Максим Стрихар зустрічає мене без ряси, з нашивкою "Укроп" на лацкані жилетки. Він упевнений, що Бог завжди допомагав йому знайти свій шлях. Захоплення археологією та історією, участь у розкопках, дослідних експедиціях і реставраційних роботах зумовили несподіваний поворот його долі - він вступив до семінарії. Зараз у священнослужителя дружна сім'я, міцна віра й улюблене заняття - посада реставратора в одному з головних національних заповідників України "Софія Київська". Вільний же час… Який вільний час? Він же весь його присвячує волонтерській роботі, спілкуванню з пораненими бійцями у шпиталях і поїздкам в АТО.
Від бунтаря до священика
Максим Стрихар народився 1967-го в Києві в традиційній радянській родині - ні про яку релігію мови тоді не було. Батьки - вихідці зі Східної України (батько з Донецька, мати з Харкова) - познайомилися в експедиції на іншому кінці країни. В 1950-х працювали лісоуправителями. Потім молоде подружжя відправили на службу в Тюмень, а незабаром дали квартиру вже в центрі української столиці.
Максим буквально через день після випускного зі школи завербувався з другом в експедицію в Херсон. Тоді він залишив рідну домівку на три роки заради свого головного захоплення - археології. Саме цій справі збирався присвятити все своє життя. Експедиція на півдні України тривала близько трьох років. Священик із захватом розповідає, як пізнавав ази ремесла: "У нас був чудовий керівник, як тепер кажуть, із позивним "Барин" - Геннадій Євдокимов. Він навчив нас, що таке розкопки, як правильно креслити, систематизувати інформацію". Після експедиції Максим улаштовується в Інститут археології, а згодом переходить у Музей Києва, відділення "Київ підземний", де починається нова віха в його кар'єрі - вивчення печер.
Та юнак вирішує за всяку ціну вступити на історичний факультет, а паралельно працює техніком в інституті "Укрпроектреставрація".
У вільний час він займається громадською діяльністю. У середині 1980-х з'являється група "Спадщина".
- Тоді нам подобалося "захоплювати" будинки, не пускати туди міліцію, робити там ремонт своїми руками або розбирати старовинні печі, які, звичайно, зносили разом з будинками, і передавати їх у музеї, - розповідає він з блиском в очах. - Тоді до групи "Спадщина" входили хлопці віком від 16 до 20 років. Тепер багато з них стали успішними людьми - архітекторами, кінорежисерами, рекламістами.
Зрозуміло, що таку "контроверсійну діяльність" радянська влада не вітала. Точкою кипіння стала акція, проведена за підтримки Української Гельсінської групи, коли її учасники вийшли в День Києва на вулиці Подолу, щоб зібрати підписи киян проти знесення пам'яток архітектури. Акцію "зачистили" у найкращих традиціях совка, пов'язавши активістів і поставивши їх на облік у КДБ. На домашні телефони "неблагонадійних" встановили прослуховування, а Максима Стрихаря, як одного з організаторів заходу, зобов'язали до щотижневих звітів про діяльність і плани організації на "побаченнях" із секретарем Подільського райкому партії Іваном Салієм. За неявку погрожували згорнути діяльність "Спадщини". "Це тепер він став лояльним, втратив колишню владу, був київським мером і, начебто, зовсім не комуніст, - коментує священик. - Хоча будь-яка людина може змінитися, переосмислити свої життєві позиції". Тоді ж з легкої руки функціонера Стрихар втратив посаду й надію вступити на істфак, оскільки факультет мав ідеологічне значення.
Максим іде на заочне відділення геологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка. Вивчення печер стає одним з головних його занять. Це захоплення приводить і до святих місць - печер Лаври. 1991-го, у 24 роки, він вирішує прийняти хрещення. Саме в Лаврі Стрихар здобуде кваліфікацію реставратора кераміки й уперше почує запитання: "Чи не думав ти про те, щоб стати священиком?" Але це буде згодом. У той період ревний археолог і дослідник не відмовлявся від жодної цікавої роботи. Звіринецькі печери, печери в Китаєві, хутір Вільний, Лаврські печери, Волинь - майже всю Україну охопив.
Тоді ж він потрапляє в церковний журнал "Камо грядеши", де працює фотографом, а іноді й співавтором журналістів. Настоятелем церкви був отець Олександр Криницький, він і запропонував Максимові рукопокладання. Працюючи в Лаврі й бачачи всі негативні моменти серед чернецтва, Стрихар не плекав жодних ілюзій щодо Московського патріархату й того, що діялося там серед духівництва. Тому вступ до семінарії при Лаврі постійно відкладав. Але невдовзі неочікувано відкрив для себе УАПЦ.
2004-го Максим потрапляє на роботу до тервиборчкому Харкова й після знайомства з Харківським єпископом ухвалює остаточне рішення. "Я побачив, що це справді віруючі люди, там немає фарисейства й дворушництва, з якими я зустрічався раніше, - душа лягла", - ділиться священик. Стрихар став священиком Полтавсько-Харківської єпархії. Працював також у дитячому притулку Києва, а зараз у військовому шпиталі займається "неформальним" капеланством.
Священна війна
На фронті священик буває у міру потреби - щойно набереться машина з допомогою. З військовими спрацювалися з волі випадку. В січні до представників парафії при Київському військовому шпиталі звернулися з проханням про допомогу. Бійці окремого танкового батальйону залишилися без нічого: не було ні зимового обмундирування, ні теплих спальників і наметів, ні грубок при температурі мінус 23. На розкручування волонтерської групи, яка могла б допомогти, потрібен був час, а у священиків уже був досвід роботи, і їм було легше. "Все дуже дорого, - каже Стрихар. - Один комплект форми - 500 грн. Одягти батальйон з 300 осіб - це шалені гроші, а в танкістів форма постійно летить, бо швидко брудниться".
Допомогти закликали й американські парафії - духовний очільник Автокефальної православної церкви перебуває в США. Однак поки що зібрана ними допомога більш ніж скромна - люди жертвують здебільшого по кілька доларів. Більші суми передає діаспора.
На окремому танковому батальйоні священнослужитель не зупинився. Минулого тижня з напарником-водієм возив допомогу в батальйон "Дніпро-1", 28-му бригаду, охоплюючи район Пісків, Красногорівки, Волновахи, Маріуполя...
Крім матеріальної допомоги, Стрихар завжди готовий підтримати бійців морально. Нещодавно його парафія навіть випустила молитовник воїна. Священик демонструє книжечку кишенькового розміру, куди входять найкоротші молитви (їх можна читати перед сном або перед боєм), а також поради психологів про виживання в екстремальних умовах. Тут-таки вказано й номери гарячої лінії психологів. "Людина в разі потреби може отримати кваліфіковану допомогу, а не напиватися", - наголошує священик.
- На війну все-таки мають іти тільки ті, хто справді до неї готовий. Вони повинні проходити спеціальні тести на фізичну й психологічну готовність. Людині часто психологічно важко, що її призивають через військкомат, і не завжди це відбувається м'яко. А після цього люди починають різати вени, пити з ранку до вечора й стріляти по своїх. Навіщо це потрібно? Найчастіше, відправляючись на фронт, хлопці не розуміють, що ведуть реальні бойові дії не більше 15% бійців - інші забезпечують тил.
Хоча загалом настрій у солдатів досить бадьорий, але ставлення до релігії - різне. Передусім це пов'язано з різноманіттям конфесій: якби вони були всі однакові, було б набагато простіше, але через те що деякі конфесії ще й не визнають одна одну, можуть виникати конфліктні ситуації. Часто при освяченні від солдатів можна почути запитання: "Від якого ви патріархату?" Втім, найменш бажані гості - це представники Московського патріархату. Нещодавно навіть виник інцидент, коли представники МП намагалися доправити допомогу бійцям у Рівне, а їх не захотіли пускати. Священикам довелося буквально прориватися, щоб віддати привезені пожертви. Тож чи добра та допомога, що йде насильно, а потім на ній іще й піаритимуться?
Адже довіра бійців є ключовим моментом. Тому закон про капеланство, ухвалений Верховної Радою, не можна назвати ідеальним: підпорядкування церкви державним структурам не доведе до добра. Церква не має бути формальною, мирською організацією, яка значиться при якомусь батальйоні. Допомога повинна здійснюватися за покликанням, тоді й бійці це відчуватимуть.
Віруючих на фронті чимало. У батальйоні "Дніпро-1" навіть знайшовся боєць, який дотримувався посту. Я йому кажу: "Вам гріх поститися, ви ж на позиціях, вам слід набиратися сил!" А він відповідає з усмішкою: "Так ми й так живемо тут як ченці: під землею, жінок немає".
Загалом, робота священнослужителів і фахівців-психологів має бути взаємодоповнювальною. Перебуваючи в екстремальних умовах, постійно бачачи кров, горе й сльози, людина потребує підтримки від Бога або поради психолога. А якщо ні, то внутрішній заряд висихає, і можуть виникнути серйозні розлади. Проблеми можуть бути і в священиків, адже відсоток віри у всіх різний, і у фахівців, що працюють не за бажанням, а в наказовому порядку.
Історична амнезія
Священик виділяє й низку запитань стосовно культурної політики держави, зокрема щодо збереження пам'ятників і визначних пам'яток. За його словами, робота археологів і реставраторів найчастіше настільки ж цікава й захоплива, наскільки й марна. Найбільші проблеми - у заповідниках. Максим Стрихар розповідає, що "золотих часів" для Софії не було вже давно.
У своїй роботі реставраторові кераміки часто доводиться використовувати матеріали, що залишилися ще з часів Радянського Союзу. Звичайно, трапляються разові вливання з боку київської адміністрації, але - за залишковим принципом, а тому покривають видатки тільки на найпотрібніше. Не йдеться і про створення умов для зберігання пам'яток. Майстерня реставратора не витримує навіть радянських стандартів. Невелика кімната зі стелажами й кілька столів із настільною лампою - ото й усе обладнання. Майстер розповідає, що для роботи потрібні хороше освітлення, витяжки, бо робота часто пов'язана з використанням хімікатів… Та й самі хімікати теж потрібні.
Не кращі умови і у фондах, де зберігаються експонати, і у виставкових залах. Іноді реставрувати ту чи іншу знахідку просто немає сенсу - через неправильне зберігання вона псується ще більше.
- Під склепіннями "Софії Київської" зберігається стільки експонатів, що їх вистачить на кілька поколінь реставраторів. Оскільки реставраційний відділ невеликий - один кераміст, четверо графіків і два реставратори монументального мистецтва, а фінансування майже нульове, у заповіднику невивченими й неопрацьованими зберігаються експонати, знайдені ще до революції минулого століття. Багато знахідок - з часів розкопок на території "Софії" в 30-х і 80-х роках ХХ століття. Крім того, чимало предметів було знайдено на розкопках 2014 р.
Саме реставрацією скла й кераміки із цих знахідок займається нині Максим Стрихар. Скло відправили на хімічну експертизу до Литви, бо в Україні її не роблять. Це дасть можливість датувати експонати, визначити, якого вони походження - варязького, візантійського чи місцевого виробництва. До речі, на наступний рік заплановано роботу в рамках спільного гранта. Стрихар каже, що, оскільки Україна колись мала спільні території з Великим князівством Литовським, у них були спільні традиції склоробства, тому в литовців є тут інтерес. Перспективні в цьому плані для України і поляки з білорусами. Раніше священик підтримував добрі стосунки і з Москвою, але тепер усі зв'язки обірвалися.
- Реставрація - річ доволі дорога. Щоб зберегти пам'ятку, треба вкласти в неї більше, ніж вона коштує в принципі. Якщо пам'ятки нам не потрібні, тоді мусимо визнати, що ми - країна на рівні якоїсь ісламської держави, а отже, все знищуватимемо. Хоча надія все-таки є - нині при заповіднику створюється опікунська рада, яка залучатиме меценатів і якісь уливання. Альтернативою, - жартує священик, - може бути хіба що звичка високопосадовців молитися, і, бажано, щоб вони робили це не тільки в храмах, а й біля всіх пам'яток. Під їхній приїзд часто роблять ремонти. Поки що вся ця сфера працює на показуху. Навіть реставрацію будинків завжди починають з фасадів і часто на них і зупиняються.
Щодо "Софії Київської" загалом, Стрихар вважає, що вона має бути не тільки науковим, а й духовним центром. Він переконаний, що в храми, які зараз є музеями, треба повертати богослужіння. Для того щоб не було суперечок, кому храм належатиме, священик пропонує використати досвід Святої землі, де в Храмі гробу Господнього служать усі конфесії по черзі і вносять свою лепту на його утримання. Таким чином храм не тільки поверне свою сутність, а й вирішиться питання його утримання - багато конфесій досить заможні й могли б жертвувати кошти на відновлення фресок, реставрацію.
Слід ухвалити й компромісне між наукою і церквою рішення щодо експлуатації. Стрихар згадує, як, працюючи в Лаврі, писав у день по сто звітів про порушення щодо пам'яток з боку священиків. Приміром, прадавню фреску переписав чернець олійними фарбами…
На думку Стрихаря, правила зберігання релігійних пам'яток повинні вивчати в семінаріях, має існувати загальна культура священиків. За його словами, освічене духівництво було мрією ще дореволюційних священиків, і її слід виконувати.
Міф про єдину православну церкву
Що ж до церковних чвар між різними конфесіями, думка священика однозначна - об'єднання церков в Україні можливе, але навіщо? Стрихар переконаний, головне - щоб конфесії визнавали одна одну. "Усі конфесії в Україні, бодай православні, мають побачити одна в одній сестру, щоб було сопричастя, щоб усі розуміли: ми служимо Христу, у нас єдина православна традиція, одна й та сама віра, символ віри, і на кожному з нас лежить Божа благодать", - каже він. Слід переймати досвід країн, де є різні конфесії, але вони можуть мирно взаємодіяти й допомагати одна одній.
Раніше, за словами священика, було дуже важко, бо українських церков ніхто не визнавав, крім вірян, які туди ходили. Після Майдану й початку війни ставлення кардинально змінилося. Нині Московський патріархат відчуває, як це бути невизнаними й гнаними. Хоча, каже Стрихар, полегшення особисто він від цього не відчуває. Християни повинні бачити одне в одному брата й визнавати, що всі церкви є благодатними. "Я розмовляв з єпископом Антонієм з МП і запитував: "Ви ж священик і стоїте біля престолу, ви ж відчуваєте, що є ця благодать, що Бог вам допомагає в чомусь. То чому ж ви думаєте, що я цього не відчуваю?" Він мені не зміг відповісти. Проте всі вони свято вірять, що всіх нас треба "пересвятити", і тільки тоді на нас зійде благодать".
Не все рівно й усередині конфесій. Священик розповідає, що коли прийшов в УАПЦ, єпархія розміщалася в церкві поруч з фунікулером. Пізніше патріархат захопили "рейдери", усіх священиків викинули, а будинок віддали в оренду напівлегальним структурам. Із приходом предстоятеля Мефодія єпархія, до якої належить Стрихар, вийшла зі складу УАПЦ. Зараз предстоятелем є Макарій, і найближчим часом у Харкові вирішуватиметься питання про возз'єднання.
Що ж стосується функціонування церкви в Росії й на окупованих територіях, Стрихар каже, що в Москві жодних проблем немає, а от уживатися з "русским миром" в окупованому Донбасі не виходить. Священикові УАПЦ, який утік з Красного Луча, досі надходять повідомлення з погрозами від "ЛНР". Місцеву церкву тут закрили й погрожували спалити.