…На початку 1980-х років у приймальні Комітету державної безпеки УРСР пролунав телефонний дзвінок. Відчувалося, що людина, яка подзвонила, - на солідному підпитку. І все ж ініціатор дзвінка цілком виразно повідомив: його хотів завербувати представник американської розвідки, його ж колеґа-викладач Київського політехнічного інституту. Вони, як випливало з розповіді, добряче випили, а відтак його співрозмовник зробив "шпигунську" пропозицію. Та не це здивувало тодішніх послідовників "залізного Фелікса".
Здивувало те, що телефонував колишній секретар ЦК Компартії України Валентин Маланчук. У 1973-1979 рр. саме ім'я цього ідеологічного цербера, який був символом русифікації, кадрових "чисток", який переламав або спаплюжив не один десяток людських доль в Україні, викликало острах. Він був довіреною особою лідера Компартії України Володимира Щербицького, а тому отримав carte blanche на проведення ідеологічного терору в УРСР, насамперед під претекстом боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Що В.Маланчук успішно й робив аж до свого (ним не очікуваного) падіння у 1979 р. Після цього він завідував кафедрою історії КПРС у Політехнічному інституті, перманентно і багато пив, що й наблизило його до фатального кінця у 1984 р.
Та повернімося до телефонного дзвінка. Чекісти відреагували: ретельно допитали Маланчукового товариша по чарці, з'ясували, що ніяким американським шпигуном він не є і не був, що його пропозиція являла собою п'яний стьоб, і написали відповідну інформацію на ім'я Щербицького. Не знаю, з яким настроєм він читав цю доповідну. Знаю, що читав. І для мене це добрий привід поміркувати над словами, винесеними в заголовок статті.
Так або приблизно так Щербицький нібито висловлювався, та ще й, на додачу, називав представників кремлівського політичного двору "московськими боярами". Парадоксально, але сучасні адепти Щербицького (це насамперед уламки комуністичного істеблішменту, які сукупно ненавидять сучасну владу й незалежну Україну) і - навпаки - нещадні його критики, що ненавидять комунізм та його атавізми, з однаковою пересторогою ставляться до наведеного висловлювання діяча, який понад 17 років стояв на чолі Компартії України. Для перших він - "Велика людина Великої України", "мудрий, далекоглядний політик, глибокий аналітик, скромна людина" тощо.
Останнім більше до душі визначення Щербицького як "прокуратора України", "українофоба", "нищителя української мови" тощо.
Ким же він був?
…Мені довелося бачити й слухати обох - Маланчука і Щербицького. Перший однозначно викликав огиду. Зібрання викладачів і науковців, на якому мені, викладачеві Київського університету, якось довелося наживо почути його доповідь, ціпеніло від токсично-ідеологічних флюїдів, що випромінював цей анемічний, хоча й високий на зріст чоловік. Щербицький також був немаленького зросту, але його вирізняла інша, незловісна, акторська харизма, впевненість, імпозантність (а це рідкість для тогочасних партократів). Говорив він російською з помітним українським акцентом, зазвичай читав, але міг інколи й відірватися (для жартів, уточнень, коментарів) від написаного для нього цековськими "спічрайтерами" тексту. Йому (на відміну від Маланчука) учасники зібрань могли аплодувати цілком щиро.
І лише коли він приїхав до нашого університету на більш-менш камерну зустріч, і я з доволі близької дистанції впродовж кількох годин міг спостерігати за ним, до мене дійшло: образ і суть Щербицького різняться. Я тоді, звісно, не знав про листи Василя Стуса, Олеся Бердника, Михайлини Коцюбинської до Щербицького, на які він ніколи не відповідав. Я не знав, що він погодився на помилування Івана Дзюби тільки після того, як останнього вимучили і примусили спокутувати не скоєні "націоналістичні злочини". Я не знав про його тісні приязні взаємини з одіозним Віталієм Федорчуком (головою КДБ УРСР), надісланим у 1970 р. до Києва з Москви для нещадного викорінення "українських націоналістів". Пізніше Федорчук скаже, що "про Щербицького збереглися найкращі спогади… Я особисто за ті півтора року, що при Шелесті працював, був у нього на доповіді лише двічі чи тричі, а більше ходив до Щербицького, який очолював тоді Радмін республіки. З ним і вирішував усі питання. Щербицький же відразу після обрання його першим секретарем ЦК КПУ запросив мене до себе на дачу. І там, докладно обговоривши ситуацію, ми домовилися, що й надалі працюватимемо в найтіснішому контакті".
Так вони і працювали. Щербицький був "у курсі" всіх репресивних затій Федорчука, в чому я переконався, прочитавши чимало документів з архіву колишнього КДБ. Хоча опісля Щербицький навіть у близькому колі пробував відгородитися від численних репресивних акцій проти дисидентів, говорячи, що не знав про них. Добре знав. Як знав і про те, що виробляє з українською інтеліґенцією Маланчук. Та не за це "полетів" останній. Уявіть собі, він, хто зробив кар'єру на викритті українського націоналізму, хто допоміг Щербицькому добивати Петра Шелеста, попереднього першого секретаря ЦК Компартії України (який у 1972 р. поїхав до Москви нібито на "підвищення"), - отож Маланчук, крім іншого, схоже, став приміряти тогу першої партособи на себе. У Москві потай від Щербицького він почав готувати до видання книжку про націоналістичну небезпеку в УРСР. Книжка мала вийти під псевдонімом, але легко було здогадатися, хто автор. Такої нелояльності Щербицький вибачити не міг.
…На університетській зустрічі Щербицький курив сигарету за сигаретою (а курив він у ті часи Marlboro). Я побачив, що між його внутрішнім станом і зовнішньою поведінкою є різниця. Він приховано нервував, особливо коли йшлося про питання, не до кінця йому зрозумілі. "Ого, - подумав я, - за зовнішньою стабільністю - неабиякі емоції, відповідна різка реакція, а значить і гнів, нещадність".
Саме такою стала його реакція на Маланчука. Його політично стратили 26 квітня 1979 р. на пленумі ЦК Компартії України, що розглядав довжелезне питання "Про хід виконання рішень XXV з'їзду КПРС і XXV з'їзду Компартії України по поліпшенню торгівельного, комунально-побутового і соціально-культурного обслуговування населення республіки".
До чого тут Маланчук? - запитаєте ви. Правильно, ні до чого! Проте у стенограмі пленуму рукою Щербицького в реченні "На розгляд Пленуму Політбюро ЦК вносить одне питання" слово "одне" перед початком засідання було закреслене. Він знав: буде ще одне питання.
Він його наприкінці поставив. Номенклатурні бюрократи охоче проголосували за зняття Маланчука, оскільки, як сказав Щербицький, він "працює слабко, стан справ на місцях знає поверхово, необхідної ініціативи не виявляє. З керівними працівниками ЦК, відділами ЦК, обкомами партії і особливо з провідними діячами науки і культури ділових стосунків у товариша Маланчука немає".
Це Маланчук "слабко працював"?! Та він працював як машина, життя апаратникам не давав. Просто він недооцінив Щербицького, який умів забивати політичні цвяхи по капелюшок. Якщо останній когось не сприймав або ненавидів, то твердо, до кінця. І діяв відповідним чином. Саме так було з Петром Шелестом, із яким вони розсварилися ще в 1958 р. Шелест очолював Київський обком, а Щербицький був секретарем ЦК Компартії України, який опікувався важкою промисловістю. Причиною конфлікту стала перевитрата промислових матеріалів на сільське будівництво, якої припустився Шелест. Людиною він був емоційною, на слова нестриманою, а тому, як він потім делікатно написав, розмова зі Щербицьким "набула гострого характеру".
Проте ще 7 років, із 1965-го по травень 1972-го, їм доведеться співпрацювати. Шелест із 1963 р. очолював ЦК КПУ, а Щербицький - Раду Міністрів УРСР. Він був не лише на чолі уряду. Він збирав компромат на Шелеста, фіксував будь-які його прорахунки, а Федорчук охоче доповнив усе це своїми матеріалами.
Хоча дві хвилі арештів дисидентів в УРСР (у 1965-му і в січні 1972-го) сталися за Шелеста, його, зрештою, обвинуватили в потуранні націоналістам та інакодумцям. Хоча він, як і Щербицький, був переконаним комуністом, який не бачив України поза СРСР, сповідував інтернаціоналізм, - його обвинуватили в націонал-комуністичних настроях. Вони вдвох відстоювали інтереси УРСР в союзних органах, не іґнорували, що економіка України є складовою частиною, як тоді висловлювались, єдиного союзного господарського комплексу.
Проте саме Шелеста обвинуватили у "місництві", в тому, що не рахувався з вказівками Москви. Він не був "націоналістом", а сповідував, сказати б, "поділену лояльность", нову (хоч і радянську) українську ідентичність, а з московськими найвищими вождями за інтереси України сварився. Це правда.
30 березня 1972 р. на засіданні Політбюро ЦК КПРС Шелесту довелося виправдовуватись. І тут Щербицький майстерно його "підставив", заявивши, що боротьба з націоналізмом в УРСР ведеться недостатньо, та ще й якась архаїчна старовина вихваляється. Уявляєте? Перший секретар говорить одне, а голова уряду - інше. І шелестівський політичний цвях був забитий по капелюшок. За два місяці Шелест опинився в Москві в ролі якогось третьосортного заступника голови Ради Міністрів СРСР, а першим секретарем ЦК Компартії України став Щербицький. Через рік Шелест уже був пенсіонером, перебувала в апогеї кампанія з його викриття, а "ВВ", як іменували між собою Щербицького партфункціонери, зміцнював свої впливи.
В офіційних документах - жодної мотивації переміщень. Саме відтоді Щербицький абсолютно опанував ситуацію в УРСР. Московські політичні ігри йому були непотрібні, насамперед через їх небезпечність. Він добре засвоїв слова Цезаря: "Краще бути першим у провінції, ніж другим у Римі". А "Рим", себто Москву, він уже знав. З 1966 р. він був кандидатом, а з квітня 1971-го - членом партійного "ареопагу" - Політбюро ЦК КПРС. Його включали до складу президій партійних з'їздів, він головував на різних засіданнях, виступав, контактував з багатьма діячами, мав докладне уявлення про кремлівські інтриґи. Вже тоді стало зрозуміло: у Шелеста, який за статусом лише і мав би входити до Політбюро, є конкурент, а в конкурента - дбайливий опікун.
Леонід Ілліч і Володя
…9 травня 1981 р. я зі студентами Київського університету стояв на бульварі Шевченка, навпроти університетського "Жовтого корпусу". Ми терпляче чекали, коли кортеж автомобілів, в одному з яких будуть Леонід Брежнєв і Володимир Щербицький проїде повз нас. Ми для вигляду привітно погаласуємо, і вожді вирушать далі, на Печерські пагорби, на відкриття новозведеного Музею Великої Вітчизняної війни (нині Національний музей історії України у Другій світовій війні).
Вожді, які мали їхати від залізничного вокзалу, запізнювались, а студенти оповідали анекдоти про Брежнєва. І це незважаючи на те, що поруч "баражували" так звані куратори різних факультетів, тобто співробітники КДБ. Ось один із популярних тоді анекдотів. Ґенеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв робить заяву: "Некоторые иностранные агентства утверждают, что я стар. Я не просто стар, я - superstar".
Справді, на момент приїзду до Києва Брежнєв із колись активного, комунікабельного (це був плюс із молодості, він мав колосальну пам'ять на людей) й навіть певною мірою привабливого чоловіка, зі спритного політика, що вмів оперативно ухвалювати рішення, перетворився на старезного склеротика, який не приховував нестримної пристрасті до нагород і навіть коштовностей.
…Кортеж проїхав. Стояли ми доволі близько і Брежнєва розгледіли. Виглядав він жахливо, а рухався, коли піднімав праву руку для вітання, як робот. А що ж Щербицький? Він поводився огидно сервільно. Наприклад, у згаданому музеї зробили "Зал Перемоги", де золотом закарбували прізвища понад 10 тис. бійців - Героїв Радянського Союзу. Нагорі, під куполом, уписали сталінського полководця Георгія Жукова, кавалера чотирьох геройських зірок. Раптом згадали: ґенсек теж має чотири зірки, хоча ці відзнаки не бойові. Брежнєв отримав їх у 1960-1970-х роках, тому в списку фронтовиків-героїв його немає. Проте він буде тут. Огляне, не знайде свого прізвища. А раптом засмутиться? З відома і санкції Щербицького, викликали майстрів і наказали терміново вписати над Жуковим: "Брежнєв Л.І.". 8 травня Щербицький, хвилюючись, особисто інспектував музей, а 9-го привів сюди хворого Брежнєва. Він виступив із короткою промовою на церемонії відкриття, оглянув музей, із задоволенням побачив своє ім'я, розписався у Книзі почесних гостей. Розписався під пильним поглядом Щербицького, що зафіксували теле- і фотокамери.
Один старший чоловік з уламків згаданої партноменклатури одного разу переконував мене, що Щербицький не був чиєюсь креатурою, а був, мовляв, самостійним політичним гравцем. Це виключалося. Рацію мав також колишній партноменклатурник, а потім дослідник радянської політичної системи Абдурахман Авторханов. Він доказово стверджував, що була унормована практика в середовищі партноменклатури - обачливо добирати коло своїх приятелів, у яке входили б тільки перспективні й корисні люди, оскільки, "щоб зробити партійну кар'єру, треба бути не одинаком, а членом кліки, де всі підтримують одне одного".
Першим "хрещеним батьком" майбутнього першого секретаря Компартії України був Георгій Павлов, перший секретар Дніпродзержинського міськкому партії. Завдяки йому у серпні 1946 р. начальник бюро планово-попереджувальних ремонтів Дніпродзержинського коксохімічного заводу Володимир Щербицький був обраний секретарем партійного бюро цього підприємства, а в січні 1948 р. - призначений завідувачем організаційно-інструкторського відділу Дніпродзержинського міськкому партії. У серпні того самого року він став другим секретарем Дніпродзержинського міськкому.
Брежнєв із листопада 1947 р. очолював Дніпропетровський обком партії, і невдовзі вони зійшлися. Збереглося фото жовтня 1948 р., на якому Брежнєв і Щербицький на мітингу. Перший виступає, а другий дивиться на нього. Коли я вдивляюсь у це фото, чомусь видається, що Щербицький у той момент подумав: "І я так можу"…
Втім, це мої власні домисли. Проте не домислом є знайдена колись мною в архіві одна з найперших внутрішніх характеристик майбутнього керівника УРСР. Ідеться про висновок відповідальних працівників ЦК Компартії України у зв'язку з висуненням Щербицького на посаду першого секретаря Дніпродзержинського міськкому партії у 1952 р.: "Другий секретар обкому партії т. Лукич Л.Є. і зав. Відділу партійних, профспілкових і комсомольських органів обкому т. Бекетов М.Н. характеризують т. Щербицького як досвідченого, підготовленого партійного працівника, який добре знає роботу партійних організацій підприємств чорної металургії. Разом з тим т. Лукич відзначає, що т. Щербицький дещо гарячий, через що може припуститися поспіху в роботі. До недоліків т. Щербицького слід віднести і те, що він за характером дещо запальний і зарозумілий. На вказані недоліки нами зверталася його увага, він їх врахував і виправляє."
Цей документ змальовує людину, що є повною протилежністю тому "забронзовілому" образу Щербицького, який малюють його нібито прибічники, приносячи в жертву реальні риси і людські особливості. Земляк Брежнєва, Щербицький народився 17 лютого 1918 р., у 37 років став першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. Це було у 1955 р.. З 1957-го і по лютий 1961 р. був членом Президії і секретарем ЦК Компартії України, відповідав за питання розвитку промисловості.
У 1961 р. його призначають головою Ради Міністрів УРСР, обирають кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. Ось так уперше, ще замолоду, він входить до кола загальносоюзних керівників. Його діяльність на цьому посту збігається з апогеєм ексцентричних хрущовських реформ і експериментів.
…Не можу забути розмов із автором, напевно, найцікавішої й до сьогодні книжки про Щербицького, його колишнім багатолітнім помічником, доктором економічних наук Віталієм Врублевським (на жаль, покійним). У травні 1994 р. він подарував мені свою книжку з доброзичливим надписом, ми зустрічалися неодноразово. Хоча наші погляди на Щербицького різнилися. Крім іншого, в розмовах я завжди повертався до питання про "опалу" Щербицького, коли він, виявивши (як писалося в цитованій характеристиці 1952 р.) "запальний" характер, наважився протистояти лінії Хрущова. За це у червні 1963 р. був звільнений з посади голови уряду УРСР. Його скерували у Дніпропетровськ на посаду першого секретаря обкому партії.
Я цікавився підтвердженням цієї "фронди". Жодних документальних слідів, за словами Врублевського, не лишилося. І справді, мені нічого не вдалося відшукати в архівах. Одначе був результат: Щербицький потрапив до лікарні з інфарктом. Та невдовзі ситуація змінилася на його користь: Брежнєв нарощував свої оберти на кремлівській політичній орбіті. Пройшовши високими партійними шляхами в Молдавії і в Казахстані, попрацювавши головою президії Верховної Ради СРСР, він став секретарем ЦК КПРС і зрештою набув статусу фронтмена антихрущовської опозиції.
Після усунення Хрущова від влади у жовтні 1964 р. і обрання першим (згодом ґенеральним) секретарем ЦК КПРС Брежнєв почав гуртувати прибічників. Природно, серед них були насамперед ті, хто якоюсь мірою постраждав від попередника. У жовтні 1965 р. Щербицького знову призначають головою Ради Міністрів УРСР. Ось так невдовзі Брежнєв став для нього "Леонідом Іллічем", а Щербицький для Брежнєва - "Володею". Із членів Політбюро лише до нього звертався на "ти". І недаремно. Коли настав час прибрати Шелеста, Брежнєв знав: Володя не схибить. Так і сталося.
Врублевський переконував мене, що Щербицький міг би зробити кар'єру і без Брежнєва, який був лише "попутнім фактором". Я так не думаю. В політиці завжди хтось когось кудись веде, і на "дорослій" політичній шахівниці навряд чи відшукати незалежні фігури. Це правда, і це перевага політика. Ще одна перевага Щербицького полягала в усвідомленні, навіть твердому переконанні: лізти в московські політичні ігри не слід. Це занадто небезпечно для здоров'я. Фігурально і буквально. Проте, за словами ще одного колись впливового партійного діяча, Юрія Єльченка, всі знали, що "у Бpежнєва Володимиp Васильович був більш ніж шанованою людиною, вихідцем з одного - Дніпpопетpовського - "паpтійного гнізда". Не виключено, що Бpежнєв бачив у ньому і свого наступника".
І там не свій, і тут уже не наш…
У школі Щербицький грав на мандоліні, в молодості - на трубі. Грав в оркестрі. Потім розтренувався. Згодом із приводу труби іронізував: "Щоб зберегти майстерність, треба було частіше цілуватись". У зрілі роки, опинившись уже в політичному "оркестрі", щодня цілував власну дружину, але час від часу змушений був також цілуватися з учасниками згаданого "оркестру", зокрема на різноманітних ювілеях, врученнях премій та нагород.
Навіть із цензурованих телевізійних репортажів програми "Время" (основного знаряддя "промивання мізків" радянським людям московським Центральним телебаченням) я запам'ятав, із якою пересторогою кремлівські старці дивилися на Щербицького. Боялися, що вже не зовсім адекватний Брежнєв саме його зробить наступником.
Ґенсек справді кликав Щербицького до Москви. Наприклад, пропонував посаду голови всесоюзного уряду, коли захворів Олексій Косигін (він із 1964-го по жовтень 1980 р. був на цій посаді). Щербицький відмовився. І правильно зробив. Післяхрущовські кроки зі "стабілізації" режиму зрештою звели нанівець спроби загальної модернізації існуючої системи та адаптації її до нових умов. Починаючи з 1972 р., економічну реформу в СРСР стали пригальмовувати, згодом її згорнули. Московські консерватори боялися перемін, особливо на республіканському рівні, всіма можливими заходами стримували нововведення, що негайно позначилося на економічній стратегії, загальній соціо-політичній ситуації.
Центр ваги було перенесено на так звану оборонну промисловість, якій і так не бракувало коштів і яка була покликана забезпечити перемогу червоної імперії над усім світом. Пріоритетом стало освоєння Сибіру та збільшення капіталовкладень у сільське господарство. Політика центру щодо України була виразно споживацькою, про що Щербицький (правда, кулуарно) неодноразово казав. Отже, союзний уряд очолив не Щербицький, а інший дніпропетровець - Микола Тихонов. Хоча, до слова, саме Щербицький став куратором оборонної промисловості УРСР, ще й Ленінську премію за це отримав. А наступниками Брежнєва називали ленінградського партійного керівника Григорія Романова і кремлівського канцеляриста, безбарвного Костянтина Черненка. Про це навіть екс-президент Франції Валері Жискар д'Естен писав у мемуарах.
Звідки ж походить версія, що хворий і немічний після 1976 р. Брежнєв хотів залишити замість себе Щербицького? Лише зі спогадів. Думав про переїзд Щербицького до Москви і реальний, як з'ясувалося потім, наступник "дорогого Леоніда Ілліча". Йдеться про Юрія Андропова, що бачив, як кремлівська геронтократія тримає недієздатного Брежнєва, оскільки впливи і благополуччя залежали від цього. Андропов через головного кремлівського лікаря Євгена Чазова переказав Щербицькому прохання переїхати до Москви, щоб зміцнити позиції Брежнєва і зменшити небезпеку маніпуляції хворим ґенсеком представниками його оточення. Щербицький відмовився.
Проте є свідчення, що він міг стати наступником і без своєї згоди. Особистий фотограф Брежнєва Володимир Мусаельян свідчив: "Леонід Ілліч хотів, щоб після нього був Щербицький, а не Андропов, як багато хто думає. Я виявився мимовільним свідком розмови Леоніда Ілліча з секретарем ЦК Іваном Капітоновим, який займався кадровими питаннями. "Бачиш це крісло? - запитав Брежнєв, показавши на своє місце. - Його займе Володимир Васильович Щербицький, так що кадри підбирай відповідно". Брежнєв готував зміни під Щербицького, який був молодий і здоровий. А про хвороби Андропова й Черненка знав. Леонід Ілліч збирався на пленумі ЦК КПРС ставити питання про наступника 15 листопада 1982 р. А 10 листопада помер, не доживши. "Помер вчасно", як-то кажуть. На радість Андропову..."
Хто його знає, чи відбувалося все саме так, але на похороні було помітно, як сумував Щербицький. Він, до слова, єдиний із керівників простояв усю церемонію з непокритою головою. Пам'ятаю телевізійні кадри, на яких кремлівські старці, а з-поміж них Юрій Андропов і Костянтин Черненко, короткочасні ґенсеки 1982- 1985 рр., несли труну з Брежнєвим до Кремлівської стіни, номенклатурного цвинтаря в центрі Москви, щоб невдовзі лягти там само. Стало остаточно зрозуміло, що брежнєвська епоха безповоротно йде в небуття, а це означало для Щербицького нові виклики.
…Тут знов повернусь до розмов із Віталієм Врублевським. Він зовсім не ідеалізував "доперебудовний" час, який був часом ілюзій та їх краху, в якому народ був розмінною монетою в інтригах комуністичних нотаблів, а вони закономірно просувалися до свого фіналу. Однак що сталося потім? До влади потягнулися безпринципні кар'єристи, гасло яких - "Популярність і гроші!". Гаразд, погоджувався я, а де ж опинився Щербицький? Він не став "своїм" у Москві, але й не подав у відставку, хоча розумів: його зоряним часом була саме брежнєвська епоха і "служити "архітекторам перебудови" він не зможе. Понад те, після Чорнобильської аварії Щербицький однозначно став "чужим" в Україні, його ім'я відтоді асоціювалося лише з брехнею, байдужістю до власного народу і навіть до власної родини, яку він привів на радіоактивну першотравневу демонстрацію 1986 р.
Процитую Врублевського: "Звісно, якби після Чорнобиля Щербицький повстав проти Москви, то він би мав історичний шанс стати харизматичним лідером і національним героєм. Але цього не сталося. Чому? У будь-якому випадку, не через міркування особистої зацікавленості".
Правда? А через що? Якщо справді Горбачов йому погрожував виключенням із партії у разі скасування демонстрації, Щербицький мав шанс виявити свій "запальний" характер (як під час хрущовської "відлиги"). Однак у ньому знову переміг політик, дисциплінований комуніст, він не "гримнув дверима". Дружина Щербицького згадувала, що після демонстрації він нібито говорив із Горбачовим про відставку, а той запропонував почекати. Якби Щербицький рішуче хотів відставки, то подав би заяву. Не створюймо ілюзій…
У 1989 р. на багатотисячних демонстраціях у Києві вперше з'явилися гасла "Щербицького геть!" Опудало вождя Компартії України натовп проніс Хрещатиком і втопив у Дніпрі. Як у макабричному сні, поверталося все, боротьбі з чим Щербицький присвятив життя: виникали непідконтрольні партії громадсько-політичні формування, у самій партії створювалися різного роду "демократичні платформи", які ревізували "демократичний централізм" і все, на чому будувалася партія, набувала реальної сили свобода слова, поверталися ті, хто потрапив за ґрати за "націоналізм" саме в часи Щербицького-Маланчука.
І крига нарешті скресла. Він таки виявив рішучість: 21 вересня 1989 р. Щербицький пише заяву про звільнення. 28 вересня він став пенсіонером, а 16 лютого 1990 р., за день до свого дня народження, пішов із життя. Це не був суїцид. Він просто наказав собі не бути в часі, що його категорично не вважав для себе прийнятним і що девальвував глибинний сенс його життя як політика. Іншого сенсу він просто не мав.
Не забудьмо, або Фінальні акценти
Я свідомо не писав про любов Щербицького до футболу і голубів, про його відданість родині, а також про його, в принципі, трудоголічний спосіб життя. Особисті якості політика не можна робити визначальними в його характеристиці.
Ключовими героями "епохи Щербицького" є Василь Стус, Валерій Марченко, Вячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Оксана Мешко, Іван Дзюба, Сергій Параджанов, Михайлина Коцюбинська, Семен Глузман, Ігор Калинець, Левко Лук'яненко, Олекса Тихий, Василь Лісовий, Юрій Литвин, Леонід Плющ, Зиновій Антонюк (список можна продовжувати), а не сам Щербицький і його клеврети.
Українській партійній бюрократії був властивий виконавський, сказати б - унтер-офіцерський характер. "Ми в Києві політичних рішень не ухвалюємо", - казав сам Щербицький. Ось чому цій статті можна було б дати зовсім інший заголовок. Наприклад, достатньо одного слова, яким соратник Щербицького Володимир Семичастний характеризував героя моєї розповіді, - служака. А що? Коротко і посутньо.