У відділенні травматології артемівської лікарні ще з липня "воєнний стан" з усіма необхідними атрибутами - прапорами та дитячими малюнками на стінах палат, стійким фронтовим запахом у коридорах, який не вивітрюється навіть із поривами першого весняного вітру. І "цілодобовими" дівчатами-волонтерами, що снують серед лікарів зі своїми лимонами й капцями.
Вони й справді тут зовсім як удома: хтось прийшов на ранкову зміну, хтось прибіг одразу після роботи, а в декого тут уже звично проходить законна перерва. Тому що, в піку "ватним" настроям у містах Донбасу, в Артемівську дуже багато волонтерів. Більшість їх - жінки…
Волонтери, як і бійці, часто знають одне одного за позивними: так зручніше і, що не менш важливо, безпечніше. Тим більше що тепер важко передбачити, де лінія фронту буде завтра. Одну з найактивніших помічниць в артемівській лікарні, Олену Лав, навіть не запитують, чому хлопці так її звуть, - через любляче серце звичайної жительки Артемівська пройшли сотні доль поранених бійців.
- Власне, на якусь особливу жіночу винятковість ми не претендуємо. Всі обов'язки тут можна виконувати незалежно від статі: помити, перевдягти, вислухати. Мені, наприклад, допомагає син-підліток, а чоловік недавно став на службу в медроту Нацгвардії. Але саме жіночі, "домашні" руки іноді допомагають полегшити страждання, а ласкаве слово - душі, - вважає Олена.
Вона перебирає коробки у "своїй" військовій палаті на четвертому поверсі: в одну - спортивні штани, в іншу - футболки, у великих пакунках під ліжком - гумові капці, які артемівські волонтери скупили вже, напевно, в усіх інтернет-постачальників. Усміхається, складаючи сімейні труси з дитячими слониками від краматорських майстринь: іноді навіть така несподівана дрібниця, здатна викликати усмішку пораненого, для волонтера - вже свято.
- Доки в країні війна, для мене інших свят немає й не буде. Не відзначала Нового року, не ходжу на дні народження, не думаю і про святкування жіночого дня. Не час, розумієте?! Хоча подарунки від бійців інколи бувають. Хто шоколадку подарує, хто листівочку. Але здебільшого подарунки військові. Дівчатам "на пам'ять" від великих почуттів патрони і навіть світлошумові гранати дарували (правда, ми потім такі "подарунки" здаємо військовим медикам). А мені й узагалі пощастило: розвідник з позивним "Сармат" подарував свою каску. Каже - щаслива. Його потім у тил відвезли лікуватися. А в мене досі лежить ця каска... Коли Сармат знову повернеться на Донбас, віддам - хай його знову захищає!
У лікарню Олена прийшла ще у вересні. Дуже хотіла допомагати бійцям, але боялася, що не пустять, - там же має бути все стерильно! В Інтернеті знайшла контакти артемівської волонтерської групи "Бахмут Український", члени якої допомагали на передовій і в лікарні, плели сітки й сушили борщі. Запропонувала свою допомогу.
- Спочатку я думала, що головне - нагодувати й переодягти бійця. Але з'ясувалося, що їм більше потрібна звичайна турбота. Через потік поранених і звичну медичну рутину не до розмов: уколи, крапельниці, перев'язки. А поговорити з людиною, з якою щойно трапилося лихо, ніколи. Вони спочатку такі нашорошені приїжджають, бояться (все ж таки донбаське місто). Дуже дивуються, коли бачать нас: бувало, по кілька разів запитують, звідки ми приїхали. Не вірять, що місцеві. А нам украй важливо довести їм, що всі жертви, поранення, біль - не марні! Ми тут, у визволених містах Донбасу, цінуємо те, що можемо жити у своєму місті, в мирі та спокої. І вдячні хлопцям за це, - впевнена Олена.
Звісно, далеко не всі в місті такої самої думки. І дивних, на думку більшості, волонтерів звинувачують у корисливості та піарі, відверто ображають і навіть погрожують. Але дівчата, жінки й бабусі вперто приходять у лікарню, щоб комусь обмити закривавлене обличчя, когось нагодувати борщем, а для когось стати вдячним слухачем. Дрібниці, з яких складається життя. У когось - нове життя, після поранень та чудесних вирятувань.
А серед тих, хто спочатку їх цурався й побоювався, в артемівських волонтерів уже з'явилося багато друзів. Хлопці постійно телефонують своїм волонтерським благодійницям, деякі вже встигли подружитися сім'ями і навіть з'їздити в гості. А багато Олениних знайомців поселися в її жіночому щоденнику: вона вирішила записувати найбільш радісні і найбільш тяжкі моменти прифронтового госпіталю. Так легше пережити ці свята й трагедії, а потім - не забути…
* * *
14 жовтня. Атакований 32 блокпост під селом Бахмутівка. Вісім "двохсотих". Кілька зниклих безвісти. 17 жовтня Армен Нікогосян привозить бійця 24-ї бригади Миколу Калпанчука з травмами рук, ніг і опіками обличчя. Він близько трьох діб пролежав у канаві, після того як його БТР підбили. Він - один із тих, кого вважали зниклими. Коли його побачила, подумала - років 40. Виявилося - 26… Весь час просив пити й переживав, що залишився голим, зовсім без речей. Готуючи його на евакуацію в Харків, зібрала цілий пакет. Так і поїхав - з чистого аркуша, вважай, після другого дня народження…
* * *
Сергія Догополова з "Полтави" ледве відмили. Я кілька годин витирала обличчя і тіло марлею та бинтом - скільки ж землі було, жах! Він дуже тремтів, хоча в палаті було жарко. У палату зайшли два його товариші по службі, запитали, хто цей боєць, - вони не змогли впізнати його. Коли я відповіла, один із них не стримав сліз: "Це мій кум!" Сергій втратив праве око і частково слух. Потім мені розповіли, що його машина підірвалася на міні під час патрулювання. Двох бійців втратили, а Сергія відкинуло за будинок, де він довго лежав, повністю засипаний землею. Потім цю донбаську землицю я й відмивала з Героя.
* * *
У першій декаді грудня надійшли два розвідники, на машину яких наїхав наш танк. Одного хлопця на смерть, а Юра й Коля потрапили в нашу лікарню. Юра - з украй тяжким забоєм грудної клітки та проблемою з легенями. Запитала в хірурга - виживе? Той так нічого й не відповів. Спілкувалася з Юрою, казала, що Путін все одно здохне, а ми будемо жити довго й щасливо. Юра сказав: "По-любому!" Всю ніч хвилювалася, погано спала. Вранці дуже повільно одягалася, відтягуючи час виходу. Майже не дихаючи підійшла до палати - Юра на ліжку! Живий!
Доглядала за ним до від'їзду в Харків. Попросили подушку для Юри. Принесла. Він шепче: "Постав автограф прямо тут, на подушці!" Намагаючись не розревітися, написала: "Коля і Юра! Ми вас любимо! Слава Україні!" Проводжаючи в реанімобіль, попросила Колю зателефонувати, як доберуться. Але, на жаль, він не зателефонував. Звісно, подумала про найгірше - мабуть, не хотів засмучувати. Кілька разів безуспішно намагалася дізнатися через бійців, яких відправляють у Харків. Одного разу в Артемівськ приїхав медик із тієї бригади, яка забирала Юрія. І я вирішила: він-то точно допоможе дізнатися, що з Юрою! При мені лікар зателефонував туди, і я почула фразу: "Все, так? Ага, ну й гаразд…" І хоч би як він мені потім доводив, що з Юрою все нормально, я так і не повірила до кінця: може, він теж беріг мене. Одного разу я побачила у дворі дівчину з тієї самої бригади. Як божевільна побігла за нею, схопила за руку: "Юра, танк, забій грудей?!" Вона не відразу зрозуміла, про що це я. Але потім згадала й сказала: після двох тижнів лікування Юрій виїхав доліковуватися. Відлягло. Живий, значить…
* * *
На початку січня привезли хлопця з бронхітом. У лікарню, в яку зазвичай військових не відправляють. Зателефонували - я принесла одяг і поїсти. Медсестри сказали, що Андрій у поганому емоційному стані. Коли дізнався, що його прийшли провідати, - засмутився, метався по кімнаті. Потім ледве розговорили: живе зі старенькою мамою, яка не знає, що він воює. На фронті вже довго, треба б відпочити! Але Андрій не хотів про це навіть слухати - змінився з обличчя, відмовився від поїздки в Харківський госпіталь. Я зрозуміла - потрібен психолог. Але та, яку ми зазвичай запрошуємо до хлопців, могла тільки наступного вечора. Провал! Хлопці з медроти порадили зв'язатися з командиром Андрія, - він може послухатися тільки його наказу! Легко сказати… А як виманити номер телефону в людини, котра має вигляд наче загнаний у пастку вовк, в якого "всі тут сепаратисти"? Але мені вдалося поговорити з його товаришем по службі, якого пошепки вмовила розповісти командирові про стан Андрія. Командир, слід віддати йому належне, зразу відгукнувся й наказав Андрієві їхати на лікування (виявилося, вони знали про тяжкий душевний стан хлопця).
Коли я прийшла по нього в палату, він надів на себе весь одяг, який мав із собою. Він приготувався в окоп: кілька светрів, шари спіднього й ватні штани. А в пакеті - кілька чорних шапок. Андрій не міг звикнути до мирного життя, він продовжував воювати. Залишалося тільки переконати лікарів зарезервувати йому місце в "таблетці". Лікар попередив: коли боєць не захоче, силоміць його ніхто не повезе! Він мовчав, я робила "круглі очі", даючи зрозуміти, що ручаюся за Андрія. Ми посадили його в центр машини, подалі від дверей. І раптом Андрій рвонув на вулицю. Лікар- за ним. Я обімліла: все зірвалося! Виявилося, Андрій вирішив віддати лікарю "заборонені предмети", які зберігав у надії повернутися на фронт. Усілися назад. Я вирішила все-таки дочекатися від'їзду машини - мало що… Помахала вслід. Усе, можна розслабитися.
Коли наші війська "організовано" виходили з Дебальцевого, в Артемівську коїлося неймовірне. В лікарні - понад сотня поранених, у місті - тисячі військових, які вийшли з того пекла. Раптом дзвінок. "Олено, це Андрій, я щойно з Дебальцевого!" Після лікування він повернувся до своїх, живим вийшов в Артемівськ. Його та ще шістьох друзів прихистила в себе сім'я нашого волонтера: викупали, обіпрали, нагодували, вклали спати. Бачила потім фото - веселий і задоволений у гостях. Ну ось, а то "всі сепаратисти тут у вас"…
* * *
Чорний понеділок. У переддень Різдва ніщо не віщувало лиха. Зателефонував Макс, що лежав у військовій палаті із забоєм спини: бійці прибувають. І їх дуже багато. Страшне ДТП. Одна швидка. Один шкільний автобус, з якого чути стогони, - виносять тяжкопораненого бійця. В коридорі на першому поверсі багато потерпілих: на кушетках, на стільцях, просто на підлозі. Бійці тягнуть носилки, важкі автомати весь час падають з плеча. Не знаю, за що хапатися і як допомогти… Допомагаємо заносити в ліфт. Кілька дуже тяжких, посинілих. Два не доїхали до четвертого поверху. Я бігцем зносила ковдри, щоб укутати тих, хто чекав підйому нагору. Одного бійця поклали вздовж стіни. Мені гукнули - бинт неси! Я принесла кілька бинтів. Сашко взяв і зав'язав руки. Тільки тоді я зрозуміла, що бинт потрібен був уже покійному бійцеві. Перехрестилися. Бійця накрили, документи поклали на груди.
Це була одна з найтяжчих ночей у моєму житті. Того вечора була жахлива погода. КамАЗ і автобус із бійцями батальйону імені генерала Кульчицького зіштовхнулися неподалік Артемівська. 12 загиблих. Троє з них - уже в нашій лікарні. Після того, як більшість поранених підняли в травматологію, в мене з'явилася можливість просто постояти й поплакати над тілом невідомого мені хлопця. Стояла й думала, що рідні та близькі цього хлопця навіть не здогадуються, що його вже немає. І що лежить він на підлозі якоїсь артемівської лікарні.
Вранці майже всіх поранених відвезли до Харкова. Довгою вервечкою реанімобілів. У палаті залишилося кілька людей, двоє з них - водії КамАЗів. Один весь час запитував, де його берці, бо на його жахливо великого розміру ноги потім не знайдеш. Другий плакав і кляв себе за те, що скоїв таку аварію. До першого прийшли товариші й дякували, що він "як міг, вивернув своє кермо". Сказали, що коли б не він, жертв було б значно більше. Дізнавшись, що їх уже 12, боєць схопився за голову й заплакав. Я попросила їх піти, аби не хвилювати поранених. Коли його забирали в госпіталь, він усе просив Армена Нікогосяна знайти йому берці його неймовірного розміру. Той пообіцяв. Колона з блимавками відвезла останнього потерпілого в цій страшній аварії. Ми з Арменом стояли на вулиці й мовчали. У травмпункті артемівської ЦРЛ розривався телефон, - рідні намагалися хоч щось дізнатися про своїх.
* * *
25 січня танки противника прорвалися на наші позиції в районі села Новогригорівка. Був страшний бій, у лікарню почали надходити поранені. Дуже багато контужених. У коридорі помітила одного, схожого на цигана. Він ходив коридорами, заповненими пораненими, зазирав у палати, наче шукав когось. Раптом він присів на ліжку бійця в коридорі, обнявся з ним і гірко заплакав. Було видно, що він пережив щось дуже страшне: в його різких словах, згаслому погляді було щось між відчаєм і ненавистю. За всією метушнею я випустила "цигана" з поля зору, але потім знайшла його в палаті біля вікна. Він лежав, дивився в стелю, по його щоках текли сльози. Я взяла його руки. "Руслан", - тихо відрекомендувався він. На шиї я побачила жетон, на якому було написано ПІБ і позивний. "Ворон?" - перепитала я. Він кивнув і сказав: "Командира жаль".
Він довго мовчав, а потім майже ридма розповідав про те, що на його очах танк наїхав на хлопців, а від командира залишилася тільки каска. Я уявила цю страшну картину, коли живу людину просто зрівняли з землею важкими гусеницями. Мої сльози капали на його руки, які я продовжувала тримати. Як, як хлопцям пережити таке? Йдучи додому, попросила хлопців доглянути за "Вороном", розуміючи, що в такому стані він міг накоїти чого-завгодно. Вранці його вже не було, - всіх солдатів, які прибули напередодні, відвезли до Харкова. На місці "Ворона" лежав новий післяопераційний хворий з ампутацією руки і множинними травмами. "Привіт, скільки тобі років?" - запитала я. "Сашко, старий уже, 38", - усміхнувся боєць, хоча обличчя його було посмуговане.
Виявилося, що Сашко - коригувальник, учора під час бою йому не пощастило. На нього наїхав російський танк: "Спочатку один раз, а потім ще повернувся, видно, було мало". І тут у мене в голові спливли слова "Ворона" про свого командира, якого танк із землею зрівняв. Майже пошепки запитую, чи знає він бійця з позивним "Ворон". А він розповідає, що саме Руслан намагався його витягти, але отримав наказ відходити, а потім зрозумів, що командир загинув. Я мало не стрибала від радощів, вирішивши неодмінно повідомити "Ворону", що Олександр живий, аби той не картався страшними картинами загибелі друга. За щасливою випадковістю, танк, який розчавив Сашкові обидві руки й ногу, не зачепив мобільник, що лежав у бронику. Ми знайшли там номер "Ворона" й приклали телефон до Сашкового вуха. Всі присутні в палаті завмерли. "Хто це?" - почулося в трубці. "Командир твій, не впізнав?" Пауза тривала довго. Звісно, скільки часу потрібно, аби повірити в те, що людина, котру ти вже подумки поховав, жива? Потім було багато розпитувань, вони домовилися зустрітися в Харкові, куди Сашка під вечір евакуювали. А ми плакали, радіючи, що цього разу страшна історія скінчилася щасливо.
P.S. Враховуючи напружену ситуацію у місті Артемівськ і його безпосередню близькість до зони АТО, героїня матеріалу з метою безпеки власного життя не бажає публікувати своє справжнє ім'я та фотографії. Редакція розуміє і поважає її прохання.