Ім'я історика театру, журналіста, перекладача і педагога Петра Тернюка (1908-1982) українському читачеві відоме. Серед його найзначніших досягнень називають переклад роману Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері" та близько сорока п'єс з білоруської, чеської, польської та інших мов. Тернюкову інтерпретацію цього визначного твору Гюго фахівці називають найвишуканішим, найдосконалішим з усіх повоєнних перекладів українською. Однак історія замовчала наявність ще одного автора перекладу - його дружини Марії Тернюк. Талановиту перекладачку, поетку, людину з великої букви. Саме вона досконало володіла французькою мовою, бо вдосконалювала її не деінде, а в самій Сорбонні.
Чи не єдиний зафіксований доказ, який підтверджує наявність співавтора перекладу, - дарчий напис на книжці четвертого за ліком видання "Собору Паризької Богоматері" завідувачеві кафедри романських (згодом - французької) мов Львівського університету доценту Остапові Домбровському:
"Вельмишановному і дорогому Остапові Августовичу з глибокою подякою за консультативну допомогу при створенні цього перекладу та з найкращими побажаннями до ювілею й на довгі роки поза цим.
Марія і Петро Тернюки
12 жовтня 1976
Київ"
У родині Тернюків та колі їхніх друзів ніяких секретів з того, що твір Гюго перекладала саме Марія Тернюк, не робили. Але так склалися тоді обставини, що у книжці мало значитися лише авторство Петра Тернюка.
Історія цього перекладу започаткувалася 1930 р., коли Марія Федусевич (дівоче прізвище) щойно закінчила третій курс французької філології у Львівському університеті і вирішила вдосконалити мову на курсах учителів, організованих при Сорбоннському університеті в Парижі. А, як відомо, Сорбонна розташована неподалік острова Сіте, окрасою якого був собор Паризької Богоматері. Тож півтора року вона ходила повз нього і, зрозуміло, не могла не перейнятися його величчю.
В автобіографії, написаній у Києві 6 вересня 1952 р. для відділу кадрів Інституту мовознавства ім. О.Потебні Академії наук Української РСР, Марія вказала: "1931 року я повернулася до Львова і продовжувала навчання в університеті. Склавши всі курсові іспити, я почала писати дипломну працю, але не мала змоги її закінчити, бо 1933 року, незадовго до державних дипломних іспитів, я, виступаючи як свідок на одному з процесів, відмовилася давати свідчення польською мовою і говорила українською, що польські фашистські організації визнали за "демонстрацію протесту" і примусили мене покинути університет".
Що ж відбулося насправді і чого Марія не могла написати в той час?
Світло на події проливає адвокат Степан Шухевич у книжці "Моє життя. Спогади", виданій у Лондоні 1991 р. За його словами, Марія тоді була активною членкинею ОУН. Прямих доказів її участі у підпіллі польська влада не мала, тому й не могла запроторити Марію до в'язниці, як це вчинила з її товаришкою Вірою Свенціцькою, але могла викинути дівчину з університету, що й зробила.
1935 р. у житті Марії відбуваються зміни - вона виходить заміж за інженера-лісівника Андрія П'ясецького. Кілька років вони живуть тихо й мирно. У 1934 р., ще під час листування з Марійкою, її майбутній чоловік, видатний фахівець з лісового господарства, висловив побажання, щоб вона зайнялася наукою і, зокрема, перекладами з французької, яку знала досконало.
З приходом до Львова радянської влади Андрія П'ясецького "носять на руках", його цінують як фахівця, дають посаду доцента "Львівської політехніки". До нього з Києва приїздить Петро Погребняк, майбутній академік, віце-президент Академії наук УРСР. Він допомагає П'ясецькому із захистом дисертації, організовує видання його книжки "Загальний нарис природничо-історичної районізації лісів західних областей України".
Та коли настає червень 1941 р., Петра П'ясецького, як і Петра Франка, Кирила Студинського та багатьох інших інтелігентів, заарештовують, щоб вивезти на схід України. Проте П'ясецького не встигли вивезти, бо наприкінці червня 1941 р. його звільнили німці. Разом зі своїм тестем Юліаном Федусевичем він увійшов до складу уряду Ярослава Стецька. Невдовзі його призначають опікуватися Янівськими лісами, що поблизу Львова. Від нього вимагають вирубки лісу для потреб фронту, та він виступає категорично проти. Закінчилося тим, що 1942 р. його заарештовують, тримають півроку у в'язниці і, незважаючи на всі зусилля дружини врятувати чоловіка, розстрілюють як заручника.
3 лютого 1943 р. сестра Андрія П'ясецького Нома (Олександра) пише Марії: "Ти скільки пережила, що якби передала все це на папері, вийшов би пам'ятний спомин для поколінь".
Та доля подарувала Марії ще одну дорогу їй зустріч. Трапилося це під час її відвідання табору для військовополонених червоноармійців, влаштованого на території Цитаделі у Львові. Полонені голодували. Комітет жінок, створений за участі Марії П'ясецької і очолюваний нею, вирішив допомогти їм не померти з голоду. Для цього вони навіть підкупили коменданта табору. Саме в таборі вона й знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком - військовополоненим червоноармійцем Петром Тернюком. Коли ж німці переводять табір у Німеччину, Марія продовжує листуватися з ним.
Після війни сліди Петра Тернюка несподівано губляться на довгі три роки. Вочевидь, як це часто тоді траплялося, він пробув цей час у радянських концентраційних таборах. У 1948 р. він несподівано з'явився у Львові. Зустрівшись, Марія і Петро їдуть до невеликого районного містечка Миколаєва над Дністром, де місцевий парох о. Володимир Федусевич, рідний Маріїн дядько, дає їм шлюб. У 1949 р. подружжя переїжджає до Києва. Цього ж року Марія поховала свого батька Юліана, і її, крім спогадів, нічого більше у Львові не тримає. У Києві Петро Тернюк займається кінематографом, а Марія викладає в університеті.
Від 1 вересня 1952 р. Марія не працювала рівно дев'ять років - до 1 вересня 1961-го. Звільнилася за власним бажанням. Справжня причина невідома - в автобіографії писала, що хворіла. До відділу кадрів Київського педінституту потрапив висновок комісії лікарів Центральної курортної поліклініки Києва від 26 серпня 1952 р., де написано: "В дальнейшем должна быть длительное время под наблюдением невропатолога, в настоящее время педагогическую деятельность должна оставить на длительное время". Імовірно, не останню роль у втраті роботи відіграли біографічні моменти, про які щойно йшлося. Не прийняли Марію і до Інституту мовознавства ім. О.Потебні, куди вона подавала документи, хоча її робота там не була б пов'язана з викладанням. Не допоміг і лист директора інституту академіка Л.Булаховського, який був другом сім'ї, до президії АН УРСР із проханням зарахувати М.Тернюк на посаду наукового працівника як одного з кращих знавців французької мови та літератури в Радянському Союзі.
Та вона не дармувала. Підготувала дисертацію (захистила її аж 1972 р.), продовжувала вдосконалювати переклад українською "Собору Паризької Богоматері". Формально ж перекладачем вважався її чоловік Петро Тернюк - мабуть, знову ж таки з огляду на біографію Марії. У 1952-1970-х рр. книжка перевидавалася кілька разів загальним накладом понад 120 тис. примірників і була шалено популярною. "Собор Паризької Богоматері" вважався взірцем перекладу. Твір був рекомендований для позакласного читання в усіх школах УРСР.
Те, що на титульній сторінці було зазначено ім'я лише одного перекладача, близькі знайомі й рідні сприйняли спокійно. Так було треба. Високу якість перекладу пояснювали тим, що в перекладі подружжя доповнювало одне одного. Марія досконало володіла французькою, а Петро був чудовим літератором, мовознавцем і стилістом.
На жаль, Віктор Гюго став єдиним французьким письменником, який удостоївся уваги Тернюків. Правда, окрім французького роману, Петро Тернюк переклав українською ще безліч різних п'єс. Загалом він відпрацював у театральній царині майже 65 років.
Після дев'ятирічної перерви, 1 вересня 1961 р., Марія повернулася на колишнє місце роботи - на кафедру французької мови Київського державного педагогічного інституту викладачем (з 1972 р. вона - кандидат філологічних наук, з 1975-го - доцент). Звідти й вийшла на пенсію 21 липня 1980 р. Відомо, що після смерті о. Володимира Федусевича (1962 р.) вона більше не приїздила до Миколаєва над Дністром і тільки кілька разів принагідно відвідувала Львів. Померла 4 грудня 1985 р.. Похована на Байковому кладовищі в Києві.