Будинок в Одесі придуманий для відпочинку й роботи, для тихого й радісного життя.
У кріслах - куртки й сумки гостей. На кухні товчуться люди, найближчі й найрідніші - у фартухах. У будинку у спеку прохолодно, у холодні дні - тепло. У вікні кабінету, де працює Михайло Михайлович, - море. У дворі - благословенний затінок: квіти, кущі, дерева.
"Будинок створювався поступово, - говорить Наталія Жванецька. - Ми його, як черевик, кроїли під себе. Стоптували по нозі. Десь закривали прорізи дверей, щоб тому, хто відпочиває, не було чутно, як унизу тусуються гості, регоче й співає молодь, тривають довгі нічні розмови. Десь ми зробили арки, щоб більше повітря, придумали площі для великої кількості гостей. Ну, а головне - закупили в будинок багато посуду й багато великих фартухів. Оскільки в Одесі готують їжу завжди і скрізь жінки, незалежно від того, хто ти - господарка, подруга, родичка, помічниця, гостя, - надягай фартуха і ставай до плити. Південна традиція. Вранці стукають у двері - відро бичків. Тоді всі, хто є в будинку, стають чистити рибу, потім смажать і частують усіх навколо - друзів, сторожів, водіїв, рибу посилають комусь у місто. Усі їдять бичків".
Коли гості, весь вечір Наталя тримає руку на плечі Михайла Михайловича. Ненадовго з подругою Іриною підуть на кухню, принесуть на стіл щось гаряче, запашне, щедре - багато, смачно, великими скибами на гігантському блюді. Наталя знову сідає на своє місце й знову кладе руку на плече Михайла Михайловича. І йому добре. Він спокійний, веселий, він говорить усім: "… чоловік підсвідомо вибирає жінку з обличчям матері своєї дитини…" Обличчя матері його дитини миле. Світиться радістю. Мати його дитини - його "усе". Кохана, друг, перший слухач, лікар, психотерапевт, архітектор, садівник, майстер на всі руки. Ну і - головне - мати його дитини. Легка рука матері його дитини знову у нього на плечі.
"Рука на плечі? Хіба? Я не помічаю якось… Але це нормально. Це звичайно… Усе природно, адже це - наше життя. Ти несеш відповідальність. Ти не падаєш непритомна, не влаштовуєш істерик, і не кажеш: "Я образилася", "Я не буду готувати", "Я піду". Тому що немає ні приводу, ні сенсу. Давно якось ми переступили через образи, що бували замолоду, і не засмучуємося через дрібниці. Зрідка ми сваримося ні, не сваримося, а так… Наприклад: "Недосолений борщ!" Я добре розумію, що борщ тут взагалі ні до чого, що є внутрішній дискомфорт. І людині треба виговоритися. Ну добре, нехай це буде борщ! Ну борщ!
На мій погляд, образити можуть тільки близькі… Я погано розумію, як можна ображатися на неблизьких людей. У всіх родинах бувають болісні з'ясовування стосунків. І ми свого часу не були винятком. Але якось прийшли за замовчуванням до того, що життя не безрозмірне і не можна витрачати наш дорогоцінний час, коли ми разом, і порушувати гармонію в родині. Ми всі - Михайло, Дмитро, я - ми дуже цінуємо й бережемо нашу сімейну гармонію".
Сад
У Наталі - як то кажуть, "зелені пальці". Дивуються всі: вона застромить у землю палицю - і палиця пускає коріння й паростки. Із загубленої кісточки піднімається дерево. Вона вирощує квіти, кущі, дерева - любить порпатися в саду.
"Я саджаю квіти, стрижу кущі. Мені це так подобається, що я входжу в якусь дивну, приємну медитацію. Гадки не маю, звідки ці знання. Швидше за все, від моїх предків. Бабуся все життя вирощувала гіллясте алое на підвіконнях. Каланхое. Узумбарські фіалки. Мінялися із сусідками листочками. Рідний брат моєї мами розводив рибок і птахів. Ми знали, де щиголь, де зяблик, де іволга. Пізнавали голоси. Усе дитинство минуло з оцими пташками. Виросла серед рослин, серед тварин… Я тварин дуже люблю. І в мене з ними теж складаються шанобливі відносини. Хоча й не прості.
Мій дід розводив породистих коней. У мами збереглися альбоми його малюнків, на кожному аркуші - кінь. Мама розповідала: коли вона була зовсім маленькою, конезавод під час війни евакуювали кудись у Марійську АРСР. Не вистачало тяглової сили, породистих коней запрягали в брички, у борони, сівалки… Брички вони ще терпіли, але теж не завжди. Мама розповідала, як коні, які цінували і свою винятковість, і свою красу, мстилися людині. Вони дисципліновано працювали в полі, возили вантажі у возах, але коли їх розпрягали і по дорозі в стайню їздці сідали верхи, кінь закушував вудила й швидко йшов у стійло. Вхід у стійло зазвичай з двох частин, унизу кінь міг відчинити вхід грудьми, а зверху йшла балка, яку треба було, перш ніж завести коня, відкидати. Отож кінь поспішав у закрите стійло, щоб збити їздця верхньою балкою. І так робили всі коні, наче домовлялися. Й аби не калічити людей, стійла почали тримати відчиненими. Тоді коні знайшли інший спосіб: йшли під дріт, під гілки дерев.
Там був усіма улюблений монгольський скакун, темно-чорний, приосадкуватий, ще зовсім молодий, його берегли. Одного разу треба було терміново їхати в місто й запрягли монгола. Він слухняно дав себе запрягти, відвіз людей у місто, на воза повантажили багато купленого для чогось скла, "монгол" повіз вантаж назад. Але коли він виїхав на міст, пирхнув, недобре скосив око, став дибки, перевернув воза, скинув і розбив усе скло!
Очевидно, любов, повага й жалість до тварин у мене звідси. Гідролог за освітою, я встигла попрацювати в експедиціях і їздила верхи. У мене була якась містична, глибока повага до коней. Я розуміла, що вони живі, що їм боляче, вони стомлюються, у них характери. Я знаю точно, що вони чуйні й багато чого розуміють краще за людей. У мене є якась внутрішня переконаність, що вони - особливий вид життя на землі. Як і собаки. От собака тобі друг, адже так? І я не можу зрозуміти, як же я можу його дресирувати, карати, тягти його на повідці. Я не можу змушувати друга виконувати команди й страждати".
Захоплення й таланти
У Наталі безліч талантів. Вона чудово готує і веде господарство. Вона свого часу дуже добре шила й малювала.
"Я люблю готувати салати й супи. При цьому імпровізую. Тому що, коли я читаю кулінарні книжки, інтуїтивно розумію, що і чим можна замінити, і вже знаю, чи їстиме це моя родина. У дитинстві й юності я малювала. Але чомусь це закінчилося, і не тягне. Усі мої подруги тільки зараз раптом почали малювати, співати, танцювати, займатися йогою. У мене були проблеми з хребтом, я висока. Але цигун допоміг забути про таблетки. Цигун мене зцілив. Уже п'ять років займаюся, а біль зник з першого дня. Можливо, це сила віри. Я дуже легко вірю в хороше, мене важко змусити повірити в погане. І тренер такий уважний, відкритий. Він нагадує мені молодого, життєрадісного спанієля. Ну як тут не почати видужувати!
Кілька років тому я завела сторінку у Фейсбуку. Стала публікувати нові й старі тексти Михайла Михайловича. Читачів з'явилося багато. Як і буває в соцмережах, з'явилися й тролі. Спочатку нервувала, а зараз навчилася захищати свою сторінку. Обмежила коментарі для друзів. А якщо раптом приходить щось випадкове або божевільне, відразу вичищаю й блокую".
Друзі
Головний її талант: Наталя легка, радісна оптимістка й дуже вірний друг. І, звичайно, усі тягнуться до неї… Друзі Наталії Жванецької усі як один кажуть, що насамперед цінують її чесність.
"Так, люблю моїх друзів. І нових, і з "минулого життя". Одна проблема: мої друзі, якщо їх зібрати разом, не помістяться у нас у будинку. Тому приходять або приїжджають по черзі. Щоправда, немає часу і сил на хитрощі, на виляння, на реверанси, пояснення. Бувають дні, коли я кажу: "вибачте, ні", - і зачиняю будинок для всіх. Ми відпочиваємо. У мене мало особистого часу й невеликий приватний простір. Тому я намагаюся це берегти. Тому що все підпорядковано роботі і, звичайно, відпочинку Михайла Михайловича.
У нас є друзі й співробітники, які стали членами нашої родини. І ми не уявляємо нашого життя без них.
Сміємося ми весь час. Навіть якщо немає приводів особливо радіти, але зранку - це у нас називається "заспівати" - підстрибнути на місці, вискочити з-за рогу, обійняти… Не можу я існувати, якщо хтось ходить похмурий. А чому сумні? - запитую. А пісню? Я домашній енерджайзер, батарейка. І якось усі включаються в ритм".
Син
Про Наталю багато чого розповість те, як вона говорить про інших людей. Або як мовчить про них... Мені здається, що Михайлу Михайловичу просто дуже пощастило з дружиною… І Дмитру пощастило, що в нього така мама.
"Митя - чудова людина. Дуже приязний, відкритий, теплий. Напевно, тому, що він багато чого поки не знає про життя, молодий ще.
Хоча Митя все ж таки страждав через те що тато - Жванецький. Діти ж чуйні й усе добре розуміють і відчувають. Хтось з учителів був більш упереджений і вимогливий, ніж до інших дітей, тому що син Жванецького має бути найкращим. Хтось був надто доброзичливий, виділяв його на тлі однокласників, і друзі ображалися. Десь Дмитро не тягнув на "відмінно", від чого хтось радів і зловтішався. Не одразу склалася дружба з однокласниками. Коли всі вибігали на перерву на подвір'я, Митя залишався сидіти в класі. Я вдала, що цієї проблеми немає, і переживала, що не права. Але з притаманним мені оптимізмом вирішила просто поспостерігати. Через якийсь час учителька повідомила, що Дмитро продовжує так само сидіти в класі на перервах, але діти теж не вибігають у двір - вони сидять навколо нього. Він з ними розмовляє. Діти його вибрали людиною, з якою можна цікаво й серйозно поговорити. І разом, і з кожним однокласником окремо. Отут, як мені здається, відіграв роль той факт, що Дмитрів тато завжди говорив з ним, з самого його народження, як з дорослим.
І коли Митя закінчив школу, роздумів про вибір не було. Митя вступив до МДУ на факультет психології. Він відучився там рік, сказав, що нецікаво, що вже все знає. Сказав, що хоче працювати. Я знову вдала, що все нормально: добре - працюй. Я знову вирішила не втручатися. Він кудись їхав працювати - з чистою сорочкою на плічці, з портфелем. Він працював близько року, потім прийшов додому й повідомив, що для його роботи потрібна вища освіта. Уся родина зааплодувала: яка прекрасна новина! Син дійшов сам до того, що освіта необхідна у житті. Митя знайшов продюсерські курси при інституті. Ми заперечили, що курси продюсерів Митя, - я просто хочу зрозуміти, що це й як". Він сам пішов на ці курси. Зрозумів "що це й як", вступив до інституту, і йому зараз лишився рік до його закінчення. Під час навчання в інституті він закінчив курси італійської мови. В Італії він закінчив курси виноробства й кухарські курси. Володіє англійською. Ми не знаємо поки, у що все це виллється. Але ми йому довіряємо. Він сучасна, нормальна, легка, мобільна людина. Вирішить сам.
У його поки що не дуже довгому житті було різне. Але ми гідно вирулили. Я казала йому, що ми не можемо підлаштовувати твоє життя під тебе. І наша дитина це розуміла. Я вчила його простої речі: жодна проблема сама по собі не розсмокчеться. Вона може зникнути у зародку, коли вона тільки утворюється, і тобі може допомогти дзвінок мамі. А потім ти навчишся не просто не доходити до таких проблем, але й не дозволяти собі мати таких проблем.
Сьогодні Митя вже якось до нас з опікою ставиться. Спочатку він дратувався: як це ви не розумієте, як це ви паркуєтесь, як це ви не в соцмережах… Зараз просто за нами ходить, як нянька. Коли я за кермом, він командує: мамо, ліворуч, праворуч, ти бачиш - червоне світло, не забудь зачинити двері. Я завжди відповідаю: дякую, дякую…
Митя ще не знайомив нас зі своїми дівчатами. Тому що у нього є поганий досвід його друзів: подруг знайомлять з мамами, потім друзі з дівчатами розлучаються, а мами не хочуть міняти дівчат, вони вже звикли. І мами продовжують дружити з "колишніми". Хлопець приходить додому з новою дівчиною, а там сидить колишня його подруга і п'є чай з мамою. Митя сказав: знаючи тебе, як ти вірно дружиш, як любиш людей, я упевнений, що всі мої подруги залишаться твоїми друзями, а десять моїх колишніх подруг на нашій кухні - це дуже дивно. Я не готовий. Я подумала, що він має рацію".
Батько й син
"З батьком дуже дружні теплі стосунки. Я Дмитрові все ж таки не потураю: кімната, речі, на кухні прибрати, щоб не пропускав навчання, щоб вчасно оплачував рахунки, словом, не даю йому увійти в якесь піке, у яке парубок може легко зірватися. А тато його любить взагалі і за замовчуванням, попри все. Митя обожнює супроводжувати батька на концерти й слухати його за лаштунками. Вони удвох можуть годинами із захватом розмовляти на далекі й для мене навіть дивні теми. Причому зазвичай говорить не тато, як у дитинстві (як з дорослим), - говорить Митя. Тато слухає, роззявивши рота. Митя викладає татові інформацію, яку тато через зайнятість не завжди може отримати. Інформацію про нове життя, нові книжки й нову музику, про нові фільми, конкурси…"
Нові люди
"Митя і його друзі, які можуть нагодитися до нашого одеського будинку і зупинитися у нас на тиждень-два, - хороші, розумні, цікаві, радісні, гарні люди. Вони оновлюють наше життя, нашу кров.
Нещодавно у нас гостював Дмитрів друг Ігор, який закінчив факультет психології МДУ й працює психологом у школі. Який цікавий хлопець: він розповідав про дітей, і ми розуміли, що Ігор їх поважає й розуміє. Як виявилося, молоді, добре освічені психологи - це саме те, що треба. Для Ігоря не виникало питань щодо дитячої поведінки. Він розумів логіку вчинків, адже й сам недалеко відійшов від цього важкого віку людства. Він уміє найголовніше: він може перекласти вчинки, поведінку дитини мовою дорослих і спробувати пояснити їх дорослим, батькам і викладачам. Тобто Ігор за замовчуванням, власне, як і задумано, як психолог - на боці дитини. Завжди".
Михайло Михайлович
Наталя не помічає, що коли вона жартує, у неї інтонації, жести й навіть пластика Михайла Михайловича. Коли вона слухає, вона трохи примружується й нахиляється уперед, як це робить Михайло Михайлович. Вона елегантно уникає відповідей і переводить розмову на іншу тему. І це дуже знайомий усім нам стиль.
"Михайло Михайлович каже, що я схожа на його маму. Коли я дивлюся фотографії, я не знаходжу зовнішньої подібності, але, напевно, є щось спільне у поведінці, у звичках, спільне в думках, завданнях…"
Наталя - перший читач і перший слухач Михайла Михайловича. Вона - упорядник нової збірки творів Михайла Жванецького "Солнце, море, Аркадия".
"Я мрію зібрати книжки Михайла Жванецького з оповіданнями про тварин… Шукаю зараз фотографії тварин, зворушливі, живі, не постановочні, не гламурні… Щоб коти, собаки й коні, звичайно…"
Іноді в соцмережах вимагають, щоб Жванецький взяв прапор і повів людей на барикади. Причому говорять не відкрито, не з екранів ТБ, а якось з-за рогу, під вигаданими іменами, попискуючи від своєї мужності: он як я умив Михайла Жванецького, нехай знає, нехай очолює і бореться. А я тут посиджу, подивлюся й оціню. Такі от, як їх назвати, користувачі, викликають тільки здивування або прикрість. Як настирливі осінні мухи.
"Міша вже може дозволити собі дивитися на все це й промовчати. Коли він був молодий і, як я тоді була переконана, безстрашний, він писав і говорив таке, за що саджали, позбавляли громадянства й висилали. Але Міша мені сказав: "Я страшенно боявся. Але я не міг не сказати. Не міг стриматися. Я говорив і втікав з цього місця".
Михайло Жванецький - дуже мирна, добра, любляча людина. Він любить усіх: і дітей, і дорослих, і тварин. Він не переступає межі, коли може бути соромно. Ні стосовно людини, ні тварини, ні щодо ситуації, ні щодо подій загалом. Взагалі, Міша вміє бачити. Широко й на багато років уперед.
Тому й пише об'ємно, і кожен може побачити в цьому щось своє. Одні сміються, інші сумують".
Так, одні сміються, інші плачуть… І не знаю, що краще й важливіше. Наталя більше любить його ліричні твори. Про жінок, про тварин. Нове - "Когда идет фронт" - про погоду на морі - це взагалі новий крок, новий етап у роботі Михайла Михайловича. У цьому невеликому тексті, у кількох хвилинах - життя. Голоси, шуми, запахи, гра світла, рух, гарячий пляж і пориви вітру - некерована стихія, настрій, тривога… На одній сторінці - прозорий, але добре видимий, бездоганно виписаний тонкими мазками світ. І перестаєш дихати, коли він читає, і забуваєш, де ти. І холодно… У теплій кімнаті.
"Цікаво спостерігати, як Михайло пише. Він не закривається, не впадає в транс, не кричить на домашніх, не дратується, як буває (я чула) з іншими авторами, він просто сідає й починає писати. Щодня. Як він пише, до чого він підключається, що йому диктує й як диктується - загадка, яку, як мені здається, він сам розгадати не може. Іноді, коли він працює, він раптом ставить несподівані запитання… І тільки з цих запитань ми можемо здогадуватися, про що він пише. Він якось інакше, ніж ми, бачить життя, події, людину. Інакше людину відчуває. Запитую, що ти написав, ну прочитай… Він починає читати вголос, і тільки тоді усвідомлює, що написав. Йому треба обов'язково почути себе, прочитати вголос, щоб себе перевірити й зрозуміти.
Він пише від руки. І одразу чистовик, без виправлень і без закреслень. Якщо й є закреслене, це просто варіанти на вибір. Причому один раз може читати так, іншим разом - інакше. Як піде. І це дуже цікаво спостерігати".