Колишній працівник виконкому міста Стаханова Євген Шляхтін був у полоні "ЛНР" двічі.
За проукраїнську позицію його катували, знущалися, влаштовували псевдорозстріли. Євген був змушений залишити рідне місто і в Одесі створив громадську організацію, яка допомагає переселенцям і людям, які пережили полон. Він упевнений, що держава ігнорує таких людей, тому обстоювати інтереси треба власними силами. Чотири роки тому Євгена звільнили з полону. Нам він розповів про допити і катування, погрози порізати на шматки й роз'яснювальну роботу з українцями в полоні ЛНРівців. Ми поговорили про те, чи розслідують катування в країні, і чому захищати права колишніх полонених доводиться самостійно.
Подвійний полон
- Я народився в Стаханові Луганської області, працював у виконавчому комітеті міської ради. З лютого по травень 2014 року організовував та брав участь у проукраїнських заходах у Стаханові й Луганську. Ми проводили акції проти війни і за єдину Україну: Шевченківські читання, конкурси дитячого малюнка, автопробіги з прапорами України. 26 квітня "Свідомі українці Стаханова" провели останню акцію - автопробіг містами Стаханов, Кіровськ, Ірміно, Брянка. Через годину після нашої акції із захопленої будівлі Луганського СБУ приїхало 40 автоматників. Почалися захоплення адмінбудівель.
Моє фото з'явилося на стенді проросійських мітингарів. Там було ще близько 30 не відомих мені людей і напис: "Правий сектор, пособники Яроша и нацисти Стаханова". Я писав скарги до правоохоронних органів, бо ні до "нацизму", ні до "Правого сектору" ніякого відношення не мав. Отримав лише відписки.
9 травня 2014 року під час міських заходів до Дня Перемоги мене, посилаючись на стенд, звинуватив у "нацизмі" сусід Олександр. Мене схопили представники незаконних збройних формувань "ЛНР", побили і ледь не зарізали ножем. Привезли до будівлі стахановського УБОЗу (управління по боротьбі з організованою злочинністю. - Т.К.), яка тоді була захоплена формуваннями "ЛНР". Там мене закрили в гаражі. Але втрутилися колеги з виконкому, і через годину мене відпустили.
Після цього нападу було бажання виїхати з міста, але не було куди. А потім Збройні сили звільняли місто за містом. У червні 2014 року звільнили трикутник Сєвєродонецьк-Рубіжне-Лисичанськ. Підходили вже до Первомайська, а це вісім кілометрів від мого рідного міста. Тому я залишився.
Вдруге мене затримали 31 липня 2014 року, вже на 30 днів. Того дня день я був на роботі в міськраді. Шість бойовиків "ЛНР" з автоматами захопили мене разом з колегою по роботі. В одного з них був бейдж "Помічник коменданта м. Стаханова" на ім'я Черезова Сергія. У них були нашивки "Новороссия", "Россия" і георгіївські стрічки на формі.
Після затримання нас привезли "на гараж" будівлі УБОЗу в Стаханові. Там я побачив іще п'ятьох людей: сильно побиту літню жінку, двох чоловіків і двох неповнолітніх. Їх тримали "за порушення комендантського часу".
Як тільки я потрапив до гаража, мене примусили роздягнутися і повели туди, де допитували і катували. Двоє бойовиків били мене дубинками по голові, прив'язували ланцюг до шиї і душили, підвішуючи через плече. Побиття тривало майже годину, поки я не знепритомнів від болю. Після цього мене змусили загорнутися в прапор України і повернули до гаража. Як згодом з'ясувалося, у мене були поламані кістки.
Камери тортур
Коли минув період "трьох діб" - це коли ти перебуваєш у такому шоковому стані, що навіть не можеш розмовляти зі співкамерниками, - я помалу почав говорити, і вже сам заспокоював людей, щоб вони швидше "адаптувалися". Замість рук у мене були дві жахливо набряклі гематоми. Пальці не згиналися, біль був неймовірний.
Десять днів мене водили на допити до, як вони себе називали, "контррозвідки ЛНР". Там мені постійно погрожували, обіцяли вбити, кожен раз били кийками. Коли я непритомнів, обливали відром холодної води. Змушували писати зізнання в антиконституційній діяльності проти "ЛНР", зізнання в коригуванні вогню ЗСУ по позиціях бойовиків "ЛНР" та передачі інформації ЗСУ.
У гаражі не було світла, до туалету виводили раз на добу, і тільки тоді дозволяли набрати води у пластикову пляшку. Спали на бетонній підлозі. Кожного дня "укропів" виводили на допити, вимагали списки активістів. Три дні узагалі не годували. Потім наші рідні домовилися з конвоїрами, і нам почали приносити передачі з харчами. Ми ділили їх між собою на 30–50 людей, щоб не вмерти з голоду. Їжі було дуже мало.
За десять днів через гараж пройшло близько 200 людей. Крім проукраїнськи налаштованих, там утримували порушників комендантської години та бойовиків, які вчинили правопорушення. Гараж перегородили на дві половини: в одній утримували полонених, в іншій зберігали зброю та боєприпаси. Щоночі заходили бойовики "ЛНР", били, постійно погрожували вбити, виводили на "розстріли" (ставили до стінки й стріляли під ноги). Мене виводили на примусові роботи (прибирати і розвантажувати снаряди).
При мені вбили громадянина України, мешканця Стаханова. Його привели дуже сильно побитого (мабуть, у нього були зламані ребра), прив'язали ланцюгом до воріт і прикували наручниками. Він довго стогнав, а потім почав грюкати по воротах. За ним прийшли, знову побили і посадили на ланцюг біля гаража. Він стогнав кілька годин, потім замовк. На ранок його вже не було. Ніхто його більше не бачив.
Через десять днів мене перевезли до іншої будівлі - Стахановської обласної загальноосвітньої школи-інтернату №1. Там людей тримали в підвалах у трьох камерах - близько 40 людей одночасно. Поруч із камерами в'язнів була камера тортур, де знущалися з полонених: били, калічили й убивали. У камерах було дуже сиро, люди спали на підлозі або на мокрих матрацах. Постійно горіла лише одна лампочка, денного світла не було. Не було чим дихати, дуже багато полонених сильно кашляли (я в тому числі). Вологість була жахлива. Але найгірше те, що камера тортур була через стінку. І коли знову когось забирали на допит, ми чули жахливі крики і стогін від болю. Знову удари прикладом і - крики... Тому коли відчинялися двері, у нас були двоїсті відчуття. З одного боку - надія на омріяну свободу, а з другого - що знову заберуть на допит, почнуть калічити тебе або людину, з якою сидиш поруч. Постійний страх... І ще незрозуміло, що страшніше: бути побитим чи чути крики іншої людини.
До туалету виводили раз або два на добу, тому мочилися у пластикові пляшки. У туалеті поруч завжди стояли бойовики "ЛНР" з автоматом АК-47 і постійно підганяли. За відведений час можна було або справити нужду, або вмитися, або вилити сечу з пластикових пляшок.
Полонених били палками, кийками, прикладами автоматів, різали ножами - одному встромили ніж в око, іншому розрізали ногу. У всіх були поламані пальці, руки, ребра, розбиті голови.
Після переводу ми думали, що лишимося без їжі. Але почали отримувати наші передачі. І ось одного разу на дні посилки я знайшов клаптик паперу. Впізнав почерк мами, Олени Василівни. Там було всього кілька слів: "Любим и целуем! Мама и папа". Читати ці рядки було неймовірно тяжко. Я знову їх перечитав і розридався. Плакав навзрид. У камері запала повна тиша. Ніщо не викликало таких емоцій, як ця записка: ні коли ламали пальці (тоді я кричав від болю, але не плакав), ні побиття на допитах до втрати свідомості...
Раптове звільнення
28 серпня до Стахановської обласної загальноосвітньої школи-інтернату №1 приїхав командир козаків Павло Дрьомов. Почали викликати на допити полонених з усіх камер і випускати на волю. Випустили одного з "політичних". 29 серпня мене теж викликали, примусили під дулом автомата написати заяву, що я не маю до них претензій. Потім повернули паспорт і звільнили.
Після звільнення я потрапив з однієї кризової ситуації в іншу. Їхати мені не було куди, останні гроші вкрали бойовики. Вивозили мене полями. Дивом не наскочили на жоден блокпост бойовиків "ЛНР". Спочатку був Харків, потім Херсон, далі Одеса. Сюди я потрапив з двомастами гривнями в кишені. Перший час жив у волонтерів, працював вантажником, роздавав рекламні листівки.
У Харкові я звертався до поліклініки, але лікар відмовився допомогти, бо був прихильником "русского мира". Допомогу мені надали вже в Одесі, у військовому шпиталі. І це завдяки волонтерам. Зробили рентген, виявили переломи пальців і рук. Там я пройшов прогрівання.
Потім відкрили кримінальні провадження щодо мого викрадення, але тут є свої нюанси. Півтора року після полону ніхто з представників правоохоронних органів мене не викликав. Я надав інформацію правозахисникам, ми з ними злітали у Варшаву на щорічну конференцію ОБСЄ, виступили там, провели в Україні презентацію книги про порушення прав людини на окупованій території. І тільки на одній із прес-конференцій у Києві я натрапив на представників СБУ і військової прокуратури України, які доблесно рапортували, що вони чудово працюють з колишніми полоненими. Тут я не витримав і сказав усе, що про них думаю. Після цього в Одесі мені телефонували і викликали до обласного СБУ.
З 2015 року почав працювати у благодійній організації Impact Hub Odessa. У бізнес-інкубаторі "Новий відлік в Одесі". Метою проекту була соціалізація і адаптація переселенців та учасників АТО шляхом відкриття власного бізнесу в Одеському регіоні.
З 2017-го працюю кейс-менеджером у благодійному фонді "Карітас Одеса УГКЦ" у проекті "Тривалий економічний підйом для миру". Ми сприяємо у працевлаштуванні переселенцям і мешканцям у складних життєвих обставинах, працюємо як бізнес-інкубатор (відкриття бізнесу, бізнес-акселерація - розширення бізнесу). Стало зрозуміло, що головною проблемою більшості переселенців залишається житлове питання. Тому в 2016-му вирішили створити громадську організацію "Громадський рух переселенців "Маю право". Мене обрали головою. Шукаємо можливості вирішення проблеми: земельні ділянки для будівництва житла, будинки для реконструкції, лобіюємо впровадження обласної та міської програми кредитування для купівлі житла для ВПО. Крім цього, займаюся захистом прав колишніх полонених. Ця діяльність почалася зі співпраці з правозахисниками з "Коаліції заради миру на Донбасі", які документували порушення прав людини на тимчасово окупованих територіях України. З 2017 року увійшов до складу ГО "Українська асоціація полонених".
Офіційні джерела повідомляють, що через пекло полону пройшло більше 3600 українців. Уряд, Верховна Рада і президент ігнорують цих людей. Їм досі не надано статусу полонених. Немає програми реабілітації -ні медичної, ні психологічної. Не вирішуються житлові питання для людей, які родом з окупованої території і все втратили, ставши на бік України. Тому й вимагаємо прийняти закон про реабілітацію колишніх полонених і надання тимчасового житла. На сьогодні близько 150 українців перебувають у полоні так званих ЛНР/ДНР і ще 70 - у полоні на території РФ. Я впевнений, що ця цифра занижена, але точна кількість невідома.