Живе серед нас дивовижна жінка - Оксана Миколаївна Хращевська. Вона не зрадила ні Україну, ні ближніх, за що пройшла сталінські табори й заслання. Нещодавно їй виповнилося 90 років.
Оксані було чотири, коли сім'я за ніч зібралася і назавжди покинула рідну Вінницю, щоб у Києві загубитися від переслідувань. Знайома друкарка попередила батька, що він є у списках на арешт.
Радянська держава дуже постаралася, аби висококласний науковець, викладач університету Микола Хращевський так і не закінчив дисертації з української філології. Вже ув'язнили багатьох письменників, про яких він писав. Близький родич його дружини унікальний український поет Володимир Свідзінський поки що залишався на волі. Пізніше більшовики-ленінці живцем спалять його, зачинивши в сараї разом з іншими в'язнями. Та й Оксаниному батькові теж не вдасться уникнути покарання "за украинский национализм" на рідній землі. Бути патріотом своєї нації, своєї культури означало бути розіп'ятим. До арешту Оксані та її батькові довелося перетерпіти голод, безгрошів'я, безробіття, пережити в Києві фашистську окупацію…
І ось нарешті Перемога! Повернулися свої, котрі, відступаючи, кинули киян напризволяще, потопивши у Дніпрі борошно, цукор, крупи... Повернулися свої, i всім, хто був в окупації, замість паспортів видали тимчасові посвідчення, а в усіх анкетах з'явилося запитання: "Чи проживав на окупований території?". І страшна окупація стала для киян не бідою, а провиною. Повернулися свої i понавішували всюди скриньок, куди люди повинні були вкидати доноси на рідних, сусідів, знайомих i цим доводити свою відданість радянській владі, завойовувати довіру радянської номенклатури. Повернулися свої, i Оксаниному батькові не дозволили викладати, доки не перевірять, чи не працював на німців. Оксана зберегла свій комсомольський квиток, батько на німців не працював. Та їх однаково заарештували. Спочатку Оксану. Виловили просто на вулиці. В часи окупації фашисти теж відловлювали людей… Оксану вкинули у переповнену вантажівку, але вона вистрибнула на ходу - автоматна черга прошила б її з легкістю, та врятувала нога, яку вона, стрибаючи, підвернула і не змогла підвестися, а вантажівка тим часом завернула за ріг.
З тенет НКВС вислизнути було неможливо, а потрапити - запросто. Бо не можна говорити про вільну Україну, не можна її любити, не можна розмовляти рідною мовою, не можна українцям гуртуватися, не можна приховувати від НКВС імен своїх однодумців - за все це або розстріл, або "великодушне" тривале ув'язнення - "позбавлення волі з відбуттям покарання у виправному трудовому таборі строком на 10 років з позбавленням усіх прав на 5 років без конфіскації майна через його відсутність".
Після арешту Оксани схопили і її батька - за сфабрикованою справою про групу українських націоналістів. Військовий трибунал судив цих мирних цивільних людей за логікою абсурдного часу і кожного позбавив волі на
10 років. З фашистського пекла Оксана і її батько потрапили в катівні НКВС. Оксані вдалося вирватися тільки через дев'ять років і три місяці. І то - завдяки смерті вусатого батька народів. Батька ж, хворого, вкрай виснаженого і вже непритомного, завантажили в санітарний вагон і відправили з зони до Москви, щоб не вважалося, що помер у таборі. З вокзалу його ще встигла забрати і привезти до себе в Коломну сестра Олена. Помила, перевдягнула, а він тільки й зміг що вдячно усміхнутися - і помер...
І коли хтось вам каже, що за радянської влади все було дешево, і ціни постійно знижувалися, згадайте, як дешево коштувала праця людини і як знецінювалося людське життя. А коли почуєте щось на кшталт "распад СССР был наибольшей геополитической ошибкой", знайте, що людина, яка мріє про повернення тоталітаризму, є спадкоємцем НКВС і ворогом народу.
…Оксаниного батька спершу зняли з посади доцента, великодушно дозволивши навчати сільських дітей. Але й цього "інтернаціоналістам" було замало - науковця засадили в табір, довели до півсмерті і викинули помирати... Ні тортури й недоїдання, ні приниження, ні підневільна важка праця не стерли шляхетного виразу з його заспокоєного смертю обличчя…
Талановитий філолог Микола Хращевський назавжди залишиться одним із тих сотень тисяч щирих українців, які своїм життям і своєю загибеллю наближали незалежність України. Серед них і Гнат Хоткевич, відомий український письменник, етнограф, музикант, театральний і громадсько-політичний діяч. За звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі восени 1938 р. Гната Хоткевича розстріляли. Та цього сатанинській державі було замало - вона знищувала не лише найкращих представників української інтелігенції, а й весь їхній рід. У камері з Оксаною Хращевською серед 88 жінок чекала на етап дружина Гната Мартиновича Платоніда Володимирівна. Їхній син Богдан сидів у камері разом з Оксаниним батьком. А неповнолітня донька Галя залишилася в світі сама-самісінька на семи вітрах…
Коли 27 грудня 1946 р. Оксану відправляли на етап, Платоніда Володимирівна, поцілувавши її і віддала свою хустку, бо та була в легкому не за сезоном одязі. У дворі, куди вивели чоловіків і жінок, Богдан і Оксана якось напрочуд швидко вирізнили одне одного. Були вони молоді, двадцятилітні. За кілька хвилин їх розкидають по різних дорогах, багато років їм доведеться терпіти нелюдські знущання… А в ту коротку хвилину зустрічі і прощання Богдан зняв вовняну безрукавку і віддав Оксані. Та недовго зігрівав її в дорозі доторк славетної родини. Безрукавку в безправної Оксани забрали… А згодом у табір їй прийшов лист від Богдана. Він не написав ані слова, тільки вклав у конверт намальований ним портрет Оксани, а на звороті намалював ніжну лілову квітку серед гострих колючок…
Після Лук'янівської буцегарні був довгий зимовий етап до сибірського виправного табору. Політичних в'язнів разом зі злочинцями багато тижнів везли як худобу в холодному вантажному вагоні. І далеко не всі вижили в дорозі… Хто вижив, той отримав у таборі "приз" - жахливі методи перевиховання, від яких смерть була найкращим порятунком. Держава "медведей-молотобойцев" (як її охарактеризував Андрій Платонов) виправляла в'язнів непосильною роботою на лісоповалі. І Оксана напевне загинула б, та її незакінчена (а точніше, три роки тому розпочата) вища медична освіта допомогла потрапити до табірної медчастини, та й то завдяки допомозі хороших людей, ув'язнених і вільнонайманих, які там працювали. Медики в таборі підтримували в'язнів чим могли - клали до стаціонару, щоб трохи підгодувати і дати перепочити тим, хто вже не мав сил працювати, геть виснажених лікували, підбадьорювали фізично й морально. Когось вдавалося врятувати, комусь - лише полегшити страждання… А скільки ж людей ні за що загинуло у смертельних обіймах Батьківщини Усічених Доль! Від розпачу й зневіри Оксану втримували лише спогади дитинства, листи від мами і робота, робота, нескінченна робота під керівництвом старенького лікаря, теж в'язня…
Перед її очима розгорталася трагедія жертв Системи - історії ненависті, кохання, зрад, слабкості і стійкості духу. Українські і російські вірші завжди були з нею. Після п'яти років таборів її відправили ще далі - на заслання до Красноярського краю, до Капкари, невеличкого поселення, загубленого у безкрайній тайзі. На засланні людина мала сама знайти, де заробити на життя. Куди податися? Знову тільки на лісоповал, бо ніякої іншої роботи в тих місцях не було. Та Оксана зробила все можливе й неможливе, аби отримати роботу за фахом. Для цього вольова українка пройшла сотню кілометрів пішки…
Як сьогодні, пам'ятає ті поневіряння. Ідучи, в лісі натрапила на зотлілі останки біглого каторжника, які розсипалися від її доторку… А ще довелось їхати на возі разом із божевільною естонкою, зустрічати ешелон голодних в'язнів-молдаван, що буквально виповзали з вагонів і кидалися жадібно їсти траву, після чого в муках помирали… Це була країна тотального абсурду - так влада кувала світле майбутнє, так гегемон залізною рукою вів усіх до щастя.
…А якось, мов у страшному сні, йшла Оксана по тайзі з великим кошиком. Несла не казкові подарунки бабусі, а мертве чуже немовля з сім'ї, де шестеро дітей один за одним померли від невідомої хвороби. Вирішила будь-що дізнатися про причину і понесла немовля до районного центру, щоб зробити розтин. Виявилося - туберкульоз, від якого не було в Капкарі ліків. Саме тоді Оксана й дала собі слово, що неодмінно повернеться в Україну, закінчить навчання, стане лікарем і лікуватиме людей від цієї страшної недуги.
Оксанина змучена мама надсилала їй поштою українські й перекладні книжки. Тільки Шевченка не послала - привезла його з собою, коли приїхала до дочки в Сибір. А ще привезла багато різного насіння, аби наблизити барви й запахи рідного краю. Удвох навесні посадили в ящички розсаду айстр, красолі, чорнобривців, в'юнка, портулаку… Коротким сибірським літом уквітчане подвір'ячко повертало їх в Україну. А жителі Капкари дивувалися тим "марсіанським" рослинам, бо зроду такого не бачили… Холоди не давали квітам відцвісти, а насінню визріти. Тоді Оксана пересаджувала квіти в горщики і роздавала людям. Не тільки красою засівала глухий сибірський куток - вона працювала фельдшером, обслуговувала кілька сіл, між якими була відстань кілька десятків кілометрів, лікувала і дітей, і дорослих - місцевих і таких, як сама, засланих. Пломбувала зуби, патронувала вагітних, приймала пологи, робила щеплення, несла знання і культуру не тільки з питань медицини.
Після звільнення з тенет НКВС Оксана мала пропозицію від хлопця, який її кохав, залишитися в Москві, у професорській квартирі, але й це виявилося для неї неволею… Вона знову обрала Україну. Проте поновити навчання у Київському медінституті їй не дозволили, бо помилування не означало, що людина не винна: для поновлення навчання потрібна лише офіційна реабілітація. Вождь народів помер, але система жива. Батьківської квартири в Києві вже не було, і Оксана Хращевська знову повертається до Сибіру, бо там є робота, там люди, яким вона потрібна. Якби в часи заслання їй хтось сказав, що вона добровільно повернеться сюди - нізащо не повірила б. Оксана плекала мрію: довчитися, закінчити медичний інститут і стати дипломованим лікарем. Та це було неможливо для людини з клеймом ворога народу. Тільки 1955 р., коли Оксану реабілітували, вона повернулась в Україну і таки здійснила мрію - закінчила медінститут, але вже в Дніпропетровську. Все подальше життя працювала лікарем, рятуючи людей від туберкульозу.
Такі люди, як Оксана Хращевська, і всі, хто не продав своєї честі і не став донощиком, хто по-справжньому любив Батьківщину, хто боровся і страждав за неї, хотів бачити Україну вільною - всі найкращі люди пройшли жахливі випробування. А ті, хто спокійно відправляв сотні й тисячі людей у камери й на заслання, хто не розкаявся публічно, не були покарані. Всі слідчі й оперуповноважені продовжували користуватися благами і привілеями, яких не мав ніхто з простого люду. Так було в усі часи Російської імперії. Тому так мало справжніх українців, тому так нечасто звучить справжня українська мова.
То невже нам потрібна така спадщина?
"Українці, тримайтеся разом, - звертається до нас стійка і мудра Оксана Хращевська, - українці, любіть Батьківщину, поважайте одне одного, будуйте, розвивайте свою країну, щоб вам, вашим дітям, онукам і правнукам жилося в ній добре. Нехай нинішні й майбутні українці пишаються своєю державою, але й не забувають тих, хто допомагав її здобувати".
У своєму поважному віці Оксана Миколаївна має чудову пам'ять на давні події, вона написала і видала автобіографічну книжку "Зламаний цвіт", продовжує писати спогади про долю великої родини, про свою багатостраждальну маму, в якої експериментатори ХХ століття починаючи з 1914 р. забирали в жертву найрідніших людей - братів, батька, чоловіка, старшу доньку, другого чоловіка, сина... Для неї, як і для мільйонів людей, експерименти великих вождів обернулися смертями й невимовним душевним болем...
70 років минуло відтоді, як Оксана юною дівчиною допомагала ОУН.
Виросли нові покоління українців. Про те, що боротьба ОУН не була марною і дала свої паростки, і про те, що Україну не можна знищити, свідчить цікавий перегук думок:
"Мені випало народитись в Україні, тому не дивно, що понад усе я люблю свою батьківщину. Людина ж не обирає при народженні ні батьків, ні країну. Мабуть вона, Україна, обрала мене, тому я її так люблю", - написала у книжці спогадів Оксана Хращевська.
"Ми Україну не обирали. Це Україна обрала нас", - такі слова залишив у своєму блокнотику Герой Небесної сотні, красивий, назавжди 22-річний киянин Сашко Плеханов, сонячний студент-архітектор, який пішов на Майдан під кулі, виборюючи європейський шлях розвитку для своєї країни…