Сьогодні знайти у мережі добрий веселий мультик рідною мовою - вже не проблема. Але ж серед них не так і багато стрічок вітчизняного виробництва.
Українська анімація, якій нинішнього року виповнюється 90, поки що, на жаль, не набула тих розмаху й популярності, які їй належало мати. Уявіть, аби на україномовних, мудрих і веселих мультиках виховувались ті, хто піддався примітивній пропаганді. Навряд чи вони б так легко пустили в серце ненависть до України! Та, на жаль, українські мультики були і значною мірою досі залишаються рідкісним явищем у нашому інформаційному та мистецькому просторі.
Про одного з творців перших українських мультиків - Євгена Горбача я недавно дізналася від його доньки. Маріанна Дорошенко, викладач Кіровоградського музичного училища, більшу частину життя прожила в нашому місті й лише останніми роками наважилася публічно розповісти про батька.
Шлях до моря
Можливо, багатьом, особливо молоді, це видасться дивним, але зі слів Маріанни Дорошенко чітко зрозуміло: її батько, художник, а свого часу - й режисер мультиплікату Євген Горбач прожив життя, постійно остерігаючись тодішньої влади. Він не був репресований, але був, фактично, відлучений від улюбленого заняття і не зміг повною мірою творчо самореалізуватися.
…З дитинства Євген Горбач, який народився на початку минулого століття на Чернігівщині, був сиротою. Виховувався в родині дядька. Щасливою випадковістю (?) стало те, що у Борзні, де він тоді жив, при церковно-приходській школі діяв клас малювання, де викладав учитель Лазарчук. І всі розуміли, що одним із його найкращих учнів був саме Євген Горбач, який мав би продовжувати власне навчання й удосконалення. Але звідки в сироти гроші? Навчався в місцевій школі садівників. І одного дня… Зі слів батька розповідає Маріанна Євгенівна:
- Йому виповнилося тоді 17. У певний момент сильно захотів побачити море (він його дуже любив, і навіть остання його картина, що так і залишилася недописаною, називалася "Море"). Грошей, звісно, не було. І він прилаштувався між вагонами пасажирського поїзда й, фактично, назавжди залишив своє рідне містечко. У деталі про той період життя батько не вдавався, але казав, що міг тоді стати ким завгодно, аж до того, що опинитися у злочинному світі. Але якийсь моральний стержень стримав його, врешті він потрапив до Києва й зумів вступити до художнього інституту.
Певна річ, наука давалася дуже нелегко в матеріальному плані, але його наставником був славнозвісний Федір Кричевський, який прилучив юнака до високого художнього мистецтва.
…Свиня з георгіївською стрічкою та шаблею при боці
Так сталося, що після закінчення інституту він увійшов до складу групи, яка розпочала виробництво анімаційних фільмів на студії "Українфільм" Київської кінофабрики. Працював у одній групі з Іполитом Лазарчуком, сином учителя малювання, який у ранній юності пророкував йому мистецьке майбутнє.
Художні мультфільми в Україні почали виготовляти на Одеській кіностудії наприкінці 1920-х років. Перший метод - шарнірний. Наступний крок у розвитку вітчизняної мультиплікації - мальовані картини на целулоїдних аркушах. Не треба пояснювати, якою трудомісткою була ця робота. Кожен рух героя треба було змалювати на окремому аркуші. Але молодим художникам, серед яких був і Євген Горбач, довелося довго добиватися від керівництва Київської кінофабрики дозволу на роботу над мальованими мультфільмами. Певна річ, сам процес не міг просуватися швидко. Але вже перші роботи - "Мурзилка в Африці", "Тук-тук та його товариш Жук" мали великий успіх і розголос у пресі.
"Тук-тук", очевидно, став улюбленцем тодішньої малечі, бо група незабаром знімає продовження цього мультика - "Тук-тук у зоопарку" та "Як Тук-тук город свій доглядав і з свинею воював".
Не слід забувати, що, крім матеріальних та творчих проблем, тоді (30-ті роки - пік політичних репресій!) легко було потрапити під ідеологічний коток. У статті Г. Лойка "Рисований фільм в Україні" (журнал "Радянське кіно" за жовтень-листопад 1935 р.) згадуються фільми "Українізація" і "Білочка та миша", які визнано ідеологічно шкідливими, останній, зокрема, як зазначає автор, мав тенденції куркульської ідеології.
Дуже дивно, що такої ідеології пильнувальники не добачили у мультфільмі "Як Тук-тук город свій доглядав і з свинею воював". У цій же статті стисло переказано сценарій: "300-400 метрів плівки розповідають про те, як хлопчик Тук-тук разом зі своїм вірним приятелем собачкою Жуком доглядали і пестили свій город, як тупорила з косими і вузенькими очима Свиня з георгіївською стрічкою, орденською планкою та шаблею при боці разом із хитрим Лисом позаздрили на врожай Тук-тукового городу. Відбувся перед палацом свині бундючний парад жуків, мишей, гусениць. Але Тук-тук підготувався до нападу".
Тільки цього короткого уривка досить, аби зрозуміти: в Росії цей мультфільм нині був би заборонений. Але у 30-х роках він мав успіх. Та дирекція кіностудії, замість того, щоб його розвивати, розбила творчу групу на кілька підгруп, чим створила додаткові труднощі. Але Євген Горбач, Семен Гуєцький та Іполит Лазарчук наполегливо вивчали досвід мультстудій тодішнього Союзу і методи роботи Волта Діснея, творами якого щиро захоплювались. Вони хотіли творити об'ємні й кольорові мультфільми. Наприкінці 1936 р. журнал "Радянське кіно" повідомляв: "На Київській кіностудії ведеться підготовка до виробництва кольорового мультиплікату. Роботу доручено режисеру Є.Горбачу".
І такий фільм з'явився. "Лісовий договір" ("Казка") був першим звуковим кольоровим українським мультфільмом, тим більше й музика до нього створювалася на основі українських народних пісень. Та саме тоді у пресі з'явилися критичні статті про роботу мультицеху. Критикували за затримки в роботі, відсутність добрих сценаріїв, за нібито слабку режисуру. Можливо, через це, аби не доводити справу до репресій його працівників (адже публічна критика тоді була майже рівнозначна вироку!), діяльність мультицеху згорнули. У Москві, звісно, працювала своя анімаційна студія. І дуже довго ніхто й не згадував, що в Києві теж успішно творили і було налагоджено виробництво українських мультфільмів. Аж у 1959 р. Іполит Лазарчук відновив цех художньої мультиплікації на Київській кіностудії. Його справу продовжили Ірина Гурвич, Давид Черкаський, Володимир Дахно та інші.
"У нашому дворі стукачі були точно"
Після закриття цеху мультиплікації Євген Горбач залишився працювати на кінофабриці. З початком війни він разом із її колективом був евакуйований. Вийшло так, що родина залишилась у Києві, бо ж тоді вважалося, що все це не надовго, буквально на місяці, а то й тижні. Маріанна Євгенівна пам'ятає ті роки, як їм із матір'ю довелося тинятися по довколишніх селах, жити в бараку, бо окупанти вигнали з квартири. У 1944-му вони повернулися до Києва й поселились на Лук'янівці у старому будинку, виділеному для художників та скульпторів. Це були комунальні квартири, їхня містилась у напівпідвалі. Поряд була дача Хрущова.
Маріанна Євгенівна пригадує, що атмосфера тодішнього життя і, зокрема, їхнього двору була просякнута страхом та стукацтвом. Батьки наказували дітям, аби міцно тримали язик за зубами, взагалі у присутності дітей намагалися не говорити про щось хоч трохи значиме. Дітей прямо попереджали, що в їхньому дворі точно є стукач, і не можна нічого розповідати про те, що діється чи говориться вдома.
Очевидно, Євген Горбач не бачив для себе творчих перспектив у кіновиробництві чи просто намагався відійти подалі в тінь, аби не піддавати загрозі репресій себе та родину. Він знайшов роботу ретушера-художника у видавництві "Радянська школа".
Але художньої творчості не полишав. Він малював і створив чимало картин. Його ще довоєнна картина "Обшук Шевченка в Оренбурзі" й нині прикрашає музей поета в столиці. Та підсвідомий страх, очевидно, постійно стримував його. І, як з'ясувалося через багато років, не дарма. Тільки позаторік у Києві відбулася виставка свого часу заборонених і знайдених науковцем-мистецтвознавцем Юлією Литвинець у спецсхоронах колишнього КДБ свого часу заборонених картин. Серед них знайшлася й робота Євгена Горбача "На склодувному заводі". Вона виконана у дещо модерністському стилі, і це, мабуть, стало підставою для її арешту. Художник, очевидно, це знав, але в родині нікому не розповідав.
Та Маріанна Євгенівна тепер пригадує, що батько в певний момент змінив свій художній стиль і став писати переважно пейзажі, хоча мав задуми батальних, сюжетних полотен. Вони лишились нереалізованими, бо мусив постійно остерігатись. Одного разу донька, зачарована чудовим надвечір'ям, яскравими кольорами, що їх творило призахідне сонце, сказала:
- Тату, напиши це!
Та батько сумно відповів:
- Ні, скажуть - такого не буває.
За життя Євгена Горбача не відбулося жодної його виставки, хоча він був членом Спілки художників і мав усі підстави організувати власну виставку. Але не хотів цього, очевидно розуміючи, що не зміг сповна розкрити свої здібності й талант. Після його смерті на початку 1980-х, з ініціативи вдови художника, в Києві відбулося три виставки його картин.
Художник Євген Горбач, за словами його доньки, був дуже терплячим, мудрим, скромним, майстровитим. Ще в студентські роки власноруч зробив бандуру і навіть організував самодіяльне тріо. Якби він мав можливість вільно і без перешкод працювати на ниві мультиплікації, можливо, створив би цілу плеяду неповторних героїв дитячих мультиків з українським національним колоритом, які б могли стати оберегами багатьох юних душ. Але тодішній країні це було непотрібно. І він пішов із життя нереалізованим та забутим. Але ми мусимо про все це пам'ятати, щоби не марнувалися нинішні і майбутні таланти.