Світ втратив Умберто Еко (1932–2016), творця високого постмодернізму, блискучого професора-медієвіста, семіотика культури, шанувальника історій про Джеймса Бонда й одного з найуспішніших італійських письменників кінця ХХ - початку ХХІ ст. Автор романів "Ім'я троянди" (1980), "Маятник Фуко" (1988), "Острів напередодні" (1994), "Баудоліно" (2000), "Таємне полум'я цариці Лоани" (2004), "Празький цвинтар" (2010) та ін.
Професор літератури (він певен, що гарна книжка "завжди розумніша від свого автора, бо найчастіше вона розповідає про ті речі, про які автор навіть не здогадувався"), один з найвизначніших книголюбів сьогодення, він розглядав текст як відкритий простір, у якому виринають міріади внутрішніх зв'язків. Зрештою, світ - це потенційно безконечний простір, а "вся світова культура прагне лише одного - зробити нескінченність збагненною".
У.Еко згадував: "У молоді роки мій батько був великим шанувальником книжок. Але в його батьків було 13 дітей, родина ледь виживала, і купувати книжки мій батько дозволити собі не міг. Тоді він почав читати у вуличних кіосках. Підходив, брав книжку і читав доти, доки господар проганяв його геть. Тоді він переходив до наступного кіоску, розгортав книжку на тій сторінці, де зупинився, і читав собі далі. Я дуже дорожу цим спогадом - його наполегливою гонитвою за книжками… Коли мій дідусь вийшов на пенсію, то зайнявся палітурництвом на замовлення. Старовинні, прекрасно ілюстровані видання Готьє й Дюма лежали у нього вдома. Це були перші книжки, які я побачив. Коли він помер 1938 року, багато власників книжок не стали забирати своїх замовлень, і книжки просто склали у величезну скриню, яка незабаром опиниться у батьківському підвалі. Час від часу мене посилали туди - по вугілля або вино, - а я тільки й чекав цього".
Іронічний, самокритичний ("можливо, я не такий мудрий, як думаю сам, і тим більше не так мудрий, як вважають інші"), він не раз казав: "…не варто думати, що Італія - це країна інтелектуалів; той факт, що Рафаель і Мікеланджело родом звідси, насправді не означає нічого". Закоханий у стародруки, У.Еко - водночас творець "високого постмодернізму" (сам письменник вважав, що міф про те, ніби люди хочуть читати легку літературу, створили видавці). "Постмодернізм - це відповідь модернізму: якщо вже минуле неможливо знищити, бо його знищення призведе до німоти, його потрібно переосмислити іронічно, без наївності", - підсумував він. До кінця життя італійський науковець вважатиме, що студентам і аспірантам не варто досліджувати сучасність, потрібно звертатися до вже перевіреного часом матеріалу. А проте щороку дедалі більше аспірантів у різних країнах світу обирають теми, пов'язані з сучасністю, де "бракує або бібліографії, або й сама тема сумнівна… Я отримую чимало дисертацій про мою творчість. Це божевілля! Як можна написати дисертацію про типа, який іще не вмер?". (Не сподівайтеся позбутися книжок!)
І ось, на жаль, письменник полишив земний світ.
У.Еко створив нові моделі людини, описав форми людської пам'яті, інтерпретації та репрезентації історії й ідеології. Попри певну наукову ригористичність, Еко став "масовим" автором: наклади його романів розійшлися у світі сотнями тисяч примірників. Він, серйозний дослідник-медієвіст і знавець середньовічної філософії, таки бавився в літературу. Якщо твердження, що "література - це гра", має слушність, то найперше воно характеризує творчість У.Еко - письменника, який міг собі дозволити написати "Ноніту", пародію на "Лоліту" Набокова, або ж прорахувати в романі, щоб читання пасажу, в якому герой іде від дверей до сходів, тривало рівно стільки, скільки знадобилося б на це людині часу в реальному житті. Проте гра в літературу в системі У.Еко має онтологічний характер. "Ноніта" - це твір і про різні виміри пам'яті. Часом здається, що людська пам'ять для Еко подібна до культури: вона має риси палімпсесту і є інтертекстуальною. Письменник не випадково описує психічний стан героїв, які втратили здатність пам'ятати "нормально". Проте ця мнемонічна ненормальність і викликає захоплення в читачів.
У розмові з Жаном-Клодом Кар'єром письменник наголошує на цікавому факті, який він свого часу підмітив, коли ще в 1960-х рр. працював над перекладом книжки "Мала наука. Велика наука" Дерека де Солла: в ХVII ст. наукові праці видавали таким темпом, що кожний справді добрий науковець міг ознайомитися з усіма ними. Нині ж "той самий вчений не може встигнути бодай ознайомитись із резюме опублікованих статей з кола його наукового зацікавлення". Для Еко світ сьогодення розвивається так, що людина втрачає над ним контроль, а людина, залюблена у книжку, часто опиняється на маргінесі. Епоха Гутенберга завершується маргіналізацією тих, хто вдумливо читає від А до Я, зіставляючи всі прочитані факти й осмислюючи кожне речення.
Проте часом найоригінальніші винаходи нагадують те, про що писали кілька століть до того. Письменник зізнається: "Я справді думаю, що численні винаходи нашого часу є конкретизацією дуже давніх мрій… Королівство тіней Вергілія передчуває часопростір Ейнштейна. Я перечитував якісь сторінки з описом цієї подорожі, кажучи собі, що Вергілій уже спускався у віртуальний світ, у нутрощі величезного комп'ютера, де хапливо блукають мовчазні аватари. Всі персонажі, яких можна зустріти в оцьому світі, вже були кимось або ж колись кимось стануть… Вергілій ніби передбачав віртуальний світ, яким ми зараз насолоджуємося. Оте сходження до Пекла - це дуже приваблива тема, що її світова література втілювала по-різному". ("(Не сподівайтеся позбутися книжок!)
Розуміючи, що кількість продукованого навколо тебе перевищує граничні норми "нормального" мозку, У.Еко вирішив, що більше не викладатиме, бо просто не має можливості осягнути все, що пишуть його колеги. Людина опиняється перед інформаційною катастрофою: епоха тотального тексту перетворилася на текстуальне жахіття, коли доводиться визнавати власну обмеженість, а отже, і власну непрофесійність (але також і потенційну непрофесійність своїх колег). Тепер, коли відкрито доступ до всього, ніхто не може бути певен, що знає все. Раніше науковець міг покласти все життя на те, щоб написати книжку, де кожна цитата чи посилання були б стовідсотково перевірені. Нині доводиться ставитися критично до всього, що пишуть і видають, бо наш світ - це така собі вселенська плутанина, яка не має ні початку, ні кінця. У.Еко часто наголошує на тому, що навіть рукописи письменників більше не мають "редакторських версій". Працюючи на комп'ютері, просто неможливо залишати після себе різні варіанти, скажімо, роману. Комп'ютер з'їдає різні версії, множачи щоразу щось нове, що є і не є тим, що було до цього.
Еко часто звертався до теми суспільного забуття, культури забування, бо одна з функцій пам'яті не тільки тримати знання, а й прощатися з ними. Інакше настає прокляття борхесівського Фунеса, який нічого не міг забути. Часом суспільство подає функцію забування у спотвореному вигляді: і тоді з'являється диктатура, цензура як прояв ідеології, що прагне заховати ім'я або подію. "Наприклад, вигадане римлянами damnatio memoriae. Свого часу Сенат прийняв damnatio memoriae, що полягало у посмертному приреченні особи на замовчування і забуття. Ішлося про те, щоби вилучити ім'я з державних реєстрів, прибрати всі статуї, які цю людину зображали, оголосити його день народження нещасливим днем". (Не сподівайтеся позбутися книжок!)
"Таємне полум'я цариці Лоани" - роман про проблематизовану пам'ять. Головний герой - міланський букініст Джамбатиста Бодоні, або ж Ямбо, - переживши інфаркт, втрачає пам'ять; якщо точніше - саме епізодичну пам'ять, яка відповідає за встановлення зв'язків між тим, ким людина була вчора і ким вона є сьогодні. Епізодична пам'ять - різновид експліцитної пам'яті поряд із семантичною (у людини є ще й імпліцитна пам'ять, завдяки якій ми запам'ятовуємо безліч речей, яких навчилися). Еко знайшов чудовий спосіб поєднати постмодерну рису з медичним проявом. Головний герой нічого не пам'ятає про себе, єдине, що він може, - весь час цитувати уривки з колись прочитаних текстів. У романі наведено сотні цитат з творів поетів і прозаїків різних епох. Чоловік, який усе життя читав книжки, втративши епізодичну пам'ять, перетворюється на палімпсест: це людина, якою керує паперова пам'ять книжок. В оригіналі перший розділ роману зіткано з речень, кожне з яких позначає різновид пам'яті.
"Таємне полум'я…" - роман про пошуки пам'яті. Ямбо вирушає у свій родинний маєток у Соларі, де провів дитинство, аби віднайти себе, повернути пам'ять. Він поринає в літературну археологію, проводячи по кілька днів на горищі за старими газетами, журналами, платівками… Все це має допомогти йому збагнути, ким він був як людина, що прожила шістдесят років. Саме в копирсанні Ямбо в минулому ми пізнаємо справжнього Еко - архіваріуса й енциклопедиста, який підготував читачеві справжню енциклопедію про фашистську Італію періоду Муссоліні. В одному зі сховків герой знаходить оригінальне шекспірівське ін-фоліо 1623 року - скарб для будь-якого колекціонера, який може принести мільйонні статки продавцеві. Зрештою, ця знахідка настільки збуджує його, що Ямбо знову впадає в кому - ймовірно, черговий інфаркт, імовірно, останній. Еко казав, що "хоч би якого персонажа письменник вигадав, так чи інак він буде вирощений з твого досвіду і твоєї пам'яті".
Філософська концепція роману "Празький цвинтар" пов'язана зі скандально відомим історичним (чи псевдоісторичним) документом, який, нібито, виник у Х ст. до н.е. і відтоді не лише провокативно впливає на свідомість народів, а й визначає події світової політики. Це - "Протоколи сіонських мудреців", де ідеться про світову єврейську змову, що визначає сюжетно-фабульний зміст роману. У цьому творі У.Еко пропонує нам невтішний опис світу: людство страждає на смертельну хворобу відчуження, ненависті, насилля. Форма роману - щоденникові записи, які веде старий фальсифікатор і таємний агент Сімоне Сімоніні, щоб повернути окремі спогади власного життя, втрачені через амнезію.
У романі "Номер нуль" ідеться про маніпуляцію заради місця у політичному бомонді: хтось вирішує тримати під контролем політиків і олігархів, наполегливо переконуючи, що без взаємовигідного симбіозу зі ЗМІ всім буде погано. Історія доволі повчальна і, по суті, актуальна для нас. Хоча події в романі розгортаються 1992 року, місток легко перекидається: нині медіа справді стали іншою реальністю, яка часто може заміщувати факти. Мабуть, усім нам не раз доводилося чути історії про політичних двійників, яких використовують із певною метою. Твір Еко про те, як медіа стали тією силою, що здатна або підтримувати цю брехню, або бути інструментом для її знищення, показуючи, що король голий, а двійник - це лише муляж, симулякр. Епоха гіпертрофованої інформаційності й екстатичної візуальності - логічне продовження газети "Завтра" (sic! наше "Сегодня", по суті, не відрізняється від концепції італійського видання, ну хіба тим, що ми кожного дня можемо спостерігати те, що оприявнюється в головах героїв роману У.Еко). Письменник часом грається із суспільними уявленнями ("немає жодних правил і немає жодного правильного режиму, якщо ти хочеш написати книжку") про норму, про "правильне" і "хибне". Він стверджує, що справжній фахівець не може бути енциклопедистом, бо інакше його спіткатиме величезна кількість "лакун", які відводитимуть від мети. Якщо ж іти до мети цілеспрямовано, то цих лакун буде значно менше. Звичайно, на перший погляд це видається правильним, проте сам У.Еко часто відходить від постулатів, які сам і проголосив. У романі "Номер нуль" письменник пропонує пародію на журналістику і, власне, газету, яка повинна бути найвизначнішим суспільно-політичним і культурно-інформаційним виданням Мілана. Політики брешуть, люди думають, що вони мають думку, а насправді ЗМІ формують їхнє ставлення до тієї чи іншої проблеми.
За тисячу років нічого у світі, по суті, й не змінилося. Хіба що в університетах на кафедрах не діти постають проти батьків, а батьки ненавидять дітей. Що ж, У.Еко, який відійшов від викладання, міг створити чудовий пасквіль на університетсько-академічне середовище, пишучи історію про нульовий випуск газети "Завтра". Та крім того письменник зазначав: "Я не маю жодного сумніву в тому, що будь-яка прочитана книжка змушує прочитати наступну".
Цей постулат Умберто Еко таки важливо час від часу перевіряти на практиці, згадуючи автора "Імені троянди" і "Маятника Фуко".
Любий онуче, вчи напам'ять…
Умберто ЕКО
Я не хотів би, щоб цей різдвяний лист був надто повчальним, у дусі де Амічиса, і проповідував би любов до наших ближніх, батьківщини, людства і тому подібних речей. Ти не став би до цього дослухатися (ти вже дорослий, а я застарий), бо система цінностей настільки змінилася, що мої рекомендації можуть виявитися недоречними.
Отже, я хочу дати тільки одну пораду, яка може придатися тобі на практиці зараз, коли ти користуєшся своїм планшетом. Я не радитиму тобі не робити цього, бо боюся здатися старим дурнем. Адже я і сам ним користуюся. Принаймні можу порадити не затримувати уваги на сотнях порнографічних сайтів, які демонструють сексуальні ігри між людьми, між людиною і тваринами. Не вір, що сексуальні стосунки зводяться до цих досить монотонних дій. Ці сцени задумували, щоб утримати тебе вдома, замість піти й познайомитися з реальними дівчатами. Припускаю, що ти гетеросексуал, а коли ні - прийми мої рекомендації на додачу до твоєї ситуації, але дивись на дівчаток у школі або на гральних майданчиках, бо вони кращі за телевізійних персонажів і колись подарують тобі більшу радість, ніж дівчата online. Вір мені, бо в мене більше досвіду (якби я тільки спостерігав за сексуальними іграми по комп'ютеру, твій батько ніколи не народився б, та й тебе не було б).
Але я не про це хотів з тобою говорити, а про хворобу, яка вразила твоє і попереднє покоління, яке вже вчиться в університетах. Я кажу про втрату пам'яті.
Це правда, що, коли ти захочеш дізнатися, хто такий Карл Великий або де розташоване місто Куала-Лумпур, ти зможеш натиснути на кнопку і негайно дізнатися про все з Інтернету. Роби це, коли тобі потрібно, але, отримавши довідку, старайся запам'ятати її зміст, щоб не шукати вдруге, коли ці знання тобі знадобляться у школі, наприклад. Погано, коли розуміння того, що комп'ютер може в будь-який момент відповісти на твоє запитання, відбиває у тебе бажання запам'ятовувати інформацію. Для цього явища наведу таке порівняння: дізнавшись, що з однієї вулиці на іншу можна дістатися автобусом або метро - а це дуже зручно, коли поспішаєш, - людина вирішує, що більше не мусить ходити пішки. Але якщо ти перестанеш ходити, то перетворишся на людину, яка вимушена пересуватися в інвалідному візку. О, я знаю, що ти займаєшся спортом і вмієш керувати своїм тілом, але повернімося до твого мозку.
Пам'ять подібна до м'язів твоїх ніг. Якщо ти перестанеш її тренувати, то вона втрачає пружність, і ти (говоритиму прямо) перетворишся на ідіота. Крім того, усіх нас у старості може вразити хвороба Альцгеймера, і один зі способів уникнути цієї неприємності полягає у постійному тренуванні нашої пам'яті.
Ось мій рецепт. Щоранку виучуй якийсь короткий вірш, як змушували нас робити в дитинстві. Можна влаштовувати змагання з друзями на кращу пам'ять. Якщо тобі не подобається поезія, ти можеш запам'ятовувати склад футбольних команд, але маєш знати гравців не тільки команди Римського клубу, а й гравців інших команд, а також їхні колишні склади (уяви собі, я пам'ятаю імена гравців Туринського клубу, які були на борту літака, що зазнав катастрофи на пагорбі Суперга: Бачигалупо, Балларін, Марозо та ін.). Змагайтеся в тому, хто краще пам'ятає зміст прочитаних книжок (хто був на борту "Еспаньйоли", коли вона вирушила на пошук острова скарбів? Лорд Трелоні, капітан Смоллетт, доктор Лівсі, Джон Сільвер, Джим…). З'ясуй, чи пам'ятають твої друзі імена слуг трьох мушкетерів і д'Артаньяна (Грімо, Базен, Мушкетон і Планше)... А якщо не хочеш читати "Трьох мушкетерів" (хоча не знаєш, що при цьому втрачаєш), то влаштуй подібну гру з книжкою, яку прочитав.
Це здається грою, та це і є гра, але ти побачиш, як твоя голова наповниться персонажами, історіями і різними-різними спогадами. Ти запитаєш, чому колись комп'ютер називали електронним мозком. Це тому, що за його модель було взято твій (наш) мозок, але в людського мозку більше зв'язків, ніж у комп'ютера. Мозок - це такий комп'ютер, який завжди з тобою, його можливості розширюються в результаті вправ, а настільний комп'ютер після тривалого використання втрачає швидкість і за кілька років потребує заміни. А твій мозок може прослужити тобі до 90 років, і в дев'яносто, якщо його тренуватимеш, ти пам'ятатимеш більше, ніж пам'ятаєш зараз. До того ж він безплатний.
Потім є ще історична пам'ять - вона не пов'язана з фактами твого життя чи з тим, що ти прочитав. Вона зберігає події, які відбулися до твого народження.
Сьогодні, якщо вирушаєш до кінотеатру, ти маєш прийти до початку фільму. Коли фільм починається, тебе ніби весь час ведуть за руку, пояснюючи, що відбувається. У мої часи можна було увійти до кінотеатру в будь-який момент, навіть посеред фільму. Безліч подій сталося до твого приходу, і доводилося домислювати - а що ж відбувалося раніше? Коли фільм починався спочатку, можна було побачити, чи правильна твоя реконструкція. Якщо фільм подобався, можна було залишитися і подивитися його ще раз. Життя нагадує перегляд фільму в мої часи. Ми народжуємося в момент, коли вже відбулося безліч подій упродовж сотень тисяч років, і важливо зрозуміти, що ж трапилося до нашого народження. Це потрібно для того, щоб краще зрозуміти, чому сьогодні відбувається стільки нових подій.
Нинішня школа (крім твого власного кола читання) мала б навчити тебе запам'ятовувати те, що відбулося до твого народження, але їй це погано вдається. Різні опитування показують, що нинішня молодь, навіть університетська, народжена 1990 року, не знає, а можливо не хоче знати, що відбувалося 1980-го, не кажучи вже про те, що було 50 років тому. Статистика каже, що коли молодих людей запитують, хто такий Альдо Моро, вони відповідають, що він очолював "Червоні бригади", а насправді він був убитий членами цієї підпільної ліворадикальної організації.
Діяльність "Червоних бригад" для багатьох залишається таємницею, а тим часом вони були присутні на політичній сцені лише 30 років тому. Я народився 1932 року, через 10 років після приходу фашистів до влади, але я знав, хто був прем'єр-міністром за часів маршу на Рим. Можливо, у фашистській школі мені розповіли про нього, щоб пояснити, яким нерозумним і поганим був цей зміщений фашистами міністр ("боягузливий Факта"). Нехай так, але я знав про це.
Та облишмо школу. Нинішня молодь не знає артисток кіно двадцятирічної давності, а я знав, хто така Франческа Бертіні, яка знімалася в німому кіно за 20 років до мого народження. Можливо це тому, що я гортав старі журнали, звалені в коморі нашого будинку. Я і тобі пропоную гортати старі журнали, бо це допомагає зрозуміти те, що відбувалося до твого народження.
Але чому так важливо знати про події далекого минулого? Тому що часто ці знання допомагають зрозуміти перебіг нинішніх подій і в будь-якому випадку, як знання складу футбольних команд, допомагають збагатити нашу пам'ять.
Врахуй, що ти можеш тренувати свою пам'ять не тільки за допомогою книжок і журналів, а й за допомогою Інтернету. Він придатний не тільки для того, щоб потеревенити з друзями, а й для вивчення світової історії. Хто такі хети і камізари? Як називалися три кораблі Колумба? Коли вимерли динозаври? Чи був штурвал у Ноєвого ковчега? Як називався пращур бика? Сто років тому водилося більше тигрів, ніж зараз? Що ти знаєш про імперію Малі? Хто розповів про неї? Хто був другим Папою в історії? Коли створили Міккі Мауса?
Я можу продовжувати ставити запитання до нескінченності, і вони стали б чудовими темами для дослідження. Усе це треба пам'ятати. Настане день, і ти постарієш, але відчуватимеш, що прожив тисячу життів, ніби брав участь у битві при Ватерлоо, був присутній при вбивстві Юлія Цезаря, побував там, де Бертольд Шварц, змішуючи в ступці різні речовини, пробував отримати золото, а випадково винайшов порох і злетів у повітря (так йому й треба!). А інші твої друзі, які не прагнуть збагатити свою пам'ять, проживуть тільки одне власне життя, монотонне й позбавлене великих емоцій.
Отже, збагачуй свою пам'ять і завтра вивчи напам'ять La Vispa Teresa.