Я тебе нікому не віддам.
Десь у надрах мого комп'ютера лежить текст, що починається цієї фразою. Я почала його писати того дня, коли мені стало зрозуміло, що відбуватиметься в найближчі два-три тижні, а можливо, й місяці. Я не могла сказати тобі цього вголос. Ти ще не знала того, що знала я. І перш ніж обрушити на тебе правду, я мала дочекатися результатів МРТ, які покажуть, скільки в тебе є в запасі - місяць, тиждень, два-три дні…
Я всю ніч подумки розмовляла з тобою. Тобі було боляче й страшно, і я вже яку ніч спала з тобою поруч, навіть уві сні не припиняючи гладити тебе по спині. Цієї ночі я не могла спати. Я шкірою долонь відчувала монстра, що зжирає тебе зсередини. Мені здавалося, що я відчуваю, як пухлина росте. Ось зараз. Цієї хвилини. Поки в мене під долонями ходуном ходять ребра. Поки твої легені намагаються впоратися зі своєю роботою. Поки серце в скаженому темпі жене кисень венами. Поки ти ще нічого не знаєш….
До ранку я зрозуміла, що не зможу мовчати і сіла писати. Я тебе нікому не віддам…
Відтоді минуло три місяці. І я жодного разу не змогла перечитати те, що писала того дня. Я вихлюпнула в бездушний файл увесь свій біль, усі образи на несправедливий світ, усю злість і весь відчай. Я знала, що до останнього дня твого життя не зможу собі дозволити жодної сльозинки, жодної хвилини страхів, жодного невпевненого погляду. Тому що віднині ми залишаємося жити втрьох - ти, я і твоя смерть. І я хочу якомога довше залишатися у своєму домі хазяйкою. У неї ще буде свій час. Але не сьогодні. І не завтра.
…Коли ми зустрілися вперше, я зовсім нічого про тебе не знала. Ти ввійшла в моє життя телефонним дзвінком від знайомого фонду. Ти вже була в дорозі до Києва з Макіївки. Десь у маршрутці, під Полтавою. Тут на тебе чекав Інститут раку, незрозумілі перспективи - і нікого, хто міг би про тебе подбати. Власне, мене просили тільки допомогти тобі з житлом і зустріти на вокзалі. Я знала, що тобі 17 років, що в тебе онкологія і що ти пересуваєшся у візку. Все.
Знаєш, коли ми вперше змогли сісти й поговорити в хостелі, мене вразила твоя усмішка. Така щира. Без тіні страху чи болю. І абсолютний спокій, з яким ти говорила про те, що ногу тобі, скоріш за все, ампутують. Але це ж не страшно. Головне, що ти залишишся жити. А протези тепер хороші - можна буде навіть танцювати навчитися.
Саме ця твоя безтурботність і вміння переконати всіх навколо, що в тебе все чудово, й зіграла найважливішу роль у тому, що я не надто придивлялася до того, як ти живеш. Вибач мені, мала. Я дуже завинила перед тобою. Якби ще тоді, майже рік тому, я не покладалася б на твоє "все добре" і дивилася уважно, можливо, ця історія закінчилася б інакше. Але я недогледіла. Пробач мені.
З тобою приїхав твій тато. Непоказний чоловік з характерними інтонаціями колишнього наркомана. Він, власне, й не приховував, що відсидів якийсь строк і що в нього в минулому були проблеми з наркотиками. Але це в минулому. Тепер він - єдиний дорослий, який поруч із тобою. І я бачила, як ти його любиш. І як він щиро турбується про тебе.
Про все інше я довідалася потім. Занадто пізно. Коли нічого вже не можна було повернути назад… Довгі місяці я оплачувала квартиру біля Інституту раку, допомагала з документами, купувала розхідники й ліки, але жодного разу не засумнівалася у твоєму вічному "в мене все добре, не переживайте". Неможливо було не вірити. Ти так щиро усміхалася. Завжди. Навіть на фотографії в палаті на третій день після операції. Усміхалася й складала з пальців знак "віва". Ти вірила у свою перемогу. І ні на хвилину не сумнівалася в тому, що попереду тебе чекає довге й щасливе життя.
На Великдень ти вперше переступила поріг мого дому. Бліда до прозорості, з маленьким рюкзачком на спині, на милицях, але все з тією ж усмішкою. Навіть цього вечора ти продовжувала усміхатися. Просто тому, що була рада мене бачити. За годину до цього був телефонний дзвінок. Зовсім не великодній… Твій тато зірвався. Ні, не цього вечора. Значно раніше. Він витрачав на наркотики все, до чого міг дотягтися, ходив по чиновниках і фондах, просив гроші на лікування хворої дитини, а дитина тим часом лежала на ще одній хімії одна. Він приводив додому сумнівних типів, ти кілька разів випадала в нього з інвалідного візка на асфальт, він пропадав тижнями і з'являвся буквально в непритомному стані. Ти мовчала. Бо він обіцяв закопати тебе, якщо ти комусь поскаржишся. А ти продовжувала казати, що в тебе все добре. Того вечора він прийшов додому геть несамовитий, повалив тебе на підлогу і почав бити ногами. Він вимагав віддати йому гроші, які ще залишалися в тебе на картці. Ти загорнулася в ковдру, щоб пом'якшити удари, і чекала, коли це припиниться…
Цього вечора ми вперше розмовляли з тобою про тебе. Не про хворобу. Не про ліки. Про тебе. Про те, як щасливо ти жила до дев'яти років, поки була жива мама. Про те, як після її смерті ніхто з родичів не забрав тебе до себе жити, і ти опинилася в дитячому будинку. Як до вас туди приїжджали спонсори й привозили морозиво, а ви, отримавши свою порцію, бігли перевдягтися, щоб вас не впізнали, і ставали в чергу по другому колу. Як твою подругу по дитячому будинку всиновила американська сім'я, і як ви всі раділи, що вона буде щаслива. І як прийомні батьки заборонили їй спілкуватися зі старими друзями, щоб вона швидше влилася в нове життя. І як ти знайшла її в соцмережах зовсім недавно і побачила, який у неї дім, які мама з татом. Як закінчилося фінансування і дитячий будинок розформовували. Це ти була вже підлітком. І як ти вмовила дідуся забрати тебе додому. І якою була щасливою. Як пахне твоя кімната в його оселі, і які шпалери ти хочеш поклеїти на стіни. Як з'явився у твоєму житті тато, якого ти не знала все своє життя. Він відсидів два строки - за вбивство й розбій, і вийшов тільки рік тому. Як він пройшов реабілітацію, як ти ним пишалася. Як хвалилася друзям, що в тебе є тато, який любить тебе й піклується про тебе. Як лікарі в Донецьку, коли в тебе заболіла нога, призначили зігрівальні компреси і гріли остеосаркому доти, доки не тріснула кістка. Як ти довідалася про свій діагноз, і як ви разом шукали, де тобі зможуть допомогти… І як зо два-три місяці тому твій тато перетворився на монстра… Я слухала і думала про те, як я перед тобою винна. Я, доросла й розумна. І геть сліпа. Весь цей час я була поруч із тобою. На відстані телефонного дзвінка або за півгодини їзди. І я нічого цього не бачила. Пробач мені, мала.
Тоді я не ще не здогадувалася, що ти залишишся в моєму домі назавжди. Я планувала вирішити питання з татом, знайти тобі помічницю по господарству й відвезти на винайняту квартиру. Ось тільки дам тобі два-три дні відігрітися й підлікувати кашель. За наступні кілька днів кашель не минувся, і я повезла тебе на рентген, бо боялася запалення легень. Ти теж боялася. Тоді нам здавалося, що пневмонія - гірше, що тепер може статися. Тобі ж проходити наступну хімію, а терміни кваплять. Ти не чула, як я просила, хай би що показав рентген, не треба казати дівчинці. Нехай думає, що це бронхіт, а ми з усім упораємося.
Ти не бачила знімка. Слава Богу, ти його не бачила. Там не було пневмонії. Але й легень не було теж. Невеликий шматок верхньої частки однієї, поїдений дрібними метастазами. І суцільна біла пляма нижче, і така сама біла пляма там, де мала би бути друга легеня. Цього вечора я усміхалася ще ширше, ніж ти. Ми разом раділи з того, що це не пневмонія. Я не могла тобі сказати. Бо тепер треба було терміново робити КТ, щоб зрозуміти масштаб катастрофи. Бо після слів "ти помираєш" треба буде додати: "Але в нас є ще півроку" або "І в тебе є не більше двох тижнів. Подумай, із ким ти хочеш встигнути попрощатися". Твій лікар відмовився від тебе відразу, щойно побачив рентген. Він сказав, що тут два тижні щонайбільше, і він нічим не може допомогти. Зовсім нічим. Ні, КТ не зробить. Ні, консультативного висновку не напише теж. Ти була пацієнтом стаціонару. Він свою роботу зробив - ось остання виписка. До побачення.
Ти цього не чула. Добре, що не чула. Ти в цей час намагалася подружитися з моїм собакою й обмінювалася плітками з моєю середньою дочкою. Думка про те, що ви народилися з різницею в один тиждень, слухаєте ту ж саму музику, говорите однією мовою, зводила з розуму… Ти сміялася, жартувала, вибирала сукню на випускний, фарбувала брови, різала городину на салат, запитувала про все на світі, а я знала, що насправді тебе вже майже немає.
Ті лікарі, з якими я встигла поговорити, в один голос казали: хоспіс. Усі були готові в цьому допомогти. І я знаю, що це був би найліпший з усіх доступних варіантів. І що я провідувала б тебе там щодня. І що це було б правильно. Але я не змогла…
Я дивилася на тебе й повторювала подумки: "Я нікому тебе не віддам". Тобі за твої 18 років і так довелося несолодко. Я не знаю, як ти залишилася такою чистою, домашньою і світлою, зважаючи на твоє життя. Я не знаю, в якому джерелі ти черпала оптимізм і любов до життя. До життя, яке щедро відсипало тобі всіх лих, яких тільки змогло. Я просто не могла змусити тебе пройти ще й через це. Ти не заслужила на те, щоб свої останні тижні провести на казенному ліжку, дивлячись у білу стелю й очікуючи кінця. Я намагалася уявити… і не могла. Ось я привезу тебе туди… і залишу. Ти покладеш речі в тумбочку, ляжеш на ліжко і знатимеш, що ніколи більше з нього не встанеш. Хіба що пройтися по коридору. Ти дивитимешся на весну за вікном і знатимеш, що ніколи не понюхаєш он тієї гілки бузку, не погладиш долонею моріжку, не підеш купити морозива за рогом. І коли ти помиратимеш, поруч із тобою не буде нікого, хто триматиме тебе за руку й казатиме, що любить тебе. Я не змогла…
Я мовчала ще тиждень. Пробач мені. Це був єдиний час, коли я тобі брехала. Для мене було важливо не обманювати тебе. Ні в чому. Бо довіра - найцінніше, що в нас було за цей час. Але я мовчала. Чекала МРТ і каралася тим, що час розпочав зворотний відлік. І своїм мовчанням я краду в тебе дорогоцінні дні, які ти могла б провести так, як це було треба. Свідомо. Розуміючи, що в тебе їх залишилося не так багато. Я дуже боялася, що ти не встигнеш попрощатися з тими, хто тобі дорогий. Не встигнеш зробити якісь важливі для тебе справи. Не встигнеш отримати від життя те, до чого ще можна встигнути дотягтися. Пробач. І якщо вже зовсім чесно, я дуже боялася цієї розмови. Дуже. Я знала, що ти злякаєшся. Але не знала, чи знайду потрібні слова, щоб тебе розрадити. І не знала, чи пробачиш ти мене за те, що саме я скажу тобі: все, що ти пройшла за ці півроку, було марно.
Знаєш, нам із тобою дуже пощастило. У нас із тобою була Таня. Ні, вона не була твоїм лікарем ці півроку. Але саме вона була тим лікарем, завдяки якому весь залишок твого життя був без болю, страху й максимально комфортним. І це вона була тією людиною, яка позбавила мене необхідності самій сказати тобі, що це кінець. Коли вона пояснювала тобі, що саме показав знімок, я просто сиділа поруч і тримала тебе за руку. Вона могла б, напевно, нічого не казати - ти ж усе зрозуміла, коли вона ввійшла в дім. Ти знала, що вона привезе результати МРТ, і чекала її весь день. І боялася цієї розмови. Тому що болі посилилися. Тому що слабкість накочувала хвилями. Тому що з'явилися незрозумілі напади нудоти. І ти сподівалася, що це не рецидив. І в глибині душі розуміла, що це саме він.
Але ти хотіла знати правду. Таня запитала тебе, чи точно ти хочеш знати. Ти хотіла. Маленька хоробра дівчинка...
Ти уважно все вислухала і перепитала: "Я помираю?"
І тільки після цього заплакала. Це було вперше і востаннє, коли я бачила, як ти плачеш. І знала, що мені не можна плакати разом із тобою. Бо наплакатися я ще встигну. Потім. Одна. У квартирі, в якій більше ніколи тебе не буде. А тепер нам треба жити. І радіти кожній хвилині, яка в нас є. Тим більше що хвилин цих у нас залишилося не так багато.
Тобі вистачило десяти хвилин. Десяти хвилин, після яких ти витерла сльози й запитала: "Але я ж можу сподіватися на диво? Я розумію, що медицина мені допомогти не може. Але ж вірити я можу?"
Ми більше ніколи не розмовляли про смерть. Ніколи. Ми розмовляли про життя. І про дива.
Щодня ми планували не тільки те, що буде сьогодні. А й те, що ми залишимо на завтра. Я почувалася Шахерезадою, яка розповідає нескінченні казки, залишаючи найцікавіше на наступну ніч. Я сподівалася, що так ми зможемо відвоювати ще один день. І ще один. І ще. Головне, щоб ти хотіла цього завтра. Щоб ти вірила - воно настане.
Ми годинами гуляли, поки ти ще могла дихати самостійно. Ми їли шашлики. Ми нюхали розквітлий цвіт вишні, а потім бузок. Ми купили тобі перший у твоєму житті мереживний ліфчик і смішну блузку. Ми робили маски для обличчя о другій годині ночі. Ми запускали в небо повітряні кульки й пили каву в усіх кав'ярнях, що нам траплялися. Ми будували плани і знайомилися з дивовижними людьми. Ти заплуталася в нових знайомих і перестала розрізняти їх на імена. Натомість добре запам'ятовувала, хто чим зайнятий. Ти відкривала для себе зовсім інших людей. Які живуть не тільки для себе й сім'ї. Які змінюють цей світ на краще. Які роблять неймовірні речі.
"Це правда?" - було одним з найчастіших запитань, які ти мені ставила. Правда, що ця смішна дівчина всиновила хвору дитину і, схоже, скоро забере ще одну? Правда, що люди, які приїжджали сьогодні, працюють в "Океані Ельзи"? От прямо там? І диск справді підписали спеціально для мене? Правда, що цей хлопець - справжній лікар? Зовсім справжній? А чому з ним так весело? А ця дівчина справді була в полоні? Слухай, ну вона ж не схожа. У неї яскрава блузка, вона сміється і розповідає смішні історії. Так хіба буває? А в Рити правда нещодавно помер чоловік? І вона приїжджає, щоб зварити мені суп? А чому вона не плаче, їй же, напевно, важко. Так? Це правда моє дерево? От зовсім моє? А дівчина, яка його посадила, мене ж не знає. Це справді магнолія? Найсправжнісінька? Лесю, це правда, що на коробочці написано? Це ж "Пандора". Це ж купу грошей коштує. Це правда мені?
Ти відкривала для себе світ заново. Світ, повний чудес і теплих людей. Світ, у якому твої шкільні вчителі азартно ріжуться з тобою в дурня і намагаються стати в планку біля твого ліжка. Світ, у якому лікар після чергування приїжджає приготувати тобі тортик і салат із креветками. Світ, у якому незнайомий хлопець на вулиці дарує тобі букет квітів. Не тому що ти в інвалідному візку і з трубочками, які стирчать з носа. А тому що ти світишся. Світишся щастям і якоюсь такою внутрішньою красою, змалювати яку не вистачить жодних слів. Світ, у якому ми разом регочемо над коментарями під твоєю фотографією "вывсеврете, не может тяжело больной человек так выглядеть". Світ, у якому десятки не знайомих з тобою людей роблять кожен твій день іще яскравішим, ніж минулий. Світ, у якому є любов.
Мої друзі, які безумовно бажають мені добра, кажуть, що я маю постаратися не дуже до тебе прив'язатися. Бо ти ж бо підеш, а я залишуся. І ти не одна така в цьому світі. І якщо я тепер зламаюся, то хто допоможе іншим? Я розумом приймаю їхні аргументи, але тільки розумом. Я люблю тебе так щиро й відчайдушно, як тільки можна любити того, кого боїшся втратити. Не тільки за себе. За всіх тих, хто недолюбив тебе за все твоє життя. За твою маму, яка так рано пішла. За твого тата, який угробив і своє, і твоє життя. За родичів, які, не здригнувшись, віддали тебе в дитячий будинок. За все у твоєму житті. І за всі ці роки…
Ми засинаємо, обнявшись. І щовечора я боюся, що прокинуся, пригортаючи до себе холодне тіло. Я знаю, що одного разу так і буде. Але щовечора сподіваюся, що ще не завтра. В одну з ночей ти крізь сон пригортаєшся до мене і кажеш: "Я люблю тебе, мамусю". Тільки в останній день свого життя ти скажеш мені: "Мама Леся". Майже жартома. А я так жодного разу й не ризикну назвати тебе донечкою. Жодного разу, коли ти мене чуєш. Я знаю, як ти любила свою рідну маму. І мені ніяково не перед тобою - перед нею. І тільки в останні години, коли ти вже не зможеш мене почути, я буду гладити тебе по голівці й шепотіти: "Не бійся, донечко. Нічого не бійся. Я тут, я нікуди не подінуся. Я з тобою".
Я трохи пишу про тебе у Фейсбуку, і ти щоразу дивуєшся з того, скільком людям ти цікава. Скільки людей бажає тобі сил і думає про тебе. Ти перечитуєш коментарі вголос і не віриш, що це про тебе. Ти знаєш, що ти не сама. І вже ніколи не будеш сама…
Я намагаюся, щоб ти не помічала, як потихеньку здається твоє тіло. Кожній зміні в ритмі життя можна знайти своє виправдання. Погода сьогодні така. Ось, дивись, я теж сьогодні весь день сплю. Нічого, завтра в нас сил буде більше. Нічого, що нудить. Це полуницю ми погано помили. Зараз уколю - і полегшає. Я таке теж собі колола, коли отруїлася. Ти не знепритомніла. Це ти просто різко встала. Голова запаморочилася. Дурниці, з усіма буває…
Ти живеш. Жадібно. Надолужуючи все те, чого в тебе не було раніше. Відкриваючи для себе нові можливості й нові інтереси. Я не встигаю за тобою. Іноді мені хочеться сказати: "Лерко, ну давай сьогодні посидимо вдома. Я так стомилася!" А потім мені стає соромно. Бо в тебе може не бути жодного завтра. І якщо ми не поїдемо дивитися коней сьогодні, то ми не встигнемо цього вже ніколи. І я не пробачу собі цього. Бо ти дуже хотіла….
Трохи більше ніж за добу до твоєї смерті ми сидимо з тобою на виході з квартири й вирішуємо, чи варто їхати на концерт. Ти вже зо два тижні як не можеш дихати без кисневого концентратора, а кожен рух викликає напади ядухи. При кожному такому нападі в тебе починається паніка. Ми вчимося давати їй раду. Ти молодець. Ти тримаєш мене за руку, і я десятий раз повторюю: "Головне - не бійся. У нас це вже було. Ми щоразу справляємося. Тільки не панікуй. Дихай. Це ніби як тонеш. Розслабишся - вода тебе виштовхне. Запанікуєш - підеш на дно. Ти можеш. Не бійся. Тримай мене за руку. Не бійся".
- Ти точно упевнена, що поїдемо?
- Я не знаю.
Найскладніше - дорога. Портативний кисень слабенький, а стаціонарний у машині не підключиш. Він поїде з нами в багажнику. Разом з інвалідним візком.
- Ще дві хвилини. Я подихаю.
Ти дуже боїшся ліфта. У замкненому просторі повітря зовсім немає. Портативка не рятує. Якісь 30 секунд, але зважитися на них майже неможливо.
- Дай телефон.
На екрані мого телефона з'являється текст: "Я не говоритиму, писатиму, щоб дихання економити".
- Готова?
Перемикаємося зі стаціонарного кисню на портативний. У мене від страху трясуться коліна. Але я знаю, що ще доба-дві - і ти не вийдеш за межі квартири. Треба хоча б спробувати.
Владик дбайливо бере тебе на руки. Він замінив тобі в ці дні чи то батька, чи то старшого брата. Ти любиш його і йому довіряєш. Поруч із ним не так страшно. Ліфт. Болісно довго. Ми задихаємося разом. Усе. Усе. Лавочка перед будинком. Зараз полегшає. Голова болить... Потерпи. Зараз дам таблетку. І на ходу буде легше - ми вікна відчинимо. Потерпи.
На місці нас уже чекає переноска. Стаціонарний кисень вмикаємо майже на повну. Акуратно. Сідай. Дихай. Легше? Губи рожевіють, на обличчі з'являється подоба рум'янцю. Ти усміхаєшся. Доїхали. Все добре...
Ти пам'ятаєш, який був вечір? Скільки було усмішок. Скільки теплих слів. Яка була музика… Пам'ятаєш? Ти була дуже щаслива того вечора. Останнього щасливого вечора. Господи, як добре, що ми зважилися…
А потім настало завтра. Останнє завтра у твоєму житті. І ти не могла вже навіть поворухнутися. Весь день провалювалася в сон, розмовляла з кимось, кого не бачила я, і хотіла тільки одного - відпочити. Ти дуже стомилася, моя дівчинко. Ти прожила набагато довше, ніж нам обіцяли найсміливіші прогнози. Ти зробила більше, ніж це можна було собі уявити. І просто дуже стомилася... І я знала, що сьогодні доведеться тебе відпустити.
Світ подарував тобі останнє, що міг: ти відійшла уві сні. Тихо й світло. Жодного разу не прокинувшись і не злякавшись. Я просиділа поруч із тобою майже до світанку. А потім лягла поруч, пригорнула і заснула...
Моє завтра настало. Твоє - вже ні. За ці півтора місяця ти змінила не тільки мене. Ти змінила багатьох, хто зустрівся на твоєму шляху за цей час. Сподіваюся, що ти встигла це зрозуміти.
…За кілька днів після похорону мені подзвонила незнайома жінка. Вона читала про те, як ми з тобою живемо і як справляємося. І це дало їй сили не віддавати в хоспіс помираючу сестру. Вона повірила, що зможе впоратися. І дзвонила подякувати за це. Не від себе. Від сестри. І не мені. Тобі, мала.