Вона - представниця однієї з найбільш іменитих театральних династій України. Тетяна Володимирівна Стебловська, народна артистка України, могла б написати про свою родину повноцінний "Театральний роман". Крутіший за булгаковський!
Судіть самі. Її бабуся - Катерина Юровська, колись була найпопулярнішою виконавицею циганських і російських романсів, за нею упадали сотні шанувальників, вона царювала на найкращих концертних майданчиках України і Росії. Мама Тетяни Володимирівни, Ольга Юровська, практично чверть століття була королевою в Київському театрі оперети: Маріца, Сильва, Принцеса цирку - це її репертуар. Далі. Тьотя нашої героїні, відома співачка Ганна Юровська, зачаровувала своїм драматичним сопрано слухачів Львова, Новосибірська, багатьох інших міст. А Тетянин тато - Володимир Стебловський - один з найіменитіших театральних діячів України: він працював із Михайлом Романовим, Гнатом Юрою, очолював театри ім. Івана Франка,
ім. Лесі Українки. У період його керівництва театром Спілка письменників вчинила знаменитий "погром" спектаклю Леоніда Варпаховського "Біла гвардія", а директор як міг намагався відстояти ту легендарну постановку. При ньому ж у Російську драму прийшло знамените зіркове покоління: Молостова, Роговцева, Філімонов, інші.
Ну й сама Тетяна Володимирівна - достойний продовжувач театральних традицій родини. У її послужному списку - десятки яскравих ролей на різних сценах. До свого ювілею актриса готує спектакль "Соло для годинника з боєм" за п'єсою Освальда Заградніка, де в неї головна роль - пані Конті (прем'єра - 18 грудня).
- Це чудова п'єса про літніх людей, які досить зворушливо ставляться одне до одного, вони вміють жартувати, кепкувати над собою, веселитися, - розповідає Тетяна Володимирівна. - І я вважаю, що кожна людина, доки вона жива, має наповнювати своє існування яскравими емоціями, бурхливими пристрастями. З якого-завгодно приводу! Навіть із приводу нової сукні чи смачно приготовленого салату. Тобто людина повинна жити, а не животіти! У нашому спектаклі відбувається трансформація, коли молодь починає інакше ставитися до людей похилого віку. Розуміючи, що ці люди хочуть решту життя прожити повноцінно, яскраво… Надзвичайно хвилююся перед цією прем'єрою. Як, утім, і перед кожною. Мені хочеться, щоб глядач над чимось замислився, подивившись наш спектакль. Щоб кожному було цікаво. Тим більше що в нас чудовий режисер - Ігор Славинський. У мене чудові партнери - Валерій Легін, Олександр Безсмертний, Анатолій Петров, Ігор Щербак, Олександр Галафутник, Марія Пустова, Станіслав Бжезинський, Анатоль фон Філандра, Катя Варченко. Всі вони працюють із задоволенням. Власне, вони - моя велика родина. Як і весь наш Молодий театр - одна велика дружна сім'я.
- Тетяно Володимирівно, і все ж таки - про ту вашу велику родину, яка й прищепила вам любов до театрального мистецтва…
- "Артисткою" мене називали ще з дитинства, зі шкільних років. І тому що брала участь у самодіяльності, і тому що всі мої близькі рідні люди - з театрального середовища. Звісно, кожен із них по-своєму впливав на моє формування, на мій подальший шлях.
- Мабуть, у ваші дитячі роки, коли батько - директор знаменитого театру, а мама - примадонна, в домі не переводилися яскраві зіркові гості?
- Так, справді, неймовірно багато було цікавих людей. Олег Борисов, Павло Луспекаєв… Коли в гості приходив Борисов, а руки в нього завжди були зайняті подарунками, він казав моєму батькові: "Дядю Володю, я прийшов стукати ногами!". Збиралися артисти оперети, Російської драми. В одному будинку з нами (але поверхом вище) жив режисер театру оперети Ігор Земгано, а його дружина - Катерина Деревщикова - була актрисою Російської драми. Ми надзвичайно весело проводили час. Моя мама робила наливку - вишневу, сливову. Навіть пам'ятаю ті великі сулії. Пам'ятаю й епізод, коли мама наливку злила, а вишні виклала на тарілку. Отож я, ще зовсім маленька, взяла цю тарілку і… все з'їла! А вишні ж п'яні! І тоді, уявляєте, я вийшла до гостей і стала співати! Ото сміху було! Тож, мабуть, це моє перше сп'яніння мистецтвом.
- Ваш батько був досить впливовою людиною в театральному світі, проте ви не залишилися працювати ні в театрі Франка, ні в театрі Лесі…
- Хотілося бути незалежною… І тато часто повторював: "Тетяно, якщо ти чогось варта, мусиш добитися всього сама!" Ось я й поїхала за розподілом у Миколаїв. Потім був Дніпропетровськ, згодом - Самарканд. Уже пізніше, коли я повернулася до Києва, доля подарувала надзвичайні зустрічі з різними театрами.
- Тетяно Володимирівно, коли вже ми говоримо про театр як про велику родину, дуже хочеться, щоб ви згадали найяскравіші враження від театрального Києва 50-60-х, коли на сценах грали справжні великі актори.
- Якраз коли мій тато працював у Театрі ім. Лесі Українки, до Києва повернувся геніальний режисер Леонід Вікторович Варпаховський. Він повернувся після заслання зі сталінських таборів… У 50-х він поставив у нашому місті приголомшливі спектаклі - "Мораль пані Дульської", "Дерева вмирають стоячи". Неможливо забути гру Євгенії Опалової, Віктора Халатова. "Дерева" я пам'ятаю буквально в деталях, у мізансценах, тому що дивилася їх безліч разів. У франківців у мене теж був свій спектакль-фаворит - "День народження Терези", в якому грала приголомшлива Поліна Володимирівна Куманченко. Квитки на цю постановку починали запитувати ще від Хрещатика. Так, були такі часи… Взагалі, багато пов'язано в пам'яті з "тим" театром. Чудово пам'ятаю прекрасні ролі Ольги Кусенко, Наталі Ужвій, Євгена Пономаренка, Михайла Задніпровського - це українська драма. У Російській драмі прекрасна сторінка пов'язана з Адою Миколаївною Роговцевою. А з чудовими акторами цього ж театру - Давидом Бабаєвим та Іриною Дукою - ми знайомі з 16 років! Саме тоді був у Києві Народний театр, у якому ми грали п'єси Василя Аксьонова, Віктора Розова. Тоді актори були згуртованіші. Дивуватися нема чого, бо ніщо не стоїть на місці, у тому числі й життя. Багато що змінюється… Однак у моїй душі залишається бажання бачити театр як одну велику родину. Щоб ми частіше зустрічалися саме на святах, а не… на похороні.
- Не можу не запитати про вашого сина - він теж актор, Володимир Бегма, і, здається, працює в Москві?
- Так сталося, що мій син вступив у театральний інститут на курс до Миколи Миколайовича Рушковського, але потім його забрали в армію. Він відслужив. І вже потому продовжив навчання в Москві, у "ВГІКу" - на курсі Бондарчука і Скобцевої. Так, тепер Володя працює в "Театре Луны" у Сергія Проханова. У мене дві внучки. Старша, до речі, Тетяна Володимирівна (на мою честь), їй 15 років, вона закінчила музичну школу, дуже хоче вступити в "ГІТІС". Тож ось вам і продовження династії… Звісно, в нинішній ситуації, коли виникли просто трагічні суперечності між двома країнами - Росією й Україною, у мене від кожної важкої новини на цю тему просто "розривається серце"… Єдине, чого хочеться в цих умовах, - миру, благополуччя. Адже люди часто ні в чому не винні.
- Через тиждень у вас прем'єра, "Соло для годинника з боєм". А пам'ятаєте свій офіційний перший вихід на професійну сцену? Коли це сталося?
- Це було в Миколаєві. Туди, як я вже сказала, я поїхала за розподілом. То була вистава за твором Кожевникова "Щит і меч". Я грала Анжеліку: танцювала, співала, говорила німецькою. Властиво, це роль, яка й запам'яталася як перша. Вже тепер, через багато років, я зрозуміла, як важливо, що режисери ще в молодості мені давали зовсім різні ролі. І гостро характерні, і комедійні, і ліричні. Різні! Була задіяна у всіх жанрах і амплуа. Такі перепади "температури" формують актора як професіонала, як особистість. Та й не було для мене згодом такої проблеми, як перехід на вікові ролі. Адже ще з юності я була загартована. В "Дяді Вані" колись грала Олену Андріївну, а тепер граю в цій самій п'єсі няньку Марину.
- Сьогоднішній глядач - наскільки він чуйний, чи часто підходять до вас після спектаклів з якимись добрими словами та побажаннями?
-Люди змінюються, але глядачі в нашому театрі - незмінно чуйні і вдячні. Ось буквально недавно повертаюся після спектаклю "Афінські вечори", а мене наздоганяють дві чудові дівчинки, починають дякувати за постановку… Кажуть: "Ми вже давно не отримували таких сильних емоційних вражень у театрі, ми навіть плакали". Тоді я їм відповіла: "Дівчатка, дівчатка, я бажаю, щоб ваші сльози були тільки і тільки - в театрі…".