Але мало хто знає, що снайпер - це тяжка праця для людей фізично й психологічно надвитривалих: підготовка до бойового виходу за кілька діб; десятки годин зосередженого спостереження за ціллю в непорушній позі у спеку, лютий холод, дощ чи сніг; вода - через трубочку з резервуара снайперського наплічника; їжа - шматок шоколаду; для фізіологічних потреб - спеціальні пристосування… Іноді заради одного-єдиного пострілу снайпер перебуває на вогневій позиції по кілька діб майже без сну, в постійній бойовій готовності. Але, попри всі складнощі, особливої майстерності в снайперській справі досягають представниці слабкої статі. Тож чи слабкої?
Знайомтеся, Юлія Матвієнко - жінка-снайпер, псевдо "Білка". Вона героїня проекту "Невидимий батальйон", шо його здійснює громадська організація "Інститут гендерних програм" за підтримки агентства США з міжнародного розвитку через проект USAID "У-Медіа", який реалізується Інтерньюз Нетворк. Мета проекту "Невидимий батальйон" - дослідити й оприлюднити специфіку участі жінок у бойових діях під час АТО, вивчити особливості їх адаптації до мирного середовища після демобілізації, а також висвітлити результати своїх досліджень, аби "Невидимий батальйон" нарешті став видимим. Адже присутність жінок на війні - тема для керівного складу ЗСУ досить незручна, бо до гендерної рівності в українському війську, ой як далеко.
- Юліє, розкажіть, будь ласка, чому ви вирішили взяти участь у проекті "Невидимий батальйон"?
- Коли я прийшла в Збройні сили України, в "учебці" нас вчили вправлятися з автоматами, ми складали нормативи, бігали, повзали, рили окопи, долали смуги перешкод. З нас, дівчат, вимагали більше, ніж з чоловіків. І це правильно, бо це для нашої ж безпеки. Ми дуже старалися. Але потім виявилося, що жінки не мали права обіймати посаду снайпера, тому числилися як санітарні інструктори, водії-механіки, швачки, кухарки. Переживали: якщо з нами щось трапиться під час бойових дій, у комбата будуть проблеми. Бо хіба може швачка або санінструктор зазнати поранення на окупованій території, хіба може кухарка пропасти ні з того, ні з сього безвісти? Але таки воювали. Потім сталося так, що нас запросили до адміністрації президента на вручення державної нагороди "Орден за мужність". Після церемонії, під час розмови з начальником Генштабу, жінки, які там були присутні, розповіли про ситуацію з жіночими й нежіночими посадами в ЗСУ. Виявилося, що в Міноборони над цим питанням уже працюють. І справді, за кілька місяців мене запросили в Генштаб, де правозахисники, депутати, генерали й волонтери обговорювали саме це питання. І наказ щодо гендерної рівності в ЗСУ тоді підписали. Зараз дівчата можуть бути не тільки швачками, кухарками, зв'язківками чи медиками, а й снайперами і корегувальницями. На тому ж заході в Генштабі я дізналася про проект "Невидимий батальйон", познайомилася з його керівниками. Тоді й вирішила взяти в ньому участь, адже це важливо, це все заради нас, жінок, яких ніби й немає на війні.
- З чого для вас почалася війна?
- Не можу сказати точно. Напевно, це було в кілька етапів. Перший - це Майдан, коли людей забивали до смерті в Маріїнському парку. Потім - розстріли на Грушевського, де в людей стріляли, як на сафарі. Це було жахливо. Світ перевернувся! Українських людей знищували ті, хто мав їх захищати. В той час я була дома з дітьми, і лише вони мене тримали, щоб не поїхати в Київ. Я ходила на запорізький Майдан. Його теж жорстоко розігнали, людей били, заганяли по вулицях, як худобу. Потім був Крим. Там чоловікові родичі - брат, мама й батько… Коли вони дзвонили і казали, що наше рідне Запоріжжя - це Росія, мій чоловік обурювався. Якось на батькове запитання: "Якщо я приїду до тебе, то ти в мене стрілятимеш?" - відповів: "Так батьку, якщо ти приїдеш зі зброєю будувати тут Росію, я в тебе стрілятиму". Та розмова з рідними була остання, вони залишилися в Криму…
Другий етап - коли до Запоріжжя привезли тіло загиблого "Матвія", бійця батальйону "Донбас", якого вбили, коли батальйон потрапив у засідку в Карлівці. Самооборона про похорон нікому не казала через можливі провокації. Але від ОДА, де було прощання, пройшла інформація "Громадського", і дуже швидко на площі зібралося чимало народу. Тоді ми пронесли домовину центром міста, яке здригнулося від болю й суму. Це вразило, і я дуже гостро зрозуміла, що треба щось робити, що це війна. Тоді я стала волонтером. Ми збирали допомогу по магазинах і супермаркетах, чергували на складі, куди люди зносили допомогу, пакували коробки, вантажили їх в автівки. Відправляли допомогу в Дніпро, де в аеропорту формували палети, які військові скидали з неба до заблокованих на передовій хлопців.
Третій етап - серпень 2014-го… Якось одна з наших волонтерок зателефонувала і попросила терміново знайти 300 мішків для трупів, бо вже ніде немає, вже всі викупили. Я тоді була сама вдома, і я зірвалася, кричала як поранена тварина. Це був жах! 300 загиблих! І вже мішків немає, то скільки ж їх загинуло! Хлопчики, рідні, нехай це буде страшний сон! Досі не знаю, як я опанувала себе. Нам тоді пошили ці мішки. Але в той час я зустрілася зі знайомим, який забирав з моргу тіло свого друга, він розповідав, що йому винесли два сміттєвих пакета…
Потім почали плести захисні костюми "кікімори". Волонтерів було багато, але й роботи вистачало, ми забували, коли спали і чи їли, забували про все…
Четвертий етап - осінь 2014-го - весна 2015-го. Самооборона пішла на фронт. Ми опікувалися 55-ю бригадою, 37-м батальйоном, підрозділами Нацгвардії. Хлопці й їхні родичі стали для нас рідними. Ми їздили на передову до них, і повертатися в мирне місто мені було дедалі важче. Вони там, а ти тут, кожну хвилину думаєш, як вони… Я зрозуміла, що маю робити ще більше, аби ця клята війна скінчилася. Тому вирішила, що буду оберігати хлопців на передовій. А це і є робота снайпера.
- Як відреагували рідні?
-Коли я почала їздити на передову і рідко бувати вдома, я просила в дітей пробачення … На що донька, їй тоді було дев'ять років, сказала: "Мам, ти робиш дуже потрібну справу, ти допомагаєш людям!" Синові, коли почалася війна, було сім. Він пишається тим, що тато і мама захищають Україну. Але сумує. Зараз діти живуть разом із моєю мамою. Моляться, чекають і дуже радіють, коли ми з чоловіком приїжджаємо додому. Мама в мене дуже героїчна жінка. Вона хворіє, їй тяжко, але тримається. Мій вітчим теж тримається. До речі він російський полковник у відставці, свого часу в соцмережах довів себе до інсульту, переконуючи колишніх колег, що його, росіянина, ніхто в Україні не кривдить.
- Позивний "Білка" - це тому що руденька?
- Спочатку позивний був "Руда", його вигадав наш начштабу. Але прийшов комбат і сказав, що я належу до рудих і пухнастих, тому - "Білка". Так і залишилось, як комбат сказав. Він для нас був батьком - великий, надійний, свій. Коли йшла в батальйон, знала: хай би що сталося з нами, він по мінному полю за нами приповзе й витягне, належить це за статутом чи ні.
- Що вас вразило на передовій в перші години, коли туди прибули?
-Це було восени 2014-го, коли приїхала як волонтер у 37-й батальйон. Було пізно, і довелося залишитися в хлопців ночувати. Це була Новобахмутівка. Там з місця дислокації дуже широкий краєвид відкривається. А вночі працювала артилерія, "гради". Авдіївка, аеропорт, Горлівка - на обрії все палало й літало, це було пекло. Мені тоді показали яму, сказали: "Почуєш команду "Нора!" - у тебе є чотири секунди, щоб туди стрибнути". На мене наділи бронік, каску… Прокинулися десь о 6.00 від залпів "града", ніби він біля нас працює. Тоді дізналася, якщо добре чути "град" - то це добре, свої, а якщо десь далеко - то по нас… Тоді, повернувшись до Запоріжжя, хотіла кричати до людей на вулицях: "Люди! Там війна!" Стримувалась. Розуміла, що не почують, бо, щоб усвідомити, треба побачити. Але це добре, що вони не бачать. І не бачать наші діти… тому маємо війну сюди й близько не підпускати… всіма силами.
- Юлю, як ви почуваєтеся в чоловічому колективі?
-Для мене давно немає різниці між чоловічим і жіночим колективами. З дівчатами-волонтерами почувалася пречудово і в колективі хлопців-солдатів, командирів - теж. Хлопці - це мої брати, які повинні повернутися додому живими. А я - з ними, аби хоч чимось їм у цьому допомогти. Коли йду в розвідку - то для того, щоб піхота, яка сидить в окопі, була в безпеці. Знищення сил противника теж убезпечує наших хлопців. Я знаю, що тих хлопців в очі ніколи не побачу, а вони мені рідні. Дуже переживаю, коли щось трапляється, але збираю себе докупи й роблю свою роботу.
- Ви на війні повсякчас ризикуєте життям. Страшно?
-Страшно… Мене дуже виручає те, що в мене пізня реакція на стрес. Тобто коли вже все скінчилося, всі в безпеці, у мене починають труситися руки й коліна. Це вихід адреналіну. Тому, коли мені потрібна ясна голова, вона в мене є. А що там потім - це вже неважливо. Це можна пережити.
- Що допомагає долати страх?
-Усім страшно… Коли страху немає, зникає обережність, з'являється велика вірогідність того, що загинеш або наразиш на небезпеку товаришів. Але не можна, аби страх заважав. Щоб не давати йому волю, ми ще в "учебці" придумали спосіб - в найскрутнішій ситуації… співати пісеньку. Це справді допомагає. Коли не маєш сил повзти, коли замерзаєш лежачи на морозі і треба зупинити тремтіння від холоду, коли по тобі стріляють, а ти не можеш навіть голови підняти, тихесенько під ніс наспівуєш. Моя пісенька - "Била мене мати березовим прутом, щоби не стояла з молодим рекрутом". Була ситуація, коли по мені стріляли, і хлопці вже думали, що мене немає. А потім почули, як я тихенько собі співаю, і зрозуміли, що зі мною все добре.
- Юлю, ви дуже гарна. На війні причепурюєтесь? Чи не до цього?
- Не вважаю себе гарною. І в окопах навіть не думаю про це. Колись, іще восени 2015-го, ми щоночі робили засідки, а зранку поверталися у бліндаж відсипатися. Мені подзвонила дуже хороша дівчинка з Запоріжжя, хотіла допомогти нам, дівчатам, пропонувала вислати якісь маски, приїхати й зробити манікюр. Я тоді так і не змогла їй пояснити, що ми живемо в ямі, що всю ніч пролежали на кладовищі, що нігтів у нас немає, аби не повиривати, і що ми вже два тижні не милися, з гігієнічних процедур - тільки вологі серветки. Але так не завжди. Ми навчилися організовувати собі побут у будь-якому полі. Фарбували волосся за допомогою зубної щітки й виделки. Хлопці з нас глузували, своїм дружинам по телефону розповідали, що не варто ходити до перукарів, можна красу навести щіткою і виделкою. А ще на передовій хлопці взимку лазню майструють, літом - душ. Але про красу тут дуже не думаєш, не потрібно це.
- А як щодо чоловічої уваги на передовій? Адже хлопці по півроку без жінок…
-Ніхто й ніколи дурних думок у голову не пускає. Це зайве. Кожного чекають удома, кожен повинен повернутися до своєї родини. Так, до дівчат інших професій іноді залицяються, до нас - ні, поважають. У нас завжди при собі зброя. Але, знаєте, таки стараємося не дуже показувати, що ми жінки. Коли я жила з хлопцями на взводному опорному пункті, найбільше боялася йти у польовий душ. Старалася купатися дуже швидко, бо як почнеться обстріл, то в тебе два варіанти: або стрибати голою в окоп, або вмирати в тому душі, поки вдягнешся. Ну й ще поранення боюся - як тебе хлопці роздягатимуть...
- І що, жодного разу ніхто не залицявся?
-Були ситуації, коли хлопці освідчувалися, але я не звертаю уваги. А то ще й по голові можу дати, аби на місце стала. Тому що є мирне життя, там треба кохати. Там є дівчата, які в сукнях, які гарно пахнуть, які не кричать ночами і не воюють уві сні... Мій чоловік це знає і навіть не ревнує. На війні моя стать - солдат.
- Юлю, чоловік воює разом з вами? Як ставиться до того, що у вас така непроста робота на передовій?
-Ні не разом, в нього більш технічний профіль, він зв'язківець. Нещодавно він підписав контракт, а я перевелася до їхнього підрозділу. Але навіть тепер ми зустрічаємося тільки на базі або у відпустці. Щодо моєї професії, мабуть, краще він сам відповів би, але, думаю, що, знаючи мене 15 років, чоловік розуміє: я не можу бути осторонь цієї війни. Так, у нас різні професії, але на території бойових дій усі ризикують.
- Якби ви почули звістку, що війна скінчилася, що найперше зробили б?
-Хочу її почути десь на російсько-українському кордоні у довоєнних межах. Потім, коли побачу бетонний мур і міновані поля від "братів", поїду кудись, де немає людей, і ревітиму. Тоді вже буде можна. За всіх, за все... За те, на що нас перетворили; за те, що нам довелося пережити; за те, що жива. Поїду до хлопців на могили, до всіх, погомоню з ними. Потім повернуся в Донецьку область, проситиму обіцяні АТОвцям 2 га саме там і вмовлятиму біженців повернутися додому. Треба, щоб патріоти повернулися, це хоч і сплюндрована земля, але наша. Це - Україна.
- Юлю, ви ще воюєте, тож має бути певна конфіденційність, і брати участь у публічних проектах - це певний ризик.
- Так, у мене така робота, що я повинна закривати обличчя, і, коли потрібно, я його закриваю. Але ж, якщо весь час мовчати, нічого не зміниться в нашому житті. Перший раз я виступила на телебаченні як волонтер. Я переживала тоді - прифронтове місто, багато сепарів. Але минулося, і завдяки телебаченню ми зробили набагато більше, ніж зробили б без нього. Зараз те саме. Мовчати, ховатися, боятися - нічого не змінилося б, і дівчата, що виконують серйозні бойові завдання, досі би числилися швачками й кухарками. Ну добре, мене впізнають, знайдуть і вб'ють - і що? Вони відразу переможуть у війні? Нас таких тисячі. Ні… Не варто мовчати. Ми - не герої. Ми просто робимо те, що робимо, ми - є. І ще - все буде добре! Все буде Україна! Бо ми справді на це заслуговуємо!