравінським. Тепер ці зв'язки порушено. І треба докладати великих зусиль, щоб щось там виконалось.
- Хто з українських диригентів особливо тонко відчуває ваш музичний задум?
- Із Сіренком, Кофманом, Савчуком, Блажковим працюю багато років. Також працював із Глущенком, Турчаком. Майже з усіма… Може когось зараз і не пригадаю. Без диригента практично не існує музики. Тому що саме він визначає, "що" гратиме оркестр.
- А українська діаспора відгукується на ваш репертуар?
- Після здобуття Незалежності України сама діаспора певною мірою щезла. Молоде покоління повністю асимілювалося в місцях нового проживання. У Канаді тепер інша діаспора - ті, хто поїхав туди в наш час. Але вони витрачають зусилля на те, аби там адаптуватися. Сама ж діаспора не має своїх оркестрів. Втім, я дійсно певний час жив у Канаді, працював з оркестром "Симфонія".
- Ви народилися у Сваляві… Часто сьогодні буваєте на своїй малій батьківщині? І хто вас там чекає нині?
- Свалява - курортне містечко. Там здебільшого не до музики. Взагалі, на Закарпатті в мене лишилися старенька, 95-літня мати й сестра. Інші родичі вже пішли на той світ. Це істина. Іноді мене питають: у чому істина? Омар Хайям сказав, що "у вині!". А насправді істина - в народжені і в смерті. Від цього ще ніхто не втік.