Нещодавно у видавництві "Фенікс" вийшла книжка "Наш Дімаров", присвячена видатному українському письменникові.
Дружина Анатолія Андрійовича Євдокія Дімарова в інтерв'ю DT.UA вперше розповіла про драматичні обставини творчого та життєвого шляху українського прозаїка, який одним із перших порушив у своїх творах тему Голодомору 1933-го.
Жахливі сторінки ХХ століття є частиною біографії класика української літератури Анатолія Дімарова (1922-2014). Він зафіксував для вічності важкий шлях українського народу в минулому столітті. Починав з поезії, пізніше прийшов до прози. Його називають "батьком шістдесятників", тому що майже кожен з них зустрічався в творчій (редакторській) роботі з Анатолієм Андрійовичем. Дімаров не прагнув слави і нагород, відмовився й від останнього в житті ордена, бо той був від Януковича…
Дружина Дімарова - кандидат фізико-математичних наук, доцент, літератор. Завдяки її творчим зусиллям та наполегливості і побачила світ книжка "Наш Дімаров".
- Євдокіє Несторівно, в DT.UA 10 років тому було розлоге інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим, але тема особистого життя там пройшла лише одним реченням. Як ви познайомилися з майбутнім чоловіком?
- 1946 року в Луцьку відкрився учительський інститут, і мене за розподілом з Київського педінституту направили саме туди.
Щодня я проходила повз редакцію газети "Радянська Волинь" у центрі міста. І якось запримітила гурт чоловіків біля входу. Осторонь стояв стрункий симпатичний молодик і замріяно дивився на луки за Стиром.
Якось мимоволі його відмітила й побігла собі далі. Але доля приготувала нам подальшу зустріч. Відбулася вона на науковому ґрунті. До сторіччя Яблочкова (винахідник "свічки Яблочкова") завкафедри доручив мені написати статтю про велич його винаходу. Згодом готову статтю надіслала до газети. А коли вже вона вийшла, то я жахнулася - від мого тексту тільки одне речення лишилося! Все, що я писала про вольтову дугу, її властивості як фізичного явища, повикреслювали. Все перероблено - і поруч із моїм прізвищем іще чиєсь.
Мене тоді дуже насварив завкафедри, і я побігла до редакції. Заходжу - і впізнаю за столом русявочубого хлопця в окулярах. Того самого, що впав мені в око раніше. Він кивнув мені наче знайомій і, не відриваючись від паперів, каже: "Сваритися прийшли?"
Як він упізнав, що це я автор статті?
Згодом пояснив, що в популярну газету треба писати по-іншому, тому й дав журналістові на опрацювання мій матеріал. Запропонував ще писати на наукові теми. Але я вже зареклася.
А далі було ще цікавіше. Моя подруга Юля з кафедри літератури запросила Анатолія на свій день народження. Знала його за оповіданнями, які вже друкувалися в пресі, ну й цікавилася ним як особистістю. За столом зібралися літератори, фізики, математики. Анатолій Андрійович був на війні контужений і недочував на праве вухо… Юля посадила мене ліворуч від нього, а сама сіла праворуч. Вона ж про його хворобу не знала. Тому він майже весь вечір гомонів зі мною. А конкурентка спіймала облизня. Отака доля!
Авжеж! Треба ж було всістися саме так. Ми говорили про фізику, і я була вражена його знаннями. Потім танцювали. Я здивувалася, що Анатолій узагалі не вміє танцювати! Мусила його навчати. І навчила таки вальсувати на свою голову.
- Ви полюбили його за допитливість, за гумор?
- За допитливість і розум. Посудіть самі. На підготовчому відділенні навчалася моя сестра, яка під час війни була вивезена в Німеччину, а потім повернулася. Сидить вона й не може розв'язати задачу з тригонометрії. А тут приходить у гості Анатолій. Подивився до неї в зошит - і підказав рішення. Пізніше сестра тільки до нього й зверталася по допомогу. Ну як його можна не поважати за це?
- Хіба ви з ним тоді говорили переважно про фізику?
- Спочатку так. Потім Анатолій почав приносити цікаві книжки. Тоді якраз виходило чимало зарубіжної класики. А що ми знали? Навіть Єсеніна не знали. І я так захопилася літературою, що навіть хотіла покинути наукову роботу і піти вчитися на літератора. Але Анатолій категорично заборонив. Порадив ставитися до літератури як до хобі.
- А якою вам запам'яталася в ті роки Волинь?
- При інституті організували підготовче відділення, щоб підтягнути колишніх гімназистів до рівня випускників середніх шкіл. Я читала їм фізику. Вчорашні гімназисти були надзвичайно здібні. Жили сутужно. Платня 800 карбованців на місяць, а буханка хліба на базарі коштувала 400!
Одного разу під Різдво студенти передали мені в гуртожиток кошик. І папірець поклали: "Пані професорці Лубенець". Це моє дівоче прізвище. У ньому були такі пахучі ковбаси й полендвиця (копчене м'ясо), що я і мої подруги каралися цілу ніч через той дух…
Але прийняти дарунок не дозволяли радянські порядки. Я перелякалася і другого дня попросила учнів забрати той кошик, щоб не накликати на свою голову біди.
Ніколи не забуду весняного дня 1947 року, коли жоден з моїх студентів не прийшов на заняття… Я до директора! А він на всі мої запитання відповідає: "Їм у сибірських університетах буде краще!" Як це? Виявляється в цій групі вчилися двоє дівчат з околиці. Їхній батько-священик пустив у хату й дав поїсти озброєним хлопцям, які вночі постукали в шибку. Чи то були вояки УПА, чи перебранці-енкаведисти, Бог його знає… Але вивезли в Сибір усю родину, а заразом і всю групу студентів.
Отак радянська влада знищувала дітей і майбутнє.
Мій чоловік був очевидцем виселення волинян з їхньої рідної землі. Його редакція була навпроти будівлі НКВД… Якось, коли він як черговий редактор мав вичитувати новий номер, підійшов до вікна. Десь о 5-й ранку відчинилася брама - і почали виводити натовп людей. Цілі сім'ї. Старі й малі. З клунками за плечима. Ще й наглядачі з собаками.
Ведуть і ведуть, і кінця-краю не видно. Всіх на вокзал, у Сибір.
Анатолій це описав у мемуарах "Прожити й розповісти".
- Анатолій Андрійович заборонив вам учитися на літератора, але сам таки обрав літературний шлях.
- Гадаю, то доля його обрала. Хоча батько мріяв, аби він став священиком. Андроник Гарасюта був дуже набожним, любив церкву. Товаришував із духовенством. Тому й за жінку взяв дочку священика - Марію Олексіївну Дімарову, на двадцять років молодшу, до речі.
- А чому в письменника материне прізвище?
- А тому, що Андроник Гарасюта був заможним селянином, володів 100 гектарами землі. Обробляли землю родиною, без наймитів. Він мав під Миргородом зразкове господарство і грамоту від Петровського за успіхи. До нього навіть приїжджали переймати досвід.
Під час колективізації потайки вночі до нього прийшов голова сільради й попередив: "Відправляй дітей, Андронику, нехай тікають, бо завтра по тебе прийдуть!"
Мати майбутнього письменника мусила тікати з двома синочками, взявши собі й дітям дівоче прізвище - Дімарова, і навіть змінила по батькові. Діти стали не Андрониковичами, а Андрійовичами. Батько їхній був репресований, а земля і майно усуспільнені.
Далі вони мандрували Україною, боячись признатися якого вони роду-племені. А його мама Марія приховувала своє походження з духовенства і те, що закінчила Полтавське єпархіальне училище.
- То хто ж саме прищепив Анатолію Андрійовичу таку любов до літератури?
- Мабуть, усе-таки мама. Вона мала смак до літератури. Ще в 20-ті роки зачитувалася творами Винниченка, Коцюбинського. Тому й не дивно, що син у чотири рочки вже добре читав. Його ставили посеред гурту жінок, і він читав їм "Катерину" Шевченка.
У школі теж не міг просто слухати вчителя. Завжди на колінах була книжка. Одного разу вчитель підійшов до нього і каже: "Ну-ка покажи, что за гадость ты читаешь?" Дімаров дістає з-під парти Енгельса "Анти-Дюрінг". Учитель ледь не зомлів. За те, що так охарактеризував класика марксизму, можна було загриміти в Сибір.
- Вершиною творчості Дімарова стала дилогія "І будуть люди" та "Біль і гнів". Проте її шлях до читача був непростий.
- З початком хрущовської відлиги письменники почувалися вільнішими. Не треба було писати штампами, можна було відійти від лінії партії.
І тоді Анатолій задумав велике полотно, яке розкриває в динаміці життя українського села від дореволюційних часів аж по війну.
Він без прикрас показав колективізацію і її жахливий наслідок - Голодомор. Голод 1933-го описав одним з перших у радянській Україні. Писав довго, напружено. Схоплювався посеред ночі, щоб устигнути занотувати думку чи сюжет. Роман "І будуть люди" вийшов 1964 року в обрубаному на третину варіанті. Цензура повикреслювала цілі розділи.
Були закриті рецензії, які звинувачували автора і в неправдоподібності, і в згущенні фарб, і навіть в антисемітизмі.
У другій частині епопеї "Біль і гнів" описано війну. Цей том був менш посічений цензурою. Саме за другу частину епопеї Дімарову й дали Шевченківську премію.
Анатолій Андрійович устиг відновити текст - і 2006 року роман "І будуть люди" вийшов у первісному вигляді.
- Був період, коли Дімарова через проблеми з цензурою вилучили з літератури, тому мусив податися в мандри. Як він пережив цей період?
- О, він був великий життєлюб! Довго не сумував і знайшов собі нове захоплення. Об'їздив з геологами чи не всі гірські масиви колишнього СРСР. Захворів на кам'яну лихоманку. Діагноз, до речі, поставив собі сам.
З експедицій привозив великі рюкзаки, напхані камінням. Потім різав агати алмазною пилкою, і з каменюки виринала картина Божественного пензля…
- Анатолій Андрійович благословив у літературу майстра новели Григора Тютюнника. Як складалися їхні творчі взаємини?
- Дімаров товаришував з Григорієм Тютюнником, автором роману "Вир". Григорій і порадив братові звернутися до Анатолія.
І ось після смерті Григорія Григір прийшов до нас додому. Почитавши його новели, Анатолій відчув новий талант. Він і допоміг йому працевлаштуватися в Києві. Поговорив з головою Спілки письменників Павлом Загребельним, і Григору дали службову квартиру.
Тютюнник почав друкуватися. Ніколи не забуду, як він приходив до нас, сідав ондечки біля шафи навпочіпки по-сільському і витягав з кишені пописані папірці. Читав власні твори як зі сцени, перевтілювався в героїв, розмовляв їхньою мовою… міміка, жестикуляція. І майже не заглядав в оті записи.
Прекрасно імітував голоси колег, наприклад В.Козаченка, Б.Олійника.
З великою повагою ставився до мами Анатолія. Коли Григір мав якісь сімейні проблеми чи клопоти, то часто приходив на пораду до Марії Олексіївни.
Жили Тютюнники скромно. Він усе бідкався, що ніяк не назбирає грошей жінці на пальто, а вона ж просить. Марія Олексіївна на те йому відповіла, мовляв, я ось стара, а все ж як приємно щось новеньке вдягнути…
Він і собі не міг купити кожуха на зиму, то Володимир Білоус з Лубен подарував йому чудову дублянку.
- Письменники в гонитві за новими сюжетами і героїнями буває шукають натхнення десь на стороні. Ви довіряли одне одному, не боялися зради?
- Анатолій був непосидючою людиною. Весь час шукав пригод. Дуже любив різні дотепи, розіграші. Я інший характер маю, непоспішний, виважений. Інша жінка так би зреагувала, що чоловік навіки забув би свої витівки. А я все прощала, не ревнувала.
Між іншим, певні "суперечливі" риси характеру для своїх героїнь він часто списував з мене. Щось злітає з язика - і він умить в оповідання переносить. Оповідання "Ах, какая женщина!" - це про мої відрядження на конференції.
- А ви відряджали його на навчання до Москви…
- Я дуже хотіла, щоб він розвивався, був серед письменників у літературній атмосфері, розумієте? Але в інституті літератури ім. Горького він провчився недовго, десь із півроку. Треба було ж слухати нудні лекції з марксизму-ленінізму, мовознавства, суспільних дисциплін.
Після виступу Катаєва, коли той сказав, що ми вас на письменників не навчимо і що студенти протирають штани, втрачаючи золотий час не спілкуючись з народом, Анатолій перевівся на заочне і повернувся до Києва.
- Про розіграші Дімарова ходили легенди. Можете щось пригадати?
- Розкажу таке, що ще не чули. Була в нас хата в селі Мохнач Чорнобаївського району на Черкащині. Ми туди навесні як поїдемо, то аж після Покрови вертаємося. Там, до речі, збереглася реліктова мова. Анатолій із записником бігав по людях і все записував, як вони говорять. Так народилися "Сільські історії".
Якось він написав вірш про Мохнач, а підписався - Микола Сом. Поніс голові колгоспу, а той так зрадів, повісив у клубі цей текст, ще, каже, в газеті надрукуємо, це ж гімн Мохнача! Невдовзі був день села, так хтось написав музику, і пісня про Мохнач лунала над Сулою. Приходить якось голова до хати й питається, як того Сома віддячити. Анатолій до нього: "Сом города має, то машину гною йому пришліть". Голова зрадів: чого-чого, а гною в колгоспі вдосталь. Телефон записав і пішов. Коли це в редакції "Літературної України", де тоді працював Сом, дзвінок: "Мохнач на дроті". Дякують за гімн і питають: "Пане Миколо, а куди машину з гноєм присилати - до газети чи на іншу адресу?" Сміялася вся редакція!
- До 90-річчя Анатолія Дімарова Верховна Рада постановила видати повне зібрання творів ювіляра. Торік йому виповнилося б 95. Жодних заходів не відбулося. І жодного тому так і не вийшло...
- Раніше у Спілці письменників були люди з важким дитинством, непростими долями, але з великим почуттям поваги до інших. Вони б такої дати не оминули.
А молодим літераторам, на мою думку, треба пам'ятати й читати класиків, хоча б тому, що вони користувалися народною мовою, яку чули від людей.
Вони "полювали" на автентичну лексику, ходили на базари, ярмарки, їздили по селах послухати мову, яка зникає.
Нині на базарах не сільські дядьки, а перекупки. Живої незасміченої мови майже не збереглося. Бо немає вже тих сіл, народних промислів. Їхні залишки руйнує телебачення зі своїм сленгом, штучними новотворами, запозиченнями, відсутністю моралі.
А з приводу зібрання його творів, скажу так. Звісно, треба найперше видати епопею "І будуть люди", "Біль і гнів", "Поему про камінь", а також мемуари "Прожити й розповісти". Пристойним накладом, щоб книжки дійшли до кожної області. Бо це головні твори письменника Анатолія Дімарова.