Днями президент заявив, що наша країна переживає якісно новий період свого розвитку.
Її громадяни потребують чесного й справедливого суду, захисту правди й справедливості. Петро Порошенко повідомив, що правосуддя в Україні завдяки проведенню судової реформи стане доступним, відкритим, а головне - професійним і некорумпованим. Але коли?
Світлана Аркадіївна Бакман з Одеси до обіцяного президентом світлого майбутнього не дожила. Вона потребувала захисту, як потребують нині тисячі українців. Аж 16 років вона шукала правди й справедливості, про яку казав глава держави. Всюди. Але так і не знайшла. У неї була надія, що після Революції Гідності світ зміниться, і права людини більше не будуть порожнім звуком, набором гарних слів для публічних промов. Але світу чинуш, нуворишів, корупціонерів усіх мастей не було жодного діла до її розтоптаних прав і приниження, яке вона стоїчно терпіла всі останні роки свого життя в резервації, створеній для неї корумпованою державною машиною.
Останні роки життя Світлана Бакман, дочка майстра спорту СРСР з боксу, заслуженого тренера України Аркадія Давидовича Бакмана, жила в нелюдських умовах. Її старий дірявий будиночок на Французькому бульварі новоспечені багаті сусіди відрізали від усіх комунікацій, оточили височенними парканами, залишивши лише вузенький прохід. Ним, затисненим з усіх боків суцільною іржаво-металевою огорожею, вона добиралася до вуличної хвіртки, за якою починалося життя багатого кварталу. Дорогі особняки, круті машини, охорона.
Вона ходила дорогою, викладеною гарною плиткою в чужий і безжальний світ по воду й продукти. А потім знову поверталася вузьким проходом у холодне, похмуре, темне житло, закрите від денного світла й сонця. У ньому не було нічого: ні води, ні газу, ні електрики, ні опалення. Нічого з благ цивілізації. Були тільки спогади. Все її багатство - кубки, грамоти, фотографії прославленого батька, книжки, гора газет, офіційних паперів, запитів, відповідей, судових рішень. Ці паперові гори вона забороняла забирати, чіпати, переміщати. У них було все її минуле, сьогодення й майбутнє. Воно вміщалося в одну просту життєву формулу - обстояти своє законне право жити в будинку, в якому народилася і прожила півстоліття. Вона, самотня жінка, не уявляла свого існування поза батьківськими стінами.
Ти винувата тим, що хочеться нам грошей
Квартира сім'ї Бакман була на території санаторію "Україна". Коли оздоровницю в 30-х роках минулого століття відкрили, частину будівель відвели сім'ям працівників санаторію, які брали участь у його будівництві. Зокрема й матері Світлани - Іді Райве, яка 1931 року отримала двокімнатну квартиру в одноповерховому будинку на Французькому бульварі. У ньому Світлана народилася, і з 1948 року жила з батьками й братом. Коли вийшов закон про приватизацію житла, Світлана вже жила одна. Батьки на той час померли, а брат із сім'єю емігрував до США. Жінка щиро вірила в те, що написано чорним по білому в законі, і звернулася до керівництва санаторію й до одеського відділення "Укрпрофоздровниці", де працювала, з проханням дозволити їй приватизувати квартиру у відомчому будинку, в якому вона була офіційно прописана і проживала з моменту народження. Для цього навіть замовила технічний паспорт у міському агентстві приватизації житла і отримала його 2000 року. Однак начальство їй відмовило на тій підставі, що житлові будинки передавалися в комунальну власність. Хоча це було не так. Насправді їх, разом з іншими будівлями санаторію, готували до продажу. На території оздоровниці проживали й інші сім'ї, дві з них - у тому ж будинку, що й Світлана.
Новим власником майна санаторію, зокрема житлових будівель, проданих як старі нежитлові приміщення, стала така собі фірма "Славутич", що запропонувала всім мешканцям переїхати у багатоквартирні будинки в різних районах міста. Світлані Бакман світила двушка аж у селищі Котовського. Вона навідріз відмовилася. Потім їй запропонували квартиру неподалік Французького бульвару. Вона знову відмовилася. Була непохитна навіть тоді, коли після відселення сусідів частину будинку знесли, і дах оголився.
Після категоричного "ні" нові хазяї життя почали її тіснити, гнобити і влаштували нелюдську резервацію, відрізавши від усіх комунікацій її будиночок, обнесли високими залізними парканами і зрівняли з землею улюблений сад, де росли посаджені нею квіти, рідкісні рослини, кущі й дерево хурми, подароване братом.
Вона боролася, як могла. Всі роки, починаючи з 2001-го, поки могла, ходила до суду, де шукала справедливості. Знала, що правда на її боці. І продажні суди були змушені розглядати справу її життя, а прокуратура й міліція - вивчати матеріали. Відкрили кримінальну справу проти керівника одеського дочірнього підприємства "Укрпрофоздоровниці" К.Жили за незаконний розпродаж майна санаторію. Вона навіть дійшла до суду. Місцевий Приморський районний суд Одеси виніс виправдувальний вирок. Але апеляційний суд його скасував. І жінка сподівалася, що справедливість восторжествує. Адже паралельно в судах розглядали позови прокуратури проти Одеської міськради, яка теж доклала руку до цього чорного діла.
Влада міста тихо й без зайвих запитань передала у приватну власність землю санаторію новоспеченим власникам будівель оздоровниці для зведення особняків. Причому безплатно. Багатенькі добродії, що злетілися, як стерв'ятники, на землі знищеної оздоровниці біля моря й Ботанічного саду, швидко реалізували своє право на безплатні десять соток. А бідна працівниця оздоровниці не мала жодних конституційних прав - ні на приватизацію житла, ні на отримання ділянки. Якби санаторну землю біля моря вилучали в Бакман для якихось великих громадських цілей і проектів… А то її роздавали приватним особам під зведення індивідуальних житлових будинків.
Про схему, за якою роздавали й перепродували будівлі й землю санаторію, зокрема будинок і ділянку, що перебували в користуванні Світлани Бакман, DT.UА докладно писало в статті "Приватні особняки у дворі санаторію, або Історія виселення з рідного дому" (№34 від 27.08.2004 р.). Писали згодом і інші ЗМІ. Але тоді ми ніяк не могли собі уявити, що ця історія про виселення перетвориться на історію цькування, неймовірного приниження й фактичного ув'язнення людини. Що світ бідних і багатих постане в цьому куточку Одеси, на знаменитому Французькому бульварі, у всіх своїх найжахливіших проявах.
Прохання про допомогу
Із проханням про допомогу Світлана Бакман зверталася до всіх мерів, що управляли Одесою. Просила знести високий паркан, що перетворював її й без того вбоге житло на склеп. Її ніхто не чув. Корумповані суди відмовляли. Доказів про порушення санітарних і протипожежних норм немає. Такий висновок зробив 2012 року й суддя Апеляційного суду Одеської області А.Заїкин. Виявляється, жалісливі сусіди за рахунок своєї землі виявили милість і надали невдячній жінці прохід до її будинку. А вона, мовляв, іще й скаржиться.
Коли в останні дні життя Світлани Бакман за нею приїхала "швидка", то ноші пронести не змогли. Вузький прохід завширшки сантиметрів сімдесят між двома височенними, нескінченної довжини парканами, що тяглися до дверей житла жінки, не дозволили ними скористатися.
В останні роки самотня літня жінка, як могла, боролася за своє право жити в рідному будинку, попри цькування й погрози. Вона ні на день не залишала свого житла, попри вмовляння близьких і знайомих їй людей переїхати в тепле приміщення, яке їй могли на якийсь час надати. Боялася захоплення й знесення будинку і сподівалася на торжество справедливості. Попри все. В неї була мета, якою вона була одержима. Вона хотіла зберегти рідний будинок, і на згадку про батька створити в ньому, разом зі своїм братом, Будинок-музей боксу. Але нікому це не було потрібне: ні місту, ні спортивній спільноті. Інакше б існування дочки легендарного тренера не стало б таким принизливим.
Усі звернення літньої жінки до міліції та прокуратури ігнорували. Вона отримувала відписки. Їй давали зрозуміти, що всі її старання даремні й безперспективні. Водночас кримінальну справу проти службових осіб "Укрпрофоздоровниці", які за копійки продали санаторій, а разом з ним і будинки, в яких жили люди, не закрили, але й не розслідували.
Останній лист Світлана Бакман адресувала мерові міста Геннадію Труханову. Вкотре жінка, яка через хворобу вже не виходила з дому, описувала свою проблему, тяжке становище, історію свого фактичного виселення з рідного дому. Світлана Бакман запитувала міського голову, чому вона не відчуває жодних змін у своєму житті, тоді як ЗМІ їй увесь час повідомляють, що в країні відбувається люстрація чиновників і активна боротьба з корупцією. "Мені незрозуміло, чому стало ще гірше, коли стільки людей на Майдані віддали своє життя за нову європейську Україну, за гідне життя, за права людини?" - писала вона. Але її запитання так і залишилися без відповіді.
Міська влада передала бідній жінці дві тисячі гривень на ремонт аварійного будинку, який давно тріщав по швах від вогкості й дощових розводів на стінах. Хоча влада могла не тільки допомогти з ремонтом і підключенням комунікацій, а й переглянути старе рішення про виділення землі на території колишнього санаторію "Україна". Тим більше що на ділянку під знищеним садом Світлани Бакман було накладено арешт, і там ріс бур'ян. Вона в занедбаному стані й досі. Влада могла б зажадати знести високі паркани, що закривають вікна її будинку від денного світла. Але яке їй діло до долі бідної самотньої жінки?!
На прохання нині покійного засновника дитячого реабілітаційного центру для дітей-інвалідів Бориса Литвака, після кількох холодних зим їй усе ж таки провели електрику. Але вона не рятувала від холоду й сирості старий будинок з черепашнику і її назавжди підірване здоров'я.
Це її вибір
В останні дні життя Світланою Бакман опікувався один з єврейських благодійних центрів Одеси, який пропонував їй тимчасове пристановище. Але вона відмовилася. У побуті вона була невибаглива. Їй був потрібен самий мінімум. Працівники центру приносили воду й продукти, передавали через вікно. Вона не хотіла, щоб до неї заходили, - соромилася свого становища. Інтелігентна, делікатна, скромна жінка хотіла тільки одного - жити по-людськи в будинку, в якому виросла і прожила все своє життя.
Боротьбі за це право вона присвятила 16 років життя. Її невідступність мало хто розумів. "Це її вибір", - казали ті, хто знав про її тяжке становище. "Свідоме жертвоприношення", - так характеризували її душевний стан жінки з благодійного центру. Така самопожертва - винятковий випадок у їхній практиці. Та й складно пригадати щось подібне в сучасному житті Одеси. Щоб людина тихо, самотньо, безнадійно, але так несамовито боролася проти захланної корумпованої системи, яка принижувала й розтоптувала права. До самого свого кінця...
Хтось сказав, що приниження робить характер людини непохитним. Напевно, це про Світлану Бакман. Вона була сильна у своєму розпачі. Її невідступність - це невідступність приниженої, але сильної людини.
Рідний брат Світлани спортивний журналіст Деві Аркадьєв має намір продовжити її боротьбу. Ще за життя сестри на стіні рідного дому було встановлено меморіальну дошку "Будинок-музей заслуженого тренера України Аркадія Давидовича Бакмана". Можливо, братові вдасться втілити цю мрію в життя. Якщо ні - будинок приречений.