Криза української журналістики, професії, обпаленої Майданом і війною, застрягла всередині кожного з нас.
Ми мучимося власними фантомними болями, ставимо діагнози собі й колегам, робимо примочки, приймаємо заспокійливе і думаємо, що якось вирулимо поодинці. Не вирулимо. Без хірургічного втручання тепер не обійтися. Але проблема в тому, що хірурги - ми самі. Хай як тремтить рука від страху, і хай як болить серце від правди.
Очевидно, що на вже хронічні вади нашої медіасфери, пов'язані з цензурою власників, джинсою, чорним політичним кілерством і конформізмом епохи постправди, наклалися гострі симптоми останніх п'яти років. Відмова від журналістських стандартів "тому, що війна"; втрата монополії на інформацію на користь соцмереж; добровільна здача блогерам і активістам експертної функції; зацикленість у рамках патріотичного хабу Фейсбука, що привласнив право на правду; угодовство з порядком денним, нав'язаним владою як частиною того ж таки патріотичного пулу Фейсбука; гра в елітарність, якій додає гостроти запаморочення від успіху впливати на долю країни при демонстративному ігноруванні регіональних журналістів як класу, і, як наслідок, - втрата довіри аудиторії… З усього цього - не-мож-ли-во вирулити поодинці.
Севгіль Мусаєва стала учасницею Стипендіальної програми для журналістів фундації Nieman при Гарвардському університеті. Щорічно для навчання відбирають 12 закордонних і 12 американських журналістів, які впродовж року відвідують класи різних шкіл Гарварду, обговорюють виклики медіасфери й відповідають на головне запитання своєї професійної діяльності: "Чому я роблю те, що роблю?".
…Севгіль Мусаєва вмістила в собі Крим, Україну, журналістику й редакторство в "Українській правді". Вельми нелегка ноша для 30 років. І досить відповідальний шматок роботи для того, щоб продовжувати замовчувати те, що відбувається з нами. Я отримала велике задоволення від цієї розмови. А ще - шок від особистої історії цієї молодої жінки, журналістки, українки, кримської татарки, яка змусила мене соромитися того, що відбувалося з нашим суспільством усього якихось 15 років тому. Та, власне, у тій чи іншій формі відбувається й зараз.
Про особисту кризу, нерівність і нове вигнання
- Севгіль, завжди є точка в долі, коли ти відчуваєш той найголовніший поворот, який і визначить твою подальшу дорогу. Ти спостережлива в цьому сенсі?
- Мені було 16 років, і я вже була захоплена журналістикою, коли стався конфлікт навколо острова Тузла. Тоді в моє Богом забуте місто Керч - між двох морів - приїхали журналісти різних українських і російських видань і телеканалів. Отоді я вперше гостро відчула різницю у висвітленні тієї самої події журналістами двох країн. І сьогодні, повертаючись назад, увібравши в себе те, що відбулося з нами за ці п'ять років, я починаю чітко розуміти природу речей. Усвідомлювати те, що з нами сьогодні відбувається, знаходити справжні причини подій і бачити їхні наслідки.
Якраз нещодавно я читала Волтера Ліппманна, одного з авторів концепції громадської думки, який розповідає про природу новин і природу істини. Новина - це сигналізація про подію. Її посил - обмежений. А от пошук істини - досить тривалий процес, у якому мають брати участь і журналісти, і суспільство. Проблема саме в тому, що найчастіше ми сприймаємо новину як істину. Відбулася підміна понять. І цю підміну здійснили в тому числі ми самі, журналісти. На момент мого від'їзду на навчання на початку 2018 року я якраз була сфокусована на цій темі.
- Вважаєш, що більшість медіа розучилися працювати в довгу?
- У певному сенсі. Ми перестали відгукуватися на запит суспільства, розуміти, про що з ним говорити. Журналістика в якийсь момент стала річчю для себе. Плюс соціальні мережі, вплив яких дуже сильно підірвав основу соціального інституту четвертої влади. Плюс розуміння того, що 85 відсотків українського медіаринку контролюється олігархами. У результаті чого українські медіа стали вагомою складовою політичної корупції. Саме це знання на тлі відчуття втрати довіри в колись стабільної аудиторії загнало мене в глухий кут.
- Ти поїхала в Гарвард по рецепти?
- Гірше. Я поїхала з відчуттям, що втрачаю інтерес до професії. Вийшло так, що моя особистісна криза збіглася з професійною. І все це на тлі того, що журналістика взагалі глобально переживає драматичний етап. Я думала: що мені робити далі? Однак повернулася з дуже глибокою вірою, що журналістика важлива й потрібна. Особливо в цей, не хочу сказати страшний - нехай буде дивний - час і для нашої країни, і для світу. Ці півтора року допомогли мені багато що зрозуміти про свою країну і про світ, а головне - про місце України в цьому світі. Відчути, наскільки ми зациклилися на собі, закрилися у своїй мильній бульбашці й не розуміємо, як змінюється світ навколо. Після всього того, що трапилося з Кримом, Донбасом, нам здається, що світ обертається навколо нас. Але це не так. Сьогодні бачу свою функцію як журналіста - пояснювати це людям. Допомогти їм розібратися в тому, хто ми такі, куди рухаємося і з чим. У контексті загальносвітових, а не тільки власних уявлень.
- А ти вже розібралася з тим, хто ти сама?
- Напевно, щоб відповісти на це запитання, маю трохи розповісти про історію моєї родини. Моїй бабусі було 18 років, коли її депортували з Криму. Мої батьки народилися й виховувалися в депортації. У 1989 році кримським татарам нарешті дозволили повернутися в Крим. Мені тоді було два з половиною роки, моїй молодшій сестрі - усього шість місяців. Інтеграція кримських татар у громадське життя Криму відбувалася дуже болісно. Нас не приймали. Вважали екстремістами, представниками чужої віри й культури. Люди були впевнені, що ми будемо претендувати на їхні будинки, відбирати землю. Що, безумовно, позначилося як на кар'єрі моїх батьків, так і на моєму дитинстві. Батьки так і не змогли знайти роботу за спеціальністю. Тато пішов працювати на завод бетонних виробів, а мама - на комбінат хлібопродуктів. Коли настали 1990-ті й затримки зарплати, батьки вирішили займатися господарством і так виживати. У нас було дві корови. Пізніше батько створив невеличкий бізнес з продажу зерна. Ми з сестрою з дитинства допомагали батькам по господарству.
- Севгіль, я прочитала багато твоїх інтерв'ю, і, якщо чесно, мені було дуже боляче й ніяково читати твої слова про ставлення до тебе в школі. Я не думала, що інтеграція була настільки жорсткою.
- Я була єдиною кримською татаркою в класі. У початковій школі я мала дислексію, тому перші кроки давалися мені дуже непросто, а вчителі казали батькам, що я непідготовлена дитина. До цієї проблеми додалася ще й дискримінація за національною ознакою. Очевидно, діти чули вдома від батьків якісь страшні розповіді про кримських татар і відгукувалися на них у школі своїм ставленням до мене. "Ти не кримська татарка, а узбецька, тому що народилася в Узбекистані" - найбільш безневинне. Як, утім, і репліка на уроці географії на картинку, де заповідником Асканія-Нова біжить табун ланей: "Це кримські татари тікають з Криму". Про більш жорстокий випадок я змогла розповісти моїй мамі тільки в 30 років. Була велика шкільна перерва, і однокласник ішов за мною по коридору. Потім він раптом ударив мене між ніг. Я впала. А він сказав: "Це щоб кримські татари не розмножувалися, і щоб на планеті було менше таких виродків, як ти". Це дуже глибоко сиділо... Нещодавно у соцмережах з'ясувалося, що він воював на сході України за "ДНР-ЛНР". І це теж символічна історія, яка не стільки про мене, скільки про наше суспільство.
- І все це було наприкінці 90-х… Я не знаю, що сказати… У якій частині нутра ти носиш сліди цих словесних і фізичних ударів?
- Розумієш… зараз почну плакати… Просто мені завжди хотілося довести, що кримські татари - це повноцінні люди. Що я - повноцінна людина. І багато чого з того, що я роблю сьогодні, - це теж для того, щоб нас сприймали як повноцінних людей, які повернулися на свою землю і хочуть тут жити й розвиватися… Моя кураторка програми в Гарварді подарувала мені книжку "Друга стать" Сімони де Бовуар і сказала: "Севгіль, багато чого з того, що ти робиш у своїй професії, - це про відмінності, а ще - про нерівність. Тому що з усіх присутніх тут ти, напевно, найчастіше із цим стикалася, і більше за інших через нерівність переживаєш". Напевно, вона має рацію. У мені говорить моя особиста історія, історія моєї бабусі, батьків, усього мого народу, який, усупереч обставинам, зберіг свій культурний код та ідентичність.
- Як ти навчилася терпіти і давати собі раду із цим постійним болем? Тепер іще помноженим на окупацію, на те, що знову змушена покинути свою землю.
- Склад болю змінився. Раніше здавалося, що всі мої проблеми й нелюбов до мене - похідна національності й ідентичності. У якийсь момент я навіть стала цього соромитися. Але в підлітковому віці, під впливом літератури (а мама робила все можливе, щоб ми з сестрою читали правильну класичну літературу - так був прочитаний "Доктор Жеваго" Пастернака й увесь Булгаков, Достоєвський), я почала інакше до себе ставитися. І обстоювати себе в зовнішньому світі.
До 2014 року я чудово давала собі раду. Закінчила університет, займалася улюбленою професією. Однак усе, що сталося потім, привело мене в іще глибші внутрішні пласти, де я усвідомила, що річ не тільки в мені, у моєму народі, а й у зовсім конкретному місці - у землі, в Кримі. Бо більша частина кримськотатарської ідентичності - це навіть не про культуру, віру чи мову. Ми пов'язані з землею. Що, звісно, здається архаїчним, але саме прив'язка до свого дому, прагнення повернутися на свою землю дозволили нам самозберегтися. Мама розповідала, що, коли вона підлітком ходила в Узбекистані в бібліотеку і випадково в якійсь енциклопедії натикалася на рядок, де згадуються кримські татари, у родині тиждень було свято. Виходить, вони є. Виходить, їх пам'ятають. У родині не поставало питання - повертатися чи ні. Усі просто чекали цього дня.
Зараз, переживши всі складнощі повернення й інтеграції, відродивши свої будинки, радіо, свій телеканал, школи, кримські татари раптом знову опинилися у вигнанні. Фізичному й моральному. Багато хто виїхав, тому що неприйняття окупації переважило прив'язаність до землі. А багато хто залишився, не зумівши розірвати цю знову знайдену пуповину. Але вони продовжують страждати, залишаючись там під політичним пресингом і репресіями. Нас знову загнали в кут, і ніхто не знає, що буде далі.
Про помилки, лжебульбашку Фейсбука і втрату довіри
- Драматичний ланцюжок зараз склався в моїй голові. Тебе заганяли в кут у дитинстві. На твоїх, уже дорослих, очах твій народ укотре позбавили дому. А зараз країна, ідентичність якої ти на себе прийняла, придушена війною, окупацією територій.
- Україна в мені дуже відгукується. Я навіть сама ще не до кінця розумію - чому. Можливо, коріння цього відчуття десь у 10-му класі, коли я вирішила, що вступатиму до Київського університету, і почала читати українську літературу. Прочитала все "Розстріляне відродження". Найбільше враження на мене тоді справили "Сад Гетсиманський", "Жовтий князь"… Коли я читала "Сад Гетсиманський", то усвідомила трагедію українського народу, яка відгукнулася в мені трагедією мого народу. Ці дві ідентичності відтоді в мені й існують. Хоча, згадую, як учителі ще в початковій школі в Криму казали нам: ви можете не вчити українську мову, мовляв, це якась недоверсія російської, і в житті вона вам не знадобиться. Насправді історія українського народу - це теж історія боротьби за власну ідентичність. За існування. Усе склалося. Київ зустрів мене досить доброзичливо. На Майдан 2004 року я ходила студенткою Інституту журналістики. Досить рано почала працювати.
- Що ти на той момент уже розуміла про журналістику?
- Я розуміла, що працюю з правдою. І вже знала, що таке вплив. Ще в десятому класі я надіслала допис в обласну газету. У результаті цього влада скасувала закриття кількох гуртків у Палаці дитячої та юнацької творчості. Я ще тоді зрозуміла, що цей метод працює, і з його допомогою можна домагатися якихось змін уже тут і зараз.
- Ти намацала два ключові інструменти професії, якими можна користуватися абсолютно по-різному.
- Так. І правдою, і впливом можна користуватися як у суспільних благородних цілях, так і у власних, різних меркантильних. Іноді - помилково. Але це ті речі, які мене спіткали вже набагато пізніше.
- Які конкретно події і ситуації дозволили тобі познайомитися зі "зворотним боком" журналістики?
- Усі прекрасно пам'ятають 2004-й. Спочатку ЗМІ задушили "темниками", а потім почався медовий місяць нової влади й медіа. Те саме сталося з медіа й під час другого Майдану. Ми були надто романтизовані процесами, які відбуваються в країні. Перемагали гарячі серця, а не холодні голови. Ми думали (і чекали), що тут і зараз відбудуться великі зміни.
У результаті наша громадянська позиція увійшла в конфлікт з нашою професією. Ти громадянин чи журналіст? Нашою позитивною громадянською відповіддю потім скористалася велика кількість не дуже хороших людей. А в той момент, коли ми прокинулися і почали виконувати свою роботу, нас записали в зрадники і вороги.
Безперечно, можна знаходити правильні слова на своє виправдання. Окупація Криму, війна… Згадуючи цей час, відчуваю, як по спині біжать мурашки. Відсторонитися, стати над сутичкою… Надзвичайно складне завдання. У чомусь навіть непосильне. Ми захопилися патріотизмом. Я зараз згадала свого керівника в Оксфордському університеті, з яким писала дослідницьку роботу про довіру до медіа. Алан Расбріджер - колишній редактор The Guardian, який отримав Пулітцерівську премію за історію про Сноудена. Газета першою опублікувала документи спецагента ЦРУ. Був великий скандал, і Алана викликали у британський парламент із запитанням: навіщо все це було потрібно? Було й іще одне запитання від парламентарія: чи можна після цього вважати вас патріотом своєї країни? Журналіст відповів: "Безумовно. Бо одна з ключових цінностей британської демократії - свобода слова. І моє завдання - цю цінність захищати".
А ми дуже хотіли перемоги тут і зараз, і в якийсь момент втратили тверезість погляду на те, що відбувається. Проблема була ще й у тому, що ми виявилися непідготовленими до висвітлення воєнних конфліктів. Цим у результаті скористалася Росія, яка регулярно здійснювала фейкові атаки. Але я не люблю умовного способу і розмов після "бійки". Ми пройшли шлях, який, можливо, повинні були пройти.
Ми намагалися не говорити про людей, які залишилися по той бік фронту в Донбасі. Не говорили про мародерство й насильство… Я добре пам'ятаю, як узимку 2017-го "Українська правда" дала матеріал міжнародної правозахисної організації про випадки сексуального насильства в Донбасі. Я отримала десятки листів і коментарів від громадян і докори від колег - мовляв, зараз не час про це писати. Терпимість до іншої думки досягла критично низької позначки.
Мені взагалі здається, що українська журналістика розділилася на час до публікації списків сайту "Миротворець" і після. Після окуповані території і люди, які живуть там, виявилися відрізаними як від українських, так і від іноземних медіа. Ми почали працювати в новинному порядку денному Генштабу, про що я казала на самому початку. Глибше майже ніхто не копав. Істини майже ніхто не шукав. А потім читач просто звик до війни.
- У нас з тобою схожі стрічки у Фейсбуці. У якийсь момент у мене виникло стійке відчуття, що цей наш високоінтелектуальний хаб, що об'єднав активних блогерів, журналістів, активістів і політиків певного плану, присвоїв собі право на "правильну" правду. І ті, хто цих умов не приймає, автоматично випадає з цього об'єднання патріотів. І не має значення, що частина журналістів це давно розуміє. Важливо, що продовжує мовчати й зіштовхувати на маргінес тих, хто говорить і думає інакше.
- Ми почали орієнтуватися на Фейсбук під час Революції Гідності. І цьому було своє пояснення. Олігархічні медіа по-різному висвітлювали події, тому на якомусь етапі українські незалежні медіа самі легітимували інформацію соцмереж і конкретних блогерів - очевидців численних подій, які вони описували у своїх постах. Нам забракло власних ресурсів, щоб охопити все те, що відбувалося в країні на той момент. І тому ми не бачили нічого поганого у використанні у своїй роботі інформації з соцмереж.
Згодом цей підхід зіграв з нами злий жарт. У якийсь момент стало очевидно, що деякі люди можуть переслідувати не зовсім благородні цілі. При цьому вони вже мали величезну аудиторію передплатників і почали формулювати свою правду. Але кожен має право на свою думку, а не на свої факти. Аудиторія Фейсбука просто не вловила маніпуляцій, і велика кількість людей опинилася у своїй інформаційній бульбашці, частиною якої стали й представники медіа, що згрупувалися там іще в момент Революції Гідності. У цьому співтоваристві прийнятною стала тільки та точка зору, яка резонує з загальною.
- Як результат - народження цієї соромної історії про 25 відсотків "еліти" і 75 відсотків "люмпену".
- Результати президентських виборів були очевидні й зрозумілі. Громадяни опинилися за межами цієї бульбашки і жили своїм життям. Шукали відповіді на запитання, яких за п'ять років не отримали ні від влади, ні від медіа. Це стосується і Майдану, і війни... Тут свою роль зіграли провідні олігархічні телеканали, які пропонували своїм глядачам спрощені й маніпулятивні підходи до вирішення найскладніших питань.
І річ не в освіті, не в рівні культури, до чого розгублено почала апелювати активна частина українського Фейсбука. Цифри свідчать самі за себе: станом на зиму 2019 року у Фейсбуці було зареєстровано близько 13 мільйонів українців. Це трохи більше 30 відсотків населення країни. Ця цифра багато що пояснює, правда?
- Напевно, можна зрозуміти, чому вагома частина "еліти" п'ять років тому вийшла на Майдан і ціною свого життя здійснила революцію, а тепер так легко дозволила собі заплющити очі на величезні провали постмайданної влади і Порошенка. Тому що свої. Але при цьому якого удару зазнала наша професія, усе ще затиснута в лещата Фейсбука...
- Цілком конкретного удару - ми втратили живий і чесний діалог з людьми. І це важливо, тому що зараз ми якраз намагаємося розібратися, про що взагалі журналістика. Адже якщо раніше ми були умовними арбітрами між суспільством і владою, то сьогодні, відчувши силу свого впливу (а Фейсбук справді формує порядок денний), переорієнтувалися виключно на владу. Ми заглибилися в структури влади, говоримо про групи впливу при владі, розслідуємо корупцію у владі, перераховуємо будинки й машини її представників, читаємо декларації чиновників... Усе це важливо. Але при цьому погано виходить згадати якесь серйозне розслідування, яке стосується проблем суспільства. Однак усі ці розповіді, умовно кажучи, про Кононенка і Грановського мають дуже обмежену аудиторію. І це ще одна бульбашка, в яку ми самі себе добровільно ув'язнили. Думаю, це має змінитися. Теми матеріалів, які беруть зараз основні іноземні журналістські премії, - не про політику і корупцію, а про медицину, екологію, проблеми суспільства.
- Проблема в тому, що такі розслідування є, але вони не користуються великим попитом. Перевірено "Дзеркалом". І ще - про це достатньо пишуть ті ж таки блогери. Ми буквально вчора розмовляли на цю тему з колегою і дійшли висновку, що за останні п'ять років медіа поступилися Фейсбуку ще й функцією експертності. Якщо виходити з твоєї тези про природу новин, то, формуючи свою "правильну" правду, блогери відібрали в нас монополію на інформацію. А ось те, що вони стали експертами в усіх сферах, до яких медіа продовжують звертатися по коментар з будь-якого приводу, - це вже удар глибше. Так можна взагалі випустити з уваги істину.
- Сто відсотків. Але треба сказати, що тут ми повністю резонуємо зі світовими трендами, де люди почали орієнтуватися не на брендові медіа, а на конкретні прізвища. Ми живемо і працюємо в новій реальності постправди. Де емоційна складова куди важливіше тверезого сприйняття і оцінки фактів, де брехня і напівправда перемагають. З розвитком соціальних мереж кількість носіїв інформації збільшилася в кілька разів, а от можливостей відрізнити брехню від правди, як і раніше, мало. Маємо все більше інформації і все менше часу для її аналізу. У цих нових умовах включається аналіз емоційний. Ми вирішуємо вірити чи не вірити, грунтуючись на вже сформованих переконаннях і емоційному ставленні, зважуючи за і проти.
До того ж Фейсбук та інші соціальні мережі допомагають нам формувати реальність в залежності від наших пріоритетів. Лайк - це алгоритм, який формує видачу новин та інформації, бан - інструмент, який ми використовуємо, коли якась інформація суперечить нашим цінностям і переконанням. Використовуючи ці інструменти, ми одного чудового дня опиняємося в інформаційному гетто і міхурі. Ми вигадуємо світ навколишній і світ власний. Спитайте себе: як образ, із тих, що ви створюєте і підтримуєте в соціальних мережах, відповідає тому, що дійсно відбувається з вами в реальному житті?
- Причини різні, а тенденції однакові.
- Так. Приміром, Трампу сьогодні не потрібні лояльні медіа, тому що в нього є Твіттер. Українцеві теж здається, що йому не потрібні брендові медіа, тому що він швидше прочитає пост Авакова на його особистій сторінці, ніж чекатиме поки цей самий пост у форматі новини опублікує "УП" чи DT.UA. Тобто довіра до конкретного блогера або журналіста сьогодні більша, ніж до традиційного видання.
Про боротьбу за правду, внутрішній розкол, страхи і надії
- Гарвард виписав тобі рецепт повернення довіри?
- Таж ні! Рецептів немає. Але історія медіа як посередника між суспільством і владою підходить до фіналу. Успіх медіа в майбутньому залежатиме від того, як вони формуватимуть горизонтальні зв'язки зі своїми читачами і глядачами. Чи зможуть дозволити читачеві впливати на контент і брати участь у його створенні. Успішні історії подібного роду вже реалізуються в іноземних медіа. І якщо раніше ми, будучи експертами і монополістами правди, розмовляли з аудиторією з позиції висоти, то тепер доведеться спуститися з небес на землю і навчитися розмовляти з читачами з позиції витягнутої руки (діалогу), щоб зрозуміти їхні інтереси й проблеми.
- А соцмережі? Де кнопка, натиснувши яку, можна відділитися від загального потоку непідтверджених, а часто й просто вигаданих фактів?
- Увесь цей рік у Гарварді на класах ми абсолютно серйозно розглядали питання законодавчого регулювання Фейсбука. І сам Цукерберг теж, до речі, виступає з цією ідеєю.
Як обмежити поширення фейкової інформації, а також участь соцмереж у політичній агітації? В Америці не хочуть повторення виборчої кампанії Трампа 2016 року.
Ще одна ключова проблема в топі - пошук оптимальних бізнес-моделей для функціонування медіа, а також монетизація ЗМІ. Питання досить дискусійне. Якщо центральні медіа в тій-таки Америці фінансово почуваються непогано, впроваджуючи технології оплати за отримання якісної інформації тощо, то сфера локальних новин повільно вмирає. Усі локальні медіа нині в пошуку форм виживання. Якщо зникнуть місцеві медіа, будувати прямі стосунки з аудиторією буде неможливо. Розрив між читачем і медіа стане ще відчутнішим.
Гостро стоїть питання повернення до загальновідомих журналістських стандартів. З розвитком соцмереж люди втратили розуміння, що таке взагалі професійна організація новин. Суспільство сприймає соцмережі як невід'ємну частину медійного процесу. Нам доведеться пояснювати заново, що таке журналістика, як ми працюємо з джерелами і чому іноді не можемо їх розкривати. Ще одна опція повернення довіри аудиторії - посада новинного омбудсмена. Це абсолютно незалежна від редакції персона, яка розглядає скарги читачів на помилки. Коли The Guardian пішла на цей крок, було багато скепсису від інших видань. Ніхто не хотів розповідати про свої помилки. Але згодом у багатьох британських медіа з'явилася ця посада.
- Ідеться про жорстку боротьбу за правду між медіа і соцмережами?
- Безумовно. І це актуальна тема для відвертої дискусії в українському медійному середовищі. Я їхала до Оксфорду в тому числі й по відповідь на запитання, як нам об'єднати наше поляризоване суспільство. А опинилася в Британії Брекзиту і розгублених британців. У Штатах я зрозуміла, наскільки поляризоване американське суспільство, де існує Америка CNN і Америка Fox News.
- Як ти можеш охарактеризувати наше медіасередовище? Чим воно дихає? Що перетравлює? Які смисли відтворює?
- Досить різношерсте середовище. Амбіційне. Є таке відчуття, що в нас, особливо в журналістиці розслідувань, триває якесь негласне змагання: хто розкриє найбільшу аферу влади? Я розумію, що в якомусь сенсі формуванню такого мейнстриму допомогла ще в 2000-ні "УП". Але все ж таки маємо зрозуміти: журналістика розслідувань не може бути виключно антикорупційною, і порядок денний сильно змінився. Бракує елементарних професійних пояснень. Наприклад, п'ять років країна співпрацювала з МВФ, і все населення уважно слідкувало за долею наступного траншу. Раптом повернувся Коломойський і заявив, що Україна може обійтися без МВФ. І взагалі, дефолт - це не так уже й страшно. Люди, не розуміючи суті проблеми, йому повірили. Наше завдання - аргументовано пояснювати природу речей.
- Ти можеш аргументовано пояснити, чому столична журналістика якось зовсім не перетинається з НСЖУ, де виявився зосередженим увесь регіональний зріз? З одного боку, можна говорити про низьку якість регіональних медіа, іноді досить жорстко затиснутих місцевою владою та власниками. З іншого - ти сама сказала, що повільне вмирання в Америці або демонстративне ігнорування в нас регіонального компонента медіа - це пряма відмова в діалозі тому ж таки читачеві й глядачеві, довіру яких ми так відчайдушно збираємося повертати. Так чи інакше, але вони ближчі до народу.
- Наше столичне медійне середовище не можуть об'єднати навіть трагічні події. Коли вбили Павла Шеремета, у мене не було відчуття якоїсь масштабної підтримки й єднання. Хоча це могло б стати приводом для спільних розслідувань, журналістських акцій і заяв. Знову ж таки, оце хибне "не розхитуйте" в рамках усе того ж таки патріотичного хабу у Фейсбуці, як на мене, стало причиною.
Що ж до якоїсь синергії всієї журналістської спільноти країни, то в частини фейсбучної столичної журналістики за останні кілька років утворилася корона, яка іноді заважає повернути голову і роздивитися навсібіч. Частина столичних журналістів, імовірно, сприймає НСЖУ як наратив з радянського минулого, який так і не зміг трансформуватися в сучасну організацію, яка обстоює інтереси журналістів. Частина правди в цьому, звичайно ж, є. НСЖУ на цей час не є репрезентативним органом усього журналістського співтовариства. Можливо, і сама НСЖУ не сильно прагне діалогу. Насправді, це вулиця з двостороннім рухом. А взагалі, тобі не здається, що тут іще й багато амбіцій?
- Здається.
- Запаморочення від успіхів у столичної медіаспільноти сталося саме 2014 року. Коли виявилося, який сильний вплив можуть мати журналістські розслідування на долю країни. Ми, себе я теж можу сюди віднести, були окрилені тим, що після тривалого ігнорування наші розслідування були почуті, стали приводом для зміни влади, відкриття кримінальних справ і наповнення санкційних списків. Журналісти, які тоді займалися цими розслідуваннями, продовжили це робити й після революції. Згодом вони утворили певне елітарне коло журналістики впливу. Це важливо, але в тому числі ми відірвалися від загального контексту, мало цікавимося, чим живуть наші колеги в регіонах, з якими складнощами стикаються. Побиття журналістів, підпали їхніх машин... Коли щось і виходить на національний рівень, то трагічне. Взяти ту ж таки Одесу або вбивство Каті Гандзюк. Але ж у Херсоні ця ситуація існувала завжди. Усі ці угруповання, місцеві князівства... І в регіональних медіа можна знайти матеріали про це.
- Ти хочеш сказати, що система за ці п'ять років не змінилася?
- Не змінилася. Однак події 2014 року допомогли багато в чому - ми усвідомили важливість України для кожного з нас, частина суспільства зрозуміла вектор розвитку країни і рівень своєї відповідальності за рух у цьому напрямку, намацала цінності й орієнтири української державності. Водночас перед суспільством поставлено багато запитань, на які немає швидких відповідей. Єдине, що залишається, - шукати їх самостійно, дослідним шляхом. Розуміючи при цьому, що світ не прогнеться під нас.
Маємо вибиратися з інформаційного порядку денного 2014 року, у якому ми застрягли. Крим і початок війни на Сході країни прикували до нас увагу всього світу. Але минуло п'ять років. Світ перемкнувся на інші процеси. Просто тому, що світ постійно рухається, змінюється, відповідає на виклики. А ми продовжуємо жити у своїй бульбашці, не помічаючи глибокої глобальної кризи. Довіри, ліберальної демократії, ціннісних орієнтирів. Якщо раніше США були орієнтиром у плані свободи преси, прав людини, сьогодні, на жаль, це вже не так. Звичні моделі вже не працюють, а нових іще не знайдено.
Ми потрапили в якийсь часовий проміжок, коли відбувається глобальна трансформація світу. Де ми в підсумку опинимося - незрозуміло. На сьогодні немає моделей розвитку держави, які ми могли би повністю застосувати в Україні. Не можна скопіювати досвід Сінгапуру, навіть посадивши трьох близьких друзів. Тому що дуже важливі менталітет, історія, віра. Автоматично жодні моделі розвитку не копіюються і не працюють. Нам потрібно ставити собі правильні запитання, і шукати відповіді. І тут, як казав Сахаров, важливі інтелектуальні еліти, які визначають орієнтири й цінності суспільства, є барометром.
Ми повинні перестати рухатися за шаблоном, який задає Фейсбук, присвоївши собі монополію на правду. Ми маємо казати один одному речі, які казати й слухати боляче. Кожен з нас має право висловити те, що думає. Ми повинні вступити в діалог з регіональною пресою і регіональним громадянським суспільством, щоб виключити історії, подібні тій, яка сталася з Катею Гандзюк. Бо відповідальність за те, що з нею сталося, несемо й ми. Коли регіони живуть своїм життям, трапляються Майдани й війни.
Не можна обирати шлях для цілої країни, не пояснивши суспільству, чому і як. Не можна нав'язувати рішення частині суспільства, яка не згодна, тому що їй просто не пояснили, не відповіли на її запитання. Потрібно працювати з людьми і не боятися відповідати на болючі й незручні запитання. І бажано - вчасно. Це стосується насамперед Майдану. З відповідей на запитання про те, що насправді відбулося на Майдані, потрібно було починати. На жаль, ми цього не зробили і зайнялися іншими справами. Баланс між медіа і різними частинами суспільства було порушено в лютому 2014 року. Якби тоді журналісти відразу почали ставити новій владі прямі запитання, то, можливо, за ці п'ять років Україна втратила б менше життів.
Однак що сталося, те сталося. І ми все ж таки продовжуємо йти своїм шляхом. Кожен з п'яти президентів чогось навчив український народ. Але й отримав урок від народу. Вони можуть не говорити про це публічно, але точно знають, що це за уроки. Зараз ми вирішили спробувати щось зовсім нове. І дедалі частіше я чую від досвідчених, авторитетних колег і громадських активістів, що Україна зайшла на третє коло, яке теж може закінчитися Майданом. Але я вірю, що це не так. Оскільки в тому, що зараз відбувається, я все-таки бачу динаміку. У нашої країни свій шлях, як у дитини, яка вчиться ходити: вона має кілька разів упасти, набити ґулі, щоб через якийсь час навчитися тримати рівновагу.
- Чого ти боїшся?
- Боюся, що стіна нерозуміння між українцями зростатиме. Боюся наслідків. Ще боюся, що ніколи не повернуся в Крим. А я дуже хочу поїхати туди. Хочу там жити біля моря. На своїй землі. Але цей мій страх живе поруч із надією.